Феноменологія духу

Ця справжня сутність речі визначена тепер так, що вона не існує безпосередньо для свідомості; радше свідомість має опосередковані відносини з внутрішнім і крізь проміжне середовище взаємодії сил прозирає – як тяма – справжню основу речей. Це проміжне середовище, що пов’язує дві крайності – тяму і внутрішнє, – є розвиненим буттям сили, що для самої тями відтепер є зниканням. Через те ми й називаємо його з’явищем, бо буття, що безпосередньо в собі самому є небуттям, ми називаємо ілюзією. А це не просто ілюзія, а з’явище, ціле ілюзії. Але ціле як ціле, або загальне, – це те, що становить внутрішнє, взаємодію сил як відображення їх у собі. В ньому свідомість об’єктивно бачить перед собою сутності сприйняття такими, якими вони є в собі, а саме: як моменти, що без упину, не маючи власного буття, безпосередньо перетворюються у свою протилежність; одне, що безпосередньо стає загальним, суттєве, що безпосередньо стає несуттєвим, і навпаки. Отже, взаємодія сил – це розвинена негативність, але її істина – позитивна, тобто загальне, об’єкт, що існує в собі. Буття цього об’єкта опосередковане для свідомості рухом з’явища, і в тому русі буття сприйняття і чуттєво-об’єктивний світ узагалі мають лише негативне значення; отже, свідомість відображується в собі, як в істині, але, будучи свідомістю, знову робить цю істину об’єктивним внутрішнім і відрізняє це відображення речі від свого відображення в собі; так само й опосередкувальний процес для неї ще досі є об’єктивним. Тому це внутрішнє є для свідомості крайністю, протиставленою їй, але через те й істиною для неї, бо в ньому, мов у якомусь у-собі, вона водночас має свою вірогідність, або момент свого буття-для-себе. Але цих своїх основ вона ще не усвідомлює, бо буття-для-себе, що мало мати своє внутрішнє в ній, було б не чим іншим, як негативним процесом; але цей процес для неї ще досі є об’єктивним зникущим з’явищем, а не її власним буттям-для-себе; отже, внутрішнє для свідомості – це, звичайно, поняття, але вона ще не знає природи поняття.

У цій внутрішній істині, цьому абсолютно загальному, що позбулося протилежності загального та одиничного і стало об’єктом тями, розкривається тепер надчуттєвий світ як істинний світ, що лежить вище від чуттєвого світу, який є світом з’явищ, над минущою цьогобічністю лежить постійна потойбічність, певне в‐собі, що є першим, а отже, недосконалим з’явищем розуму, тобто тільки чистою стихією, в якій істина має свою сутність.

Отже, наш об’єкт відтепер – силогізм, засновками якого є внутрішнє речей і тяма, а його середнім терміном – з’явище; проте хід цього процесу висновування породжує додаткове визначення того, що тяма з допомогою середнього терміна виявляє у внутрішньому, а також досвіду, якого набуває тяма, розглядаючи ці відносини поєднаних термінів.

Внутрішнє – і досі чиста потойбічність для свідомості, бо вона ще не знайшла себе в ній; воно ще пусте, бо воно – тільки ніщо з’явища і є насправді простим загальним. Із таким способом буття внутрішнього безпосередньо погоджуються ті, хто стверджує, що внутрішнє речей неможливо пізнати, але причину тут слід розуміти якось інакше. Хай там як, про це внутрішнє, яким воно тут є безпосередньо, ще немає жодних знань, але не тому, що розум надто короткозорий, чи обмежений, чи який завгодно інший, як нам заманеться його назвати (про це ми ще нічого не знаємо, бо так глибоко ми ще не сягали), а внаслідок самої простої природи предмета, бо ж у пустоті нічого не відомо, або, коли висловитися з позиції іншої сторони, саме тому, що її визначено як потойбіччя свідомості. Результат, щоправда, той самий, якщо поставити сліпого серед багатства надчуттєвого світу (якщо цей світ має те багатство, байдуже, чи воно є питомим змістом цього світу, чи сама свідомість становить цей зміст), а зрячого – серед цілковитої пітьми або, якщо хочете, серед чистого світла (якщо припустити, що надчуттєвий світ справді такий); зрячий бачить серед чистого світла не більше, ніж серед цілковитої пітьми, і не більше, ніж сліпий серед повноти багатства, яке лежить перед ним. Якби вже нічого більше не можна було б удіяти із внутрішнім та нашою пов’язаністю з ним завдяки світу з’явищ, то не лишилося б нічого іншого, як дотримуватися з’явищ, тобто вважати за істину те, про що ми знаємо, що воно не є істиною, або щоб у тій пустоті, яка, щоправда, спершу постає як пустота, де немає об’єктивних речей, проте як пустота в собі, де, слід вважати, немає і всіх духовних відносин та відмінностей свідомості як свідомості, – отож, щоб у тій цілковитій пустоті, яку навіть називають священною, все-таки щось було, наповнити її мріями, вигадками, проявами, витвореними самою свідомістю; пустота мала б бути задоволена, що до неї поставились так погано, бо вона б не заслуговувала нічого кращого, бо навіть мрії – це все-таки щось краще, ніж її гола порожнеча.

Але внутрішнє, або надчуттєве, потойбіччя таки виникло, воно походить зі з’явища, і з’явище є його опосередкуванням; іншими словами, з’явище є його сутністю і фактично його наповненням. Надчуттєве – це чуттєве і сприйняте, утверджене таким, яким воно є насправді; але істина чуттєвого і сприйнятого полягає в тому, щоб бути з’явищем. Отже, надчуттєве – це з’явище як з’явище. Але, коли при цьому ще й думати, що надчуттєве – це також і чуттєвий світ, або світ, яким він є для безпосередньої чуттєвої вірогідності і сприйняття, це вже буде викривленим розумінням, бо з’явище – це радше не світ чуттєвого знання і сприйняття як сутній, а світ як скасований, або утверджений насправді як внутрішній. Звичайно кажуть, що надчуттєве – це не з’явище, але при цьому під з’явищем розуміють не з’явище, а радше чуттєвий світ як саму реальну дійсність.

Тяма, що є тут нашим об’єктом, опиняється саме на тому місці, де внутрішнє стало для неї лиш загальним, ще не наповненим у-собі; взаємодія сил має тільки це негативне значення – не бути в собі, – а її єдине позитивне значення – опосередкувальне, проте за межами тями. Але відносини тями із внутрішнім через опосередкування – це його власний процес, завдяки якому внутрішнє стає наповненим. Взаємодія сил існує безпосередньо для тями, але істина для неї – це просте внутрішнє, тож і рух сили загалом є істиною теж тільки як щось просте. Спостерігаючи взаємодію сил, ми бачили: її особливість полягає в тому, що сила, спонукана якоюсь іншою силою, водночас є спонукальною для цієї іншої сили, що й сама тільки завдяки цьому стає спонукальною. Отже, тут, таким чином, відбувається тільки безпосередня зміна, або абсолютний обмін визначеностями, які становлять єдиний зміст того, що постає перед нами, – чи то загального середовища, чи то негативної єдності. Воно, постаючи перед нами в цілком визначеній подобі, одразу припиняє бути таким, яким було, постаючи; своєю появою у визначеній подобі воно спонукає іншу сторону, яка завдяки цьому набуває вияву, тобто цей аспект тепер безпосередньо стає таким, яким мав бути перший аспект. Ці обидва аспекти – відносини спонукання і відносини визначеного протилежного змісту – є, кожен для себе, абсолютним процесом перекручення і зміни. Проте й самі ці обидва типи відносин – це те саме, тож відмінність у формі (бути спонуканою чи спонукальною) – та сама, що й відмінність у змісті: між спонуканим як таким, а отже, пасивним середовищем, і спонукальним, тобто діяльним чинником, негативною єдністю, або одним. Унаслідок цього зникає всяка різниця між окремими силами, що мають брати участь у цьому процесі, протиставлені одна одній, бо вона спирається тільки на згадані вище відмінності. Отже, водночас із тими відмінностями не стає різниці й між силами, і все зливається в одне. Немає ні сили, ні спонукання, ні спонуканості, ні визначеності бути і наявним середовищем, і відображеною в собі єдністю, ні одиничного, що є чимсь для себе, ні різних протилежностей, бо в цій абсолютній зміні є тільки відмінність як загальна, тобто така, в якій зникають багато різних протилежностей. Отже, ця відмінність як загальна – це те, що становить простий елемент у самій взаємодії сил та істину цього процесу; це закон сили.

Абсолютно мінливе з’явище через свої відносини з простотою внутрішнього, або тяму, перетворюється в просту відмінність. Внутрішнє – це передусім загальне в собі, але це просте загальне в собі – це, по суті, теж абсолютно загальна відмінність, бо воно є результатом самої зміни, або ж зміна є його сутністю, проте зміна як утверджена у внутрішньому, така, яка вона насправді, і в цій реальності його теж вважають за таку саму абсолютно загальну, заспокоєну й самототожну відмінність. Іншими словами, заперечення – суттєвий елемент загального, тож заперечення чи то опосередкування в загальному – це загальна відмінність. Ця відмінність виражена в законі, що є постійним образом мінливого з’явища. Таким чином, надчуттєвий світ – це спокійне царство законів, щоправда, по той бік сприйманого світу, бо цей світ репрезентує закон тільки через невпинну зміну, але однаково присутній у ньому і є його безпосередньою нерухливою копією.

Згадане царство законів – це і справді істина тями, і зміст цієї істини – відмінність, що полягає в законі. Водночас це царство – лише її перша істина, що не вичерпує всієї повноти з’явища. Закон у ньому присутній, проте не становить усієї наявної в ньому присутності; за щоразу інших обставин закон має щоразу іншу реальність. Отже, з’явище для себе завжди має один аспект, що не є у внутрішньому, тобто з’явище насправді ще не утверджене як з’явище, як скасоване буття-для-себе. Цей ґандж закону має виявлятись і в самому законі. Те, що видається в ньому ґанджем, – це те, що він, звичайно, містить у собі відмінність, проте як загальну, невизначену. Тією мірою, якою це не закон узагалі, а просто якийсь закон, він має в собі визначеність, тож, таким чином, є невизначена множина законів. Але ця множина – радше теж ґандж, бо суперечить принципові тями, для якої як для усвідомлення простого внутрішнього істина є загальною єдністю в собі. Через те множину законів тяма має звести до одного закону, скажімо, до закону, згідно з яким падає камінь, чи то закону, згідно з яким обертаються небесні сфери, щоб його можна було розуміти як один закон. Але під час такого збігу закони втрачають свою визначеність, закон ставатиме дедалі поверховішим і фактично стане внаслідок цього не єдністю цих визначених законів, а законом, що позбувся своєї визначеності; немов той один закон, що поєднує в собі закони падіння фізичних тіл на землю і закони руху небесних тіл, він фактично не виражатиме жодного закону. Поєднання всіх законів у загальне тяжіння не виражає жодного дальшого змісту, крім голого поняття самого закону, що утверджений у цьому понятті як сутній. Загальне тяжіння передає лише те, що все має якусь постійну відмінність від іншого. Тяма при цьому гадає, ніби винайшла якийсь загальний закон, що виражає загальну реальність як таку, але насправді винайшла тільки поняття самого закону, одначе так, немов водночас заявляє, ніби вся реальність у самій собі сумірна законові. Тож вираз загальне тяжіння набуває через те великого значення, І то тією мірою, якою спрямований проти бездумних уявлень, яким усе репрезентується у формі випадковості і для яких визначеність набирає форми чуттєвої незалежності.

Отже, визначеним законам протиставлене загальне тяжіння, або чисте поняття закону. Тією мірою, якою це чисте поняття вважають за сутність або за справжнє внутрішнє, сама визначеність визначених законів належить ще світові з’явищ, чи, радше, чуттєвому буттю. Проте чисте поняття закону трансцендує не просто закон, що, й сам визначений, протиставлений іншим визначеним законам, а закон як такий. Визначеність, про яку ми говоримо, – це, класне, тільки зникущий момент, який тут уже не може постати як сутність, бо як істина тут є тільки закон; проте поняття закону спрямоване проти самого закону. Адже в законі саму відмінність безпосередньо осягають і беруть до загального, і внаслідок цього моменти, відносини яких виражає закон, існують як взаємно байдужі сутності, наділені буттям-у-собі. Ці частини відмінності в законі водночас і самі є визначеними аспектами. Чисте поняття закону як загального тяжіння треба розуміти в його справжньому значенні так, щоб у ньому, як абсолютно простому, відмінності, властиві закону як такому, самі повернулись у внутрішнє як просту єдність; ця єдність – внутрішня необхідність закону.

Закон, таким чином, постає у двоїстій формі: одного разу як закон, відмінності якого виражені як незалежні моменти, а другого – у формі простого самозаглиблення, яке знову можна було б назвати силою, яка, проте, не притлумлена, а є силою взагалі, або поняттям сили, абстракцією, що поглинає відмінності того, що притягує і того, що притягується. Отже, наприклад, проста електрика – це сила; проте вираження відмінності припадає на закон; ця відмінність – це позитивна й негативна електрика. У випадку падіння тіл сила – проста стихія: тяжіння, що має закон, який пов’язує у відносини кореня і квадрата величини різних моментів руху, збіглого часу й подоланої відстані. Сама електрика – це не відмінність у собі, і не двоїста за своїм характером сутність, що складається з позитивної та негативної електрики, і тому звичайно кажуть, що вона має закон бути саме такою, або що вона має властивість виявлятися таким способом. Ця властивість, щоправда, – суттєва та єдина властивість цієї сили, тобто необхідна їй. Але необхідність тут – пусте слово: адже сила мусить, і то саме тому, що мусить, отак подвоюватися. Звісно, якщо справді дано позитивну електрику, то необхідна й негативна в собі, бо позитивний елемент існує тільки як відносини з негативним елементом; іншими словами, позитивний елемент у самому собі містить відмінність від себе, і так само й негативний елемент. Але те, що електрика як така поділяється отак, само по собі не є необхідним; електрика як проста сила байдужа до свого закону – бути позитивною чи негативною, і якщо перше ми називаємо її поняттям, а друге – її буттям, то поняття електрики байдуже до її буття; електрика лише має таку властивість, а це означає, що сама в собі вона не є необхідною для електрики. Ця байдужість набирає іншої форми, коли кажуть, що бути позитивним і негативним належить до визначення електрики, або що це просто – її поняття та її сутність. У такому разі буття електрики означатиме її існування взагалі, проте в цьому визначенні немає необхідності її існування; вона існує або тому, що ми бачимо її такою, тобто вона аж ніяк не необхідна; або ж існує завдяки іншій силі, тобто її необхідність зовнішня. Та оскільки необхідність полягає у визначенні буття через інше, ми знову відступаємо до множини визначених законів, яку щойно покинули, щоб розглядати закон як закон; саме з ним слід порівняти його поняття як поняття, або його необхідність, що, проте, в усіх цих формах виявилася пустим словом.

Байдужість закону і сили, або поняття і буття виявляється ще й іншим способом, ніж щойно зазначеним. Скажімо, в законі руху необхідно, щоб рух поділявся в часі та просторі, або ж на відстань і швидкість. Оскільки рух є тільки відносинами цих елементів, він, як загальне, звичайно ж, поділяється і в собі самому, проте нині ці частини – час і простір, або відстань і швидкість – не виражають у собі цього походження з однієї єдності; вони байдужі одна до одної; простір, як гадають, може обійтися без часу, час – без простору, а відстань – принаймні без швидкості, – так само як байдужі одна до одної їхні величини, оскільки вони не пов’язані як позитивне і негативне, а отже, не пов’язані одна з одною самою своєю сутністю. Отже, тут є необхідність поділу, та аж ніяк не частин як таких одна для одної. Через те й сама та перша необхідність – теж тільки вдавана і несправжня: адже рух тут уявлений не як щось просте, або як чиста сутність, а вже як поділений; час і простір – це його незалежні частини, або сутності в ньому; іншими словами, відстань і швидкість – це способи буття, або способи виображення, кожен з яких цілком може бути іншим, і тому рух – тільки їхні поверхневі відносини, а не їхня сутність. Репрезентований як проста сутність, або як сила, рух – це, безперечно, тяжіння, яке, проте, взагалі не містить у собі цих відмінностей.

Отже, відмінність в обох випадках – це аж ніяк не відмінність у самому собі: адже або загальне, тобто сила, байдуже до поділу, що є в законі, або відмінності, ці частини закону, байдужі одна до одної. Але тяма містить поняття цих відмінностей у собі, і то саме тому, що закон – це почасти внутрішнє, буття-в-собі, але в ньому водночас є відмінне; ця відмінність є, таким чином, внутрішньою відмінністю, і це видно з того, що закон – це проста сила, або поняття цієї відмінності, а отже, відмінність поняття. Але ця внутрішня відмінність припадає тільки на тяму, а не утверджена в самому предметі [Sache]. Отже, тяма виражає лише свою власну необхідність – відмінність, яку вона робить такою, щоб водночас виразити, що ця відмінність – аж ніяк не відмінність, характерна для самого предмета. Ця необхідність, що полягає тільки в слові, є, таким чином, тільки повторенням моментів, які становлять коло необхідності; моменти, щоправда, відрізняються, але водночас стверджено, що відмінність між ними – це не відмінність самого предмета, і звідси випливає, що ця відмінність одразу знову стає скасована. Цей процес називають поясненням. Отже, сформульовано закон; від нього відрізняється як сила його загальне в собі, або причина, але про цю відмінність сказано, що вона аж ніяк не відмінність, а радше причина має таку саму будову, як і закон. Скажімо, конкретний випадок спалаху блискавки осягають як загальне, а це загальне виражають як закон електрики, і тоді пояснення поєднує закон із силою як сутністю закону. Тоді ця сила збудована так, що, коли вона виявляється, виникають протилежні електричні заряди, які знову зникають один в одному, тобто ця сила збудована так само, як закон; стверджено, що вони обоє не різняться між собою. Відмінності – це чистий загальний вияв, або закон, і чиста сила; і закон, і сила мають той самий зміст, ту саму властивість; таким чином, відмінність між ними як відмінність змісту, тобто предмета, знов усунена.

У цьому тавтологічному процесі тяма, як видається, твердо дотримується незмінної єдності свого об’єкта, і процес відбувається лиш у ній, а не в об’єкті. Це пояснення, яке не тільки нічого не пояснює, а таке ясне, що, вдаючи, ніби висловлює щось відмінне від уже сказаного, радше нічого не висловлює, а тільки повторює те саме. В самому предметі внаслідок цього процесу не виникає нічого нового; цей процес беруть до уваги лише як процес тями. Проте завдяки йому ми тепер з’ясували те, чого бракувало законові, а саме: дізналися про абсолютну зміну, бо цей процес, коли придивитися до нього ближче, є безпосередньою протилежністю самому собі. Тобто він утверджує певну відмінність, яка не тільки для нас не є відмінністю, а й сама себе касує як відмінність. Це та сама зміна, що виявлялась як взаємодія сил; там ми бачили відмінність між спонукальною і спонуканою силами, або між силою, що виявляється, і притлумленою силою, але то були відмінності, що насправді не були відмінностями, а отже, миттю знову касували себе. Ми маємо тут не просто голу єдність, де годі було б утвердити будь-яку відмінність, а саме цей процес, що, хай там як, становив відмінність, але, оскільки він не є відмінністю, вона знову скасована. Отже, разом із поясненням ми бачимо: зміни та зрушення, що раніше перебували за межами внутрішнього, лише у світі з’явищ, проникли в надчуттєве. Але наша свідомість перейшла від внутрішнього як об’єкта на інший бік, до тями, і виявила там зміну.

Ця зміна – ще не зміна самого предмета, бо постає перед нами радше як чиста зміна, тож зміст моментів зміни лишається той самий. Але оскільки поняття як поняття тями – це те саме, що і внутрішнє речей, ця зміна стає для тями законом внутрішнього. Отже, тяма дізнається, що в самому світі з’явищ є закон про появу відмінностей, які не є відмінностями; іншими словами, дізнається, що однойменні речі взаємно відштовхуються, а також, що є тільки такі відмінності, яких насправді немає і які касують самі себе; або неоднойменні речі притягуються. Тут ми маємо другий закон, зміст якого протиставлений тому, що раніше було назване законом, а саме: протиставлений постійній самототожній відмінності, бо цей новий закон виражає те, що тотожне стає нетотожним, а нетотожне – тотожним. Поняття вимагає від бездумності звести обидва закони докупи та усвідомити їхню протилежність. Звичайно, другий закон – теж закон, або ж внутрішнє самототожне буття, але це радше самототожність нетотожності, постійність непостійності. У взаємодії сил цей закон якраз і виявляється абсолютним переходом і чистою зміною; однойменне, як-от сила, розпадається на протилежність, що спершу видається незалежною відмінністю, але потім з’ясовується, що вона фактично аж ніяк не відмінність, бо саме однойменне відштовхується від себе, і потім це відштовхнуте, по суті, само себе притягує, бо є тим самим; утворена відмінність, насправді не будучи відмінністю, знову сама себе скасовує. Таким чином відмінність репрезентується тут як відмінність самого предмета, або абсолютна відмінність, і ця відмінність, властива предметові, – не що інше, як однойменне, що відштовхнулося від себе, а отже, утвердило тільки ту протилежність, якої немає.

Завдяки цьому принципові перше надчуттєве – незмінне царство законів, безпосередня копія сприйнятого світу, перетворюється у свою протилежність; закон був загалом самототожний, як і його відмінності, але тепер утверджено, що кожна з обох сторін – це радше своя власна протилежність; само-тотожне відштовхується від себе, а несамототожне утверджується як самототожне. Фактично тільки з таким визначенням відмінність стає внутрішньою відмінністю, або відмінністю в самій собі, тоді як тотожне – нетотожним із собою, а нетотожне – самототожним. Цей другий надчуттєвий світ є, таким чином, перевернутим світом; щоправда, оскільки один аспект був наявний ще в першому надчуттєвому світі, перевернутою формою того першого світу. Внаслідок цього внутрішнє стає завершене як з’явище. Адже перший надчуттєвий світ був тільки безпосереднім піднесенням сприйнятого світу в стихію загальності; він мав свою необхідну протилежність у сприйнятому світі, що й далі лишався для себе принципом зміни і мінливості; перше царство законів позбувається цього принципу, але отримує його у формі перевернутого світу.

Згідно з законом цього перевернутого світу, однойменне першого світу не тотожне з собою, а нетотожне першого світу теж нетотожне з собою, або стає самототожним. Отож певної миті виявляється: те, що згідно з законами першого світу солодке, в цьому перевернутому в‐собі стає кислим, те, що в тому світі чорне, в цьому – біле. Те, що за законом першого світу є північним полюсом магніту, в цьому іншому надчуттєвому в‐собі (тобто на землі) є південним полюсом, а те, що там південний полюс, тут північний полюс. Те, що за першим законом є в електриці кисневим полюсом [анодом], стає в цій іншій, надчуттєвій сутності водневим полюсом [катодом], і навпаки: те, що там є водневим полюсом, стає тут кисневим полюсом. У якійсь іншій сфері згідно з безпосереднім законом помста ворогові – це найвище задоволення ображеного індивіда. Але цей закон, який вимагає, аби тому, хто не трактує мене як незалежну сутність, я довів, що я таки є цією сутністю, і навіть скасував його як сутність, перетворюється під впливом принципу іншого світу в свою протилежність: відновлення мене як сутності через скасування чужої сутності стає самознищенням. Якщо тепер це перетворення, що сталося в процесі покарання злочину, зробити законом, він знову-таки буде лише законом світу, якому протиставлений перевернутий надчуттєвий світ, у якому шанують те, що зневажають у цьому, зневажають те, що шанують у цьому. Покарання, які за законом першого світу ганьблять і знищують людину, перетворюються у своєму перевернутому світі на ласку, що зберігає її сутність і шанує її.

Коли придивлятися тільки до поверхні, цей перевернутий світ – протилежність першому, бо: має той перший світ за своїми межами і відштовхує його від себе як перевернуту реальність; один з цих світів – світ з’явищ, а другий – світ-у-собі; один є таким, яким він є для якогось іншого, натомість другий – таким, яким він є для себе; коли вдатися до попереднього прикладу, те, що солодке на смак, власне або внутрішньо в речі є кислим, а те, що у справжньому магніті у світі з’явищ є північним полюсом, у внутрішньому, або суттєвому бутті було б південним; те, що в електриці як у з’явищі постає як кисневий полюс, в електриці, яка не належить до світу з’явищ, було б водневим полюсом. Або ж дія, що у світі з’явищ є злочином, у своєму внутрішньому повинна бути доброю (лихий учинок може мати добрий намір); покарання є покаранням лиш у світі з’явищ, а в собі або в якомусь іншому світі воно цілком може бути добром для злочинця. Але таких протиставлень внутрішнього і зовнішнього, з’явища і надчуттєвого як двох видів реальності тут уже більше немає. Відкинуті відмінності вже не поділяються знову на дві субстанції, які б підтримували їх і надавали б їм відокремленого існування, внаслідок чого тяма знову вийшла б із внутрішнього на своє попереднє місце. Один аспект, або субстанція, був би знову світом сприйняття, де один з тих двох законів проводить своє існування, а навпроти нього стояв би внутрішній світ, саме такий чуттєвий світ, як і перший, але у сфері уявлень; його, на відміну від чуттєвого світу, не можна було б ні показати, ні побачити, ні почути, ні скуштувати, а проте б його уявляли собі як саме такий чуттєвий світ. Але фактично, коли один утверджений елемент є реально сприйнятим, а його в‐собі – перевернутою формою цього елемента, а отже, чуттєво уявленим елементом, тоді кисле, що було б у-собі солодкої речі, є такою самою реальною річчю, як і вона, а саме: кислою річчю; чорне, що було б у-собі білого, є реальним чорним; північний полюс, що є в‐собі південного полюсу, є північним полюсом на тому самому магніті; кисневий полюс, що є в‐собі водневого полюсу, є наявним кисневим полюсом того самого вольтового стовпа. Проте реальний злочин має свою перевернутість і своє в‐собі як можливість у намірі як такому, а не в доброму намірі, бо істиною наміру є тільки сам учинок. А злочин, відповідно до свого змісту, має своє відображення-в-собі, або свою перевернутість, у реальному покаранні; покарання – це примирення закону з реальністю, протиставленою йому в злочині. І, нарешті, реальне покарання має свою перевернуту реальність у собі, бо воно є такою реалізацією закону, внаслідок якої діяльність, що її здійснює закон у формі покарання, сама себе касує, закон із діяльного знову стає чинним законом у стані спокою, і конфлікт індивіда з ним і закону з індивідом припиняється.

Отже, з ідеї перевернутості, що становить сутність одного аспекту надчуттєвого світу, ми повинні вилучити чуттєве уявлення про зафіксованість відмінностей у якійсь відмінній стихії, що забезпечує їхнє існування, і це абсолютне поняття відмінності слід репрезентувати й осягати суто як внутрішню відмінність, самовідштовхування однойменного як однойменного і тотожність нетотожного як нетотожного. Слід думати про чисту зміну, або протилежність у самій собі, суперечність. Бо у відмінності, що є внутрішньою, протилежне – це не щось одне з двох (адже в такому разі воно було б чимсь сутнім, а не протилежним), а протилежне протилежному, або інше, наявне безпосередньо в ньому. Я, звичайно, ставлю протилежне тут, а інше, протилежністю якому воно є, — там; отже, я ставлю протилежне на один бік, беручи його як у собі і для себе без іншого. Але саме тому, що я маю тут протилежність у собі й для себе, це протилежність самій собі, тобто вона і справді має своє інше безпосередньо в собі. Отже, надчуттєвий світ, що є перевернутим, водночас сягає за межі іншого світу й має його в собі самому; цей світ є для себе перевернутим, тобто перевернутою формою себе самого; цей світ є сам собою і протилежним йому світом у межах однієї єдності. Лиш у такому разі відмінність є внутрішньою відмінністю, або відмінністю в собі, тобто у формі безкінечності.

З допомогою безкінечності ми бачимо, як закон досягає завершеності у формі необхідності, а всі моменти світу з’явищ узято, таким чином, до внутрішнього. Згідно з попереднім викладом, те, що проста природа закону – це його безкінечність, означає: α) закон самототожний, проте є відмінністю в собі; іншими словами, закон – це однойменне, що самовідштовхується, або розпадається на два елементи. Те, що було назване простою силою, розпадається на два елементи і завдяки своїй безмежності є законом; β) те, що розпалося і становить частини, що, як гадають, властиві законові, репрезентується як сутнє і стале, а якщо ці частини розглядати без поняття внутрішньої відмінності, тоді час і простір, або відстань і швидкість, що постають як моменти тяжіння, не менш байдужі одне до одного (й не мають відносин необхідності одне з одним), як і до самого тяжіння, так само як це просте тяжіння байдуже до них, а проста електрика байдужа до позитивного і негативного; γ) проте завдяки поняттю внутрішньої відмінності це нетотожне й байдуже, час і простір і т. ін. становить відмінність, що не є відмінністю, або є тільки відмінністю однойменного, тож її сутність – єдність; і те, і те спонукає одне одного, мов позитивне і негативне, і їхнє буття полягає радше в тому, що вони утверджуються як небуття і скасовуються в єдності. Існують два відмінні елементи, і вони існують у собі, існують у собі як протилежні, тобто як протилежності самим собі, мають своє інше в собі і є тільки однією єдністю. Цю просту безкінечність, або абсолютне поняття, можна було б назвати простою сутністю життя, душею світу, загальною кров’ю, що циркулює скрізь, і ніде ніяка відмінність не стає на заваді її плинові й не уриває його, бо радше вона сама становить усяку відмінність, але водночас і її скасування; отже, вона пульсує не ворушачись, і здригається вся, не будучи неспокійною. Вона самототожна, бо відмінності тавтологічні, бо це відмінності, що не є відмінностями. Ця самототожна сутність має відносини тільки з собою; з собою: це означає, що є інше, на яке спрямовані відносини, а відносини з собою – це радше роздвоєння; іншими словами, та сама самототожність є внутрішньою відмінністю. Отже, кожна з цих частин роздвоєного існує в собі й для себе, кожна є протилежністю якогось іншого; таким чином, із кожною водночас дано й інше. Або ж кожна частина – це не протилежність якогось іншого, а тільки чиста протилежність, тож кожна в собі є своєю протилежністю. Або вона – взагалі не протилежність, а існує просто для себе, є чистою самототожною сутністю, що не має в собі жодної відмінності, і в такому разі нам немає потреби запитувати (а ще менше – вважати, ніби таке запитання завдасть філософії клопоту або вона взагалі не зможе відповісти на нього), як із цієї чистої сутності може виринути відмінність або іншість: адже роздвоєння вже сталося, з самототожного викинуто відмінність і поставлено її збоку; таким чином, те, що мало бути самототожним, – це вже радше один з елементів роздвоєного, а не абсолютна сутність. Тому, коли самототожне роздвоюється, це означає ще й те, що воно скасовує себе як уже роздвоєне, скасовує себе як іншість. Єдність, яку звичайно мають на увазі люди, кажучи, що з неї не може походити відмінність, і сама фактично – лише момент роздвоєння; вона є абстракцією простоти, що протиставлена відмінності. Та оскільки ця єдність – абстракція, лиш один із двох протиставлених елементів, ми кажемо, що вона вже є роздвоєнням, бо якщо єдність – це щось негативне, щось протилежне, то вона вже утверджена як те, що містить у собі протилежність. Із цієї причини відмінності між роздвоєнням і самоототожненням – це тільки процес самоскасування: адже оскільки самототожне, що спершу має роздвоїтись або стати своєю протилежністю, є абстракцією, тобто й саме вже роздвоєне, роздвоєння внаслідок цього є скасуванням того, чим воно є, а отже, скасуванням своєї роздвоєності. Самоототожнення – теж роздвоєння, і, таким чином, те, що стає самототожним, стає супроти роздвоєння, тобто й саме стає на один бік, чи, радше, стає чимсь роздвоєним.