Читать книгу: «Давня казка», страница 5

 
Очі втіхою палали.
 
 
Довго й лицар слухав пісню,
Далі мовив на відході:
«Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годі!»
 

II

 
Літнім вечором пізненько
Сам поет сидів в хатині,
Так од ранку цілу днину
Він просидів в самотині.
 
 
Тож сидів поет в віконці,
Слухав співів, що лунали
Скрізь по полю і до нього
У хатину долітали.
 
 
Співи стихли, потім хутко
Налетіла літня нічка;
Дерева шуміли з вітром,
Гомоніла бистра річка.
 
 
І поет в своїй хатині
Прислухавсь до того шуму,
Погляд в темряву втопивши,
Він таємну думав думу.
 
 
Тільки чує – хтось під’їхав
На коні до його хати
І спинився, потім зброя
Почала чиясь бряжчати.
 
 
Що за диво! Під віконце
Хтось помалу підступає.
Тут поет не втерпів: «Хто там? —
Невідомого питає. —
 
 
Якщо злодій, то запевне
Помиливсь ти, любий друже!»
«Ні, се я, – озвався голос, —
Маю справу, пильну дуже…»
 
 
«Хто ж се «я»?» – поет питає.
«Я, Бертольдо, лицар з гаю».
Тут поет пізнав той голос:
«А, мисливий! Знаю, знаю!
 
 
Вибачай, прошу до хати,
Хоч у мене трошки темно,
Бо коли я сам у хаті,
Не палю вогню даремно;
 
 
Та для гостя запалю вже».
І добув вогню з кресала.
Перед ним лицарська постать
Владаря Бертольда стала.
 
 
«Добрий вечір!» – «Добрий вечір»
Став тут лицар і – ні слова.
Щось ніяк не починалась
Тая пильная розмова.
 
 
«Де ж твоя, мій гостю, справа?» —
Далі вже поет озвався.
Лицар стиха одмовляє:
«Я, мій друже, закохався…»
 
 
Тут поет йому говорить:
«Що ж на се тобі пораджу?
А проте доказуй далі,
Може, чим тебе розважу».
 
 
«Закохався я і гину, —
Каже лицар, – вдень і вночі
Бачу я перед собою
Ясні оченьки дівочі».
 
 
«Що ж? – поет на те говорить. —
То за ручку та й до шлюбу!»
«Ох! – зітхає лицар. – Візьме
Інший хтось дівчину любу!
 
 
Під балкон моєї донни
Кожен вечір я приходжу,
І в журбі тяжкій, в зітханнях