Шмагія

CAPUT III
«Здавалося, старі волхви, проголосив: „йдемо на ви!“, збрехали чаклунові…»

– …Ой, що за пан до нас завітав? Ай, важко панові йти! Уй, кошель до землі тягне? Агов, Тацит із Ощипом поспішають на поміч! Цієї ж миті полегшимо бідолашного пана…

– Вгамуйся, Таците. Це малефік зі столиці. Напідпитку, – похмуро повідомив слуга, виділений Мускулюсу в провідники.

– Га?!

Приятель говіркого Тацита вочевидь почув незнайоме слово. І, швидше за все, прийняв його за лайку. Зате живчик Тацит виявився куди ерудованішим:

– Ах, це ж зовсім інша річ! Ух, чого ж ти відразу не сказав?! Ех, проведемо пана! Чого доброго, причепиться шелупінь дуболомна, а на всякий гик не наврочишся! Та й навіщо ману на шантрапу марнувати, коли Тацит Горлань завжди залюбки? Ходімо, пане малефіку, женіть геть тугу-журбу…

До тупого Ощипа нарешті дійшло, з ким вони мають справу. Богатир заквапився підтримати напарника:

– Так того ж… аякже! Спровадимо…

– Пани малефіки, – втовкмачував йому напарник, уже йдучи, – вони, вважай, святі! У святих, Курячий ти Ощип, усі прокльони завжди збуваються. І в панів малефіків теж. Таким приємним панам гріх не допомогти…

Сам Андреа в захоплюючій бесіді участі не брав. Лише відзначив мимохідь: «Ти ба! Молодець ланд-майор! У них тут грабіжники, й ті ввічливі…» Голова в чаклуна була зайнята зовсім іншим: їй доводилося керувати саботажниками-ногами. Товстоп’яті ледарі, сварили тротуар, п’яний до свинячого вереску, намагалися піти у відпустку до ранку. Ще в аустерії малефік звичним зусиллям перевів усю необхідну витрату мани в сферу амбіт-контролю, й тепер у мозку зчинився справжній шарварок.

Від барвистих плям їдко несло тривогою.

Сморід Фарбівної слободи, що постала за Ляпунню, був далебі приємніший.

Після тварюк, виявлених у засіках пам’яті Ернеста Намюра, життєво необхідно було випити з гідністю. Ландвер’єр охоче склав компанію в цій шляхетній справі. Пізніше за їхній стіл підсів нахабний старигань, який притяг із собою табурет, тацю, де красувалося вульгарне консоме з профітролями, кубок і глечик імбирного пива. Андреа змучался в здогадах: як усе це вмістилося в руках стариганя за один раз?! Старий низенько вклонився «наймилішому панові Андреа» (уже все місто в курсі, чи що?!) та вголос потурбувався про «здоров’ячко Просперо Кольрауна, світоча Високої Науки». Мускулюс і оком не змигнув, як виявилося, що вони зі старим палко сперечаються щодо прогностицизму 8-ї теорії Матіаса Кручека, приват-демонолога Реттійского Універмагу. Теорія була, м’яко кажучи, спірною, але старий дотримувався радикальних поглядів. Відмітаючи контр-аргументи Мускулюса, він нервувався, бризкав пивом і люто струшував крихти з бороди на плащ, у який постійно загортався.

Морозило дідуся?

До речі, плащ був із дорогих, з мереживами, хлястиком і багряним підбиттям.

– Чи відомо вам, наймиліший пане, що не тільки сама 8-а теорія геніального Кручека, але й частина спеціальних висновків із неї встигли отримати блискуче експериментальне підтвердження?!

– Дозвольте поцікавитися, яке саме?!

– На жаль, перебуваючи в провінції, я обмежений у аргументах. І не маю змоги широко обговорювати приватні досліди, проведені Матіасом Чудовим разом із Фортунатом Цвяхом, найкращим венатором королівства! Але вже повірте на слово…

Напевне, ланд-майор чимало подивувався б такій вченій суперечці в стінах «Кульгавого Мірошника» – якби не півдюжинний кухоль глинтвейну, якого спорожнив доблесний вояка. А оскільки глинтвейн офіцер полюбляв із ромом, то замість подиву Ернест Намюр брав у диспуті найдіяльнішу участь. Проблеми демонології його жваво цікавили: по виході у відставку, він зібрався звести теплицю й присвятити дозвілля розведенню екзотичних інферналів.

Ці найвищою мірою розумні плани навідали Намюра просто зараз.

Далі розмова цілком логічно перекинулася на приватні розв’язання рівнянь Люфта-Гонзалеса, розділ «Левітація великих предметів». Отут старий здивував Мускулюса, бо виголосив оригінальне, а головне, вкрай витончене розв’язання класичної задачі «Гора йде до малефіка». Головна умова – вірний добір магів. Знадобляться лише троє: геомант-подвижник, власне левітатор і волхв-аччендарій. Інтерференція потоків мани, створення «стоячих» ефірних хвиль…

– Спритно!

Ланд-майор стройовим басом підтримав колег і віддав військовий салют. Під його потужною долонею чарка чаклуна теж вирішила взяти участь у диспуті з левітації. Поки малефік, зігнутий у три погибелі, шукав цю найнеобхіднішу на світі річ під сусіднім столом, старигань надумав прощатися.

– До побачення, майстре Андреа. Дякую за приємну бесіду. Обов’язково переказуйте вітання високомудрому Кольрауну. Щиро сподіваюся, що його досліди з каскадними піроглобулами увінчалися успіхом.

– Від кого ж вітання переказувати? – волав чаклун із-під столу.

Однак плащ старого лише майнув у дверях «чистої» зали. Жвавий дід трапився, зберігай його Добряга Сусун! Раптова поінформованість дідуся видалася вкрай підозрілою. Обізнаний щодо дослідів Просперо, вітання передає, сильний у теорії…

Мускулюс неабияк докоряв собі за втрату пильності.

– Ерні, я миттю!

У «народній» залі старого не виявилося. Мускулюс поткнувся на вулицю. Однак і тут на нього чекала невдача. Хіба що звідкілясь збоку вивернулася гарненька молодиця з породи чарівливих удовиць, яка рішуче волокла за руку білявого паливоду. Хлопчисько, вбраний у ганчір’я, показав чаклунові язика. Матуся почастувала синочка ляпасом; з-під пахви в неї випав згорток, звідки звисав мереживний хвіст. Молодиця підхопила своє майно та поволокла хлопчиська далі.

Чаклун з натугою примружився їм услід.

Ні, не личина. Звичайний хлопчисько, звичайна жінка.

Він повернувся ні з чим, але заявив, що більше не питиме. Навпаки, з завтрашнього ранку подасться в аскети.

– Завтра? – засумнівався ландвер’єр. – Завтра в аустерії рибний день…

Домовилися, що в аскети підуть обоє, але з наступного місяця.

Коли чаклун розплачувався, аустатор прямо-таки силоміць накинув йому слугу-проводиря. Мускулюс знав, що господар правий, однак дякував і відмовлявся з віслючою впертістю. Від настирливої опіки відскіпався, стрімко рушив до виходу: одноногий господар за ним не встигав.

У фойє, перед другим дзеркалом, чепурилася гарненька суккубара в дуже декольтованій сукні. Атлас кольору, відомого в Реттії як «лазурова спокуса», жагуче підкреслював запаморочливі форми. П’яний, тверезий, долею битий, Андреа помилитися не міг. Суккубара. Найсправжнісінька; проби ніде ставити. Повернутися, набити аустаторові пику за брехню? Еманації демониці були ті самі, що відходили від Гюрзелі, Химейри та Емпузи – тільки тонші, з виразною аспідною смугою на краю спектра. Втім, суккубара з вигляду не була небезпечною. Ну, вилюбить за ніч двоє-троє бідолах до цілковитої нестоячки на тиждень наперед. Ну, отримає від дружин на горіхи. Летальний результат виключається, а нагляд за моральністю в Ятриці його не обходить. Хай Ернест Намюр стає грудьми на захист земляків і гостей міста. А Андреа Мускулюс спати піде.

– Самотньо? – грайливо запитала суккубара, бо вловила ключову думку: «спати».

Поруч із пані вертівся карлик-грум у чалмі, шароварах і туфлях-човниках богатирського розміру. У жодному з дзеркал карлик не відбивався.

Малефік підморгнув «воронячим баньши», галантно розкланявся з суккубарою і нетвердою ходою вийшов на площу. Отут його знову нагнав господар зі слугою. Цього разу Мускулюс погодився без суперечок і рушив до будинку Швелерів бруківкою Ятриці, котра штормила.

Десь у пітьмі, під мовчазним громаддям пам’ятника, хрипко співав вагант без ліцензії:

 
– Волосся сріблом вкрили дні.
Шолом? Хутро?
За першість бій ведуть в мені
Зло та добро.
Ось-ось кульгать мені, козлу,
Туди, де край добру та злу…
 

* * *

– М-матінко!

У такий спосіб чаклун пом’янув Нижню Маму та всю лагідність її і ще довго стрибав на одній нозі.

Перешкодою, об яку він забив улюблений лівий мізинець, виявилася одна з чудових пасочок, що геть засіяли вулицю. Немов нащадки кочової спогань-грибниці, за день ляпки затверділи, набули міцності граніту. З таких, тля безхвоста, редути зводити! Дітлахів давно батьки погукали спати, але плоди дитячої творчості широко розляглися від старої акації до кута Згаслих Ліхтарів. Молодий, дурний місяць набундючився, став рогом донизу, й чаклун несподівано для самого себе присів навпочіпки, вдивляючись в «тім’я» підступної пасочки. Зоряний пил іскрився на всьому навколо, полегшуючи завдання. Розбираючи дивовижні знаки, видряпані на пасочці, Мускулюс заклопотано чухав потилицю: такої абетки він ніколи не зустрічав.

А для закарлючок малечі знаки були надто… Розумні, чи що?

Чублячий лист Південних Цапів? Навряд чи. За таке знущання над «шибеницею», коронкою над твердим «Х» Цапи взяли б із недолугого переписувача пасивний стан з відсотками. Піктогліфи долини Сет-Раббі? Там пишуть справа наліво, а тут, зважаючи на нахил… Клинопис вегетів-каннібалів? Ні, вегети клин клином вибивають, у них заокруглення поза законом… Таємна мова зомбійців? Каліграф-школа «П’яний майстер Е»?!

Андреа забув про забиту ногу, враз протверезів і почав нервово походжати між пасочок. Добре, що «почт» залишив його на мосту через Ляпунь, кашляючи та бажаючи щасливого шляху. Бракувало ще свідків! Серце дзенькало тривогою: у розташуванні твердих, зернистих башточок була система. Безсумнівна, виразна система, але зібрана з божевільних, погано з’єднаних частин. Так дурень-мортанатом на нічному полі бою збирає з решток солдатів Абсолютного Воїна, отримуючи в підсумку кульгавого горбаня, що страждає на косоокість, розлад координації та схильність до гри на тамбурелях. Гілочки без кори, які поєднували групи ляпок, жмені щебеню тут і там, концентричні кола, – точніше, еліпси, на кшталт храмового зодчества друїдів з печер Зюзудри. Дуже схоже розташовуються бляшки ритуального Щита Користі айярів Махдармаха, покликаного відбивати підступи натурал-джинів…

«Червоненький! Сонечко запалилося! Ну ти ж бачиш, Агнешко!»

Відчуваючи кволість від тверезості, яка підступила до горла, чаклун зосередився. Опустився на коліна, сів на п’яти. Штани потім не відпереш із цими чинбарями, але байдуже. Не так важливо. Стоячи, він зараз не зумів би піднестися духом. По всьому тілі, у потаємних місцях, почали спалахувати темно-лілові вогники. Кадик, пахви, лівий лікоть, куприк… Мана перерозподілялася для додаткового викиду. Вогники були цієї миті цілком видимі, й випадковий перехожий ризикував до кінця днів залишитися недорікою. Краєчком свідомості Мускулюс зміркував, що структура вогнів на його тілі та структура дислокації пасочок біля глухого кута…

На жаль, думка залишилася внизу, на землі, а дух чаклуна піднісся у Вишні Емпіреї.

– Легкого ширяння, пане!

Дикий Янгол, пролітаючи повз нього, розкланявся з малефіком і полетів, скаржачись тіні жіночої статі на самот-ність і лиху кур’єрську долю. Тінь горнулася до серцеїда, затишно розташована в його пазурах. Мускулюс побажав янголові здійснення бажань, а по тому взявся до детального мананалізу. Спектроліз, редукція, титрування… За двадцять хвилин дух повернувся в тіло, стогнучи від ганьби. Зрозуміло, дитячі бастіони тільки з вигляду не дитячі. У всьому іншому пасочки-щебінь-гілочки були начисто позбавлені навіть присмаку мани. Система – не система, а чаклунської сили в бастіонах і контрескарпах малечі крилося менше, ніж у бородавчастій жабі-наперстянці. У тварини хоч є шанс захопити в пащу сталевий гвинт і чекати на болоті юного дофіна з арбалетом…

Дурень ти, малефіку.

Коза ти вільновідпущена.

Драна.

Розчарований і присоромлений, Андреа брів до паркану знайомого будинку. Ретельно обходячи нещасливі пасочки: спіткнутися й розбити на додачу правий мізинець було б уже цілковитим крахом. Напився, нездара? Волхвування тобі ввижається, недоумку?! Хотілося впасти на розстелене ліжко, заплющити очі, забутися… Біля воріт, із будки, буркотливо гавкнув Нюшка: носить, мовляв, усіляких! Мускулюсу пригадався Дикий Янгол, і він вирішив був поскаржитися псові на самотність, але підвів очі й скам’янів дурною тичкою.

На другому поверсі дому Швелерів світилося вікно.

Видимо, там розташовувалася спальня хворої Ядвіги. Звідси можна було розгледіти лише різьблену спинку ліжка, – поважне родинне ложе, де справно зачиналися маленькі швелерята й відходили в світ інший старі, поступаючись спадкоємцям правом бити, м’яти й дубити. Над ліжком виразно виднівся на світлому тлі силует хазяїна Леонарда. Обличчя чинбаря світилося радістю, губи ворушилися, вимовляючи нечутні звідси слова, а схожими на окости ручиськами Леонард робив паси.

Прокляття!

У цих пасах крилася система.

Пес Нюшка гавкнув голосніше, дивуючись гостеві: чому чекає зовні? Воріт у Фарбівній слободі не замикали. Але Мускулюс залишився глухий до натяків пса. Весь перетворився на увагу, стежив за пасами хазяїна. Абсолютно невідомі комбінації. Безглузда ритміка пальцювання. Плечі трохи напружені, він сутулиться, тому жест виходить скутий, немов у початківця. Але помилка виключалася. Такі рухи не відбуваються самі собою, під час бесіди з пригніченою недугами дружиною. І – щастя. Немислиме, незбагненне, юне щастя на бичачій пиці чинбаря.

Сили на Вишні Емпіреї не залишалося.

Але й покинути все, як є, малефік відмовлявся. Пес аж зайшовся від заздрощів, коли Андреа почав обнюхувати повітря, беручи «верхній слід». Для висновків вистачило п’яти хвилин. Якби сюди з’явився обер-прокуратор Нагляду Сімох і привів Андреа Мускулюса до присяги – чаклун заприсягся б на «Зводі Мажестики», що дії Леонарда Швелера не отримували жодного відгуку в тихому вирі астралу. Маною хазяїн не володів, паси його виявилися оманою, система – нісенітницею, рухи – наслідуванням. Так бульварний мім передражнює солдата, пекарку, стражника, хоча не є жодною з жертв свого мистецтва.

– Що ж ти дієш, дядьку? – похмуро пробурмотів чаклун.

– Моя школа! Вам подобається, майстре Андреа?

Хлопець-дурник, великий знавець кулінарного ремесла, виступив із тіні акації. Він посміхався. Обличчя хлопцеве нагадувало дзеркало, де, променем падаючи з вікна другого поверху, відбивалася безглузда радість Леонарда Швелера, хазяїна-безумця – щоб посилитися встократ.

Вивісити таке в «Кульгавому Мірошнику» – тамтешні дзеркала від заздрощів луснуть.

– Та ви не соромтеся! Якщо подобається, скажіть чесно. Я нікому ябедничати не буду…

– П… подобається…

Юний нахаба обійшов ладного впасти чаклуна, розчинив ворота. Зайшов на подвір’я, немов до себе додому. Сивий кіт поважно крокував за ним по п’ятах із задертим хвостом. Слово честі, малефік не здивувався б, якби з цього задертого хвоста завалував білосніжний, пір’ястий дим. Незабаром кроки дивовижного хлопця затихли. Ляснули двері флігеля в глибині. Кіт повернувся, заплигнув на паркан і заходився без симпатії розглядати чаклуна.

«Ішов би ти спати, гультяю!» – світилося в рідкому, зеленому бурштині котячих очей.

Мускулюс не став сперечатися.

А у світлому вікні сміявся, творив хибні дива понурий чинбар.

* * *

Прокинувся чаклун на світанку, бадьорий і веселий. Збіг донизу, надвір: умиватися.

– Із правої вам ноги, майстре Андреа!

– І вам усіх благ, любонько! Чи не зіллєте гостеві?

– Охоче! Вам холодненької чи підігріти?

– Холодненької! И-их!

Таке вже траплялося з Мускулюсом: після ночі кошмарів підхопитися зеленим, пухырчастим, хрустким огірочком, до країв налитим соком життя. Учитель Просперо вважав цю якість доволі корисною для їхньої професії, іноді заздрив учневі вголос. Сам бойовий маг такими талантами не володів – навіть необхідність підняти чашку з чаєм він супроводив наріканнями. Вигляд при цьому в Просперо Кольрауна був, як у каторжанина після трудового дня. Втім, Андреа не помилявся щодо наставника: ремствуючи та скаржачись, той помахом перста скрутив би дюжину таких бадьореньких, як улюблений учень. А потім би ще тиждень скаржився.

– А-а-ах! Годі, любонько, ви мене доконаєте!

– Та вас дрюком не прибити, майстре чаклун!

– Та годі вам! Я літній, кволий чоловік!

– Кволий він… Ич, роздобріли, на столичних хлібах!

– Ото ж бо й воно! Ось ваші кожум’яки… До речі, ваш старший братик – він удома не ночує?

– А Шишка п’ятий рік як відбудувався! Фержериту Павізар за себе взяв, із посагом. Ферж мені, кульгавій, не рівня, вона в будь-яку щілину затичка… У глухому куті живуть: бачили, де обаполи різьблені…

Незабаром, не звертаючи уваги на Цетинку й зацікавленого Косяка, малефік уперся чолом у паркан. «Велика Дрібниця» вимагала регулярності. Дозволяючи тілу йти знайомим курсом, сублімуючи ману, Мускулюс запізніло сварив себе за пияцтво. Ясно: таємничий дідок, дитяче «чаклунство» й пантоміма Леонарда Швелера – плід уяви, розпаленої кминною! Кмин взагалі кепсько впливає на розлиття флегми! Мало того, згодом, щойно Андреа ліг у постіль, почали снитися й зовсім нісенітниці: хтось із сусідів, підхопив лунатизм від близькості лілльских дівок та блукав дахом, голосно стогнав, потім завис на ринві, намагаючись виламати пруття ґрат на жаданому вікні, дівиці радісно взяли участь у зламуванні, й лише героїзм капралів, а також влучність Т’ядена, що вибіг надвір зі жменею розжарених горіхів-шибунців…

Зрозуміло, кошмар! Марення! Якщо засинаєш на тверезу голову, ніколи такого не насниться! Чаклун завершив вправи й посипав голову попелом.

Не буквально, певна річ.

Рипіння завісів на дверях залишилося б непочутим, якби контрапунктом йому не пролунало вимогливе нявкання. На ґанку з’явився сріблястий котисько в пошуках сніданку. І далі репетуючи, Косяк знехотя сторонився, випускаючи з дверей хазяїна. Леонард Швелер статечно вклонився малефіку й жестом чепуруна змахнув з каптана невидимі порошини. Начебто не до фарбівні, а на свято зібрався. Звички чепуритися, а також милостивого виразу обличчя, наскільки чаклун пам’ятав, за Швелером раніше не водилося. Та й суконних каптанів він уникав, обходячись підручним матеріалом. Куртка із замші, штани з юхти, чоботи з кирзи, капелюх із велюру. Сорочка, здається, з лайки, але тут Андреа міг і призабути.

Кажуть, люди до старості змінюються.

Правду кажуть.

«Це через Ядвігу… Хто ж міг знати?» – похмурою латимерією сплив у пам’яті голос ланд-майора. Слідом потягнувся слизький хвіст водоростей-спогадів. Кмин кмином, а розмова з Намюром ніяк не була хмільним кошмаром.

«Вічний Мандрівцю! П’ять років тому Фільчин Бір, зурочення по площинах… Ост-ост-норд-норд-ост. Наша з Просперо робота, присягаюся Овалом Небес! Пішла молодиця по ягоди…»

«Хто ж міг знати?» – знову запитав майор-невидимка.

Андреа знизав плечима. Якби й знали – нічого не змінилося б. Життя й безпека Його Величності понад усе. Зачепили рикошетом? – нарікай на долю. Цікаво, як та відьма вбереглася? Убік шаснула? Прикрилася? Цікаво було б глянути на неї. Прикритися від удару бойового мага трону…

Сумління боляче кололо в селезінку.

У сумління з учорашнього вечора відросли шпичаки, ікла й пазурі.

– Удачі вам на день, майстре Леонард. Не вважайте за лестощі, але жити у вашому домі – суще задоволення. Чи можу я у відповідь на гостинність зробити послугу?

– Послугу?

– Повірте, від щирого серця!

Колишній кожум’яка виказав замішання: до такої поштивості він не був привчений.

– Яку саме? – доволі брутально поцікавився за якусь хвилину.

– Приміром, я міг би оглянути вашу дружину. Нічого не обіцяю, але якщо недуга поважної Ядвіги тієї властивості, що я підозрюю… Ще раз: ніяких гарантій.

І тут гігант розгубився остаточно. Він дивився на Мускулюса, часто кліпаючи – чаклунові навіть здалося, що Швелерові очі наповнюються слізьми. От же як зараза-кминна з людей знущається! Так, чого доброго, ось-ось у піднебессі галеон «Слава Реттіїї» пролетить на всіх вітрилах…

Люди, подібні до Леонарда Швелера, не плачуть. Ніколи.

Це малефік знав достеменно.

– Дякую… Земний уклін за турботу, майстре Андреа! Я не міг… не смів розраховувати… Ви зазирнули в мою душу! Цетинко, в ніжки, падай у ніжки благодійникові! Але я… ми… даруйте, у нас не вистачить грошей – сплатити за працю такої людини, як ви…

До докорів сумління додався укол тривоги – досвідченої фехтувальниці. Колишньому Леонардові Швелеру й на думку не спало б бентежитися. Заводити мову про гроші? Цікавитися ціною?! – якщо манячить реальний шанс отримати безкоштовно!

«Поплив хазяїн, мов кисіль…» – докинув примарний ландвер’єр.

– Не тривожтеся, майстре Леонарде. Я ж сказав – від щирого серця.

– Ні! Ні! Усе, що є… усе, що маю…

– Давайте так: я огляну вашу дружину і якщо побачу, що в змозі зарадити, ми обговоримо це питання докладніше. А за огляд грошей не візьму в жодному разі. По руках?

– Благослови вас Вічний Мандрівець! Ходімо ж мерщій! Я проведу…

* * *

Огляд хворого, якщо ти не лікар – а навіть, можна сказати, навпаки, – справа вельми складна. Всієї мани Андреа не вистачило б визначити в пацієнта характер пухлини в підребер’ї чи пахову грижу. Для цього треба знати причини й наслідки, симптоми та прояви. Так, чаклун здатен зачути якесь утворення, але відрізнити лиху гулю від рідної печінки – тут, знаєте, досвід потрібен. Особливо, коли печінка гнила, а гуля свіжа. Переплутаєш, на радість трунарям, і пиши пропало! Це лише в баладах для черні маг і читець, і жрець, і на дуді грець. Можна змусити вітряк крутитися за повного штилю, можна вчинити добрячий вітровій, але полагодити пристрій вітряка, щоб ним надалі могли користуватися звичайні люди…Тут потрібен умілець-механікус. Можна звузити калтер-еманацію на кшталт ланцета, видалити фурункул на щоці коханої пані. Але хто поручиться, що завтра пані не підхопить «лиху кров» чи не отримає «винну пляму» на півобличчя на місці колишнього фурункула?! Пригадується, один колега перестарався, тамуючи біль, а внаслідок отримав клієнта-прокаженого…

«Маг не міг, маже, а не може!» – одна з улюблених загадок Просперо Кольрауна.

Відгадуй, як зумієш.

Усе це малефік не ризикнув викладати майстрові Леонардові. Навіщо позбавляти людину надії? Тим більше, що надія була. Лікар бився-бився, знахарі билися-билися, відьма билася-билася… Виходить, цілком можливо, що малефік біг, хвостиком махнув – тітка й устала. Причина хвороби – ось вона, рідна, дивиться не кривиться.

Давай, причино. Своє зурочення зняти – на це тебе вистачить.

У кімнаті панував тяжкий дух немочі й зілля, перемагаючи споконвічних панів: аромати протравлень і жирувань. Цетинка очевидно прибирала тут двічі на день; на підвіконні у вазочці гойдалися свіжі нагідки й чорнобривчики, щосили борючись із духом хвороби. На жаль, бій був нерівний. Андреа мимоволі скривився, ніби від зубного болю. На щастя, Леонард не помітив слабкості «благодійника», цілком поглинутий несподіваною удачею. Чаклун відсторонив майстра, підступив до хворої. Жінка лежала на ліжку, прикрита до горла чистим простирадлом. Збита подушка трішки пром’ялася під потилицею: ледь-ледь, немов голова нещасної важила не більше жмені пшениці.

Як не дивно, обличчя Ядвіги не здавалося блідим чи виснаженим – стомленим і відсутнім було воно, це обличчя. Вірна дружина тихо долала тяжкий шлях. Так, стомилася. Так, знесилилась. Так, тягар. Але, позбавлена свідомості, жінка намагалася й на цьому скорботному шляху залишатися непомітною для домашніх.

Мускулюс зробив знак родичам: «Не заважати!», схилився над ліжком. Замінив простий нюх на magus naris. Принюхався. У складній гармонії не відчувалося еманацій пристріту чи залишкової контузії від заклять Просперо. Світилася дивна нотка, глибоко, на самому краєчку сприйняття… Що саме? Темна справа. «Йдемо на глибину», – зітхнув малефік. Тонка діагностика аури – справа для педантів. Втім, не вмієш – не берись. Він випростався, жестом «Чорний єдиноріг виходить із тіні» окреслив простір для роботи, розігнав випадкові флюїди-покручі.

Заплющив очі.

Зосередився.

Перед «воронячим баньши» почали повільно клубочитися різнобарвні, як пес Нюшка, хмари, й сиві, начебто кіт Косяк, гіллясті струмені. Кольори й рухи змішувалися, проникаючи вглиб швидкими язичками, немов палкі коханці. Помалу утворилася єдина сфера з туману, пульсуючи в ледь помітному ритмі. Пульс «приголомшений» – це зрозуміло: жінка давно без тями. Кольори, відтінки… Вони швидше говорять про сердечні якості Ядвіги, ніж про зовнішні перешкоди. Зважаючи на гаму, Леонардові поталанило: майстрові дісталася дуже покірлива дружина…

Дурень! Тобі б так поталанило, шкідникові!

Структура потоків? У нормі. Швидкість? Нижча за звичайну. Нічого дивного. Це наслідок, а не причина. «Пташині сліди»? Ланцюжки відповідають молодшому вікові. Начебто й не жила ці п’ять років… «Зліт селезня»? Відсутній. Вузли дескрипції. Нічого примітного. Тім’яна лампадка? Кут 33°, норма. Стривай! Назад! Вузли дескрипції! Спокійніше, малефіку, спокійніше. Візьмемо з виверту… Нижня Мамо, порятуй і збережи! Потоки, що виходять із вузлів – точна копія вхідних! Забарвлення, інтенсив, структура… Вони не змінюються! Контузія від удару Просперо? Ні, контузія сповільнила б усе куди сильніше, але вона неспроможна впливати на реформацію базової аури! Сам Нихон Сивочол, якби повернувся з Паленого Покляпця, не зміг би вчинити такої капості!

Те, що Андреа бачив, було неможливе в принципі.

І ще: якась мишка знову вислизнула від мисливця. Дуже спритна мишка….

Сили були на межі, їх уже ледь вистачало на амбіт-контроль. Чаклун почав обережно вибиратися назад, на поверхню. По мірі виходу з трансу сфера блідла, туман рвався жмутами, крізь уривки проступила кімната…

Туман!

Туман навколо аури!

– У неї контужено долю.

Німе запитання в очах батька й дочки.

Кострубаті, безглузді, єдино правильні слова.

– Я нічим не можу їй допомогти. Просто не знаю як. Вибачте.

Вони з хазяїном довго сиділи на ґанку, уникаючи дивитися один на одного. Пізніше Мускулюс, бажаючи розірвати тяжку тишу, поцікавився:

– Даруйте нескромне запитання… Чим ви займалися вчора ввечері? У подружньому покої? Вікно світилося, я випадково побачив…

– Я чаклував, – чесно і з гідністю відповів Леонард Швелер. – Я ж вам казав: роблю, що можу. Гаразд, час у фарбівню. Дякую, майстре Андреа. Я бачив, ви щиро старалися. Вдалого дня.

Чинбар пішов, а Андреа Мускулюс лишився на ґанку, не в змозі з’ясувати: в кого із них двох розлад травлення мізків? У майстра Леонарда? У майстра Андреа?

У обох?!

* * *

Куди вирушає маг, якщо йому необхідно зв’язатися з колегою? Ну, для аматора балад це не питання. Маг замикається у вежі зі слоновой кістки, вісім днів бреде пішки на верхній поверх, бере золоте яблучко, червоненьке блюдечко, наливає в блюдечко пінту міцного меду, що сам стоїть, а інших валить, – і починає качати. Через строфу, максимум дві, трубадур видає приспів високим штилем, і зв’язок забезпечено.

Дами ридають, кавалери в захваті.

Ставлячись до балад із презирством реаліста, Андреа Мускулюс для зв’язку з учителем Просперо подався на площу Піднесення. Ні, «Кульгавий Мірошник» не вабив чаклуна. Його цілком задовольнила пивниця навпроти шапіто. Замовив кухоль ванільного «з шапкою» та уточнив, що кухоль потрібен класу «бюргер», місткістю в один галон. І без недоливу, інакше гість розгнівається! Поки замовлення відстоювалося («з шапкою» без недоливу – робота для умільця!), Андреа гриз сухарики й ліниво роздивлялися навколо. Незважаючи на ранню годину, площа кишіла людом. Це якнайкраще сприяло його меті.

«Верхнє чуття» після огляду Ядвіги помалу налаштовувалося. Було потрібно лише трішки почекати.

Біля шапіто галасувала дітвора з бабусями. Місцями, прожилками м’яса в смачному шматку сала, юрмилася публіка краща: офіцери ескадрону кінних пращників, розквартированого в Ятриці, місцеве дворянство, бакалаври Ліцею Хірургічних Мистецтв і студіозуси Школи Праведного Суддівства, мюнцмайстер із родиною… Осібно стояли гості з Бейзеля – патриції «Товариства Папуги», з ними укладачі й мініатюристи «Біблії Карла Лисого». Під оглушливий дзенькіт лір і арф, підтриманий із флангів виттям товстунки-туби, циркачі закликали публіку на вечірню виставу. «Цирк Виродків» старався щосили. Дітвора ойкала, коли двогорбий ельф із вивернутими стегнами ходив колесом навколо цверга на зріст два ярди з чвертю, який грав на басовій фістулі з дульцем. Поруч бавився, виробляючи курбети й вольти, сивий китоврас Гриня; на його спині творила дива гутаперчева ліліпутка Зізі. Лялькове личко акробатки залишалося незмінно привітним у найбільш немислимих позах. Діти сміялися, офіцери закохувалися, студіозуси гукали «Браво!»

Люд жадав видовищ.

«Добре, але мало», – означив ситуацію Мускулюс. Зараз «avaritia ludus» юрби була йому, як ковток палаючого грогу в зимову холоднечу.

– Ваше пиво, пане!

– Дякую, голубе…

Для початку чаклун зловив і підсадив у кухоль дрібного лярва-півника. В обмін на пиво цей паскудник, що зазвичай спеціалізується на жахливих заморочуваннях, дарував виняткову чіткість зображення. Якщо, звичайно, вистачало пива й сили тримати гадюченя в строгості. Відчуваючи тяжку руку Андреа, лярв принишк, не заважав зосередженню.

– А хто на помості хоче розім’яти кості? Нікого не питай, порося хапай, та потім цур не скаржитися!

Це було просто подарунком долі. На помості, напроти церкви Винесення-Всіх-Святих, бирюч-безсоромник репетував на всю свою мідну горлянку, закликаючи люд подивитися турнір зі «свинобою», популярний у південних провінціях королівства. Богатирі-учасники вже танцювали по краях помосту ритуальний танець-хряков’як, розмахуючи мішками з ряднини. Мішки нестямно верещали та смикалися. Нарешті перша пара бійців вийшла на середину. Низько присіли, розкарячилися гігантськими жабами-перевертнями та уважно стежили один за одним, посипаючи дошки житніми висівками. Перший не витримав веснянкуватий здоровань: уміло оголив бійцівське порося, він закружляв вихором, ідучи на зближення. Порося вирвалося нарешті з обридлого мішка й побачило ворога, тож видало бойовий клич, так що оглушило бирюча, який ловив ґав. Але й другий боєць не схибив. Останньої миті, коли живий тулубець мав із вереском цюкнути його в скроню, він покотився шкереберть, висмикуючи свою зброю з курних «піхов». Чорне й жилаве, його порося дорогою хапонуло здорованя зубами за литку – і майже відразу, кероване спритними руками, всім тілом шваркнуло супротивника по спині.

Бійці перехопили свиней обіруч та взялися до відкритого обміну ударами.

Крім молодецької забави, це була неабияка стаття ятрійського експорту. З бійцівських поросят виростали кабанчики-охоронці, яких надзвичайно цінували тирани Дангопеї та сатрапи Ла-Ланга. Могутні, тверді, як граніт, кабани, щойно набирали вагу, яка не дозволяла більше брати участь у боях, позбувалися бійця-мучителя та переймалися відданою любов’ю до першого ж рятівника, ладні віддати за нього життя. І віддавали, варто зауважити, без жалю та зайвого вереску. Про одного такого героя навіть було написано знамениту віршовану трагедію «Охоронець», яка невдовзі зірвала овації на всіх сценах Реттії.