Читать книгу: «Надійно прихована таємниця», страница 4

5

Наталі стояла у вестибюлі вже о шостій ранку. Вона виглядала так само вишукано й рішуче, як і днем раніше. Після того як вони розмістилися на задньому сидінні лімузина, дівчина розгорнула свою теку.

– Ви починаєте свій день із інтерв’ю з Меттом Джейкобсом на Ен-бі-сі, який має найвищий рейтинг серед усіх ранкових шоу в країні. Гарна новина полягає в тому, що вам виділили найкращий проміжок, а це означає, що ви опинитесь в ефірі між сьомою сорок і восьмою. А не надто гарна новина полягає в тому, що вам доведеться ділити свій час із Кларком Ґейблом і Мелом Бланком¹⁰, голосом кролика Банні та пташеняти Твіті. Ґейбл просуває свій новий фільм «Повернення додому», в якому він грає разом із Ланою Тернер.

– І Мелом Бланком? – Гаррі намагався не засміятися.

– Він святкує десятиліття своєї співпраці з «Ворнер бразерз». А враховуючи перерви на рекламу, я вирахувала, що ви будете в ефірі десь чотири-п’ять хвилин, тобто від двохсот сорока до трьохсот секунд. Не можу не наголосити, – продовжувала Наталі, – наскільки важливе це шоу для запуску всієї нашої кампанії. У наступні три тижні у вас не буде нічого важливішого. Це шоу дозволить не лише потрапити до списку бестселерів, але, якщо все минеться добре, після цього кожне велике шоу по всій країні прагнутиме запросити вас до себе.

Гаррі відчув, як його серце затріпотіло ще дужче.

– Все, що вам треба зробити, – це знайти привід згадати роман «Хто не ризикує», – додала вона, коли лімузин під’їхав до студії Ен-бі-сі у Рокфеллер-центрі.

Гаррі не міг повірити своїм очам, коли побачив прихильників, котрі вітали його, коли він ступив на тротуар. Вузький прохід, залишений до фасаду будівлі, був відгороджений та обліплений із обох боків шанувальниками, які без угаву лементували. Поки Гаррі пробирався крізь юрбу майбутніх глядачів, йому не потрібно було пояснювати, що дев’яносто відсотків із них прийшли побачити Кларка Ґейбла, дев’ять відсотків – Мела Бланка, і, можливо, один відсоток…

– Хто він?! – заволав хтось, коли Гаррі його минав.

Можливо, навіть не один відсоток.

Після того як письменник опинився у безпеці всередині будівлі, черговий адміністратор відвів його до зеленої кімнати й ознайомив із часом перебігу передачі.

– Пан Ґейбл буде о сьомій сорок. Мел Бланк піде одразу за ним о сьомій п’ятдесят, і ми сподіваємося, що ви встигнете до блоку новин о сьомій п’ятдесят п’ять.

– Спасибі, – подякував Гаррі, коли зайняв своє місце та спробував заспокоїтись.

Мел Бланк з’явився у зеленій кімнаті о пів на восьму і поглянув на Гаррі так, ніби очікував, що в нього попросять автограф. Пан Ґейбл у супроводі свого оточення увійшов одразу ж за ним. Гаррі був здивований, побачивши кумира екрана, одягненого в смокінґ, із келихом віскі в руці. Ґейбл пояснив Мелу Бланку, що це не вранішній його напій, бо він іще не лягав спати. Під сміх актор зник, і Гаррі залишився наодинці з Мелом.

– Слухайте уважно Ґейбла, – порадив Мел, сідаючи поруч із Гаррі. – З тієї миті, коли спалахне червоне світло, ніхто, навіть аудиторія в студії, не здогадається, що він хильнув чогось іще, окрім апельсинового соку, а коли він звідти вийде, всі захочуть переглянути його новий фільм.

Мел мав рацію. Ґейбл був справжнім професіоналом, а назву його нового фільму згадували щонайменше кожні тридцять секунд. І хоча Гаррі десь читав, що він і панна Тернер терпіти не можуть одне одного, Ґейбл був таким люб’язним щодо своєї партнерки, що навіть найцинічніший слухач міг бути впевненим, що вони друзі. Лише Наталі не виглядала задоволеною, бо Ґейбл перебрав свій час за сорок дві секунди.

Коли настала перерва на рекламу, до студії запросили Мела. Гаррі багато чого навчився з його виступу, протягом якого звучали голоси Сильвестра, Твіті та Банні. Але найбільше письменника вразило, коли Метт Джейкобс поставив явно останнє запитання, а Мел продовжував теревенити, вкравши таким чином іще тридцять сім секунд коштовного ефірного часу.

У наступну перерву на рекламу на ґільйотину пішов Гаррі, відчуваючи, що ось-ось позбудеться голови. Він сів навпроти господаря студії і нервово усміхнувся. Джейкобс вивчав внутрішній клапан обкладинки примірника «Хто не ризикує», який виглядав так, ніби його ще ніколи не відгортали. Ведучий звів погляд і всміхнувся Гаррі.

– Коли запалять червоне світло, ви будете в ефірі, – це все, що він сказав, перш ніж перейти до першої сторінки.

Гаррі зиркнув на секундну стрілку годинника в студії: за чотири хвилини восьма. Він прослухав рекламу «Нескафе», коли Джейкобс накидав кілька слів у нотатнику перед собою. Оголошення закінчилося знайомим дзвінком, і червоне світло спалахнуло. Гаррі задумався про те, що волів би зараз обідати вдома з Еммою, навіть зіткнутися з тисячею німців на хребті Клеменсо, ніж із одинадцятьма мільйонами американців, які насолоджувалися своїм сніданком.

– Доброго ранку, – привітався Джейкобс у свій мікрофон, – і який зараз ранок! Спершу Ґейбл, потім Мел, а тепер ми закінчуємо цю вранішню годину зі спеціальним гостем із Великої Британії Гаррі, – він хутко кинув погляд на обкладинку книжки, – Кліфтоном. Перед тим як ми поговоримо про ваш новий роман, Гаррі, чи можете підтвердити, що минулого разу, коли ви ступали на землю Америки, вас заарештували за вбивство?

– Авжеж, але це було непорозуміння, – пробелькотів Гаррі.

– Всі так кажуть, – неприємно реготнув Джейкобс. – Але мої одинадцять мільйонів слухачів хотіли б знати, поки ви тут, чи плануєте ви зустрітися з деякими своїми давніми приятелями з в’язниці?

– Ні, я прибув до Америки з іншої причини, – відбився Гаррі. – Я написав…

– Гаррі, розкажіть краще про своє друге враження про Америку.

– Це велика країна, – сказав Гаррі. – Ньюйоркці зустріли мене з такою радістю і…

– Навіть водії таксі?

– Навіть водії таксі, – повторив Гаррі, – і сьогодні вранці я зустрів Кларка Ґейбла.

– А великий Ґейбл бував в Англії? – поцікавився Метт.

– Ще б пак, він у нас дуже популярний, як і панна Тернер. Не можу дочекатися перегляду їхньої нової стрічки.

– Ми називаємо їх фільмами тут, Гаррі, але дідько…

Джейкобс зробив паузу, зиркнув на секундну стрілку годинника і сказав:

– Гаррі, дуже дякуємо, що знайшли час побувати на нашому шоу й удачі вам із новою книжкою. Після короткої реклами ми повернемося з новинами о восьмій. Відтак Метт Джейкобс прощається з вами і бажає гарного дня.

Червоне світло згасло.

Джейкобс підвівся, потиснув руку Гаррі й заявив:

– Даруйте, що не знайшли час побалакати про вашу книжку. Обкладинка мені сподобалася.

* * *

Перед тим як відкрити листа, Емма ковтнула ранкової кави.

«Шановна пані Кліфтон,

Дякуємо, що відвідали засідання комісії минулого тижня. Радий повідомити вам, що ми хотіли б посунути вашу заявку на наступний етап».

Емма хотіла негайно ж зателефонувати Гаррі, але знала, що зараз в Америці середина ночі, а вона навіть не була впевнена, в якому місті він зараз.

«Є кілька годящих кандидатур для вас і вашого чоловіка, вони проживають у наших притулках у Тонтоні, Ексетері та Бриджвотері. З радістю надішлю вам інформацію про кожну дитину, якщо будете такі люб’язні, щоб повідомити мені, який будинок хочете відвідати першим.

Щиро Ваш,

Пан Девід Слейтер»

Мітчелл телефоном підтвердив, що Джессіка Сміт усе ще перебуває у закладі доктора Бернардо у Бриджвотері, але може опинитися серед тих, хто поїде до Австралії. Емма зиркнула на годинник. Доведеться чекати полудня, перш ніж можна сподіватися дзвінка від Гаррі, і тоді вона зможе повідомити йому новини. Потім жінка звернула увагу на другий лист, на якому побачила марку за десять центів. Їй не потрібно було перевіряти поштовий штемпель, аби дізнатися, хто автор послання.

* * *

На той час, коли Гаррі прибув до Чикаґо, роман «Хто не ризикує» увійшов до списку бестселерів «Нью-Йорк таймс» під номером тридцять три і Наталі більше вже не клала руку йому на ногу.

– Не треба панікувати, – заспокоювала вона. – Найважливіший завжди другий тиждень. Але нам іще доведеться добряче попрацювати, якщо хочемо до вихідних потрапити у першу п’ятнадцятку.

Денвер, Даллас і Сан-Франциско забрали в них час майже до кінця другого тижня, а Гаррі впевнився, що Наталі входить до числа тих, хто його книгу не читав. Деякі шоу в прайм-таймі відмовляли Гаррі останньої миті, і він усе більше й більше часу проводив у менших і менших книгарнях, підписуючи все менше й менше примірників. Один-два власники навіть відмовили йому в автограф-сесії, оскільки, як пояснила Наталі, неможливо ж повернути видавцю підписані примірники, бо їх вважатимуть пошкодженими.

До того моменту, коли вони прибули до Лос-Анджелеса, роман «Хто не ризикує» підібрався до двадцять сьомої позиції у списку бестселерів і Наталі більше не могла приховувати своє розчарування. Вона взялася натякати, що книга продається недостатньо швидко. Це стало ще очевиднішим наступного ранку, коли Гаррі спустився на сніданок і виявив, що хтось, кого звали Джастін, сидить навпроти нього.

– Наталі напередодні повернулася до Нью-Йорка, – пояснив він. – Їй треба зустрітися з іншим автором.

Не треба було додавати: з тим, хто з більшою імовірністю потрапить у першу п’ятнадцятку переліку бестселерів. Гаррі не міг її в цьому звинуватити.

Під час останнього тижня свого турне Гаррі їздив по всій країні, беручи участь у шоу в Сіетлі, Сан-Дієґо, Релі, Маямі та, нарешті, у Вашинґтоні. Він почувався краще без Наталі, яка постійно нагадувала йому про список бестселерів, і навіть встиг кілька разів згадати роман «Хто не ризикує» під час деяких довших інтерв’ю, навіть якщо це було лише на місцевих радіошоу.

Коли ж Гаррі повернувся до Нью-Йорка в останній день туру, Джастін відвіз його до мотелю при летовищі, вручив йому квиток економ-класу до Лондона й побажав удачі.

* * *

Коли тільки Емма заповнила анкету в Стенфорд, вона одразу написала довгого листа Сайрусу, щоб подякувати за все, що він для неї зробив. Потім звернула свою увагу на об’ємний пакет, в якому лежали особисті справи Софі Бартон, Сандри Девіс і Джессіки Сміт. Їй було достатньо лише побіжного читання, щоб збагнути, якому кандидату віддає перевагу завідувачка, і це була, певна річ, не панна Джей Сміт.

А що буде, коли Себастьян погодиться з думкою завідувачки або, що іще гірше, віддасть перевагу тій, яка навіть не потрапила до списку? Емма лежала без сну, бажаючи, щоб Гаррі зателефонував.

* * *

Гаррі задумався, чи не зателефонувати Еммі, але припустив, що вона вже лягла спати. Він став завчасу пакувати свої речі до ранкового рейсу, потім приліг на ліжко й узявся міркувати, як можна переконати Себастьяна, що Джессіка Сміт – не лише ідеальна кандидатура в його сестрички, але і його особистий вибір.

Він заплющив очі, але не мав ніякої надії вхопити хоча б хвилину сну, прислухаючись до розміреного гудіння кондиціонера. Гаррі лежав на тонкому матраці з грудками вати й спирався головою на поролонову подушку, яка затуляла вуха. Звісно, у такому номері не було вибору між душем та ванною, адже там просто стояв умивальник із брунатною водою, що постійно крапала. Чоловік склепив повіки і подумки пережив три останні тижні, кадр за кадром, неначе мерехтіння чорно-білого кіно. Жодних кольорів там не було. Яка марна трата часу та грошей. Гаррі був змушений визнати, що він просто не готовий до авторського турне, і якщо не зміг потрапити навіть у п’ятнадцятку після тих незліченних інтерв’ю на радіо та в пресі, то, можливо, настав час Вільяму Ворвіку вирушати на пенсію разом із старшим інспектором Давенпортом і починати шукати собі справжню роботу.

Директор школи Святого Беди зовсім нещодавно натякав, що вони шукають нового вчителя англійської мови, хоча Гаррі знав, що праця в школі – не для нього. Джайлз не раз пропонував місце в Раді директорів «Судноплавної компанії Беррінґтона», де він міг би представляти інтереси сім’ї. Та правда полягала в тому, що він сім’єю не був і в будь-якому разі завжди хотів бути письменником, а не підприємцем.

Жити у Беррінґтон-холі було погано. З книжок не вдавалося заробити достатньо грошей, аби придбати будинок, гідний Емми, і було прикро, коли Себастьян якось невинно запитав батька, чому той не ходить на роботу щоранку, як татусі тих, кого він знав. Іноді чоловік відчував, що живе коштом дружини.

Лише після опівночі Гаррі ліг у ліжко, іще відчайдушніше бажаючи зателефонувати Еммі й поділитися з нею своїми думками, але в Бристолі ще була п’ята ранку, тож він вирішив не спати і зробити це за кілька годин. Та щойно намірився вимкнути світло, як у двері тихо постукали. Чоловік міг заприсягнутися, що повісив табличку «Не турбувати» на клямку. Він накинув халат, почовгав кімнатою й відчинив двері.

– Вітаю! – було все, що вона сказала.

Гаррі витріщився на Наталі, яка тримала в руці пляшку шампанського. Вона була одягнена в обтислу сукню з блискавкою попереду, що наче запрошувала потягнути її вниз.

– Із чим? – не второпав письменник.

– Я щойно бачила першу шпальту недільної «Нью-Йорк таймс»: «Хто не ризикує» посів чотирнадцяту позицію. Ви це зробили!

– Спасибі, – подякував Гаррі, не зовсім усвідомлюючи значення того, що вона сказала.

– А позаяк я завжди була вашою найбільшою шанувальницею, то подумала, що ви захочете відсвяткувати.

Він чув, як у вухах лунали слова двоюрідної бабусі Філіс: «Ти ж тямиш, що ніколи не будеш достатньо гарним для неї».

– Яка гарна ідея, – сказав Гаррі. – Просто дайте мені хвилинку, – додав він, перш ніж повернутися до кімнати.

Підхопив книгу з журнального столика та повернувся до неї. Відібрав пляшку шампанського у Наталі й усміхнувся.

– Якщо ви завжди були моїм найбільшим шанувальником, можливо, саме час прочитати це, – він передав кралі примірник роману «Хто не ризикує» і тихо зачинив двері.

Гаррі сів на ліжко, налив собі келих шампанського, взяв телефон і замовив міжнародний дзвінок. Він майже прикінчив пляшку до того моменту, коли голос Емми почувся на лінії.

– Моя книга потрапила до списку бестселерів під номером чотирнадцять, – повідомив чоловік, ледве ворушачи язиком.

– Це чудова новина, – сказала Емма, тамуючи позіхання.

– А в коридорі стоїть фантастична білявка, котра тримає в руках пляшку шампанського і намагається вибити мої двері.

– Це природно, любий. До речі, ти ніколи не здогадаєшся, хто запросив мене сьогодні провести з ним ніч.

6

Двері відчинила жінка у темно-синій уніформі з накрохмаленим білим комірцем.

– Я завідувачка, – пояснила вона.

Гаррі потиснув їй руку, потім представив дружину та сина.

– Чому б вам не зайти до мого кабінету, – запросила завідувачка, – там ми можемо поспілкуватися, перш ніж зустрітися з дівчатами.

Вона повела їх коридором, прикрашеним різнокольоровими малюнками.

– Мені подобається цей, – сказав Себастьян, зупиняючись біля одного з них, але завідувачка не відреагувала, впевнена, що дітей не має бути ні видно, ні чутно.

Утрьох вони подалися за нею до її кабінету.

Щойно двері зачинилися, Гаррі почав розповідати завідувачці, як вони всі з нетерпінням чекали цього візиту.

– Як і діти, наскільки я знаю, – повідомила вона. – Але спершу маю пояснити вам кілька правил будинку, позаяк моя єдина турбота – добробут дітей.

– Певна річ, – підтримав Гаррі. – Ми у ваших руках.

– Троє дівчат, до яких ви виявили інтерес, Сандра, Софі та Джессіка, зараз перебувають на уроці мистецтва, який дасть вам можливість побачити, як вони взаємодіють із іншими дітьми. Коли ми приєднаємось до них, важливо дозволити їм продовжувати свою роботу, позаяк вони не повинні відчувати, що беруть участь у змаганнях. Це може закінчитися лише сльозами і, можливо, матиме тривалі наслідки. Після того як їх не виберуть один раз, вони вже ніколи не забудуть цей досвід. Коли діти бачать сім’ї, які приходять сюди, звісно, вони знають, що йдеться про усиновлення. Інакше чого б вам сюди приходити? Але вони не повинні знати, що ви вже вибираєте. І, певна річ, щойно ви познайомитесь із цими трьома дівчатами, можливо, вам захочеться відвідати й наші будинки у Таунтоні й Ексетері, перш ніж прийняти рішення.

Гаррі хотів був сказати завідувачці, що вони вже прийняли рішення, хоча дуже сподівається, що це виглядатиме так, ніби остаточний вибір зробив Себастьян.

– Отже, ви готові приєднатися до уроку малювання?

– Так, – відказав Себастьян і підстрибом побіг до дверей.

– Як ми дізнаємося, хто є хто? – запитала Емма, повільно підводячись зі свого місця.

Завідувачка кинула на Себастьяна похмурий погляд, перш ніж сказати:

– Я познайомлю вас із усіма дітьми, щоб ніхто з них не відчув, що їх виділяють. Перш ніж ми підемо до них, маєте якісь запитання?

Гаррі був дуже здивований, що у Себастьяна не виявилося їх із десяток, він просто стояв біля дверей, нетерпляче чекаючи на дорослих. Коли вони поверталися назад коридором до класу малювання, Себастьян біг попереду.

Завідувачка відчинила двері в клас, прибульці зайшли і тихо зупинилися позаду. Завідувачка кивнула вчителю.

– Діти, до нас прийшли гості, – сказав той.

– Доброго дня, пане і пані Кліфтон, – по черзі привіталися діти, кілька з них озирнулися, інші ж продовжували малювати.

– Доброго дня, – привіталися Гаррі з Еммою. Себастьян незвично мовчав.

Гаррі зауважив, що більшість дітей схилили голову й здавалися дещо схвильованими. Він ступив уперед, аби поспостерігати за хлопчиком, який малював футбольний матч. Вочевидь, він уболівав за «Бристоль-сіті», що викликало посмішку в Гаррі.

Емма зробила вигляд, що задивилася на малюнок качки (чи це була кішка?), водночас намагаючись докумекати, хто із цих дітей був Джессікою, але до того, як завідувачка приєдналася до неї, так і не спромоглася визначитися, коли почула:

– Це Сандра.

– Який чудовий малюнок, Сандро, – похвалила Емма. На обличчі дівчинки з’явилася величезна усмішка, а Себастьян нахилився й придивився уважніше.

Підійшов Гаррі і поспілкувався із Сандрою, а Емму та Себастьяна познайомили з Софі.

– Це верблюд, – упевнено сказала мала, перш ніж хтось попросив її про це.

– Дромадер чи бактріан? – запитав Себастьян.

– Бактріан, – одразу відповіла вона.

– Але в нього лише один горб, – зауважив Себастьян.

Софі всміхнулася й одразу ж домалювала тварині ще один горб.

– В яку школу ти ходиш? – поцікавилася вона.

– У вересні піду до школи Святого Беди, – відповів Себастьян.

Гаррі пильно стежив за сином, який, либонь, чемно поводився із Софі, і побоювався, що він уже має свою думку, але тут Себастьян перемкнув свою увагу на один із малюнків хлопчиків, тоді, як завідувачка представила Гаррі Джессіці. Але та так захопилася своєю роботою, що навіть не підводила очей. Як він не намагався привернути увагу дитини, ніщо не могло порушити зосередженість дівчинки. Чи вона соромилася або, може, залякана? Цього Гаррі не міг знати.

Гаррі повернувся до Софі, яка теревенила з Еммою про свого верблюда. Вона запитала його, краще один горб чи два.

Поки Гаррі шукав відповідь на це запитання, Емма покинула Софі й підійшла до Джессіки, але, як і її чоловік, не спромоглася почути хоч слово від неї. Вона замислилася, чи їхня акція не закінчиться провалом: Джессіка поїде до Австралії, а їм залишиться Софі.

Емма відійшла побалакати з хлопчиком, якого звали Томмі, про його виверження вулкана. Більшість аркушів паперу були вкриті яскравим червоним полум’ям. Емма подумала, що цю дитину захотів би усиновити Фройд, оскільки хлопчик червоної фарби не шкодував.

Вона озирнулася, щоб побачити, як Себастьян базікає з Джессікою, при цьому пильно вдивляючись у її малюнок Ноєвого ковчега.

Здавалося, що вона його слухає, хоча й усе ще не підводила погляд. Себастьян покинув Джессіку, ще раз поглянув на малюнки Сандри та Софі, а потім пішов і став біля дверей.

За кілька хвилин завідувачка запросила всіх повернутися до її кабінету, щоб випити чаю.

Наливши три горнятка і запропонувавши печива, вона сказала:

– Ми зрозуміємо, якщо ви захочете піти, обдумати й, можливо, повернутися пізніше, або відвідати один із інших наших будинків, перш ніж прийняти остаточне рішення.

Гаррі вперто мовчав, очікуючи, чи втрутиться Себастьян.

– Я бачу, що всі три дівчинки дуже приємні, – озвалася Емма, – мені було майже неможливо вибрати між ними.

– Підтримую, – сказав Гаррі. – Можливо, варто зробити так, як ви пропонуєте, й обговорити це між собою, а потім повідомити своє рішення.

– Але це було б марною тратою часу, якщо ми всі хочемо ту саму дівчинку, – почувся голос Себастьяна, який демонстрував непохитну логіку дитини.

– Це означає, що ти вже вирішив? – запитав його батько, розуміючи, що як тільки Себастьян назве свій вибір, вони з Еммою зможуть його перемогти більшістю голосів, хоча й визнавав, що для Джессіки це не найкращий спосіб розпочати життя у Беррінґтон-холі.

– Перш ніж приймати рішення, – сказала завідувачка, – можливо, буде краще надати вам трохи довідкової інформації про кожного з трьох дітей. Сандру найпростіше тримати під контролем. Софі більш вибаглива, але трохи розсіяна.

– А Джессіка? – запитав Гаррі.

– Вона, безумовно, найталановитіша з дівчат, але живе у своєму власному світі й не легко сходиться з однолітками. Мені здається, що з цих трьох вам цілком могла б підійти Сандра.

Гаррі спостеріг, як спохмурнів вираз обличчя Себастьяна, і змінив тактику.

– Аякже, гадаю, що варто з вами погодитися, пані, – сказав Гаррі. – Моїм вибором буде Сандра.

– Навіть не знаю, – сказала Емма. – Мені сподобалася Софі, енергійна та весела.

Емма з Гаррі перезирнулися.

– Отже, тепер усе залежить від тебе, Себ. Сандра чи Софі?

– Ні. Я хочу Джессіку, – сказав він, зіскочив із крісла, вибіг із кімнати, залишивши двері широко відчиненими.

Завідувачка підвелася з-за столу. Вона, певно, мала б що сказати Себастьянові, якби він був одним із її вихованців.

– Він іще не дуже освоїв демократію, – спробував пожартувати Гаррі.

Завідувачка попрямувала до дверей з таким виглядом, ніби її не переконали. Гаррі з Еммою пішли за нею коридором. Коли управителька зайшла в клас, то не могла повірити своїм очам. Джессіка відкріпила свій малюнок і передала його Себастьяну.

– Що ти запропонував їй на взамін? – запитав Гаррі в сина, коли Себастьян проходив повз нього, стискаючи в руці Ноїв ковчег.

– Я пообіцяв, що якщо вона прийде до нас завтра на чай, то зможе скуштувати свою улюблену страву.

– А яка її улюблена страва? – поцікавилася Емма.

– Гарячі сухарі, намащені вершковим маслом і малиновим варенням.

– А це можливо? – тривожно запитав Гаррі.

– Так, але, було б краще, якби пішли всі троє.

– Ні, дякую, пані, – заперечила Емма. – Джессіки буде досить.

– Як хочете, – буркнула управителька, не в змозі замаскувати своє здивування.

Повернувшись до Беррінґтон-холу, Гаррі поцікавився у Себастьяна, чому той обрав Джессіку.

– Сандра була доволі симпатичною, – сказав він, – і Софі була дуже весела, але мені стало б із ними нудно вже до кінця місяця.

– А Джессіка? – запитала Емма.

– Вона нагадала мені тебе, мамо.

* * *

Себастьян стояв біля вхідних дверей, зустрічаючи Джессіку, яка приїхала на чай.

Вона піднялася сходами, чіпляючись однією рукою за завідувачку, а другою тримаючи один зі своїх малюнків.

– Ходи зі мною, – запросив Себастьян, але Джессіка залишилася стояти на горішній сходинці, ніби приклеєна до місця.

Вона виглядала скам’янілою і не зрушила з місця, аж поки не повернувся Себастьян.

– Це для тебе, – сказала вона, передаючи свою роботу.

– Дякую, – Себастьян упізнав малюнок, який він помітив на стіні в коридорі доктора Бернардо. – Гаразд, краще заходь, бо я не можу їсти млинці сам-один.

Джессіка невпевнено ступила досередини і широко розкрила рота. Не через думку про млинці, а від вигляду справжніх олійних картин у рамках, що висіли на кожній стіні.

– Пізніше, – пообіцяв Себастьян, – інакше млинці вистигнуть.

Коли Джессіка зайшла до вітальні, Гаррі з Еммою підвелися, щоб привітати гостю, але та не могла відірвати погляду від картин. Врешті-решт вона сіла на софу поруч із Себастьяном і перевела свій стражденний погляд на купку гарячих млинців. Але навіть не ворухнулася, доки Емма не подала їй тарілку, а за нею виделку, ніж, масло та мисочку з малиновим варенням.

Завідувачка насупилася, коли Джессіка вже намірилася відкусити перший шматочок.

– Дякую, пані Кліфтон, – спалахнула від сорому Джессіка.

Вона жадібно з’їла іще два млинці, супроводжуючи кожен словами «Дякую, пані Кліфтон».

Коли ж передумала брати четвертий зі словами «Ні, дякую, пані Кліфтон», Емма не була впевнена, вона справді більше не хотіла чи завідувачка наказала їй не їсти більше трьох.

– Ти колись чула про Тернера? – поцікавився Себастьян після того, як Джессіка прикінчила свою другу склянку «Тайзера»¹¹.

Вона схилила голову і не відповіла. Себастьян підвівся, взяв дівчинку за руку і вивів із кімнати.

– Насправді Тернер непоганий, – заявив він, – але не такий хороший, як ти.

– Я просто не можу в це повірити, – сказала завідувачка, коли двері за ними зачинилися. – Я зроду не бачила її такою розкутою.

– Але вона навряд чи скаже причину, – зауважив Гаррі.

– Повірте, пане Кліфтон, ви щойно стали свідком версії Джессіки з хору «Алілуя».

Емма засміялася.

– Вона просто чудова. Якщо є шанс, щоб вона могла стати членом нашої родини, як це можна залагодити?

– Боюся, що це довгий процес, – зазначила завідувачка, – і результат не завжди задовільний. Ви можете розпочати з того, щоб запросити її в гості ще раз, і якщо все буде добре, можете розглянути відвідини, які ми називаємо «відпочинком на вихідні». Після цього назад дороги не буде, бо ми не можемо вселяти хибні надії.

– Ми будемо слухатися ваших порад, пані, – запевнив Гаррі, – адже ми, безумовно, хотіли б спробувати.

– Тоді я зроблю все, що зможу, – відповіла вона.

На той момент, коли вона випила своє третє горнятко чаю і навіть впоралася з другим млинцем, у Гаррі з Еммою вже не залишилося сумнівів у тому, чого саме від них чекали.

– Куди це повіялися Себастьян і Джессіка? – запитала Емма, коли завідувачка заявила, що їм, можливо, уже час повертатися.

– Піду пошукаю їх, – запропонував Гаррі, аж тут двоє дітей повернулися до вітальні.

– Нам час їхати додому, панночко, – закликала завідувачка, підводячись зі свого місця. – Зрештою, нам треба повернутися іще до вечері.

Джессіка відмовилася відпускати руку Себастьяна.

– Я не хочу більше їсти, – зронила вона.

Завідувачка не знайшлася, що сказати.

Гаррі повів Джессіку до передпокою та допоміг їй одягнутися. Коли завідувачка вийшла надвір, Джессіка розплакалася.

– О ні, – сказала Емма. – А я думала, що все пройшло так добре.

– Краще й бути не могло, – прошепотіла управителька. – Вони плачуть лише тоді, коли не хочуть розлучатися. Настійно раджу, якщо ви обоє відчуваєте те саме, заповніть анкети якнайшвидше.

Джессіка обернулася і помахала рукою, після чого залізла до маленького «остіна-7» завідувачки, а сльози все ще котилися по її щоках.

– Гарний вибір, Себе, – похвалив Гаррі, обійнявши сина за плечі й спостерігаючи, як автомобіль зникає вдалині.

* * *

Минуло ще п’ять місяців до того, як завідувачка востаннє покинула Беррінґтон-хол і вирушила назад до доктора Бернардо сама, радіючи, що іще одна з її підопічних щасливо влаштувалася. Ну, не так уже й щасливо, адже незабаром Гаррі з Еммою зрозуміли, що у Джессіки є свої проблеми, настільки ж вагомі, як і в Себастьяна. Ніхто з них не замислювався, що Джессіка раніше ніколи не спала в кімнаті сама, тому своєї першої ночі у Беррінґтон-холі вона залишила двері дитячої кімнати широко відчиненими і плакала, поки не заснула. Гаррі з Еммою поступово звикли до теплих маленьких істот, що залазили в ліжко між ними рано-вранці. Це ставалося рідше після того, як Себастьян розлучився зі своїм плюшевим ведмедиком Вінстоном, передавши свого «прем’єр-міністра» Джессіці.

Джессіка обожнювала Вінстона, а більше за нього – хіба Себастьяна, незважаючи на те, що її новий брат якось дещо зухвало заявив:

– Я занадто дорослий, щоб мати плюшевого ведмедика. Зрештою, я піду до школи вже за кілька тижнів.

Джессіка хотіла піти до школи Святого Беди за ним, але Гаррі пояснив, що хлопці та дівчата навчаються в різних школах.

– А чому? – вимагала відповіді Джессіка.

– Тому що такі правила, – пояснила Емма.

Коли нарешті настав перший день навчання, Емма поглядала на сина, дивуючись, куди поділися всі ці роки. Він був одягнений у червоний блейзер, червону шапчину та сірі фланелеві шорти. Навіть його взуття сяяло. Це ж був перший день навчання. Джессіка стояла на порозі й махала на прощання, коли машина їхала до вхідної брами. Потім вона сіла на горішню сходинку і вирішила чекати, доки Себастьян повернеться.

Себастьян просив, аби мати з батьком не проводжали його до школи. Коли Гаррі запитав про причину, то отримав відповідь:

– Не хочу, щоб інші хлопці бачили, як мене цілує мама.

Гаррі, можливо, заперечив би, якби не згадав свій перший день у школі Святого Беди. Тоді вони із матір’ю приїхали трамваєм із Стілл-Гаус-лейн, і він запитав, чи можна вийти зупинкою раніше та пройтися останні сто ярдів, щоб інші хлопці не зрозуміли, що вони не мають власного автомобіля. А коли вже були за півсотні ярдів від шкільних воріт, хоча він і дозволив їй себе поцілувати, та швидко попрощався і покинув маму стояти там саму. Коли ж уперше підійшов до воріт школи Святого Беди, то побачив, як його майбутніх однокласників висаджують із таксі й автівок – один навіть приїхав у «роллс-ройсі», яким кермував шофер у лівреї.

Перша ніч не вдома для Гаррі також була важка, але, на відміну від Джессіки, це сталося тому, що він зроду не спав у кімнаті з іншими дітьми.

Але ця наука пішла йому на користь, адже хлопець опинився поруч із Беррінґтоном із одного боку і Дікінсом із іншого. Йому лише не пощастило зі старостою спальні. Алекс Фішер кожну другу ніч першого тижня періщив його капцями за будь-яку провину за те, що Гаррі був сином вантажника і тому не гідний навчатися в тій же школі, що і Фішер, син ріелтора. Гаррі іноді міркував, що сталося з Фішером після того, як він закінчив школу Святого Беди. Він знав, що його з Джайлзом шляхи перетнулися під час війни, коли вони служили в одному полку в Тобруку, і припустив, що Фішер усе ще мав би жити у Бристолі, адже якось навіть бачив його на зустрічі випускників школи.

Принаймні Себастьян міг приїхати до школи на автомобілі, та й «проблеми Фішера» не зазнає, адже повертатиметься до Беррінґтон-холу щовечора. Та навіть тоді, як підозрював Гаррі, його синові не поведеться у школі Святого Беди легше, ніж йому, навіть якщо для цього буде зовсім інша причина.

Коли Гаррі зупинився біля шкільних воріт, Себастьян вискочив назовні іще до того, як водій встиг натиснути на гальма.