Енн із Зелених Дахів

VI. Рішення Мерил

І все-таки вони туди приїхали. Пані Спенсер жила у великому жовтому будинку біля бухти Вайт Сендс. Вона прудко вибігла на ґанок, а її усміхнене обличчя одночасно виражало і здивування, й радість.

– Боже мій, – вигукнула вона, – на кого-кого, а на вас я сьогодні не очікувала. Проте дуже рада бачити. Може, краще розпрягти коня? Як ся маєш, Енн?

– Дякую, добре, – відповіла Енн і тінь смутку лягла на її обличчя.

– Ми зайдемо на хвилинку, поки кінь відпочине, – сказала Мерил. – Я пообіцяла Метью не затримуватися. Річ у тім, пані Спенсер, що сталося непорозуміння, і я приїхала з’ясувати це. Ми, Метью і я, просили вашого родича Роберта Спенсера передати вам, щоб ви привезли нам з притулку хлопчика десяти або одинадцяти років.

– Мерил, що ви таке кажете! – засмучено вигукнула пані Спенсер. – Роберт прислав до мене свою дочку Ненсі, яка повідомила, що вам потрібна дівчинка… Адже так, Флоро-Джейн? – звернулася вона до своєї дочки, яка теж вийшла на ґанок.

– Так, саме так вона й сказала, пані Катберт, – рішуче підтвердила Флора-Джейн.

– Мені страшенно неприємно, – засмутилася пані Спенсер, – що так вийшло, але це не з моєї вини, пані Катберт. Я намагалася влаштувати все якнайкраще й намагалася діяти відповідно до ваших бажань. Ненсі жахлива розтелепа. Скільки разів я її' лаяла за неуважність!

– Ми, звичайно, й самі винні, – визнала Мерил. – Нам слід було самим приїхати до вас, а не передавати такі важливі речі через інших. Ну, нічого не поробиш, помилка сталася, і тепер потрібно подумати, як її виправити. Чи можемо ми відправити дівчинку в притулок? Я вважаю, її візьмуть назад, адже так?

– Гадаю, що так, – сказала пані Спенсер задумливо, – але можливо, не доведеться й відправляти. Вчора до мене заходила пані Блеветт і дуже шкодувала, що не попросила мене привезти їй дівчинку, щоб допомагати по господарству. У пані Блеветт, як ви знаєте, велика родина, їй важко знайти прислугу. Енн їй дуже підійде. Я називаю це Божим промислом!

Однак Мерил не дуже вірилось, що Бог мав хоч якесь відношення до цієї справи. Вона не була знайома з пані Блеветт, але кілька разів бачила цю маленьку кістляву жінку зі злим обличчям. Говорили, що вона дуже вимоглива хазяйка. Дівча-та-служниці, які в неї не затримувалися, розповідали жахливі історії про її дратівливість, скнарість та нахабних, забіякуватих дітей. Мерил аж жахнулася, коли уявила, що потрібно віддавати Енн на милість такої жінки.

– Добре, я зайду в будинок, і ми обговоримо цю справу, – сказала вона.

– А чи це не пані Блеветт, власною персоною, йде там по доріжці? – вигукнула пані Спенсер, заводячи гостей з передпокою до вітальні, де на них війнуло таким жахливим холодом, неначе повітря, проходячи через темно-зелені щільно закриті жалюзі, втрачало все своє тепло. – Яке щастя! Ми можемо владнати цю справу прямо зараз. Сідайте в крісло, пані Кат-берт. Енн, сядь на отоманку й не крутись. Давайте сюди ваші капелюхи. Флоро-Джейн, піди й постав чайник… Добрий день, пані Блеветт! Ми якраз говорили про вас, ви дуже вчасно прийшли. Знайомтеся: пані Блеветт, це пані Катберт. О, вибачте, я на хвилиночку відлучуся. Забула сказати Флорі-Джейн, щоб вона вийняла булочки з плити.

Вона швидко вибігла з кімнати, попередньо піднявши жалюзі. Енн мовчки сиділа на отоманці, міцно зціпивши на колінах руки, й дивилася на пані Блеветт як загіпнозована. Невже її віддадуть цій жінці з кощавим обличчям і такими суворими очима? Вона відчула, як до горла підіймається грудка й починають щипати очі. Сльози вже от-от мали бризнути, коли повернулася пані Спенсер, рум’яна й сяюча, готова подолати будь-яке утруднення – фізичне, інтелектуальне, духовне.

– Сталася помилка ось з цією маленькою дівчинкою, пані Блеветт, – сказала вона. – Я була впевнена, що пан і пані Кат-берти хочуть взяти на виховання дівчинку. Мені саме так сказали. Проте з’ясувалося, що вони просили надіслати хлопчика. Тож, якщо ви не змінили своє рішення від учора, гадаю, Енн – саме те, що вам потрібно.

Пані Блеветт зміряла Енн з голови до ніг суворим поглядом.

– Скільки тобі років і як тебе звати? – запитала вона.

– Енн Ширлі, – затинаючись, вимовила дівчинка, ще більше зіщулюючись і не наважуючись висловити жодних застережень щодо свого імені. – Мені одинадцять років.

– Гм! На одинадцять ти не виглядаєш. Це, мабуть, через худорбу. Не впевнена, але, кажуть, худорляві люди – непогані працівники. Утім, якщо я візьму тебе, ти повинна бути хорошою дівчинкою – працьовитою, старанною, слухняною. Сподіваюся, ти чесно відпрацюєш за своє утримання. Я позбавлю вас від неї, пані Катберт. Мій найменшенький такий примхливий, всю мене змучив. Якщо хочете, я заберу її просто зараз.

Мерил глянула на Енн, і серце її здригнулося. На блідому обличчі дівчинки читався німий відчай безпорадної маленької істоти, яка знову опинилася в тій самій пастці, з якої щойно вибралася. Мерил раптом зрозуміла, що ця картина переслідуватиме її повсюдно, якщо вона не наважиться покласти край стражданням маленької бідолаги. А ця пані Блеветт! Як можна віддати вразливу, чуйну дитину такій жінці! Ні, вона не візьме на себе таку відповідальність!

– Не знаю, – проказала Мерил повільно. – Я не кажу, що ми з Метью остаточно вирішили не залишати її в себе. Ба більше: Метью навіть налаштований залишити її. Я приїхала тільки, щоб з’ясувати, як саме сталася помилка. Тепер вважаю, що нам краще повернутися та ще раз поговорити з Метью, бо відчуваю, що не повинна приймати остаточне рішення, не порадившись із ним. Якщо ми вирішимо, що не хочемо залишати, то привеземо або відправимо її до вас завтра ввечері. Якщо цього не зробимо, то, значить, вона залишається в нас. Ви згодні на це, пані Блеветт?

– Доведеться погодитися, – відповіла жінка не дуже люб’язно.

Поки Мерил говорила, обличчя Енн немов освітилося сонцем: спочатку стерся вираз відчаю, потім з’явився слабкий промінь надії. Очі її засяяли, як ранкові зорі. Дівчинка зовсім змінилася, а коли через хвилину пані Спенсер і пані Блеветт вийшли з кімнати, щоб пошукати якийсь кулінарний рецепт, за яким та, власне, й прийшла. Енн схопилася й кинулася до Мерил.

– О, пані Катберт, ви й справді сказали, що, може, дозволите мені залишитися в Зелених Дахах? – шепотіла вона майже беззвучно, немов ця чудова можливість могла розвіятися від гучного звуку. – Ви й справді це сказали? Чи я тільки уявила?

– Гадаю, що тобі слід навчитися тримати свою уяву у вузді, Енн, а то ти не можеш розрізняти реальність і фантазії, – ска-зала Мерил сухо. – Так, я справді це сказала, але нічого більше. Ще нічого не вирішено, і можливо, все-таки тебе візьме пані Блеветт. Їй ти, безсумнівно, потрібніше, ніж мені.

– Тоді я краще повернуся до притулку, ніж піду жити до неї, – гаряче вигукнула Енн. – Вона виглядає зовсім як… як свердло.

Мерил придушила усмішку, вважаючи, що Енн слід відчитати за такі слова.

– Соромно маленькій дівчинці говорити такі речі про даму, до того ж незнайому, – сказала вона суворо. – Піди на своє місце, сиди тихо й мовчи, як добре вихована дівчинка.

– Я намагатимуся й робитиму все, що ви скажете. Тільки залишіть мене у вас! – гаряче просила Енн, слухняно повертаючись на своє місце на отоманці.

Коли того вечора вони знову приїхали в Зелені Дахи Ме-тью зустрів їх на дорозі. Мерил ще здалеку помітила брата, який походжав доріжкою і безпомилково вгадала причину його занепокоєння. Вона прочитала полегшення на його обличчі, коли він побачив їх разом з Енн. Але нічого не сказала йому, поки вони не пішли в хлів на доїння. Там вона коротко виклала йому життєву історію Енн і результати своєї бесіди з пані Спенсер.

– Я б і собаки не віддав цій бабі Блеветт, – сказав Метью з незвичайною для нього гарячковістю.

– Мені вона теж не сподобалася, – зізналася Мерил. – Але, Метью, або ми віддамо Енн їй, або нам доведеться залишити її в себе. Здається, ти вже вирішив, тоді я теж згодна… або, точніше, мені доводиться погодитися. Я так довго про це думала, що, здається, звиклася з цією думкою. Мені це видається певного роду обов’язком. Я ніколи не виховувала дитину, тим більше дівчинку, тож, гадаю, в мене буде повно турбот. Але я зроблю все, що зможу. Що стосується мене, Метью, вона може залишитися.

Сумне обличчя Метью враз полагіднішало.

– Ну, я так і знав, Мерил, що ти до цього прийдеш, – сказав він. – Вона така цікава істота.

– Було б краще, якби ти міг сказати, що вона корисна істота, – відрізала Мерил. – Але я постараюся, щоб вона такою стала. І запам’ятай, Метью, не втручайся в мої методи виховання. Може, стара діва небагато знає про виховання дітей, але, впевнена, що старий парубок знає про це ще менше. Якщо мене спіткає невдача, то залишиться цілком достатньо часу, щоб тобі втрутитися й допомогти мені.

– Добре, добре, Мерил, буде, як ти захочеш, – запевнив Метью. – Тільки будь до неї доброю. Гадаю, вона з тих, з ким можна зробити все, якщо тільки підійти з любов’ю.

Мерил фиркнула у відповідь, висловивши своє презирство до поглядів Метью на це чисто жіноче питання, й пішла до молочної кімнати з відрами молока.

«Сьогодні я не скажу їй ні слова, – думала Мерил, розливаючи молоко в глечики. – А то вона так розхвилюється, що не засне. Ну й потрапила ж ти, Мерил Катберт, в історію! Чи думалося тобі хоч колись, що прийде день, коли доведеться взяти на виховання дівчинку з притулку? Це так дивно! Але ще дивніше, що саме Метью причина цього, Метью, який завжди смертельно боявся маленьких дівчаток. Хай там як, ми взяли на себе неабияку відповідальність, і один Бог відає, що з цього вийде!»

VII. Молитва Енн

Того вечора, проводжаючи Енн спати до її кімнати в мезоніні, Мерил суворо сказала:

– Енн, вчора я помітила, що, роздягнувшись, ти розкидала свій одяг по підлозі. Це погана звичка, її треба позбутися. Все, що знімаєш із себе, акуратно згортай і клади на стілець. Я не хочу мати справу з неакуратними дівчатами.

– Я відчувала вчора такі душевні муки, що зовсім не думала про це, – сказала Енн. – Сьогодні все складу акуратно. Від нас завжди цього вимагали в притулку. Втім, я через день про це забувала, бо хотіла швидше пірнути в ліжко, щоб залишитися наодинці з мріями.

– Тобі доведеться щодня пам’ятати про це, якщо залишишся тут, – попередила Мерил. – Ну ось, так краще. Тепер прочитай молитву й лягай спати.

– Я ніколи не читаю молитву, – оголосила Енн.

Мерил не те що здивувалася – жахнулася.

– Енн, що ти таке кажеш! Хіба тебе ніколи не вчили молитися? Бог хоче, щоб усі маленькі дівчата читали молитву. Ти знаєш, хто такий Бог?

– Бог – це дух, нескінченний, вічний і незмінний, вища мудрість, сила, святість, справедливість, доброта й істина, – відповідала Енн швидко й гладко.

Мерил, здавалося, трохи заспокоїлася.

– О, то ти все-таки маєш якесь уявлення, слава Богу! Не зовсім язичниця. Де тебе цього навчили?

– У недільній школі притулку ми вчили катехизис. Мені це дуже подобалося. Щось є чудове в цих словах – «нескінченний, вічний і незмінний». Велично, правда? Чуються гуркіт, немов великий орган грає. Гадаю, це не можна назвати віршами, але звучить, як поезія, правда?

– Ми говоримо не про поезію, Енн, а про вечірню молитву. Хіба ти не знаєш, як це недобре – не молитися щовечора? Боюся, що ти дуже погана дівчинка.

– Вам теж було б легше бути поганою, якби у вас було руде волосся, – сказала Енн з докором. – Ті, в кого волосся не руде, не розуміють, як це жахливо. Пані Томас сказала мені, що Бог навмисне дав мені руде волосся, й відтоді я перестала ним цікавитися. До того ж я завжди занадто втомлювалася до вечора, щоб обтяжувати себе молитвою. Від людей, яким доводиться няньчити близнюків, не можна очікувати, що вони читатимуть молитву. Скажіть відверто, хіба ви так не думаєте?

Мерил вирішила, що релігійне виховання Енн слід почати негайно. Було очевидно, що відкладати не можна.

– Ти повинна читати молитву на ніч, Енн, поки перебуваєш під моїм дахом.

– Звичайно, якщо ви хочете, – погодилася Енн охоче. – Я зроблю все, щоб потішити вас. Але сьогодні вам доведеться сказати мені, що потрібно говорити. Коли я ляжу в ліжко, то придумаю по-справжньому прекрасну молитву, яку повторюватиму щовечора. Впевнена, це буде дуже цікаво.

– Треба встати на коліна, – сказала Мерил зніяковіло.

Енн опустилася на коліна біля ніг Мерил і серйозно проказала:

– Чому потрібно вставати на коліна, щоб молитися? Якби я захотіла помолитися, то ось що зробила б. Пішла б зовсім одна в широке поле або краще далеко-далеко в ліс і стала б дивитися в небо, у високе-високе, чудове блакитне бездонне небо. І тоді відчула б молитву… Ну, я готова. Що потрібно сказати?

Мерил відчула ще більшу незручність. Вона збиралася навчити Енн найпростішої дитячої молитви «Коли солодкий сон до мене злетить…». Але, пригадаймо, в неї все-таки було почуття гумору. А це не що інше, як друга назва здатності зрозуміти, що й коли доречно. Тому в неї раптом виникла думка про те, що наївна молитва, призначена для малечі в білих сорочечках, котрі шепчуть її біля колін люблячої матері, зовсім не підходить для цього веснянкуватого створіння, яке нічого не знає про Божу любов і не прагне до неї, бо ніколи не зустрічалося з нею у вигляді любові людської.

– Ти вже велика, Енн і можеш сама помолитися, – сказала вона нарешті. – Просто подякуй Богові за всі його благодіяння й смиренно попроси Його про те, чого хочеш.

– Добре, я постараюся, – пообіцяла Енн, ховаючи обличчя в колінах Мерил.

Милостивий Отець наш небесний – так кажуть священники в церкві, тож, напевно, підійде і для особистої молитви, правда? – запитала вона, піднявши голову на мить. – Милостивий Отець наш небесний, я дякую Тобі за Білий Шлях Чарівності, й Озеро Блискучих Вод, і Бонні, й Снігову Королеву. Я дуже вдячна за них. І це усе те добро, про яке я можу зараз згадати і за яке повинна подякувати Тобі. Щодо моїх бажань, то їх так багато, що перелік забрав би багато часу. Тому я згадаю тільки два – найважливіші. Будь ласка, дозволь мені залишитися в Зелених Дахах і зроби мене красивою, коли я виросту.

З повагою, Анна Ширлі.

– Ось, все в порядку? – запитала вона бадьоро, встаючи з колін. – Я підібрала б значно розкішніші вирази, якби в мене був час подумати.

Тільки думка про те, що не відсутність побожності, а духовне невігластво стало причиною цього незвичайного звернення до Бога, допомогла Мерил зберегти присутність духу. Вона дбайливо вкрила дівчинку ковдрою, в душі пообіцявши собі, що завтра ж велить їй вивчити справжню молитву, і вже виходила з кімнати, забравши свічку, коли Енн знову покликала її:

– Я щойно згадала, що треба було сказати «Амінь» замість «З повагою». Так? Так священники говорять. Я забула про це, але відчувала, що потрібен якийсь кінець, і я прилаштувала такий. Як ви думаєте, це велика помилка?

– Ні… не думаю… – сказала Мерил. – Лягай і спи спокійно. Добраніч.

– Сьогодні я можу сказати «На добраніч» із чистою совістю, – сказала Енн, із насолодою пірнаючи в подушки.

Мерил повернулася на кухню, поставила свічку на стіл і рішуче звернулася до Метью:

– Метью, саме час, щоб хтось зайнявся вихованням цієї дівчинки. Вона майже повна язичниця. Віриш, вона ніколи в житті не молилася!? Схожу завтра до пастора й попрошу молитовник для дітей, ось що я зроблю. І вона ходитиме до недільної школи, тільки-но я пошию їй пристойну сукню. Так, бачу, клопоту мені вистачатиме. Що ж, кожен повинен мати в житті свою частку турбот. Донині в мене було спокійне життя, але настала нарешті й моя година. Сподіваюся виконати свій обов’язок як слід.

VIII. Виховання Енн

Через відомі причини Мерил так до вечора наступного дня й не сказала Енн, що залишає її в Зелених Дахах. До обіду вона давала їй різні доручення й уважно спостерігала, як дівчинка їх виконує. Та вже до полудня переконалася, що Енн моторна й слухняна, працьовита й тямуща. Головним її недоліком була схильність впадати в задуму. Тоді прямо посеред якогось заняття вона геть-чисто про нього забувала, поки гучне зауваження або несподівана катастрофа не повертали її на землю.

Скінчивши мити посуд після обіду, Енн несподівано зупинилася перед Мерил з виглядом людини, що зважилася дізнатися про найжахливіший вирок. Її тендітна постать тремтіла з ніг до голови, обличчя палало, очі здавалися майже чорними. Вона міцно стиснула руки перед грудьми й благально промовила:

– О, будь ласка, пані Катберт, скажіть мені, чи збираєтеся ви відіслати мене чи ні. Я намагалася бути терплячою весь ранок, але відчуваю, що більше не можу виносити цю невідомість. Це жахливе відчуття. Будь ласка, скажіть мені!

– Енн, ти не ошпарила ганчірку окропом після миття посуду, як я тобі веліла, – сказала Мерил незворушно. – Піди й зроби це, перш ніж ставити запитання.

Дівчинка виконала наказ і, обернувшись до Мерил, знову зупинила на її обличчі благальний погляд.

– Добре, – сказала Мерил, розуміючи, що не здатна придумати жодної причини для відтермінування відповіді на запитання дівчинки. – Гадаю, що можу тобі сказати. Ми з Метью вирішили залишити тебе. Зрозуміло, якщо ти спробуєш бути хорошою дівчинкою та поважатимеш нас. Але, дитя, що з тобою?

– Я плачу, – сказала Енн зніяковіло. – Не знаю чому. Я так зраділа, як тільки людина може радіти. О, радіти – зовсім не те слово. Це було зі мною, коли я побачила Білий Шлях Чарівності й цвітіння вишня… але це! О, це набагато більше, ніж радість. Я щаслива! І намагатимуся бути дуже хорошою. Це тяжка праця, бо пані Томас часто говорила мені, що я жахливо погана. Але все одно намагатимусь з усіх сил. Ви не знаєте, чому я плачу?

– Мабуть, ти просто схвильована та збуджена, – сказала Мерил несхвально. – Сядь на стілець і заспокойся. Боюся, ти занадто схильна як до сліз, так і до сміху. Так, ти залишишся в нас, і ми постараємося, щоб тобі було тут добре. У вересні підеш до школи, бо нині до початку канікул залишилося всього два тижні.

– Як мені вас називати? – запитала Енн. – Пані Катберт? Чи тітка Мерил?

– Ні, зви просто Мерил. Я не звикла до пані Катберт, це мене дратує.

– Але це зовсім нешанобливо – просто Мерил, – запротестувала Енн.

– Гадаю, не буде ніякої неповаги, якщо тільки ти говоритимеш з повагою. Усі в Ейвонлі – і старі, й молоді – звуть мене Мерил, крім священника. Він каже «пані Катберт»… коли згадує про це.

– Мені так хотілося б називати вас тітка Мерил, – сказала Енн сумно. – У мене ніколи не було тітки або іншої родички… навіть бабусі. Тоді мені здавалося б, що я справді належу вам. Можна мені називати вас тітка Мерил?

– Ні, я тобі не тітка, і не люблю давати людям титули, яких вони не носять насправді.

– Але ми могли б уявити, що ви моя тітка.

– Я не могла б, – відрізала Мерил.

– Ви ніколи не уявляєте речі не такими, які вони насправді? – запитала Енн, широко розкриваючи очі.

– Ні.

– О! – Енн глибоко зітхнула. – О, пані… Мерил, як багато ви втрачаєте!

– Не впевнена. Навіщо уявляти речі не такими, які вони насправді? – заперечила Мерил. – Коли Бог створив нас у такому, а не іншому світі, то не для того, щоб ми цей світ уявляли іншим. Ох, це мені нагадало… Енн, піди до вітальні – тільки ноги витри як слід і не напусти мух – та принеси мені листівку, яка стоїть на камінній полиці. На ній надрукована молитва «Отче наш». Сьогодні ввечері ти витратиш свій вільний час на те, щоб вивчити її напам’ять. Таких молитов, як я чула вчора, більше бути не повинно.

– Так, гадаю, це була дуже нескладна молитва, – сказала Енн, вибачаючись. – Але, розумієте, в мене не було досвіду. Не можна очікувати, щоб людина добре молилася з першого ж разу, правда? Я придумала чудову молитву, коли лягла в ліжко, як і обіцяла. Вона була майже такою довгою, як у священника, і дуже поетична. Але чи повірите – я не згадала жодного слова, коли прокинулася. Гадаю, ніколи не зможу скласти кращу за неї. Чомусь, коли що-небудь придумуєш вдруге, ніколи не виходить так добре, як було вперше. Ви це помічали?

– Є дещо, що ти повинна помітити, Енн. Коли я кажу тобі щось зробити, то хочу, щоб ти слухалася мене відразу, а не стояла стовпом і не міркувала про це без кінця. Іди та зроби, що я тобі веліла.

Енн швидко попрямувала через передпокій у вітальню, проте так довго не поверталася, що Мерил відклала плетиво й, стиснувши губи, вирушила за нею. Вона побачила, що Енн нерухомо стоїть перед картиною. Дівчинка зціпила руки за спиною, обличчя її' було піднято вгору. Біле й зелене світло, що пробивалося в кімнату через гілки яблунь і плюща, обливало занурену у споглядання маленьку фігурку неземним сяйвом.

– Енн, про що ти думаєш? – запитала Мерил різко.

Дівчинка здригнулася й повернулася на землю.

– Про це, – сказала вона, вказуючи на картину – досить яскраву репродукцію під назвою «Христос, що благословляє дітей». – Я уявила себе однією з них. Наприклад, он тією дівчинкою в блакитній сукні, яка стоїть у куточку, немов вона нікому не належить, зовсім, як я. Яка ж вона самотня й сумна, правда? Гадаю, в неї немає ні батька, ні матері. Але їй теж хотілося отримати благословення, тому вона боязко пробралася в куточок, сподіваючись, що ніхто її не помітить, ніхто, крім Нього. Я впевнена, я знаю, що вона відчувала. У неї сильно билося серце, а руки заклякли, так само як у мене, коли запитувала, чи залишите ви мене тут. Вона боялася, що Він може не помітити її. Але Він, напевно, помітив, як гадаєте? Я намагалася все це уявити – як вона пробиралася дедалі ближче, поки не постала зовсім близько до Нього. І тоді Він глянув на неї й поклав руку їй на голову, і – о! – який радісний трепет охопив її! Але я хотіла б, щоб митець не зображував Його таким сумним. У Нього таке обличчя на всіх картинах, ви помічали? Тільки мені не віриться, що Він справді був таким сумним, а то діти боялися б Його.

– Енн, – сказала Мерил, дивуючись собі, чому вона давно не перервала промову дівчинки, – не можна говорити такі речі. Це неповага… явна неповага…

Очі Енн мало не випали з орбіт.

– Але я відчуваю таку побожність! Я зовсім не хотіла бути нешанобливою.

– Так, я вірю тобі… але не можна говорити так безцеремонно про ці речі. І ще зверни увагу на таке, Енн. Коли я тебе за чимось посилаю, повертайся відразу, а не мрій і не фантазуй перед картинами. Пам’ятай про це! Візьми цю листівку й ходімо на кухню. Тепер сядь у кутку і вивчи цю молитву напам’ять.

Енн притулила листівку до глека, в якому стояли білопінні яблуневі гілки. Вона принесла їх перед обідом, щоб прикрасити стіл, – Мерил на це подивилася косо, але нічого не сказала. Дівчинка сперлася підборіддям на руки й кілька хвилин мовчки й уважно дивилася на надруковану молитву.

– Мені це подобається, – оголосила вона нарешті. – Дуже красиво. Я вже чула цю молитву: одного разу її читав ректор недільної школи в притулку. Але в нього був такий скрипучий голос, і така похмурість на обличчі, що я безпомилково визначила: для нього молитва була неприємним обов’язком… Це не поезія, але на мене вона справляє таке саме враження, як поезія. «Хай святиться ім’я Твоє». Це зовсім як мелодія. О, я так рада, що ви веліли мені це вивчити, пані… Мерил.

– Добре, вчи мовчки, – тільки й сказала Мерил на цю тираду.

Енн нахилила глечик з квітами, ніжно поцілувала суцвіття й відтак кілька хвилин старанно вчила.

– Мерил, – запитала вона знову, – як гадаєте, я знайду душевну подругу в Ейвонлі?

– Що? Яку подругу?

– Душевну… близьку подругу, розумієте… по-справжньому споріднену душу, якій могла б довіряти найпотаємніше. Усе життя мрію зустріти її. Щоправда, вже й не очікувала. Але… останніми днями здійснилося стільки моїх найчудовіших мрій, що, може, й ця теж? Як гадаєте, це можливо?

– Діана Баррі живе на Відлогій Леваді, вона приблизно твого віку. Дуже мила дівчинка. Напевно, ви з нею зможете гратися, коли вона повернеться додому від тітки в Кармоді. Але тобі доведеться звернути увагу на свою поведінку. Пані Бар-рі – дуже вимоглива жінка. Вона не дозволить Діані дружити з погано вихованою дівчинкою.

Енн глянула на Мерил крізь квітучу гілку повними цікавості очима:

– А яка вона, Діана? У неї не руде волосся, ні? О, сподіваюся, що ні. Досить вже того, що в мене воно руде. Я не змогла б перенести цього ще й у душевної подруги.

– Діана дуже красива дівчинка. У неї очі й волосся чорні, а щічки рожеві. Вона слухняна й кмітлива, а це краще, ніж бути красивою.

Мерил так само любила мораль, як Герцогиня в Країні Чудес, і сама себе переконала, що її слід додавати до кожного зауваження, зверненого до дитини, яку виховують.

Але Енн легко обійшла мораль і вхопилася тільки за чудові можливості, які цій моралі передували.

– О, як добре, що вона красива! Це майже як самій бути такою. Якщо вже я негарна, то було б приємно мати красиву душевну подругу. У вітальні пані Томас стояла книжкова шафа зі скляними дверцятами. Але замість книжок у ній стояли банки з варенням, коли, зрозуміло, воно в неї було. В одній дверці скло розбив пан Томас, коли був трохи п’яний. Інші були цілими, тож я зазвичай уявляла, що моє зображення в них – це дівчинка, яка живе в шафі. Мені захотілося назвати її Кеті Морис. Ми були дуже близькими. Я розмовляла з нею годинами, особливо в неділю. Кеті була моєю втіхою й радістю. Ми уявляли, що книжкова шафа зачарована і якби тільки я знала чарівне слово, то могла б відчинити двері й увійти до кімнати Кеті, а не натрапити на полиці із варенням і порцеляною. Тоді Кеті Морис узяла б мене за руку й повела в чудове місце, де повно квітів, сонячного світла й фей, і ми завжди жили б там щасливо.

Коли мені довелося перейти до пані Хаммонд, то найбільшим нещастям було втратити Кеті Морис. Вона теж почувалася нещасною, я знаю, бо плакала, коли поцілувала мене на прощання через дверцята книжкової шафи. У пані Хаммонд не було книжкової шафи. Але біля річки неподалік від будинку тяглася зелена долина, і там жило чарівне відлуння. Воно повторювало кожне сказане слово. Я уявила, що це дівчинка, на ім’я Віолетта, і ми з нею дружили. Я полюбила її майже так само, як і Кеті Морис… не зовсім, але майже так само. Увечері напередодні мого від’їзду до притулку я сказала Віолетті «Прощай», і її «Прощай» повернулося до мене зі сльозами в голосі. Я так прив’язалася до неї, що в мене не вистачило духу уявити душевну подругу в притулку… навіть якби там був простір для уяви.

– Гадаю, дуже добре, що його там не було, – сухо завважила Мерил. – Я не схвалюю подібних дурниць. Ти, здається, сама віриш у свої вигадки. Тобі буде корисно мати справжню живу подругу, щоб у тебе не було таких фантазій в голові. І не розповідай пані Баррі про цих своїх Кеті Морис і Віолетт, а то вона подумає, що ти верзеш нісенітниці.

– О ні, не розкажу. Я можу говорити про них не з кожним – занадто священна для мене пам’ять про них. Але вам мені захотілося розповісти… О, дивіться, яка велика бджола вилетіла з суцвіття! Подумати тільки, жити в такому прекрасному місці – в суцвітті яблуні! Уявіть, спати у квітці, коли вітер тихенько її похитує. Якби я не була людиною, то хотіла б бути бджолою й жити у квітці.

– Вчора ти хотіла бути чайкою, – фиркнула Мерил. – Гадаю, ти дуже непостійна. Я веліла тобі вчити молитву, а не розмовляти. Але ти, здається, не в змозі мовчати, якщо поблизу хтось може слухати твою балаканину. Піди до себе в кімнату й учи там.

– О, я знаю вже майже всю… крім останнього рядка.

– Добре. Роби, що я звеліла. Піди до своєї кімнати й довчи як слід. І залишайся там, поки я не покличу тебе допомогти мені приготувати чай.

– Можна мені взяти квіти з собою? – попросила Енн.

– Ні, не варто засмічувати кімнату квітами. І взагалі, слід було залишити їх на дереві.

– Я теж відчула, що не слід скорочувати їхнє чарівне життя, – сказала Енн. – Якби я була квіткою, то не хотіла б, щоб мене зірвали. Але спокуса була непереборною. Що ви робите, коли стикаєтесь з непереборною спокусою?

– Енн, ти чула, що я звеліла тобі йти в кімнату?

Дівчинка зітхнула й потихеньку рушила до мезоніну. Там сіла на стілець біля вікна й повела дала:

– Ну ось, я вже знаю всю молитву. Я вивчила останнє речення, поки підіймалася сходами… Тепер я уявлю, що ця кімната виглядає зовсім інакше й такою вона залишиться назавжди. Підлога вкрита білим оксамитовим килимом в яскраво-червоних трояндах, а на вікнах яскраво-червоні шовкові штори. Стіни обвішані гобеленами із золотої й срібної парчі. Меблі з червоного дерева. Я ніколи не бачила червоного дерева, але це звучить розкішно. Тут канапа, вся завалена чудовими шовковими подушками – рожевими, блакитними, пурпуровими, золотистими, і я граціозно розкинулася на них. Я бачу своє зображення в чудовому великому дзеркалі, що висить на стіні. Я висока й царствено прекрасна, одягнена в сукню, оздоблену білими мереживами. У мене перловий хрест на грудях і перла в чорному, як ніч, волоссі. Моя шкіра – біла, як слонова кістка. Моє ім’я – леді Корделія Фіцджеральд… Ні-ні, я не можу так забутися, щоб це все здалося мені правдою.

Вона, пританцьовуючи, підбігла до маленького дзеркала. З дзеркала на неї глянуло веснянкувате обличчя з гострим підборіддям і серйозними сірими очима.

– Ти всього лише Енн із Дахів Зелених, – сказала вона суворо. – Я бачу тебе такою, яка ти є, навіть коли ти намагаєшся уявити, що ти леді Корделія. Проте краще бути Енн із Дахів Зелених, ніж Анною нізвідки, правда?

Вона нахилилася, ніжно поцілувала своє зображення в дзеркалі й підійшла до відчиненого вікна.

– Дорога Снігова Королево, добрий вечір! Добрий вечір, дорогі берізки в долині. Добрий вечір, дорогий сірий будинку на пагорбі. Цікаво, чи стане Діана моєю душевною подругою? Сподіваюся, стане, я її дуже любитиму. Проте я ніколи не ображу забуттям Кеті Морис і Віолетту, бо не хочу зачіпати чиїсь почуття, навіть почуття дівчинки з книжкової шафи або ді-вчинки-відлуння. Згадуватиму їх щодня, посилаючи поцілунок.

Енн кінчиками пальців послала кілька повітряних поцілунків у бік розквітлої вишні, а потім, поклавши підборіддя на руки, з насолодою занурилася в солодкі мрії.