Читать книгу: «Вибрані поезії»

З подорожі до Гарца

З «Книги пісень»

Гірська ідилія

1

 
На горі стоїть хатина,
Там живе гірняк старий;
Там шумить ялина віттям,
Світить місяць золотий.
Крісло єсть у тій хатині,
Все в мережанні дивнім,
Хто сидить там, той щасливий,
Я – щасливцем був таким!
На ослінчику дівчатко,
Я держу її ручки;
Оченята – сині зорі,
Квіт рожевий – устоньки.
І в тих любих синіх зорях
Бачу я небесний світ,
І кладе лілейний пальчик,
Хитра, на рожевий квіт.
Ні! нас мати не побачить, —
Пильно так вона пряде;
Батько гра собі на цитрі
Й пісню давнюю веде.
І дівчатко шепче тихо,
Тихо, ледве чуть мені,
Все розказує про справи
Ваговиті, таємні:
«А тепер бабуся вмерли,
І не ходимо ми вже
На стрілецький двір у Гослар,
Ой там надто хороше!
Живемо ми тут самотні
На холодному шпилі.
А зимою сніг засипле,
То й зовсім ми як в труні.
Я ж дівчина полохлива,
Мов дитина, боязка,
Я боюсь гірського духа,
Що вночі людей ляка…»
Раптом любка мила вмовкла,
Як сказала ті слова,
І від страху оченята
Рученьками закрива.
Гомонить гучніш ялина,
Веретенечко шумить.
І дзвенить до того цитра,
Пісня давняя бринить:
«Сила зла, дитино люба,
Не страшна зовсім тобі!
День і ніч ти маєш, любко,
Янголяток при собі!…»
 

2

 
У вікно рука зелена
Від ялини стукотить.
Місяць, той підслухач тихий,
Шибки світлом золотить.
Батько, мати вже поснули,
Вже не чути їх обох;
Але ми собі кохано
Розмовляємо удвох:
«Щоб то ти молився часто,
Не йму віри я тобі,
Ти порушуєш устами, —
Та не молишся тоді.
Той холодний рух, недобрий,
Завжди він страшний мені.
Але страх той розганяють
Погляди твої ясні.
Чи ти маєш віру праву?
Маєш ти закон твердий?
Віриш ти, що є небесний
Бог отець, син, дух святий?»
«Ох, дитино, як малим я
Ще на лоні неньки був,
Вірив я, що бог отець є,
Силу й добрість бога чув!
Знав, що бог хорошу землю
Й гарний люд на ній створив,
Сонцю, місяцеві й зорям
Путь одвічну призначив.
Як підріс я, любко мила,
Більше розуму вже мав,
Зрозумів тоді я більше,
В бога сина вірить став.
В сина любого, що любо
Нам провадив про любов,
І за теє, як звичайно,
На хресті пролив він кров,
А тепер дійшов до літ я,
І читав, і мандрував,
Я в святого духа віру
Щирим серденьком прийняв.
Дух святий із давніх-давен
Та й тепер вчиня дива,
Він ярмо неволі й замки
Злих тиранів розбива;
Давні смертні рани гоїть,
Відновля людські права,
Поміж людом чесним, добрим, —
Рівність, воля настава.
Дух святий жене темноту
І химери чорні пріч,
Що псують кохання й втіху,
Дражнять нас і день і ніч.
Збройних лицарів багато
Дух святий собі обрав,
Щоб його чинили волю,
Душу їм одважну дав;
Дорогі мечі в них сяють,
Корогви святі у них!
Ти б хотіла, любко, бачить
Гордих лицарів таких?
Ну, поглянь на мене, любко,
Сміло глянь і поцілуй,
Бо святого духа лицар,
Сам такий я, – не здивуй!»
 

3

 
За ялину зелененьку
Тихо місяць заховавсь,
А в кімнаті огник блимав,
Ледве-ледве прокидавсь.
Та в моїх блакитних зорях
Ясне проміння сія,
Рожі-устонька палають,
Люба дівчина мовля:
«Люд маленький, гурт дідочків
Наше сало й хліб займа,
Покладем надвечір в бодню,
А на ранок вже й нема.
Ті дідки щораз приходять
З молока сметанку пить,
Не накриють потім глеків, —
Кицька решту докінчить.
Отже, кицька наша – відьма, —
В горобину ніч тіка
На закляту скелю, – башта
Там стоїть, стара така.
Замок був там; зброї поблиск,
Сміх і співи там гули,
Пані, лицарі та джури
В коло з світочами йшли,
Закляла людей і замок
Чарівниця зла колись;
Тільки звалища зостались
І сичі там завелись.
Та казали так бабуся:
«Як на певнім місці стать,
В певний час вночі на скелі
Певне слово проказать, —
Знову ясним замком стануть
Всі руїни ті сумні,
Пані, лицарі і джури
Поведуть танки дивні;
Хто ж те слово скаже, – того
Замок буде й люди всі,
Сурми й бубни честь заграють
Молодій його красі».
Так цвіли картини-мрії
На тих рожах-устоньках,
І блакитнеє проміння
Грало в синіх зіроньках.
Почала мені на пальці
Мила злотий кучер вить,
Пестить, грається, цілує,
Усміхнулася й мовчить.
Речі всі в хатині тихій
Щиро дивляться на нас, —
І, здалось мені, що бачив
Шафу й стіл я вже не раз.
Б’є дзигар поважно й мило,
Цитра, – чується мені, —
Почина сама бриніти,
І сиджу я, мов у сні.
От тепера час той певний,
В місці певнім я сиджу —
І, здається, я от зараз
Певне слово те скажу.
Чи ти бачиш, любко мила,
Північ міниться й тремтить!
Давня скеля пробудилась,
Став з ялиною шумить.
Духів спів і бренькіт цитри
Із розскелини луна,
Раптом гай квіток з’явився,
Наче ярая весна.
Квіти сміливі, непевні,
Листя дивне і буйне,
Пахнуть, красні-ясні, в’ються,
Їх жага додолу гне.
Рожі, наче дикий пломінь,
Раптом блиснули в гаю,
І знялись лілеї к небу,
Мов колони з кришталю.
Зорі, мов великі сонця,
Погляд любий, палкий шлють,
В келих лілії великий
Променисті хвилі ллють.
Але ми з тобою, любко,
Теж змінилися в сей час:
Злото, шовк, походні ясні
Сяють скрізь навколо нас;
Ти принцесою зробилась,
Замість хати замок став,
Пані, лицарі і джури,
Танці… гомін залунав.
І те все моє: той замок,
Ти і люди тії всі,
Бубни й сурми честь гукають
Молодій моїй красі!
 

Ільза

 
Зовуся я Ільза-принцеса,
Зовуть Ільзенштейном мій дім;
Хто щастя захоче дізнати, —
До мене в мій замок ходім!
Голівоньку там тобі змиє
Джерело ясної води,
Там всі свої жалі забудеш, —
Мій смутний молодче, ходи!
Впадеш там в кохані обійми
На білії груди мені,
І мріями будеш літати
У давні часи чарівні.
Я так тебе пестити буду,
Тебе покохаю сама,
Як владаря Генріха свого, —
Вже ж Генріха мого нема.
Хай мертві лежать в домовині, —
Живим треба в світі пожить;
А я ж бо вродлива, мов квітка,
І серце веселе тремтить.
Ходи лиш до мене до замку,
З кришталю мій замок ясний,
Там лицарі, й панни, і джури
Заводять таночок дивний.
Шумлять там шовкові убрання,
Залізні остроги дзвенять,
Там карлики грають у сурми,
Там бубни й сопілки бринять.
Як Генріха, владаря свого,
Отак я й тебе обійму;
Як сурма, було, загукає,
Затулюю вуха йому!…
 

На Гарденбергу

 
Давні сни мої, повстаньте!
Серця брамо, відчинись! —
Красні співи, сльози туги
Дивно з серця полились.
Я піду між ті ялини,
Де джерело виграва,
Де олені горді ходять,
Де мій любий дрізд співа.
Я зійду на тії гори,
На ті бескиди стрімкі,
Де на замку на руїнах
Грають промені палкі.
Там я сяду собі тихо
І згадаю ті часи, —
Давніх лицарів хороших,
Час минулої краси!
Он майдан поріс травою,
Гордий лицар там стояв;
Він, найдужчих подолавши,
Надгороду з бою взяв.
Плющ повивсь по тім балконі,
Де вродливиця була,
Що й такого переможця
Поглядом перемогла.
Переможця і вродливу
Поборола смерть бліда, —
Той сухий з косою лицар
Всіх додолу поклада!
 

На Брокені

 
Сонце ледве променіє,
І на сході вже світає,
А верхів’я гір, як в морі,
У тумані потопає.
Якби мав я скороходи,
Я б помчав, як вітер, прудко
Через дальнії верхів’я
До хатинки любки хутко.
Одхилив би я запони
Біля ліжечка дівчини,
Стиха чоло цілував би
І ті устонька-рубіни.
І промовив би ще тихше
На лілейне ушко любці:
«Мила, вір в кохання наше,
Вір, що завжди будем вкупці!»
 

Пастух

 
Так! пастух у полі – владар,
Трон йому – гора крута,
Сонечко над головою —
То корона золота.
У ногах у нього вівці,
Мов підлесники двірські,
Двораки його – телята,
Гордовиті всі такі.
Козенята – то актори,
А пташки та корови,
З сопілками та з дзвінками, —
То музики дворові.
Все бринить, співа так любо
І так любо гомонить
Джерело та бір сосновий, —
Що король здрімавсь на мить.
А тим часом мусить править
Вірний пес, міністр його,
Люто бреше він, луна йде
Геть від галасу того.
Сонний владар промовляє:
«Влада ся така тяжка!
Я волів би дома бути, —
Королева там чека!
Там я голову владарну
Їй на ручки покладу,
В королеви ясних очах
Царство все моє знайду!»
 

Пролог

 
Фраки, шовкові панчішки,
Рукавці блищать гарненько,
Гречні речі, залицяння, —
Ох, коли б їм ще серденько!
Серце чулеє у грудях,
В серці щирі почування…
Мене мучать їхні речі
Про нещиреє кохання.
Я піду собі у гори,
Там стоять хатки тихенькі,
Вільно дихають там груди,
Віють вітри там буйненькі.
Я піду собі у гори,
Темні сосни там стрункії,
Спів пташиний, шум струмочків,
Хмари гордії прудкії.
Прощавайте, ясні зали,
Ви, панове й пані ясні!
Сміючись, на вас я гляну,
Як зійду на гори красні!
 

З поетичної спадщини – Ткачі

Із збірки «З поетичної спадщини» (Nachlese zu den Gedichten)

 
Вже очі смутнії не плачуть сльозами,
Ткачі за станками цокочуть зубами:
«Країно! тобі смертну одіж ми тчем,
Потрійний проклін у тканину вплетем!
Ми тчемо, ми тчемо!
Проклін тому ідолу, богу безодні,
Йому ж ми молились голодні й холодні,
Даремне з нас кожний до нього зорив, —
Він з нас насміявся, він нас одурив!
Ми тчемо, ми тчемо!
Цареві проклін, що панує з панами,
Чому він не зглянувсь над бідними нами?
Остатню копійку бере у ткачів,
А потім ще каже стрілять, наче псів.
Ми тчемо, ми тчемо!
Проклін отій нашій-ненашій країні,
Де сором та ганьба панують єдині,
Де гинуть дочасно хороші квітки,
Де в цвілі та в гною живуть робаки…
Ми тчемо, ми тчемо!
Літа прудкий човник, тріщать наші кросна,
Вдень мучить нас праця, зрива навіть зо сна…
Державі старій смертну одіж ми тчем,
Потрійний проклін у тканину вплетем!
Ми тчемо, ми тчемо!»
 

Ліричні співанки

Lyrisches Intermezzo з «Книги пісень»

1

 
Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у серденьку моїм
Прокинулось кохання.
Коли настав чудовий май,
І пташок щебетання,
Тоді я милій розказав
Мою журбу й кохання.
 

3

 
І рожу, й лілею, і сонце, й голубку
Я все те, здавалось, любив до загину.
Тепер не люблю їх, – одну маю любку,
Дівчину-рибчину, перлину єдину;
Вона-бо кохання первісточка гожа, —
І сонце, й лілея, й голубка, і рожа.
 

5

 
Твоє обличчя любе, миле,
Колись мені щоночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде – від жалю так змінилось;
Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках прекрасних,
І згасне те небесне світло,
Що сяє в оченьках тих ясних.
 

6

 
Обличчям до мого обличчя склонись,
Хай сльози поллються в нас спільно,
І серцем до серця мого притулись,
Хай пломінь єднається вільно.
Коли наші сльози джерелом буйним
В велике те вогнище зринуть, —
Я хочу востаннє тебе обійнять
І з жалю-кохання загинуть!
 

8

 
На небі нерухомо
Зірки ясні стоять
Літ тисячі і любо
Зглядаються, зорять.
Хороша в зірок мова,
Багата і ясна,
Та тільки невідома
Філологам вона!
Я ж тую мову знаю,
Мені вона своя,
Коханої обличчя —
Граматика моя!
 

9

 
Тебе, моя любко єдина,
На крилах пісень понесу
Над Ганг, – там розкішна країна,
Там знаю долину-красу.
В саду там при місячнім світлі
Чудовії рожі цвітуть;
Там лотосу квітки розквітли,
Сестрицю свою вони ждуть.
Сміються фіалочки гожі,
Глядять в небеса на зірки,
І тихо шепочуться рожі,
Запашнії кажуть казки.
Біжать, доступаючи злегка,
Газелі стрункі, сторожкі;
Шумлять і лунають здалека
Ті хвилі святої ріки.
Там сядемо, любко, з тобою
Де пальми красують ставні.
Нап’ємось кохання й спокою,
Присняться нам сни чарівні.
 

12

 
Ти не любиш мене, ти не любиш мене,
Я не дуже за теє журюся;
Як погляну на личенько любе, ясне,
То веселий, мов цар, я роблюся.
Ненавидиш мене, те говорять мені
Сі коханії уста-рубіни;
Але дай поцілую ті уста знадні,
То забуду всі прикрі хвилини!
 

13

 
Цілуй, а не клянись мені!
Не вірю я в слова зрадні!
Слова солодкі, – та хотів
Я б поцілунків замість слів:
Я маю їх, то й вірю їм;
А слово?… слово – порох, дим!
Клянись, клянись, кохана, знов!
На слово вірить я готов!
Схилю голівоньку свою
До тебе – й вірю, що в раю.
Я вірю, мила, вірю знов,
Що більш ніж вічна ся любов!
 

14

 
На оченьки милої любки дивні
Я гарні складаю канцони,
На устонька милої любки дрібні
Складаю найкращі терцини;
На щічки хороші її чарівні
Складаю чудовії станси,
Якби ж було серце в дівчатка мого,
Хороший сонет би зложив на його!
 

16

 
Ти скажи мені, кохана:
Чи не мрія ти ясна,
Що співцеві в літню днину
В думці сміливій зрина?
Але ні! уста такії,
Очі любі, чарівні,
Сюю гарну, милу вроду, —
Їх співець не змислить, ні!
Упирі та василіски,
Змії, страхи, ящірки,
Всі дива страшної казки —
От співцеві сни палкі.
Але ти, твоє лукавство,
Личко, погляди твої, —
І зрадливі, і лагідні, —
Їх співець не змислить, ні!
 

18

 
Не жаль мені, хай серце розіб’є
Загублена любов! хоч промінь б’є
Круг тебе з самоцвітів, – не жалкую:
Я бачу твого серця ніч тяжкую.
Давно се знаю. Бачив я у сні:
В тім серці ніч, – не промені ясні;
Те серденько гризе змія страшенна!…
Я бачив, любая, що ти нужденна.
 

19

 
Так, ти нещасна! і не жаль мені.
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,
Поки розіб’є смерть серця сумні, —
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.
Я бачу, погляд твій палає від погорди,
Усмішка на устах немов змія,
Здіймаються високо груди горді, —
Одна нещасна ти, нещасна, як і я.
Усмішка гостра, а однак сумна,
І гасне погляд твій, од сліз, мабуть,
А в гордих грудях рана потайна, —
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть!
 

20

 
Сопілки й сурми грають,
І скрипочка заводить;
Ох, то ж моя кохана
Танок весільний водить!
Там бубни й джоломійки
Бринять, дзвенять, лунають;
Там добрі янголята
І стогнуть, і ридають…
 

21

 
То ти вже про те і не згадуєш, ні, —
Що серце давно віддала ти мені?
Те миле й зрадливе серденько своє! —
Чи в світі миліше й зрадливіше є?
Забула й кохання моє в одну мить?
І тугу, що й досі серденько гнітить?
Що більше: кохання чи туга моя?
Обоє безмірні, – лиш те знаю я!
 

23

 
Чого так поблідли ті рожі ясні,
Скажи, моя люба, мені?
Чого у зеленій траві запашні
Блакитні фіалки – сумні?
Чого жайворонок так сумно співа
Та жалібно в небі яснім?
Чого пахне так запашная трава,
Немов погребовий той дим?
Чого навіть сонце не гріє мене,
А прикро так світить на діл?
Чого на землі все смутне і страшне,
Мов сумнеє поле могил?
Чого мені тяжко, вмираю немов?
Скажи, моє щастя ясне!
О мила, коханая любко, промов,
Чого покидаєш мене?
 

25

 
Співав соловейко, і липа цвіла,
Всміхалося сонце, скрізь радість була;
А ти цілувала мене, обіймала
І так до тремтячих грудей пригортала…
Кричав чорний ворон, і лист опадав,
І сонячний промінь так прикро блищав;
«Прощай!» – ми сказали. – Холодне прощання!
Ти гречно вклонилась на гречне вітання.
 

26

 
Колись ми з дівчиною двоє кохалась,
Одначе поводились завжди гаразд;
Не раз «в чоловіка та жінку» ми грались, —
Ні сварки у нас не було, ні образ.
Ми з нею удвох жартували, втішались,
Та все цілувались собі, милувались.
Пустуючи так, немов діточок двоє,
«Ховатись» ми здумали в лісі та в полі, —
І так заховалися мудро обоє,
Що потім уже й не знайшлися ніколи.
 

29

 
Поки на чужині я довго блукав.
Ганявся за мріями, долі шукав, —
Занудилась дома, ждучи мене, мила
І шлюбне убрання для себе пошила,
Та, любо обнявшися, тішилась з ким —
З дурнішим із дурнів, з своїм молодим.
Яка ж моя люба хороша – ясна!
Не гине з очей мені постать дивна.
Очиці – фіалки, а устонька – квіти,
Вік будуть палати, вік будуть зоріти!
І я се кохання отак змарнував! —
Із дурнів дурнішим себе показав!
 

31

 
Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітрець і весни розцвітання,
Долину розкішну, квіток коливання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь – люди радіють, скрізь – бачу втішання.
А я?… я хотів би в могилі лежать
І мертвую любку в обіймах держать!
 

35

 
Як я з милою розставсь,
З того часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.
Як же втратив я її, —
Сльози виплакав свої;
В серці жаль, нудьга німа,
А на очах сліз нема.
 

37

 
Філістери гарно вбрані
По полях, лісах гуляють,
Раді, скачуть, мов телята,
Літо краснеє вітають.
Погляд їх блищить, – дивують:
«Як цвіте все романтично!»
Довгі вуха наставляють:
«Як співає шпак велично!»
Але чорную запону
Почепив я на віконці, —
Бо до мене завітали
Марища при яснім сонці.
То з підземної країни
Встало давнєє кохання,
Сіло й плаче біля мене…
Серце рвуть його ридання!
 

38

 
Багато з забутого часу
Картин з домовини встає, —
Я згадую, як близько тебе
Життя я провадив своє.
Блукав цілу нічку у мріях
По вулицях я самотний,
Зглядалися люди на мене,
Що я був мовчазний, смутний.
Вночі було краще, – безлюдні
Всі вулиці в місті були;
Я тільки та тінь моя власна
Мовчазно по вулиці йшли.
По бруку так швидко ступав я,
І крок мій навколо лунав,
А місяць на мене з-за хмари
Поважно згори поглядав.
Ставав я край дому твойого,
Дививсь у віконце твоє.
Так пильно дивився угору,
І серденько рвалось моє.
Я знаю, що ти виглядала
Частенько на мене з вікна,
А я, весь промінням облитий,
Стояв, мов колона сумна.
 

39

 
Хлопець кохає дівчину, —
Та другий миліше їй був;
Другий взяв іншу дружину,
Першую ж милу забув.
З жалю та мила звінчалась
З першим, хто трапився, так,
З ким вона й зроду не зналась, —
Гине забутий юнак.
Давня се байка, здається,
Все ж вона вічно нова —
І як до кого прийдеться,
Серце тому розбива!
 

42

 
Сиділи ми, любко, обоє
У легкім човенці своїм.
Ніч тиха була, ми з тобою
Плили геть шляхом водяним.
Ми острів заклятий стрівали,
Ген-ген в сяйві місяця мрів,
Там гуки чудові лунали
І млистий таночок лелів.
Так любо ті гуки бриніли,
Леліли таночки дивні,
Ta геть нас відносили хвилі,
Плили ми по морю сумні.
 

45

 
Блискучого літнього ранку
Ходжу я по свому саду.
Квітки розмовляють, шепочуть,
А я, я мовчазний іду.
Квітки розмовляють, шепочуть,
Благає їх погляд смутний:
«Не гнівайсь на нашу сестричку,
Блідий чоловіче, сумний!»
 

46

 
В розкішній красі таємничій
Сіяє кохання моє
І тихої літньої ночі
Страшні, дивні мрії снує:
«В заклятім саду походжають
Коханці смутні, самотні;
Тремтить ясний місяць промінням,
І чуть соловейка пісні.
Дівчина, мов постать камінна,
Навколішках лицар стоїть.
Аж ось дикий велет надходить,
Дівчина злякалась, біжить…
В крові пада лицар додолу
Додому йде велет страшний…»
Як буду в могилі лежати,
Кінець буде казці чудній.
 

47

 
Вони мене дражнили,
До серця дійняли,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.
Вони мені до всього
Отрути долили,
Одні тим, що любили,
Другі тим, що кляли.
Котра ж мені найбільший
Жаль серцю завдала, —
То тая не любила
Мене і не кляла!…
 

50

 
Всі за чаєм сиділи й розмову
Про любов між собою вели.
Естетичні були всі панове,
Панії надто чулі були.
«Розумію – кохать платонічно!» —
Мовив радця, страшний, як мана.
Усміхнулась madame іронічно,
«Ох!» – зітхнула тихенько вона.
Пастор вкинув до того зважливо:
«Не повинна любов буть палка:
Для здоров’я се дуже шкідливо».
«Як се?» – тихо спитала дочка.
А графиня зітхнула важенько:
«Ох, кохання – жага запальна!»
І баронові потім зграбненько
Подала склянку чаю вона.
За столом було місце маленьке,
Не було ж тебе, любко, там знов.
Як гарненько, моє ти серденько,
Розказала б ти їм про любов!
 

53

 
Якось був я в чулім настрою,
Зійшов на шпилечок, там став.
«Ох, чом я не пташка маленька!»
Раз по раз я тяжко зітхав.
Чому я не ластівка прудка, —
Тоді б я, кохання моє,
Прилинув і звив би кубельце
Аж там, де віконце твоє.
Коли б же я був соловейком,
До тебе тоді б прилітав
І любо на липі зеленій
Щоніченьки я б щебетав.
Чому я не гава дурная, —
На серце тобі я б припав, —
Адже ти кохаєшся в гавах, —
То й я б, може, щастя дістав.
 

54

 
Крізь сон колись тяжко я плакав,
Що вмерла ти, снилось мені;
Прокинувся потім, а сльози
З очей все котились дрібні.
Я плакав крізь сон, – мені снилось,
Що сам я без тебе зостав;
Прокинувся потім і довго
Я тяжко і гірко ридав.
Я плакав крізь сон, – мені снилось,
Що знов ти кохаєш мене;
Прокинувсь – і знов полилося
Сліз гірких джерело сумне.
 

56

 
Щоночі у сні бачу, мила, тебе
З привітним на устах вітанням
І кидаюсь я тобі, мила, до ніг
З гірким, безнадійним риданням.
На мене журливо так дивишся ти,
Хитаєш собі головою,
І котяться з ясних твоїх оченят,
Мов перли, сльоза за сльозою.
І тихеє слово я чую твоє,
Букет з кипарису приймаю.
Прокинусь – букет з кипарису зника,
А слово твоє забуваю.
 

58

 
В гаю шумить вітер осінній,
Так холодно, вогко вночі…
Я їду самотній по лісі,
Закутаний, в темнім плащі.
Як швидко я їду, так швидко
Вперед моя думка летить,
Туди вона весело лине,
Де милої хатка стоїть.
Ось брешуть собаки… от слуги
Виходять мене зустрічать
Зо світлом. Біжу я в господу,
По сходах остроги бряжчать.
В кімнатці, у килими вбраній,
Там пахощі милі, тонкі,
Там люба мене дожидає, —
Лечу я в обійми палкі.
Шумить вітер листом дубовим,
І дуб промовляє мені:
«Мандрівцю дурний! чого хочеш?
До чого ті мрії дурні?»
 

60

 
Бог сну поніс мене у замок десь заклятий,
Там душні пахощі і світочі ясні,
Людей там хвилі, гурт швидкий, строкатий,
Мов лабіринти – ходники тісні.
Шукають всі дверей, щоб вийти з хати,
І ламлють руки, всі спотворені, страшні.
Панни та лицарі йдуть щільною юрбою,
Мене самого теж потяг той гурт з собою.
Зненацька сам зоставсь я і дивую,
Як швидко зник той гурт мені в очах.
По ходниках я сам блуджу, мандрую,
А стіни хиляться… Мене взяв страх!
Я на ногах немов кайдани чую,
А серце стиснув розпач, сум і жах…
Аж ось на двері я натрапив сам.
Туди! скоріше!… Боже! хто се там?
Ох, се ж кохана! двері заступає,
Жаль на устах, від туги вид змарнів.
Я кинувсь геть, – рукою милая махає.
Чи осторога то мені? чи гнів?
Але їй в очах світло любе сяє.
Мені той погляд серце так вразив,
Так дивно, так поважно погляд той світився,
І разом з тим так мило!… я збудився.
 

61

 
Була холодна північ та німа,
А я блукав дібровою з нудьгою;
Прокинулись дерева всі од сна
І жалібно кивали головою.
 

62

 
Похований той на розпутті,
Хто сам себе вбив, і журлива
Блакитная квітка зросла там, —
То квітка гріха нещаслива.
Холодної, тихої ночі
Стою і зітхаю журливо,
При місяці тихо леліє
Та квітка гріха нещаслива.
 

63

 
Де я не гляну, всюди очі
Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.
Погасла золотої зорі
Коханая краса велична,
Скрізь – дикії страшні простори…
Прийми мене ти, ніч одвічна!
 

65

 
Всі давні та прикрії співи,
Всі мрії тяжкії, страшні
Я хочу тепер поховати
Навіки в великій труні.
В труні я сховаю багато,
А що – се моя таїна.
Немов Гейдельберзьке барило,
Ще й більша буть має труна.
І мари потрібні для неї
Із дощок, міцні та тяжкі, —
Як довгії вулиці в Майнці,
Повинні буть довгі такі.
І велетів треба дванадцять
Кремезних та дужих кликнуть,
Як той Христофор святий в Кельні
На Рейні, – такі мають буть.
Вони понесуть домовину
І спустять у море її, —
Велика ж потрібна могила
Такій величезній труні.
Чи знаєте ви, чого буде
Труна та велика й важка? —
Кохання моє в неї ляже
І вся моя туга тяжка.
 

Маврський король

Із збірки «Romanzero»

 
У вигнання з Альпухари
Молодий король подався;
Тихо, з серцем, повним туги,
Їхав він поперед гурту.
А за ним на виноходцях
Та в носилках позлотистих
Всі жінки його сиділи;
На ослах рабині чорні.
Сотня вірних слуг за ними
На арабських добрих конях,
Коні гордо виступають,
Верховці поникли в сідлах.
Ні цимбалів, ані бубнів,
Ні пісень – не чутно й гуку.
На ослах дзвіночки срібні
Смутно плачуть серед тиші.
На верхів’ї, звідки погляд
Досяга у діл Дуеро,
Де шпилі будов гранадських
Можна бачити востаннє, —
Там з коня король зіходив,
Щоб поглянути на місто,
Що в вечірнім світлі сяло,
Наче в злоті, в багряниці.
О аллах! що він побачив!
Там, де був коханий місяць,
Хрест і стяг стримить іспанський
На Альгамбрі скрізь на вежах.
Ох, як те король побачив,
Здійнялись зітхання в грудях,
Сльози раптом полилися,
Мов джерело, по обличчі.
На коні сиділа смутна
Королева-мати, хмуро
На журбу його дивилась
І картала гірко й гордо:
«Боабділ ель Хіко, сором!
Ти оплакуєш, як жінка,
Теє місто, що не тямив
Боронить, як чоловік!»
Тільки вчула гостру мову
Королева – краща, мила,
Миттю скочила з носилок,
Обняла свого владаря.
«Боабділ ель Хіко, – мовить, —
Заспокойсь, моє кохання,
Бо з сії безодні-туги
Лавр тобі зросте розкішний.
Тож не тільки тріумфатор
Перемогою вінчаний,
Щастя темного обранець,
Але й син кривавий лиха,
І борець величний духом,
Той, що долею лихою
Подоланий, буде жити
Вічно в пам’яті народній».
«Місцем сліз останніх Мавра»
Звуть до сього дня ту гору,
Де король колись востаннє
Подивився на Гранаду.
Отже, справдилася любо
Провість любої дружини, —
Ймення маврського владаря
Здобуло шанобу й славу.
Тая слава не загине,
Аж поки струна остання
Не порветься на останній
В Андалузії гітарі.
 

Негода

З циклу «Північне море» (Die Nordsee)

 
Лютує негода,
Сердито б’є хвилі,
Хвилі піняться люто, встають,
Вгору здіймаються, наче живії,
Білії гори з води,
І кораблик зліза на них
З поспіхом тяжким
І раптом падав знов
У чорну, широко роззявлену моря безодню.
О море!
Мати краси, що вродилася з піни!
Прамати кохання! згляньсь надо мною!
Вже в’ється, – трупа чує, —
Марою та білая чайка.
Наточує дзьоба на щоглі,
Пажерна чига на те серце,
Що дочці твоїй славу співа
І що онук твій, лукавець малий,
За іграшку взяв.
Даремне молю я, благаю!
Мій крик загубивсь у бурханні негоди,
В побоїщі вітрів.
Свище, гуде, гомонить і реве,
Мов гурт божевільних заводить!
І серед того я чую виразно
Арфи знадливії гуки,
Спів жаги навісний,
Він чарує і рве мою душу.
Я пізнаю отой голос.
Далеко на кручі шотландській,
Сірий замок високо стримить
Понад бушуючим морем,
Там, у високім вікні,
Хвора жінка вродлива стоїть,
Ніжно-прозора, камінно-бліда,
І грає на арфі, й співа,
Розвіває вітер їй кучері довгі
І темний спів несе
Геть у широке, бурхливеє море.
 

Поворіт додому

Heimkehr з «Книги пісень»

3

 
Сумне моє серденько трудне, —
Довкола все раде весні;
Стою, прихилившись до липи,
На замковій стрімкій стіні.
Глибоко в долині блакитна
Спокійная річка біжить;
Там хлопчик пливе у човенці,
Закинувши удку, й свистить.
Довкола розкинулись мило
Барвисті дрібні береги,
Домочки, й садочки, і люди,
Отари, і луки, й луги.
Дівчата перуть собі хустя,
Веселий їх гурт гомонить;
З лотоків летять діаманти,
Млиновеє коло шумить.
Он сіра старезна в’язниця,
Хатина при їй вартова;
Увесь у червоному хлопець
Рушницю свою набива.
Він ходить; по сталі рушниці
Проміння іскриться ясне;
Він честь віддає мені нею, —
Ох, краще б застрелив мене!
 

5

 
Ніч, дощ і негода страшенна,
На небі нема ні зорі;
Я мовчки по гаю мандрую,
А вітер шумить угорі.
Тремтить якийсь вогник здалека, —
Се, певне, в хатині лісній;
Мене той вогонь не привабить:
Неприязно в хаті сумній.
Стара і сліпа там бабуся
На кріслі понуро сидить,
Так тихо сидить, мов камінна,
Ні слова не мовить, мовчить.
Метушиться в хаті, кленучи,
Рудий карбівничого син,
Об стіну рушницею кида
І люто регочеться він.
Дівчина пряде, і на кужіль
Все котяться сльози дрібні;
Собака вищить і, тремтячи,
Прищуливсь до ніжок її.
 

8

 
Дівчино, рибалонько люба,
Човенце сюди приверни,
Ходи сюди, сядь, поговорим,
Дай рученьку білу мені.
До серця мого пригорнися,
Не бійся так дуже мене,
Щодня ж ти ввіряєшся морю,
А море і дике, й страшне!
У серці моїм, як і в морі,
Є бурі й прибої страшні,
Але й прехорошії перли
В йому спочивають на дні.