Читать книгу: «Загадки», страница 3

* * *

 
Була собі бабуся Гася:
Гладуху добре всякий знав…
Якась чудна вона вдалася,
І досі я не розгадав.
Як прийде, – люди врозтіч скачуть
І трусяться, як загуде;
А як немає довго, – плачуть
І виглядають, чи не йде.
Пішов я раз по полуниці, —
Ще змалечку я був їдок:
Ввесь день збираю у травиці —
Одну у глечик, дві в роток.
Дивлюсь, до мене суне Гася…
Ну, чуба, думаю, намне!…
І відкіля вона взялася?
Неначе стерегла мене.
Підняв я поли, чимчикую,
Вона ж за мною навздогін;
От-от настигне… близько, чую…
Я до баштанника в курінь.
Розсердилася дуже Гася,
Що не піймався їй дідок,
І так сльозами розлилася,
Що аж товстий курінь промок.
На мене гримнула бабуся:
«Тривай, старий ласун, тривай!
Колись застукаю, діждуся…»
І потяглась кудись за гай.
От вам і загадка знайшлася:
То так, то сяк – і догоджу,
Хто ж вона справді, тая Гася?
Як не вгадаєте – скажу.
Що ж то за баба, Гася тая?
Невже не можна розгадать?
То, діти, ХМАРА ДОЩОВАЯ, —
Не гріх і бабою прозвать.
Буває, скрізь все літо ходить,
А іноді нема й нема;
Раз добре зробить, раз нашкодить,
І плач, і радість – їй дарма.