Людиною він був

Джеффрі Арчер
Людиною він був

This was a man Copyright © 2016 by Jeffrey Archer

© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2021

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2021

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Моїй першій онучці

Цим людям я дуже вдячний за їхні безцінні поради та допомогу:

Саймону Бейнбриджу, серу Віну Бішоффу,

серу Віктору Бленку, доктору Гаррі Бранджесу,

професорові Сьюзен Колінз, Ейлін Купер,

вельмишановному лорду Флаверу,

члену Таємної ради, превелебному Кенону Майклу Гемплу,

професору Роджеру Кірбі, Елісон Прайс, Кетрін Річардс,

Мері Робертс, Сьюзен Вотт, Пітеру Воттсу і Девіду Відену

Пролог
1978

Емма завжди приглядалася уважніше до кожного корабля, що вивішував канадський прапор на своїй кормі. Потім вона перевіряла назву на корпусі, перш ніж ритм її серця міг нормалізуватися.

Коли вона зробила це знову, серце забилося майже вдвічі частіше, а ноги в неї майже підігнулися. Вона ще раз перевірила: цієї назви не забуде ніколи. Жінка стояла й спостерігала за двома маленькими буксирами, що ковзали лиманом, чорний дим валив із їхніх рур, коли вони тягнули старий іржавий вантажний корабель до кінцевого пункту призначення.

Вона змінила керунок, але на шляху до утилізації не могла не замислитися про можливі наслідки спроби з’ясувати правду після всіх цих років. Мабуть, було б розумніше просто повернутися до свого кабінету, а не ворушити минуле… далеке минуле.

Але Емма не повернулася назад і, дійшовши до дворища, покрокувала прямо до кабінету головного бригадира, ніби вона просто проводила свій звичний ранковий обхід. Зайшла у залізничний вагончик і з полегшенням виявила, що Френка там немає, лише секретарка мордувала друкарську машинку. Та зупинилася, побачивши голову правління:

– Боюся, пана Ґібсона зараз немає, пані Кліфтон. Піти пошукати його?

– Ні, в цьому немає потреби, – заспокоїла її Емма.

Вона поглянула на велику таблицю бронювань на стіні – лише для того, щоб підтвердити свої найгірші страхи. Корабель «Кленовий листок» запланований на утилізацію, роботи мають розпочатися у вівторок цього тижня. Принаймні це давало їй трохи часу, щоб вирішити, попередити Гаррі чи, як Нельсон, заплющити очі. Але якщо Гаррі дізнається, що «Кленовий листок» відправили на кладовище для кораблів, і запитає, чи знала вона про це, дружина не зможе йому збрехати.

– Я впевнений, що пан Ґібсон повернеться за кілька хвилин, пані Кліфтон.

– Не хвилюйтесь, це неважливо. Але попросіть його зайти до мене, коли він наступного разу проходитиме повз мій кабінет.

– Чи можу я йому сказати, про що йдеться?

– Він знатиме.

* * *

Карін дивилася на сільську місцевість, що проносилася за вікном, поки потяг продовжував шлях до Труро. Але її думки перебували зовсім в іншому місці, коли вона намагалася змиритися зі смертю баронеси.

Вона не була на зв’язку із Синтією Форбс-Ватсон уже кілька місяців, і MI-6 не робила жодної спроби замінити Карін керівника. Чи вони втратили до неї інтерес? Синтія не давала їй нічого важливого для передавання Пенґеллі вже деякий час, і їхні зустрічі у чайній кімнаті ставали дедалі рідшими.

Пенґеллі натякнув, що незабаром очікує повернення до Москви. Вона ніяк не могла дочекатися. Карін остогидло дурити Джайлза, єдиного чоловіка, якого вона будь-коли кохала, і їй набридло їздити до Корнуолла під приводом відвідин батька. Пенґеллі був їй не батьком, а вітчимом. Вона його ненавиділа. І молилася, щоб її мати не вийшла за нього заміж. Але коли її мати стала пані Пенґеллі, Карін швидко збагнула, що може використати дрібного партійного чиновника, щоб утекти від режиму, який вона зневажала навіть більше, ніж зневажала його самого, якщо це взагалі було можливо. А потім вона зустріла Джайлза Беррінґтона, котрий реалізував її мрії, покохавши її.

Карін ненавиділа себе за те, що не могла повідомити Джайлзу справжню причину, чому вона так часто пила чай у Палаті лордів із баронесою. Тепер, коли Синтія померла, їй більше не доведеться брехати. Але коли Джайлз дізнається правду, чи повірить, що вона рятувалася від тиранії Східного Берліна лише тому, що хотіла бути з ним? Чи брехала вона колись так часто?

Коли потяг заїхав до Труро, вона молилася, щоб це було востаннє.

* * *

– Скільки років ви працюєте в компанії, Френку? – поцікавилася Емма.

– Майже сорок, мем. Служив вашому батькові, а до нього – дідусеві.

– Отже, ви чули історію про «Кленовий листок»?

– Це було до мене, мем, але у нас усі знайомі з цією історією, хоча мало хто про неї коли-небудь згадує.

– Зробіть мені послугу, Френку. Чи не могли б ви зібрати невеличкий гурт чоловіків, яким можна довіряти?

– У мене є двоє рідних і ще двоюрідний брат, які не працювали ні на кого іншого, окрім Беррінґтонів.

– Їм доведеться прийти в неділю, коли підприємство не працюватиме. Я оплачу їм подвійний тариф готівкою, а за дванадцять місяців вони отримають заохочувальний бонус на таку ж суму, але лише якщо вони не виявлять там нічого надзвичайного того дня.

– Дуже щедро, мем, – визнав Френк, торкаючись козирка кашкета.

– Коли вони зможуть розпочати?

– Наступної неділі по обіді. Буде зачинено до вівторка, у понеділок – свято, вихідні.

– Ви второпали, якщо не запитуєте, чого саме я хочу, аби ви зробили?

– Я все розумію, мем. Але якщо ми знайдемо те, що ви шукаєте у подвійному дні, що тоді?

– Я прошу лише поховати останки Артура Кліфтона за християнським звичаєм.

– А якщо ми нічого не знайдемо?

– Тоді це буде таємниця, яку ми п’ятеро заберемо до могили.

* * *

Вітчим Карін відчинив вхідні двері й зустрів її незвично теплою посмішкою.

– У мене є кілька хороших новин, якими хочу поділитися, – сказав він, коли гостя зайшла до будинку. – Але це може й зачекати.

«Чи можливо, – подумала Карін, – щоб цей жах нарешті закінчився?»

Потім вона помітила примірник газети «Таймс», що лежав на кухонному столику, розгорнутий на сторінці некрологів. Жінка побачила знайому світлину баронеси Форбс-Ватсон і гадала, це проста випадковість чи він зумисне залишив її на видноті, аби спровокувати.

За кавою вони не обговорювали нічого суттєвого, але Карін навряд чи могла не помітити три валізи, що стояли біля дверей і, здавалося, віщували про неминучий від’їзд. Однак вона хвилювалася дедалі дужче, позаяк Пенґеллі залишався занадто безтурботним і привітним, як на свій характер. Усе дуже нагадувало старий армійський дембель.

– Нам час поговорити про серйозніші справи, – нарешті сказав він, приклавши палець до губ.

Вийшов у коридор і зняв важкого плаща з кілочка біля дверей. Карін подумала про те, щоб утекти, але якщо вона це зробить, а все, що він намірявся їй сказати, це лише те, що повертається до Москви, її прикриття зійде нанівець. Він допоміг їй одягнути плаща й супроводжував надвір.

Карін здивувалася, коли чоловік міцно стиснув її руку і ледь не потягнув пустельною вулицею. Зазвичай це вона брала його під лікоть, щоб будь-хто з незнайомців міг припустити, що вони – батько та донька на прогулянці, але не сьогодні. Вона вирішила: якщо вони натраплять на когось, навіть на старого полковника, вона зупиниться й заговорить із ним, бо знала, що Пенґеллі не наважиться ризикувати, якщо там буде свідок.

Пенґеллі продовжив своє веселе базікання. Це було настільки нетипово, що Карін перелякалася ще дужче, її погляд насторожено кидався навсібіч, але, схоже, ніхто не хотів пройтися цього похмурого сірого дня.

Дійшовши до узлісся, Пенґеллі, як завжди, озирнувся, щоб перевірити, чи за ними ніхто не йде. Якби когось виявив, вони б повернулися до котеджу. Але не сьогодні.

Хоча була майже четверта година, вже починало сутеніти й щохвилини ставало все темніше. Чоловік іще міцніше схопив жінку за руку, коли вони зійшли з дороги та ступили на стежку, яка вела в ліс. Його голос змінювався відповідно до холодного нічного повітря.

– Знаю, що ти будеш рада почути, Карін, – він ніколи раніше не називав її Карін, – що мене підвищили і незабаром я поїду до Москви.

– Вітаю, товаришу. Ви заслужили.

Пенґеллі не послабив хватку.

– Тож це буде наша остання зустріч, – продовжив він.

Чи могла вона хоча б мріяти про це…

– Але маршал Кошевой довірив мені одне останнє завдання.

Пенґеллі не пояснив, яке саме, ніби хотів, щоб вона не поспішала, міркуючи про це. Коли вони зайшли глибше в ліс, стало так темно, що Карін заледве бачила щось перед собою. Однак Пенґеллі, здавалося, достеменно знав, куди треба йти, ніби кожен крок був відрепетируваний раніше.

– Начальник контррозвідки, – сказав він спокійно, – нарешті розкрив зрадника в наших рядах, того, хто роками зраджує нашу батьківщину. Мене обрали для здійснення вироку.

Його міцна хватка нарешті ослабла, і він відпустив жінку. Першою думкою Карін було тікати, але вбивця влучно вибрав це місце. Скупчення дерев за нею, праворуч закинута копальня олова, ліворуч вузька стежка, що заледве проглядалася в темряві, і Пенґеллі, який височів над нею і не міг виглядати іще спокійнішим чи чуйнішим.

Він повільно дістав пістолет із кишені плаща й грізно тримав у руці. Чи сподівався він, що вона кинеться навтьоки, тому для її вбивства знадобиться більше однієї кулі? Але вона лишилася стояти на місці.

– Ти зрадниця, – сказав Пенґеллі, – котра завдала нашій справі більшої шкоди, ніж будь-який агент у минулому. Тож ти маєш загинути смертю зрадника.

Він кинув погляд у напрямку штольні:

– Я повернуся до Москви задовго до того, як виявлять твоє тіло, якщо взагалі коли-небудь виявлять.

Він повільно підіймав пістолет, доки цівка не зрівнялася з очима Карін. Остання її думка перед тим, як кат натиснув на курок, була про Джайлза.

Звук пострілу пролунав у лісі, і зграя шпаків злетіла високо в небо, коли її тіло як підкошене впало на землю.

Гаррі й Емма Кліфтон
1978–1979

1

Номер Шість натиснув на курок. Куля вилетіла зі швидкістю двісті дванадцять миль на годину, потрапила в ціль на кілька сантиметрів нижче від лівої ключиці й миттю вбила свою жертву.

Наступна куля застрягла в дереві, за кілька ярдів від того місця, де впали обидва тіла. За кілька хвилин п’ятеро бійців SAS продерлися крізь зарості повз кинуту копальню олова й оточили обидва тіла. Кожен із них виконував свої обов’язки без дискусій і запитань, ніби висококваліфіковані механіки на піт-стопі Формули-1.

Номер Один, лейтенант, який командував загоном, підняв пістолет Пенґеллі й поклав його в поліетиленовий пакет, а Номер П’ять, лікар, опустився на коліна біля жінки й намацав пульс: слабкий, але вона все ще була жива. Мабуть, знепритомніла при першому пострілі, саме тому людей перед розстрілом часто прив’язують до стовпа.

Номери Два і Три, обидва – капрали, делікатно переклали жінку на ноші й понесли до галявини в лісі за кілька сотень ярдів звідти, де на них чекав гелікоптер, несучий гвинт якого продовжував обертатися. Як тільки ноші закріпили всередині, Номер П’ять піднявся на борт, аби приєднатися до своєї пацієнтки. У той момент, коли він зафіксував ремінь безпеки, гелікоптер злетів. Медик іще раз перевірив пульс жінки – він був стабільним.

На землі Номер Чотири, сержант, чемпіон полку з боксу у важкій вазі, підняв друге тіло й перекинув його через плече, ніби це був лантух із картоплею. Сержант побіг у протилежний від своїх колег бік. Він достеменно знав, куди треба йти.

Миттю пізніше з’явився другий гелікоптер, який кружляв над головами військових, відкидаючи широкий промінь світла на зону бойових дій. Номери Два й Три швидко підхопили ноші й приєдналися до Номера Шостого, стрільця, який зліз із дерева і, повісивши карабін на плече, узявся шукати дві свої кулі.

Перша куля увійшла в землю за кілька метрів від того місця, де впав Пенґеллі. Номер Шість, який відстежив траєкторію польоту, знайшов її за лічені хвилини. Незважаючи на те, що кожен службовець підрозділу мав досвід у виявленні рикошетів або залишків пороху, пошуки другого набою зайняли трохи більше часу. Один із капралів, котрий брав участь у такій місії лише вдруге, підняв руку, щойно побачивши кулю. Він виколупав її з дерева своїм ножем і простягнув першому, який закинув її в інший поліетиленовий пакет; сувенір, який покладуть у приміщення, в якому зроду не влаштовували дня відкритих дверей. Роботу виконано.

Четверо чоловіків побігли повз стару олов’яну копальню на галявину й опинилися там саме тоді, коли приземлявся другий гелікоптер. Лейтенант зачекав, поки його люди виберуться на борт, а потім зайняв місце біля пілота попереду й припнувся ременем безпеки. Коли гелікоптер злетів, він поглянув на секундомір.

– Дев’ять хвилин, сорок три секунди. Непогано! – гукнув він під гуркіт обертового гвинта.

Ще раніше він запевнив свого командира, що операція буде не лише успішною, але й забере менше десяти хвилин. Військовий оглянув місцевість унизу, помітивши, що, окрім кількох відбитків ніг, які змиє перша ж дощова злива, не лишилося й сліду від того, що щойно там сталося. Якби хтось із місцевих жителів помітив два гелікоптери, що прямували урізнобіч, вони б навіть не задумалися над цим. Зрештою, до бази військово-повітряних сил у Бодміні^[1] було лише двадцять миль, а щоденні маневри стали частиною повсякденного життя місцевих жителів.

Однак один місцевий достеменно знав, що там відбувається. Полковник Генсон, кавалер ордена Воєнного хреста, зателефонував на базу в Бодміні вже за кілька хвилин, як тільки побачив, що Пенґеллі вийшов із котеджу, міцно тримаючи за руку свою доньку. Він набрав номер, на який йому доручили телефонувати, якщо вважатиме, що їй загрожує якась небезпека. Він навіть не уявляв, хто перебуває на іншому кінці дроту, промовив лише одне слово «Пустирник», і лінія замовкла. Через сорок вісім секунд у повітря здійнялася пара гелікоптерів.

* * *

Командир підійшов до вікна й спостерігав, як два гелікоптери «Пума» пролетіли над його кабінетом і попрямували на південь. Він міряв кроками кімнату, час від часу зиркаючи на годинник. Людина дії, він народився не для того, щоб залишатися простим глядачем, хоча й неохоче визнавав, що у тридцять дев’ять років уже був занадто старий для таємних операцій. «I служать також ті, які стоять в чеканні»^[2].

Коли ж нарешті минуло десять хвилин, він повернувся до вікна, але довелося чекати ще три хвилини, перш ніж він помітив гелікоптер, що спускався крізь хмари. Він зачекав іще кілька секунд, перш ніж дозволити собі розтиснути пальці, бо якби не з’явився другий гелікоптер, це означало б, що операція провалилася. Вказівки з Лондона не могли бути ще чіткішими. Якби жінка була мертва, її тіло мали перевезти до Труро й помістити у приватний шпиталь, де третя команда вже отримала свої вказівки. Якби вона вижила, її слід було відправити до Лондона, де нею заопікується четверта команда. Командир не знав, яке вони отримали завдання, і навіть уявлення не мав, хто ця жінка; у нього не було повноважень, щоб отримати таку

інформацію.

Коли гелікоптер приземлився, командир усе ще залишався на місці. Двері відчинилися, звідти вистрибнув лейтенант, зігнувшись навпіл, коли ще обертався несучий гвинт. Він пробіг кілька ярдів, перш ніж випростатися, а коли побачив полковника, який стояв біля вікна, показав йому великі пальці. Командир зітхнув із полегшенням, повернувся до свого столу й зателефонував за номером, вказаним у нотатнику. Це був другий і останній раз, коли він розмовляв із секретарем Кабінету

Міністрів.

– Полковник Доус, сер.

– Доброго вечора, полковнику, – відгукнувся сер Алан.

– Операцію «Пустирник» завершено успішно, сер. «Пума-один» повернулася на базу. «Пума-два» – на шляху додому.

* * *

– Спасибі, – подякував сер Алан і поклав слухавку.

Не можна було втрачати жодної хвилини. Його наступний відвідувач міг з’явитися будь-якої хвилини. Ніби наврочив, бо двері відчинилися і його секретарка оголосила:

– Лорд Беррінґтон.

– Джайлзе, – сказав сер Алан, підводячись з-за столу і тиснучи руку своєму гостю. – Чи можу запропонувати вам чаю або кави?

– Ні, дякую, – відмовився Джайлз, його цікавило лише одне: з’ясувати, чому секретар Кабінету Міністрів так терміново хотів його бачити.

– Даруйте, що витягнув вас із зали засідань, – продовжив сер Алан, – але мені необхідно обговорити з вами одну приватну справу, згідно із засадами Таємної ради.

Джайлз не чув цих слів із часу, коли працював у Кабінеті Міністрів, але йому не варто було нагадувати, що все, про що вони із сером Аланом мали намір розмовляти, не можна буде повторити нікому, хіба що іншій особі, котра також входить до Таємної ради.

Джайлз ствердно кивнув, а сер Алан промовив:

– Дозвольте почати з того, що ваша дружина Карін – не донька Пенґеллі.

* * *

Дзенькнула розбита шибка, і за мить усі шестеро вже були всередині. Вони не знали, що саме треба шукати, але коли побачили це, вже не мали сумнівів. Майор, який вів другий загін, котрий називали сміттярами, не мав секундоміра, бо не поспішав. Його людей навчили не квапитися, натомість переконатися, що нічого не пропустили. Адже другого шансу їм не випаде.

На відміну від своїх колег із першого загону, вони були одягнені в спортивні костюми й тримали в руках великі чорні пластикові пакети для сміття. Але був один виняток – Номер Чотири – та він не був постійним членом їхнього підрозділу. Всі фіранки заслонили і, лише тоді увімкнувши світло, почали пошуки. Чоловіки прискіпливо оглядали кожну кімнату, швидко, методично, не залишаючи нічого на волю випадку. За дві години вони наповнили вісім поліетиленових пакетів. Тіло, яке Номер Чотири поклав на килим у вітальні, проігнорували, хоча один із них й обшукав його кишені.

Наприкінці оглянули три валізи, що лишилися стояти біля дверей у коридорі, – справжній скарб. Їх зацікавила лише одна з них, вона містила більше інформації, ніж усі інші заразом: щоденники, імена, номери телефонів, адреси й конфіденційні дані, які Пенґеллі, без сумніву, мав намір відвезти до Москви.

Потім загін витратив іще годину на повторну перевірку, але нічого цікавого не знайшли, це були професіонали, навчені правильно робити все з першого разу. Як тільки командир переконався, що нічого нового вже знайти не зможуть, шестеро чоловіків вибралися через задні двері й розділилися, повернувшись окремими зумовленими маршрутами назад на базу, на місці лишився тільки Номер Чотири. Але він був не сміттярем, а руйнівником.

Коли сержант почув, як зачинилися задні двері, він запалив цигарку й кілька разів затягнувся, перш ніж кинути недопалок на килим поруч із тілом. Потім скропив це місце гасом зі своєї запальнички, й за кілька хвилин спалахнуло синє полум’я, від якого загорівся килим. Він знав, що вогонь швидко пошириться невеликим дерев’яним котеджем, але йому варто було знати напевне, тому він залишався доти, доки не закашлявся від диму, тоді хутко вибрався з кімнати й подався до задніх дверей. Коли вибрався назовні, обернувся, аби переконатися, що вогонь захопив увесь котедж, а тоді побіг назад до бази. Він не став викликати пожежну команду.

Всі дванадцятеро чоловіків повернулися до казарми в різний час і знову стали єдиною командою, коли пізніше того ж вечора зібрались у барі, щоб випити. Полковник приєднався до них.

* * *

Секретар Кабінету Міністрів стояв біля вікна у своєму кабінеті на першому поверсі й чекав, спостерігаючи, як Джайлз Беррінґтон покидає будинок № 10 і цілеспрямовано прямує уздовж Давнінґ-стрит до Вайтхолу. Відтак повернувся за свій стіл, сів і ретельно продумав свій наступний дзвінок, як і те, що доведеться розкрити.

Коли задзеленчав телефон, Гаррі Кліфтон був на кухні. Він підняв слухавку і почув слова:

– Це Давнінґ-стрит, десять, зачекайте, будь ласка, – він припустив, що це прем’єр-міністр телефонує Еммі. Ніяк не міг згадати, вона зараз у лікарні чи проводить зустріч у Беррінґтон-хаусі.

– Доброго ранку, пане Кліфтон, це Алан Редмейн. Вам зручно розмовляти?

Гаррі мало не засміявся вголос. Боровся зі спокусою сказати: «Ні, сер Алан, незручно: я зараз на кухні, готую собі горнятко чаю і не можу визначитися, покласти одну чи дві грудочки цукру, тож, можливо, ви можете зателефонувати пізніше?» Натомість вимкнув чайник.

– Звісно, сер Алан, чим я можу допомогти?

– Я хотів, щоб ви дізналися першим, що Джон Пенґеллі вже не проблема, і хоча вас тримали у невіданні, маєте знати, що ваші побоювання щодо Карін Брандт були необґрунтованими, хоча й зрозумілими. Пенґеллі не був її батьком, й упродовж останніх п’яти років вона була одним із наших найдовіреніших оперативників. Тепер, коли Пенґеллі не становить проблеми, вона отримає оплачувану відпустку, і ми не плануємо залучати її до роботи в майбутньому.

Гаррі вирішив, що «вже не проблема» означає «Пенґеллі ліквідували», і хоча лишалося іще кілька запитань, які він хотів би поставити секретареві Кабінету Міністрів, однак утримав їх при собі. Він знав, що той, хто зберігає таємниці навіть від прем’єр-міністра, навряд чи на них відповість.

– Дякую, сер Алан. Чи є іще щось, що я маю знати?

– Авжеж, ваш шваґер також щойно дізнався правду про свою дружину, але лорд Беррінґтон не знає, що це ви першим привели нас до Пенґеллі. Чесно кажучи, я волів би, щоб він так і не дізнався про це.

– Але що мені казати, якщо він коли-небудь зачепить цю тему?

– Не варто нічого казати. Зрештою, у нього немає підстав підозрювати, що це ви натрапили на ім’я Пенґеллі, коли були в Москві на книжковій конференції, а я, звісно, йому цього не сказав.

– Дякую, сер Алан. Приємно, що ви повідомили мені про це.

– Дрібниці. І, до речі, пане Кліфтон, вітаю. Ви заслужили.

* * *

Коли Джайлз покинув будівлю № 10, він швидко повернувся до свого будинку на Сміт-сквер. Йому полегшало, що у Маркгема вихідний, тож після того як він відчинив вхідні двері, негайно піднявся нагору до спальні. Увімкнув світильник біля ліжка, засунув фіранки і відкинув верхнє простирадло. Хоча лише минула шоста година, на Сміт-сквер уже палали вуличні ліхтарі.

Він пройшов тільки половину сходів, коли почув дзвінок. Кинувся відчиняти двері й виявив на порозі якогось молодика. За ним чорнів фургон без розпізнавальних знаків, задні дверцята були відчинені. Чоловік простягнув руку:

– Я доктор Віден. Гадаю, ви нас чекаєте?

– Авжеж, – зронив Джайлз, коли двоє чоловіків вистрибнули із задньої частини фургона й обережно витягли ноші.

– Ходіть за мною, – запросив Джайлз і повів прибульців нагору до спальні.

Двійко санітарів підняли непритомну жінку з нош і переклали її на ліжко. Джайлз накинув ковдру на дружину, а відвідувачі вийшли, не промовивши жодного слова.

Лікар перевірив її пульс.

– Я дав їй заспокійливе, тож вона спатиме іще кілька годин. Прокинувшись, цілком може спершу уявити, що все, що сталося, було жаским сном, але, виявивши, що перебуває у знайомому оточенні, хутко очуняє й згадає, що з нею сталося. Вона обов’язково здивується, скільки ви про неї знаєте, тож у вас є ще трохи часу обміркувати, що їй казати.

– Я вже це зробив, – сказав Джайлз, супроводивши доктора Відена вниз і відчинивши вхідні двері.

Чоловіки вдруге потиснули один одному руки, після чого медик не озираючись сів на переднє сидіння чорного фургона. Автомобіль повільно об’їхав Сміт-сквер, потім повернув праворуч і влився в інтенсивний вечірній рух.

Щойно фургон зник із поля зору, Джайлз зачинив двері й побіг назад нагору. Він підтягнув крісло і сів біля поснулої дружини.

* * *

Мабуть, Джайлз задрімав, бо коли розплющив очі, побачив, що Карін сидить у ліжку й дивиться на нього. Він моргнув, посміхнувся й пригорнув дружину.

– Все закінчилося, кохана. Тепер ти в безпеці, – пообі-

цяв він.

– Я думала, якщо ти коли-небудь дізнаєшся, то ніколи мені не пробачиш, – промовила вона, міцно притиснувшись до чоловіка.

– Нема чого пробачати. Треба забути про минуле й зосередитися на майбутньому.

– Але важливо, щоб я все тобі розповіла, – сказала Карін. – Більше жодних таємниць.

– Алан Редмейн уже про все мене поінформував, – заперечив Джайлз, намагаючись заспокоїти дружину.

– Не про все, – сказала Карін, відпускаючи його. – Навіть він знає не все, а я не можу продовжувати брехати.

Джайлз стурбовано поглянув на неї.

– Правда в тому, що я використала тебе, щоб чкурнути з Німеччини. Так, ти мені сподобався, але коли я щасливо опинилася в Англії, то мала намір драпонути як від тебе, так і від Пенґеллі, щоб розпочати нове життя. І я б це зробила, якби не закохалася в тебе.

Джайлз узяв дружину за руку.

– Але щоб утримати тебе, мені довелося зробити все, щоб Пенґеллі і далі вірив, що я працюю на нього. На допомогу мені прийшла Синтія Форбс-Ватсон.

– Я також закохався, – видихнув Джайлз. – Але я закохався в тебе після тієї ночі, яку ми провели разом у Берліні. І не моя провина, що тобі знадобилося трохи більше часу, аби збагнути, як тобі пощастило.

Карін вибухнула сміхом й обійняла чоловіка. Коли вона його відпустила, Джайлз запропонував:

– Піду і наллю тобі горнятко чаю.

«Тільки британці на таке здатні», – подумала Карін.

2

– О котрій годині нас хоче бачити Її величність? – поцікавилася Емма з посмішкою, не бажаючи зізнаватися, наскільки пишається цим запрошенням і з яким нетерпінням чекає цієї події. На відміну від засідання ради директорів, на якому вона головуватиме пізніше цього тижня і яке ніяк не могла викинути зі своїх думок.

– Десь між десятою й одинадцятою, – поінформував Гаррі, перевіряючи своє запрошення.

– Ти не забув забронювати автівку?

– Зробив це вчора пополудні. І підтвердив замовлення сьогодні вранці, – додав він, коли пролунав дзвінок у вхідні двері.

– Це, мабуть, Себ, – припустила Емма й зиркнула на годинник. – Навіть він прийшов вчасно.

– Не думаю, щоб він міг би запізнитися для такої нагоди, – зауважила Карін.

Джайлз підвівся з-за обіднього столу, коли Маркгем відчинив двері й відступив убік, аби дозволити Джессіці, Себу та вагітній Саманті зайти в дім.

– Ви вже снідали? – запитав Джайлз, цілуючи Саманту в щічку.

– Авжеж, дякуємо, – відповів Себастьян, натомість Джессіка вмостилася за столом і змастила шматочок тосту мармулядою.

– Вочевидь, не всі, – посміхнувся онучці Гаррі.

– Скільки часу ще в мене є? – поцікавилася Джессіка з набитим ротом.

– Не більше п’яти хвилин, – твердо промовила Емма. – Не хочу приїхати до палацу пізніше десятої тридцять, юна леді.

Джессіка намастила ще один тост.

– Джайлзе, – сказала Емма, звернувшись до брата, – було дуже мило, що ви влаштували нас на ніч, і мені лишень шкода, що ви не можете приєднатися до нас.

– За правилами, лише найближча сім’я, – пояснив

Джайлз, – і це цілком справедливо, інакше б їм знадобився футбольний стадіон, аби розмістити всіх охочих узяти участь у церемонії.

У вхідні двері тихо постукали.

– Це, либонь, наш водій, – припустила Емма.

Вона ще раз поправила шовкову краватку Гаррі, змахнула сиву волосинку з його костюма, перш ніж сказати:

– Йди за мною.

– Голова правління завжди такою лишається, – прошепотів Джайлз, проводжаючи свого шваґра до вхідних дверей.

Себ із Самантою подалися за ними, Джессіка ішла в кінці процесії, доїдаючи третій тост.

Коли Емма вийшла на Сміт-сквер, водій відчинив задні дверцята чорного лімузина. Вона завела свою зграю в автівку, перш ніж приєднатися до Гаррі та Джессіки на задньому сидінні. Саманта та Себ сіли на відкидних сидіннях навпроти них.

– Нервуєш, дідусю? – запитала Джессіка, коли лімузин рушив і влився в ранковий рух.

– Ні, – заперечив Гаррі. – Якщо ти не плануєш державний переворот.

– Не підкидай їй ідей, – втрутився Себастьян, коли вони проминули Палату громад і виїхали на Парламент-сквер.

Навіть Джессіка замовкла, коли автівка проїхала під Адміралтейською аркою до Букінґемського палацу. Водій їхав повільно по Пел-Мелл, об’їхав статую королеви Вікторії і зупинився біля воріт палацу. Він опустив скло й повідомив молодому гвардійському офіцеру:

– Пан Гаррі Кліфтон із родиною.

Лейтенант посміхнувся й позначив прізвище у своєму планшеті.

– Їдьте під аркою ліворуч, хтось із моїх колег покаже, де зупинитися.

Водій слідував його вказівкам і виїхав на велике подвір’я, де вже стояли ряди машин.

– Будь ласка, припаркуйтеся біля синього «форда» он там, – указав рукою інший офіцер. – А тоді можете йти до палацу.

Коли Гаррі вибрався з автівки, Емма ще раз пильно його

оглянула.

– Знаю, що ти не повіриш, – прошепотіла вона, – але в тебе ширінька не застібнута.

Гаррі страшенно зашарівся, враз застебнув блискавку, і вони пішли до сходів палацу. Двоє лакеїв у лівреях золотаво-червоного кольору королівського дому виструнчилися внизу широких сходів, вкритих червоною килимовою доріжкою. Гаррі з Еммою почали повільно підніматися, намагаючись виглядати врочисто. Коли вони дійшли до вершини, їх зустріли іще двоє джентльменів із королівського дому. Гаррі помітив, що їхній ранґ зростав щоразу, коли їх зупиняли.

– Гаррі Кліфтон, – назвався він іще до того, як його запитали.

– Доброго ранку, пане Кліфтон, – привітався старший із двох офіцерів. – Будьте ласкаві, ходімо за мною! А мій колега проведе вашу родину до Тронної зали.

– Удачі! – прошепотіла Емма, коли Гаррі ступив крок за офіцером.

Родина піднялася іншими, не такими широкими сходами, які вели у довгу галерею. Емма затамувала подих, коли входила до зали з високим склепінням та споглядала ряди тісно розвішених картин, які вона бачила лише в художніх альбомах. Тож звернулася до Саманти:

– Оскільки нас навряд чи запросять сюди вдруге, гадаю, Джессіка хотіла б дізнатися більше про королівську колекцію.

– Я також, – докинув Себастьян.

– Багато королев і королів Англії, – почала Саманта, – були поціновувачами мистецтва та колекціонерами, тож це лише крихітна добірка з королівської колекції, яка насправді належить не монарху, а нації. Можете помітити, що у центрі картинної галереї – британські художники початку дев’ятнадцятого століття. Чудовий краєвид Венеції Тернера висить навпроти вишуканого зображення Лінкольнського собору пензля його старого суперника, Констебла^[3]. Але, як бачите, у галереї домінує величезний портрет Карла II на коні, написаний Ван Дейком, який на той час був придворним художником.

Джессіка була у такому захваті, що майже забула, для чого вони прийшли. Коли ж нарешті гості дісталися до Тронної зали, Емма пошкодувала, що не прибула сюди раніше, оскільки перші десять рядів крісел уже були зайняті. Вона шпарко пройшлася центральним проходом, знайшла місце в кінці першого доступного ряду і чекала, поки до неї приєднається родина. Як тільки всі вони сіли, Джессіка взялася уважно вивчати приміщення.

Трохи більше трьохсот акуратних золотих крісел утворювали шістнадцять рядів, посередині їх розділяв широкий прохід. У передній частині зали одна сходинка, вкрита червоним килимом, вела до великого порожнього трону, який чекав свого законного власника. Нервова балаканина припинилася за шість хвилин до одинадцятої, коли високий елегантний добродій у врочистому одязі зайшов до зали, зупинився біля цієї сходинки й обернувся обличчям до зібрання.