Веселкова Долина

© Т. Багай, переклад українською, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Думки юності – довгі, довгі думки.

Г. В. Лонгфелло

Пам’яті Ґолдвіна Леппа, Роберта Брукса та Морлі Шира, які здійснили найвищу пожертву, щоб радісні долини їхньої Вітчизни не спустошив загарбник.

І. Знову вдома

То був погожий яблунево-зелений травневий вечір, і в Гавані Чотирьох Вітрів, поміж її темними берегами, відбивалися хмари золотавого призахідного неба. Море, скорботне навіть навесні, моторошно стогнало понад дюнами, але пустотливий веселий вітерець пронизував, посвистуючи, червону дорогу, уздовж якої в напрямку селища Глен Сент Мері простувала спокійна, поважна постать панни Корнелії. Панну Корнелію по праву можна було б називати «пані Еліот», адже вона вже тринадцять років була заміжня за паном Маршалом Еліотом, але досі більшість людей зверталися до неї «панна Корнелія». Це ім’я було дороге для її давніх друзів, і з-поміж них лише одна людина презирливо відкинула його. Сьюзан Бейкер, сивочола й похмура віддана служниця родини Блайтів з Інглсайду, ніколи не втрачала нагоди називати її «пані Еліот» так підкреслено ущипливо, ніби воліла сказати: «Ти хотіла стати пані, тож і будеш пані, так тобі й треба».

Панна Корнелія йшла до Інглсайду, щоб навідати пана та пані Блайт, які щойно повернулися додому з Європи. Їх не було три місяці, відколи в лютому вони вирушили на відомий медичний конгрес у Лондоні, і панна Корнелія страшенно хотіла обговорити події, що відбулися в Глені за час їхньої відсутності. Для початку хоча б те, що в будинку пастора оселилася нова сім’я. Та яка то була сім’я! Згадавши про них по дорозі, панна Корнелія встигла кілька разів несхвально похитати головою.

Сьюзан Бейкер та Енн, у минулому відома як Енн Ширлі, побачили її, сидячи на великій веранді Інглсайду й насолоджуючись чарами сутінкового сяйва, солодким співом сонних вільшанок, що посвистували поміж кленового віття, і танцем нарцисів, які розвівалися на вітрі побіля старої яскраво-червоної цегляної стіни.

Енн сиділа на сходах, обхопивши руками коліно, і в цих легких сутінках виглядала настільки по-дівчачому, наскільки лиш може собі дозволити багатодітна мати; а її прекрасні сіро-зелені очі, звернені в бік дороги з гавані, були як завжди сповнені невгамовного іскорки мрії. Позаду неї, у гамаку, згорнулася Рілла Блайт – пухкеньке, вгодоване дитя шести років, наймолодша з інглсайдських дітей. Вона мала кучеряве руде волосся й карі очі, зараз так міцно стиснуті, що навколо аж залягли кумедні маленькі зморшки – ось так Рілла завжди спала.

Ширлі, котрого в сім’ї знали як «маленького смаглявого хлопчика», спав на руках у Сьюзан. У нього було каштанове волосся, темно-карі очі й смаглява шкіра з дуже рум’яними щічками, і до нього Сьюзан відчувала особливу любов. Енн довго не могла стати на ноги після його народження, тож Сьюзан дбала про дитинча з такою нестримною ніжністю, якої в неї не викликав ще ніхто з дітей, хоч якими дорогими її серцю вони були. Лікар Блайт казав, що, якби не вона, Ширлі б не вижив.

– Я дала йому життя так само як і ви, пані Блайт, люба,  – любила повторювати Сьюзан. – Він так само моє дитя, як і ваше.

І справді, саме до Сьюзан Ширлі завжди біг, щоб вона поцілувала набиті ґулі, заколисала до сну й захистила від заслуженого прочухана. Сьюзан сумлінно шмагала усіх решту дітей Блайтів, коли вважала, що це потрібно для їхнього блага, але Ширлі вона ніколи не шмагала і його матері не дозволяла цього робити. Одного разу, коли лікар Блайт його відшмагав, Сьюзан була страшенно обурена.

– Цей чоловік відшмагав би й ангела, пані Блайт, люба, – гірко заявила вона й після того кілька тижнів не пекла для бідолашного лікаря пирогів.

На час відсутності подружжя Блайтів вона забрала Ширлі зі собою в будинок свого брата, у той час, як решта дітей поїхали до Ейвонлі, і ті три блаженні місяці він цілковито належав лише їй. Однак Сьюзан була дуже рада повернутися до Інглсайду, де всі любі її серцю люди були поряд. Інглсайд був її світом, у якому їй належала верховна влада. Навіть Енн рідко ставила під сумнів її рішення – на превелике обурення пані Рейчел Лінд і Зелених Дахів, яка похмуро говорила Енн під час кожного свого візиту до Чотирьох Вітрів, що вона дає Сьюзан аж надто багато волі й колись про це пошкодує.

– Онде дорогою від гавані іде Корнелія Брайант, пані Блайт, люба, – мовила Сьюзан. – Вона збирається вилити на нас усі плітки за останні три місяці.

– Сподіваюся, так і є, – сказала Енн, обіймаючи руками коліна. – Я спрагла пліток із Глен Сент Мері, Сьюзан! Сподіваюся, панна Корнелія розповість мені все, що трапилося, поки нас не було, – ВСЕ: хто народився, або одружився, або напився; хто помер, чи поїхав, чи приїхав, чи побився, чи втратив корову, чи знайшов жениха. Так приємно знову бути вдома, поряд з усіма такими любими мені жителями Глена, і я хочу дізнатися про них усе. Пам’ятаю, навіть гуляючи Вестмінстерським абатством, я думала собі, за кого ж зі своїх двох кавалерів урешті вийде Міллісент Дрю. Знаєш, Сьюзан, у мене є жахлива підозра, що я люблю плітки.

– Ну, звісно ж, пані Блайт, люба, – визнала Сьюзан, – будь-яка пристойна жінка любить послухати новини. Мені й самій цікаво, що буде з Міллісент Дрю. У мене ніколи не було кавалера, а тим більше двох, та зараз мені вже все одно, адже бути старою дівою не так уже й погано, коли звикаєш до цього. А волосся Міллісент мені завжди виглядає так, ніби вона зачесала його вгору віником. Та чоловікам, здається, на це байдуже.

– Вони помічають лише її миле, спокусливе й глузливе маленьке личко, Сьюзан.

– Цілком імовірно, пані Блайт, люба. У Біблії сказано, що краса – то омана, а врода – марнота^[1], та я б не проти й сама в цьому переконатися, якщо вже так велить Господь. Не сумніваюся, що ми всі будемо гарними, коли перетворимося на ангелів, але що доброго нам це дасть тоді? Говорячи про плітки, до речі, кажуть, що бідолашна пані Міллер з-над гавані минулого тижня намагалася повіситися.

– Ох, Сьюзан!

– Заспокойтеся, пані Блайт, люба. Їй не вдалося. Але я зовсім не засуджую її за спробу, бо її чоловік – жахлива людина. Але вона вчинила зовсім по-дурному – надумала повіситись і дати йому змогу одружитись із якоюсь іншою жінкою. На її місці, пані Блайт, люба, я б спробувала так йому допекти, щоб він сам повісився замість мене. Та не те щоб я схвалювала такі самогубства, хоч би за яких обставин, пані Блайт, люба.

– А в чому ж справа з паном Гаррісоном Міллером? – нетерпляче запитала Енн. – Він завжди доводить усіх до крайнощів.

– Ну, деякі люди звуть це релігійністю, а деякі – впертістю. Прошу вашого вибачення, пані Блайт, люба, за такі слова. Здається, ніби ніхто не знає, що ж воно таке у випадку з Гаррісоном. Буває, він гарчить на всіх, бо думає, що Господь прирік його на вічну кару. А тоді він раптом каже, що йому байдуже, і напивається. Моя ж думка така, що в нього не все гаразд із головою, бо так було з усіма Міллерами. Його дід з’їхав з глузду, і йому постійно здавалося, що довкола нього повно великих чорних павуків, які лізуть на нього й висять у повітрі над ним. Сподіваюся, я ніколи не здурію, пані Блайт, люба, та й не думаю, що зі мною таке станеться, бо серед Бейкерів такого не бувало. Та якщо за велінням премудрого Провидіння мені таки випаде ця доля, то сподіваюся, що мені не ввижатимуться великі чорні павуки, бо я їх просто ненавиджу. А щодо пані Міллер, то не знаю, чи вона заслуговує на співчуття. Дехто каже, що вона вийшла заміж за Гаррісона лише на зло Річардові Тейлору, що мені видається дуже своєрідною причиною для заміжжя. Та, звісно, я – не суддя в справах матримоніальних, пані Блайт, люба. А Корнелія Брайант уже біля воріт, тож я піду вкладу цього благословенного смаглявого хлопчика в ліжко й принесу своє в’язання.

II. Чистісінькі плітки

– А де решта дітей? – запитала панна Корнелія, коли вітання – сердечні з її боку, полум’яні з боку Енн і стримані з боку Сьюзан – стихли.

– Ширлі спить, а Джем, Волтер і двійнята у своїй любій Веселковій Долині, – відповіла Енн. – Вони, знаєте, лише сьогодні повернулися додому, а тільки-но повечеряли, одразу ж побігли в долину. Це найулюбленіша їхня місцина на всьому білому світі – навіть кленовий гай не зрівняється з нею.

– Боюся, вони аж надто сильно люблять ту долину, – похмуро мовила Сьюзан. – Малий Джем одного разу сказав, що після смерті хотів би більше піти у Веселкову Долину, аніж на небо, а говорити таке – просто неприйнятно.

– Певно, вони й в Ейвонлі чудово провели час? – припустила панна Корнелія.

– Авжеж, надзвичайно. Марілла таки страшенно їх розпещує. Особливо Джема – він в її очах ніколи ніяких збитків не робить.

– Панна Катберт, певно, зараз уже зовсім старенька, – сказала панна Корнелія, дістаючи своє в’язання, щоб не відставати від Сьюзан. Панна Корнелія вважала, що жінка, в якої руки постійно чимось зайняті, завжди матиме перевагу над тією, котра нічого не робить.

– Маріллі вже вісімдесят п’ять, – зітхнула Енн. – Її волосся побіліло від сивини, але, як не дивно, зір у неї став кращий, аніж був у шістдесят.

– Ну, любонько, я дуже рада, що ви всі повернулися. Мені було страшенно самотньо. Та в Глені не було нудно, повірте МЕНІ. За моєї пам’яті ще не було такої захопливої весни, якщо говорити про церковне життя. Ми нарешті маємо свого пастора, Енн, любонько.

– Преподобний Джон Нокс Мередіт, пані Блайт, люба, – сказала Сьюзан, рішуче налаштована не дати панні Корнелії самотужки розповісти всі новини.

– Він хороший? – зацікавлено спитала Енн.

Панна Корнелія зітхнула, а Сьюзан застогнала.

– Так, він досить хороший, якщо вже на те пішло, – мовила панна Корнелія. – Він ДУЖЕ хороший, дуже освічений, дуже духовний. Але, ох, Енн, любонько, у нього немає здорового глузду!

– Тоді чому ж ви його запросили?

– Що ж, немає сумніву, що він поки найкращий пастор, якого тільки мала церква Глен Сент Мері, – сказала панна Корнелія, перехрещуючи петлі на спицях. – Гадаю, йому не дали посади в місті лише через ту його замріяність і задумливість. Його пробна проповідь була просто чудова, повірте МЕНІ. Усіх вона дуже вразила – та й не лише вона, а і його зовнішній вигляд.

– Він ДУЖЕ гарний з себе, пані Блайт, люба, а мені, врешті-решт, подобається бачити за кафедрою вродливого чоловіка, – вставила й свої п’ять копійок Сьюзан, подумавши, що вже саме час знову про себе нагадати.

– Окрім того, – додала панна Корнелія, – нам не терпілось уже хоч когось обрати. А пан Мередіт був першим кандидатом, щодо якого думки були одностайні. Щодо всіх решта хоча б хтось та мав якісь заперечення. Думали ще запросити пана Фолсома. Він також хороший пастор, але декому чомусь не сподобалася його зовнішність: він був аж надто смаглявий і прилизаний.

– Він виглядав точнісінько як велетенський чорний котяра, ось, пані Блайт, люба, – сказала Сьюзан. – Я б нізащо не стерпіла щонеділі бачити такого чоловіка за кафедрою.

– А тоді прийшов пан Роджерс, та він був, як то кажуть, ні жарене, ні парене – ані шкоди з нього ніякої, ані користі, – вела далі панна Корнелія. – Але навіть якби він проподівував, як Петро і Павло, це б йому не допомогло, бо саме в той день вівця старого Калеба Рамзі приблукала до церкви й видала гучне «бе-е-е», якраз коли він виголошував проповідь. Усі почали сміятися, і після того в бідолашного Роджерса не було жодного шансу. Дехто вважав, що нам варто запросити пана Стюарта, бо він дуже освічений – уміє читати Новий Заповіт п’ятьма мовами.

– Та не думаю, що це дає йому якісь більші гарантії потрапити на небеса, – втрутилася Сьюзан.

– Більшості з нас не сподобалася манера його проповідування, – сказала панна Корнелія, ігноруючи слова Сьюзан. – Він не говорив, а наче рохкав. А пан Арнетт ВЗАГАЛІ не вміє проповідувати. Та ще й обрав він для своєї пробної проповіді найгірший з текстів, що є в Біблії, – «Прокляніте Мероза»^[2].

– Щоразу, коли він губив думку, то починав гримати Біблією по кафедрі й гірко викрикував: «Прокляніте Мероза». Бідолашного Мероза, ким би він не був, добряче прокляли того дня, пані Блайт, люба, – мовила Сьюзан.

– Кандидат на посаду пастора мусить дуже ретельно обирати тексти для проповідей, – урочисто заявила панна Корнелія. – Гадаю, посада дісталася б панові Пірсону, якби тільки він обрав інший текст. Та коли він виголосив: «Дивлюся на гори, аж вони трусяться»^[3], його долю було вирішено. Усі засміялися, бо кожен знав, що двійко дівчат Гіллів^[4] із Гарбор-Гед останні п’ятнадцять років усе намагаються зловити у свої тенета кожного нежонатого пастора, котрий приїжджає до Глена. Ну, а в пана Ньюмана надто велика родина.

– Він зупинявся в мого зятя, Джеймса Клоу, – сказала Сьюзан. – Я спитала його: «Скільки у вас дітей?», а він відказав: «Дев’ятеро хлопців і сестра для кожного з них». «То їх вісімнадцять!» – вигукнула я. – «Лишенько, оце так сім’я!» А він лише сміявся та сміявся. Навіть не знаю, чому, пані Блайт, люба, адже ж я певна, що вісімнадцятеро дітей – це для будь-якого дому забагато.

– У нього лише десятеро дітей, Сьюзан, – з презирливою поблажливістю пояснила панна Корнелія. – А десятеро чемних дітей були б для дому та парафії нічим не гірші, аніж ті четверо, котрі мешкають там зараз. Хоча, Енн, любонько, маю сказати, що й вони не такі вже й погані. Мені вони сподобалися – та й усім іншим також. Їх неможливо не полюбити. З них би вийшли дуже милі діти, якби хтось пильнував їхні манери й навчав, що правильно, а що – ні. До прикладу, вчителька каже, що в школі вони поводяться бездоганно. А от удома вони стають просто шаленими.

– А куди ж дивиться пані Мередіт? – запитала Енн.

– Ніякої пані Мередіт НЕМАЄ. У цьому й уся біда. Пан Мередіт – удівець. Його дружина померла чотири роки тому. Якби ми про це знали, то не думаю, що запросили б його, бо вдівець для парафії – то навіть гірше, аніж нежонатий. Та ми чули, як він говорив про своїх дітей, тож і подумали, що є і їхня матір. А коли вони всі приїхали, виявилося, що немає нікого, окрім старої тітки Марти, як вони її кличуть. Здається, вона кузина матері пана Мередіта, і він забрав її до себе, щоб урятувати від богадільні. Їй сімдесят п’ять, вона наполовину сліпа, а ще майже глуха й дуже примхлива.

– Та ще й готує препогано, пані Блайт, люба.

– Найгірша з можливих господинь для будинку пастора, – гірко мовила панна Корнелія. – Пан Мередіт не найматиме служниць, бо це скривдило б почуття тітки Марти. Енн, любонько, повірте мені, дім пастора зараз у жахливому стані. Усе покрите густим шаром пилу, та ще й стоїть не на своїх місцях. А ми ж усе так гарно пофарбували й обклеїли шпалерами до їхнього приїзду!

– То, кажете, там четверо дітей? – запитала Енн, у душі вже починаючи дбати про них.

– Так. По віку вони одразу одне за одним, наче сходинки. Джеральд – найстарший. Йому дванадцять, і його всі кличуть Джеррі. Він розумний хлопчина. Фейт одинадцять. Вона страшенна забіяка, та, мушу сказати, така вже гарна, хоч картину з неї пиши.

– Вона виглядає, наче янгол, але так і притягує до себе всілякі прикрощі, пані Блайт, люба, – урочисто заявила Сьюзан. – Якось увечері минулого тижня я завітала в дім пастора, і там саме була пані Міллісон. Вона принесла їм десяток яєць і маленьке відерце молока – ДУЖЕ маленьке відерце, пані Блайт, люба. Фейт узяла це все й побігла вниз до погребу. Та на сходах вона спіткнулася й покотилася вниз, разом з молоком та яйцями. Можете собі уявити, чим це скінчилося, пані Блайт, люба. Але ця дитина піднялася нагору, сміючись, і мовила на те: «Навіть не знаю, чи це досі я, а чи пиріг із заварним кремом». А пані Міллісон страшенно розлютилася. Вона сказала, що більше нічого не принесе у цей дім, якщо тут усе отак зводиться нанівець.

– Марія Міллісон ніколи не завдавала собі клопоту носити всілякі пригощення в дім пастора, – фиркнула панна Корнелія. – Того вечора вона просто знайшла привід задовольнити свою цікавість. Але бідолашна Фейт завжди втрапляє в халепи. Вона така неуважна й запальна!

– Точнісінько, як я. Мені, певно, сподобається ця ваша Фейт, – рішуче сказала Енн.

– У ній стільки запалу – а я люблю запальних людей, пані Блайт, люба, – зізналася Сьюзан.

– Є у ній щось, що притягує, – визнала й панна Корнелія. – Коли її не побачиш, вона завжди сміється, і якимсь чином, дивлячись на неї, і самому хочеться засміятися. Вона не може зберігати серйозний вираз обличчя навіть у церкві. Уні ж десять. Вона миле дівча – не те щоб красива, але дуже мила. А Томасові-Карлайлу дев’ять. Його кличуть Карлом, і в нього просто якась постійна манія збирати усіляких гадів, жаб і жуків і зносити їх до будинку.

– Гадаю, той дохлий пацюк, що лежав на кріслі у вітальні того дня, коли в гості заходила пані Ґрант, – то його рук справа. Вона тоді так налякалася! – розповідала Сьюзан, – та я й не здивована, адже вітальня в домі пастора – не місце для дохлих пацюків. Хоча, певна річ, його міг там кинути й кіт. Той КІТ – то справжнісінький диявол, пані Блайт, люба. Пасторський кіт має хоча б ВИГЛЯДАТИ поважно, я так гадаю, яким би там він не був. Та я ще ніколи не бачила такого розпущеного звіра. А ще майже кожного вечора на заході сонця він гуляє собі по гребеню даху, пані Блайт, люба, та ще й махає хвостом, а це зовсім не пристойно!

– А найгірше з усього те, що вони ЗАВЖДИ одягнені в абищо, – зітхнула панна Корнелія. – А відколи розтанув сніг, вони почали ходити до школи босоніж. Знаєте, Енн, любонько, дітям пастора таке робити не личить – особливо коли маленька донька методистського священника завжди носить такі милі туфельки з ґудзиками. А ще мені ДУЖЕ хотілося б, щоб вони не гралися на старому методистському цвинтарі.

– Їм, певно, так і хочеться туди, адже він одразу ж поряд із будинком, – мовила Енн. – Мені завжди здавалося, що цвинтарі – то чудове місце для ігор.

– О, ні, ви не могли так думати, пані Блайт, люба, – сказала віддана Сьюзан, прагнучи захистити Енн від самої себе. – У вас для такого забагато здорового глузду та гарних манер.

– А чому взагалі дім пастора збудували поруч із цвинтарем? – запитала Енн. – У них і подвір’я таке маленьке, що ніде й погратися, окрім як на цвинтарі.

– То таки була помилка, – визнала панна Корнелія. – Але ділянку вони отримали дуже дешево. А раніше ще жодні пасторські діти навіть не думали про те, щоб гратися на цвинтарі. Панові Мередіту не слід таке дозволяти. Та він завжди, приходячи додому, навіть не висуває носа з книжок. Він читає й читає, та ще сновигає своєю бібліотекою, наче уві сні. Досі він ще жодного разу не забув про недільні служби, але двічі забував про молитовні зібрання, так, що хтось зі старост мав іти до нього додому, щоб нагадати йому. А ще він забув про весілля Фенні Купер. Йому зателефонували, і він так і примчав туди, у чому був, – взутий у хатні тапки. Та все б нічого, якби методисти з того так не глузували. Лиш одна є втіха – вони не можуть прискіпатися до його проповідей. За кафедрою він ніби пробуджується, повірте МЕНІ. А методистський пастор узагалі не вміє проповідувати – принаймні так кажуть. Я ж, хвала Богу, ніколи його не слухала.

Презирство панни Корнелії до чоловіків трохи вщухло відтоді, як вона вийшла заміж, але ставлення до методистів не стало ні на краплинку поблажливішим. Сьюзан лукаво усміхнулася.

– Подейкують, пані Еліот, що методисти й пресвітеріанці говорять про об’єднання, – сказала вона.

– Ну, сподіваюся, що, коли до цього дійде, я вже буду в могилі, – відрізала панна Корнелія. – Я не збираюся мати справу з методистами, а пан Мередіт скоро зрозуміє, що і йому слід триматися від них подалі. Він з ними аж надто товариський, повірте МЕНІ. Ось пішов він на срібне весілля до Джейкоба Дрю та й утрапив там у халепу.

– Що ж трапилося?

– Пані Дрю попросила його розрізати смажену гуску – бо Джейкоб Дрю цього зробити не вмів. Ну, ось пан Мередіт і взявся за цю справу, а в процесі впустив її з тарілки просто на коліна пані Різ, котра сиділа біля нього. На те він лиш мрійливо сказав: «Пані Різ, чи не були б ви такі люб’язні повернути мені цю гуску?» І пані Різ «повернула» її, лагідна, як овечка, та насправді, певно, була страшенно розлючена, бо ж вбрана була в новеньку шовкову сукню. А найгірше те, що вона методистка.

– Але, гадаю, це краще, аніж якби вона була пресвітеріанкою, – втрутилася Сьюзан. – Бо ж якби вона була пресвітеріанкою, то, скоріш за все, покинула б церкву, а ми не можемо дозволити собі втрачати наших парафіян. А пані Різ в її церкві не люблять, бо вона поводиться аж надто вже гордовито, тож методисти скоріше зраділи, що пан Мередіт зіпсував їй сукню.

– Біда в тім, що він зробив із себе посміховисько, а я, до прикладу, не люблю, коли з мого пастора глузують методисти, – холодно відрізала панна Корнелія. – Якби в нього була дружина, цього б не трапилося.

– Навіть якби він мав дюжину дружин, не розумію, як би це могло перешкодити пані Дрю зарізати на весільний бенкет свою жорстку стару гуску, – вперто відказала Сьюзан.

– Кажуть, то була справа рук її чоловіка, – мовила панна Корнелія. – Джейкоб Дрю – чванливий і скупий деспот.

– А ще подейкують, що вони з дружиною одне одного ненавидять – а це, гадаю, не свідчить про належні стосунки в подружжі. Хоча я, звісно ж, не маю багато досвіду в цьому, – сказала Сьюзан, задерши голову. – Та я не з тих, хто звинувачує в усьому чоловіків. Пані Дрю й сама добра жмикрутка. Кажуть, єдине, що вона коли-небудь віддала комусь задарма – то глечик масла, зробленого з вершків, у яких утопився пацюк. Вона пожертвувала його для церковного зібрання. А про пацюка всі дізналися вже згодом.

– На щастя, досі всі, кого ображали Мередіти, були методистами, – сказала панна Корнелія. – Джеррі ото якось увечері, десь зо два тижні тому, пішов на молитовне зібрання до методистів і сів поруч із Вільямом Маршем, котрий, як завжди, підвівся й почав свідчити зі страхітливими стогонами. «Тепер вам стало краще?» – прошепотів Джеррі, коли Вільям знову сів. Бідолашний хлопець хотів лише поспівчувати, а пан Марш вирішив, що той повівся неввічливо, і розлютився на нього. Звісно, Джеррі взагалі нічого було робити на молитовному зібранні методистів. Але ті діти ходять, де їм заманеться.

– Сподіваюся, вони не образять нічим пані Дейвіс із Гарбор-Гед, – мовила Сьюзан. – Я розумію, вона жінка дуже вразлива, але вона дуже заможна й найбільше з усіх жертвує на платню для пастора. А я чула, як вона казала, буцім Мередіти – то найгірше виховані діти з усіх, яких вона коли-небудь бачила.

– Кожне ваше слово все більше переконує мене в тому, що ці Мередіти – з тих, хто знає Йосипа, – рішуче сказала господиня Енн.

– Як-не-як, а це таки правда, – визнала панна Корнелія. – І це все урівноважує. У будь-якому разі, тепер вони живуть у нас, і ми маємо просто робити для них усе можливе й заступатися за них перед методистами. Ну, гадаю, мені вже час іти в бік гавані. Маршал скоро повернеться додому – він сьогодні був по той бік затоки – і, як справжній чоловік, одразу ж зажадає вечері. Шкода, що не вдалося побачити решту дітей. А де лікар?

– Він у Гарбор-Гед. Ми повернулися три дні тому, і за цей час він лише три години провів у власному ліжку й лише двічі їв у власному домі.

– Що ж, усі, хто хворів за останні шість тижнів, чекали, поки він повернеться додому – і я їх не засуджую. Коли лікар із того боку затоки одружився з донькою гробаря з Лоубриджа, людям це здалося підозрілим. Не личило йому таке робити. А ви з лікарем маєте незабаром навідатися до нас і розповісти нам усе про свою подорож. Певно, ви чудово провели час.

– О, так, справді чудово, – погодилась Енн. – Здійснилися наші давні мрії. Старий Світ чудовий і дивовижний. Та ми повернулися горді з того, якою є наша рідна земля. Канада – найкраща країна у світі, панно Корнеліє.

– Ніхто в цьому й не сумнівався, – самовдоволено мовила панна Корнелія.

– А старий добрий Острів Принца Едварда – найкраща її провінція, а Чотири Вітри – найкраща місцина на ньому, – засміялася Енн, зачаровано дивлячись на захід сонця понад долиною, гаванню і затокою, й указуючи на них рукою. – У Європі я не бачила нічого красивішого за це, панно Корнеліє. Ви вже мусите йти? Діти сумуватимуть, що не побачилися з вами.

– Вони мають чимскоріш мене навідати. Скажіть їм, що банка з пиріжками ніколи не пустує.

– О, за вечерею вони вже планували візит до вас. Вони скоро прийдуть, але спершу мають ще як слід підготуватися до школи. А двійнята відтепер ще й братимуть уроки музики.

– Сподіваюся, не в дружини методистського пастора? – тривожно запитала панна Корнелія.

– Ні, у Розмарі Вест. Учора ввечері я навідувалася до неї й про все домовилася. Яка ж вона вродлива дівчина!

– Так, Розмарі добре тримається, та вона вже не така молода, як раніше.

– Мені вона здалася просто чарівною. Я, знаєте, раніше не мала нагоди по-справжньому з нею познайомитися. Їхній будинок так далеко від дороги, що я рідко коли взагалі бачила її, окрім як у церкві.

– Розмарі Вест завжди подобалася людям, хоча вони й не розуміли її, – сказала панна Корнелія, зовсім не усвідомлюючи, як високо оцінює чари Розмарі. – Еллен завжди тримала її в залізних лещатах – у всьому її стримувала, та водночас і потурала багатьом її примхам. Знаєте, Розмарі колись була заручена – з молодим Мартіном Кроуфордом. Його корабель зазнав аварії біля островів Мадлен, і весь екіпаж потонув. Розмарі тоді була ще дитиною – їй було лише сімнадцять. Та після того вона вже ніколи не була такою, як раніше. Вони з Еллен після смерті матері жили дуже відлюдним життям. До своєї церкви в Лоубриджі їм рідко вдається дістатися, а Еллен, наскільки я розумію, не схвалює часті походи до пресвітеріанської церкви. Ну, а до методистів вона, на щастя, ЗОВСІМ не ходить. Вести завжди були запеклими прихильниками англіканства. Розмарі та Еллен – досить заможні. Розмарі насправді не мусить давати уроки музики, щоб мати щось на прожиття. Вона робить це лише тому, що їй це подобається. Знаєте, вони, між іншим, далекі родички Леслі. А Форди цього літа приїдуть у Чотири Вітри?

– Ні. Вони збираються в поїздку до Японії, і, скоріш за все, їх не буде десь рік. Дія в новому романі Оуена відбуватиметься саме в Японії. Це буде перше літо, коли наш дорогий старенький Будинок Мрії пустуватиме відтоді, як ми звідти переїхали.

– Гадаю, Оуен Форд міг знайти достатньо матеріалу для своїх книжок у Канаді й не тягти свою дружину й ні в чому не винних дітей у таку поганську країну, як Японія, – пробуркотіла панна Корнелія. – Найкращим романом, який він написав, є «Книга життя!», і матеріал для цієї книжки він знайшов прямо тут, у Чотирьох Вітрах.

– Ви ж знаєте, більшість матеріалу йому надав Капітан Джим. А він збирав його по всьому світу. Але книжки Оуена здаються мені чудовими.

– О, так, вони досить непогані. Я збираюся читати все, що він напише, хоч завжди вважала, Енн, любонько, що читання романів – то гріх і даремна трата часу. Та тепер я мушу написати йому й висловити усе, що я думаю про цю історію з поїздкою в Японію, повірте МЕНІ. Він що, хоче, щоб Кеннета й Персіс навернули в язичництво?

З такою риторичною головоломкою панна Корнелія пішла геть. Сьюзан пішла вкладати Ріллу, а Енн сиділа на східцях на веранді під ранніми зорями, невиправно витворюючи в думках нові мрії й уже всоте радісно виявляючи, яким розкішним може бути місячне сяйво в Гавані Чотирьох Вітрів.