Вибрані вірші

САМОТНІСТЬ

Незрушна тишина – лиш поколише сіть

Павук, і за вікном прошелестять тополі.

І легко дихати в цім домі, як на полі,

Де гамір не зліта думкам навперестріть.

Немов стражденний раб, що вирвався з неволі,

Знов чує до життя в погаслім серці хіть,

Так я почав красу мовчання розуміть,

Увільнений з тортур докучливої долі.

Допоки серце нас не може поєднать, —

Ні спільних дум, ані ясних понять,

І слово мовиться нікчемне і студене.

Даремно щедро так тече нектар питва:

Все муки – пісня, сміх, розмова нежива;

Я лиш тоді живу, як думка вільна в мене.

ПІСНЯ НАШОЇ ЗЕМЛІ

Et aux horions l'on verra qui a meilleur droit…^[1]

Жанна д’Арк

1

Де шибениця світиться остання,

Моя столиця там, моє страждання,

Мій вічний люд.

Від Сходу – мудрість брехень і темнота,

Карання канчуки і потріск злота,

Трутизна й бруд.

На Захід – знань олжа, в блискотне втеча,

І правди формалізм, і порожнеча,

Й страшна пиха.

На Північ – єдність Заходу і Сходу,

На Південь – сумніви надій, народу

Біда лиха.

1

Отож, чи маю впасти під копита,

Закривши очі, ніби градом збита

Первотрава?

Чи маю вгору викидати плечі

До ледь зорі й не відати, до речі, —

Сон чи ява?

Я – на вулкані острів; не мімози

Збирають тут, а чорну кров і сльози,

Як виноград!..

Що випалить вогонь з мойого лона?

Куди сповзе? Де наша оборона? —

Я знати б рад!

З

Як духу ткань ти розірвеш до краю,

Я, глупий слов’янин, тебе чекаю,

О Заходе!

З тобою, Сходе, ми вздримось, як згине

Остання совість – проголос людини

В твоїм огромі.

Мене полюбиш, Півдню! – любиш силу,

А Північ обмину я, мов могилу,

І встану сам.

Терпіння – моя власність.

Сльози й болі.

Тому народам, що встають з неволі,

Братерство дам.