Серед темної ночі

Частина друга. Серед нового товариства

I

Вийшовши Роман з волостi, повернув знов у город.

Ще нiколи вiн не був такий лютий на брата й на селян, як тепер.

Йому, бувши вже не простим мужиком, зазнати такої ганьби, такого сорома перед цiлим селом!

I все через його, через цього клятого Дениса! Якби вiн його зараз отут, серед шляху, стрiв — задавив би його, розтоптав би, як гадину!

Та гарнi й батько з Зiньком, потураючи такому хамлетовi, як Денис. Вони могли б оддiлити його, Романа, дати йому що треба, — вiн би пiшов од них, i нiчого б тодi не було.

А тепер!..

Та всi вони, всi йому за шкуру сала залили!… Всi цi мужлаї клятi!

Вiн повернувся до села, що вже поринало в долинi, визираючи з-за горба солом'яними покрiвельками, з бiлими димарями, розкиданими серед ясно-зелених куп густих верб i темного листу садкiв. Зняв кулак угору, i крiзь затисненi зуби вилетiв якийсь пiвзвiрячий згук лютостi й зненавистi! Повернувся i пiшов швидко-швидко.

Довго йшов, поки хоч трохи втихомирилося серце i мiг думати i про щось iнше.

Що саме вiн зараз робитиме в городi?

У кишенi в його бряжчало трохи грошей, — зосталось од попереднiх крадiжок, — але їх не могло стати надовго.

Ет! Там видно буде! Стукатиме скрiзь, — десь та вiдчиниться.

Але як вiн увiйшов у город i проходив вузькою вулицею, поглядаючи на невеличкi одноповерховi будиночки, пооббиванi дошками i помазанi сiрою фарбою, то не знав, у якi саме дверi має почати стукати. Всi були однаково непривiтнi, однаково замкненi вiд кожного чужого.

I так iшов усе далi, аж поки дiйшов до невеликого базару, засмiченого, захаращеного шопами й рундучками, обставленого великими й малими бакалiями та крамницями. Цi бакалiї й крамницi надихнули йому думку: а що, якби туди в прикажчики?

Недовго думав i зайшов зараз же у велику бакалiю. Там було кiлька покупцiв, i крамарчуки метушились, поспiшаючися все подати, не баривши покупця. Один пiдбiг i дуже ввiчливо озвався до Романа:

— А вам что угодно?

— Та менi хазяїна.

Обличчя в крамарчука зараз одмiнилося, скоро виявилось, що це не покупець. Вiн недбало кивнув рукою на високого худого чоловiка, що стояв за касою:

— Он!

Роман пiдiйшов до хазяїна, поздоровкався.

— А що скажете?

Роман почав був казати, але ще й не доказав усього, а вже хазяїн замахав руками:

— Не нужно! Не нужно! У нас усi прикажчики єсть.

Роман вийшов з цiєї крамницi i подавсь у другу. В другiй хазяїн спитав:

— А рекомендацiї єсть? — Цього в Романа не було.

— А по какой частi ви служили? — Роман одказав, що швейцаром.

— Та нi, по торговой частi… чи в бакалейной, чи в мануфактурi?

— Та я по торговой савсьом не служил.

— Е, дак ви нам не пiдходите, — вiдказав хазяїн i одвернувся у другий бiк.

Роман вийшов знову без нiчого. Але вiн уже наважився походити сьогоднi по крамницях i почав заходити в кожну пiдхожу по черзi. Здебiльшого нiде не треба було прикажчика, а як часом i не вiдсилано його вiдразу, то зараз же виявлялося, що вiн торговлi не знає, i пiсля цього вже годi й говорити. Обiйшовши так десяткiв трохи не зо два крамниць, Роман побачив, що тут йому нема чого сподiватися. Треба було це облишити.

Почувся на втому й голод. Купив на базарi хлiба, тут же сiв на рундучку їсти. Базар був порожнiй, бо було вже пiзно i день не базарний. Коли-не-коли тiльки перейде засмiченим майданом який чоловiк, але нiхто не займав Романа. Мiг їсти як хотiв помалу i думати скiльки хотiв.

Думав усе про одно. Завтра пiде по палатах тощо: чи не треба там сторожа. Не дуже до вподоби Романовi було те сторожування, та вже лiпше це, нiж нiчого. Пiшов би й сьогоднi, та пiзно: з усiх палат члени вже порозходилися. Щоб так-сяк добути день до вечора, походив по городських бульварах, почитав на стовпах афiшi та iншi оповiстки та розпитався, де тут є «ночлiжний дом». Скоро почало вечорiти, пiшов у той «дом» ночувати за три копiйки.

Не сподобалось йому там. Велика свiтлиця була така нечиста й темна, що лiпше було б її темницею звати. На стiнках колись були шпалери, але це було дуже давно, бо тепер од них позоставалися тiльки де-не-де великi й малi клаптi. Обдертi стiни були такi занехаянi, обпльованi, помазанi роздавленими блощицями, що Романовi гидко було на їх дивитися. Чорнi, затоптанi грязею помости попрогнивали. У вiкнах найнижчих шибок зовсiм не було: їх так часто бито, що хазяїн позатулював там дощечками. По всiй хатi стояли широкi ослони з дерев'яними приголовачами — i серед хати, й попiд стiнами. Котрi були порожнi, а на котрих, на якомусь дрантi, сидiли або лежали люди. Пiд чорною вiд сажi стелею висiла поганенька лампа i ледве освiчувала тьмяним свiтом цей притулок людського вбозтва.-

Роман обiбрав собi порожнiй ослiн пiд стiною в кутку.

Скинув пальто, пославсь i мовчки лiг. Ще було рано спати, i вiн, лежачи, почав роздивлятися, серед яке товариство потрапив. Були старi, зовсiм сивi дiди, були здоровi, дужi люди i хлопцi рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти. Простої сiльської одежi було мало, бiльше всяке городянське вбрання. Якi сидiли або лежали самi собi, а якi купками, розмовляючи, — певне, знайомi. Он недалечке троє лагодяться вечеряти: порозкладали перед себе на якiйсь ганчiрцi порiзаний хлiб i ковбасу, а один зручно вибиває з пляшечки затичку, вдаривши дном пляшки об долоню. Притуляє пляшку до губiв, i Романовi чуть, як булькає горiлка. Надпивши трохи, передає другому… Романовi починає страшно хотiтися випити чарку горiлки i закусити отiєю ковбасою.

— Ти чого тут? — зненацька гримнув над їм страшний басюра.

Роман глянув i побачив, що бiля нього стоїть здоровенний чолов'яга, убраний у широке й довге лiтнє пальто, руде, заяложене й обдерте. На головi пом'ятий чорний бриль. Здорова пика з бородою.

— Ти чого тут лiг? — знову зикнув новий гiсть.

— Того, що тут место било, — вiдказав Роман.

— Ах ти, болван неучений, стультусяка халдейський! Хiба ти не знаєш, що це моє мiсто, га?

— А скудова ж би я знал? — сказав Роман, нехотя встаючи. — Я сьогоднi тут у первой раз.

— «У первой раз»! — перекривив здоровило. — Тебе нечиста мати принесе, мабуть, сюди ще мiльйон разiв, то знай, що на це мiсто в мене давность земська, понiмаєш? Я тут ночую, я, Патрокл Хвигуровський!

— Що це там уже бурса розвоювалася? — озвався хтось iз другого кутка хати.

— Сердиться! — додав другий.

— Цитьте, ви, суси тупорилi! До сих пор не можете розшелепать того, де бурса, а де семинарiя! Бурса!..

— Ну, ти вже, Хвигура! — одказав перший голос.

— Да, Хвигура. А знаєш, ти, азiнус клапоухий, що значить хвигура? Вид, образ, все одно що образець! Понiмаєш ти: образець, примiр для вас усiх, сервуси ви черв'яковськi!

Регiт покрив слова Патрокла Хвигуровського. А вiн, незважаючи на те, почав моститися на своєму ослонi, бо Роман перейшов на iнший. Тепер уже Роман роздивився на нього дужче. Здоровенна голова з русявим кудлатим волоссям, з розкуйовдженою бородою. Обличчя з товстим носом, одутле i червоне вiд випитої горiлки, але зовсiм не лихе. Роман iще й далi роздивлявся б на його, але новий гiсть хотiв спати, бо в його добре гуло в головi: умостившись, лiг, повернувся до стiни i незабаром захрiп так, що один сонний аж жахнувся.

А Роман довго не мiг заснути, — то вiд думок, то вiд усякої поганi, що за нiч скусала його геть чисто все тiло. Заснувши, спав погано i зараз же прокинувся, скоро ночлiжани заворушилися в хатi. Поспiшився вмитися i вийти на вулицю.

Було ще рано куди-небудь iти за дiлом. Роман пiшов на базар iзнову, купив собi снiдання й попоїв. Пробавившись годин до десятьох, пiшов «по палатах».

Тут уже рекомендацiй не треба було: досить, що вiн солдат, бо сторожiв же й беруть найбiльше з колишнiх солдатiв. Та, на лихо, в маленькому губернському городi небагато було тих «палат», а якi й були, то скрiзь уже народу повно й без Романа.

Вiн виходив увесь день i вернувся ввечерi до нiчлiжного без нiякої поки надiї на службу.

В нiчлiжному були й новi гостi, i тi, що їх Роман бачив учора; тiльки не було Патрокла Хвигуровського. Роман подався на своє вчорашнє мiсце i зараз же лiг утомлений.

До нього пiдiйшов парубок — високий, безвусий, у старенькому пiджачку та в полатаних на колiнах штанях. Обличчя зовсiм молоде, але якесь невиспане, брезкле, з великим синцем пiд оком.

— А що, земляк, нетутешнiй? — запитав.

— Нє.

— А скудова?

— З Дибльов.

— А! Чи не служби шукаєш?

— Та служби.

— Ну-ну!.. Етого iщо попошукаєш!

— Разлi трудно?

— А то не? Я сам уже з мiсяць шукаю… Витратився, ободравсь увесь…

Вони розбалакалися. Роман розказав парубковi про свої городянськi пригоди, а той i собi оповiдав, що вiн там та там бував, прохав, та нiде роботи нема, — хоч пропадай з голоду! От сьогоднi вiн ще й не їв нiчого.

— Чи нема в тебе, земляк, хоч гривеника? Позич, пожалуста! Зароблю — оддам. А то так воно — не євши…

Роман i сам був голодний…

— А гдє б тут можна купить чого закусить? — спитав.

— Можна! I закусить, i випить! — вiдказав парубок. — Давай збiгаю!

Роман вийняв четвертака, щоб той купив на двадцять копiйок їжi, а п'ятака здачi принiс. Парубок метнувся швидко, але довгенько проходив. Принiс оселедець i булку, але без здачi.

— А п'ятака, прости, земляк! — i сам не знаю как — випустил з рук… отут у дворi. Шукал-шукал — темно, не найдеш. Нехай уже завтра пошукаю.

— Та вже пущай, — сказав Роман, але йому чогось здалося, що вiд парубка не пахло попереду горiлкою i що його п'ятак лежить тепер не на дворi, а в шухлядi в монополiї.

Порiзали на шматки оселедець, роздiлили надвоє булку й почали їсти.

— О дикi неуки! — озвався бiля них, пiдiйшовши несподiвано, Патрокл Хвигуровський, — їдять оселедець, не пивши попереду! Ще в древнiх хвилозопiв сказано, що риба любить воду. I коли не можеш дать їй води, то дай їй хоч водки.

Його здорова лапища простяглася мiж два їдцi, ухопила шматок оселедця i вкинула його в величезний рот. Простяглася знову, вломила половину парубкової булки i послала її слiдком за оселедцем.

— А сами ж зачим їсте, когда водки не пили? — запротестував невдоволений з таких заходiв парубок.

— Дурень єси! — одказав Патрокл, чвякаючи на всю хату. — Водка вже там єсть, i через те нехай ця твар iде в мою горлянку.

I знову шматок оселедця зник за густою щетиною його рудих вусiв.

— Не гнiвайся, земляче, — озвався до Романа, — що так, не питаючи, беру: довлiєть-бо пища алчущему оної. I коли ти цього сервуса черв'яковського i неключимого годуєш такими смашними оселедцями, то вже менi й бог велiв.

— Садiться! — одказав Роман.

Патрокл сiв на ослiн i моргнув на парубка:

— Моторний хлопець! Уже й напав на свого!

— Как там напав! — одказав сердито парубок. — Позичил у його грошей, пойшол та й купил.

— Ну, ну, знаєм! — припинив його Патрокл. — Позичив, бо роботи нема, витратився… А скiльки згубив?.. Вiн постоянно роботи шукає i губить чужi грошi — до себе в кишеню, — сказав вiн уже до Романа. — Багато твоїх загубив?

— П'ятака, вiдказав Роман.

— П'ятака? Дурак, що губив такий пустяк! То — так вiн i по карбованцю губив. Одначе треба поспiшатися, а то цей канiс ненажерливий сам усе похапа. — I вiн знов укинув собi в рот шматок оселедця й булки. — Ех, чорт його зна! Все-таки треба рибi води! Лукаш! Получай три злоти: пляшечка й закусочка! Загубиш хоч одну копiйку — не дам нi крихотки, ще й шию наб'ю!

Лукаш зник, але вернувся тепер дуже швидко, несучи кусок ковбаси, хлiб i горiлку. Почали випивати й їсти. Розбалакались iз Патроклом, i Роман мусив i йому розказати про свої ходiнки й шуканину.

— Жалiю, амiкус, тебе. Но не рюмсай i возвеселись: терплять i кращi за тебе. Глянь на мене! Кончив два класи семiнарiї, греки й латини читав i думав ученiстю превище всiх превознестись i — пропав!

— Чого ж ви пропали? — спитав Роман.

— Чого?.. Чув ти моє iм'я?

— Чув…

— Ну, то через його.

— Та каким же образом?

— А таким… Того, що iм'я геройське.

— Как — iм'я геройське?

— Ти цього понять не можеш. Герой був такий… Патрокл: i Трою воював, i багато совершив дiл славних… Так i я, iменем його названий, повсєгда був прихильний до геройських дiл.

— I совершали?

— Стультус!.. З Вакхом у компанiї побив морду єзуїтовi iнспекторовi i за те поневiряюся й досi. I ушелепкався в цю бездну гнусностi, де кишать тварi, подобнi сiй, богам зненависнiй, мармизi! — I вiн штрикнув пальцем просто в пику Лукашевi. — Бо не розквасюй губи, бо то подла манера. Як зазнаєш усього i не знайдеш нiчого, i схочеш уже наплювать на цей город — приходь до мене, i Патрокл Хвигуровський дасть тобi достойную тебе роботу.

Роман глянув неймовiрно на обiдрану постать Патрокла Хвигуровського i подумав собi, що ледве чи можна чого вiд нього сподiватися. Той зрозумiв його погляд:

— О азiнус клапоухий i Хома невiрний! Не витрiщай своїх слiпакiв на мою костюмiровку, а дивись на мої дiла, i будеш подобен менi i не пропадеш з голоду!

Поки, одначе, дiла героя з поганою костюмiровкою обмежились на тому, що вiн найбiльше за всiх порався коло чарки й закуски, прибрав геть чисто все, що мiг прибрати, а потiм захрiп по-вчорашньому на своєму ослонi з «земською давностю».

Три днi ще ходив Роман та шукав собi служби, а на четвертий зостався з п'ятаком у кишенi. Ще одно можна було йому зробити: стати на базарi.

Щодня на одному звичайному мiсцi на базарi стояла купка людей. Всi виглядали заробiтку. Сiльськi парубки i дiвчата, поприходивши в город шукати наймiв, стояли поруч з городянськими куховарками й покоївками, що, покидавши старих хазяїнiв, дожидалися нових. Кiлька старiших людей з сокирами за поясами — це були дроворуби. Тут же стояли й мiськi обiдранцi з таких нiчлiжних домiв, як отой, що в йому Роман ночував. Цi й собi виглядали, але вже не наймiв, — хто ж би їх наймав? — тiльки поденного або хоч на один раз якого заробiтку. Сiльськi дiвочi вбрання з ясними зеленими, синiми, червоними кольорами, парубочi свити, чумарки, шапки й брилi мiшалися з обдертими лахманами нечепурної, загидженої городянської одежi. Уся ця купка товклась серед базарових яток на засмiченому, закиданому недоїдками i всякими покидьками майданчику, — люди стояли, сидiли, часом лежали на порожнiх рундуках. Дiвчата цокотiли промiж себе завзято, парубки поштурхували дiвчат, а тi верещали голосно й весело. Городянськi куховарки та покоївки у кохтах та в пальтах тримались трохи осторонь i промiж себе судили й лаяли на всi заставки хазяйок та навчали одна одну (а часом i сiльських дiвчат), як треба поводитися з хазяйками, щоб не давати їм волi, як прикидати бiльшу цiну до того, що купуєш на базарi… Було голосно й весело: кому й не щастило, то соромився перед людьми сум виявляти. Але все ж часом було чути смутне нарiкання на нещасливу долю, шо й роботи нема, й їсти нiчого, i нездужає… Блiдi й змарнiлi обличчя траплялися серед цього натовпу часто. Обiдранцi часом i собi встрявали до гуртової розмови, але бiльше стояли самi собi; часом вони приносили пляшечку «монопольки» i зараз же, на якому рундучку, а то й навстоячки, випивали її, закушуючи гнилою ковбасою або смердючим оселедцем. Iнодi пiдходила до дiвчат i куховарок яка панiя або й пан — вибирали собi пiдхожу i починали з нею вмовлятися; якщо єднали, то вели з собою. Тодi тi, що позоставалися, лаяли панiю чи пана, казали, що вони й слiпi, й дурнi, бо взяли найпоганiшу, а не взяли нi одної з них. Часом приходив наймати дроворуба — пиляти й колоти дрова, а хто кликав i обiдранцiв — найбiльш переносити щось важке. Дроворуби стояли тут щодня. Обiдранцi — теж щодня, хiба що ходили часом по базару, доглядаючи, щоб панiї та куховарки добре ховали грошi: котра не робила цього, тую карали, бо зараз тi грошi потрапляли до рук обiдранцевi, i вже тодi кiльки день не видко було його на точку. Всi iншi стояли — поки хто найме; а з сiльськими бувало й так, що як докучить стояти ненайнятому, то й пiде воно собi знову додому.

Серед цiєї купки мусив стати й Роман. Тепер уже вiн думав про те, щоб поки знайти собi хоч поденний заробiток, бо йому не було чого їсти. Але доля була до нього неласкава: вiн простояв увесь перший день до вечора i не вистояв нiчого.

П'ятака проїв, не було з чим iти й до нiчлiжного. Роман думав, думав i пiшов у великий мiський сад.

— Засну десь у кущах! — гадав собi — Поки ще не холодно. — Вишукуючи в саду лiпшого, затишнiшого мiсця, натрапив на чималу будiвлю, що стояла там серед прочищеного майданчика. Зроблена з шальовок, в однiм мiсцi зовсiм не було стiни — самi поручата. Роман перескочив через їх i пiшов усерединi по помосту. Силкувався йти тихо, щоб не почув сторож садовий. Iшов у темрявi i вiдразу почув, що падає вниз.

Упав, але бiльше злякався з несподiванки, нiж забився. Встав, почав мацати руками. Був у якомусь дощаному коридорi неглибокому. Вилiз iз його легко i пiшов обережно далi. Дiйшов до якихось дверей i вiдчинив їх. Засвiтив сiрника: невеличка дощана комiрчина, мов хижка, попiд стiнами лави.

Зважився тут заночувати. Лiг на лаву, положивши шапку в голови.

Уночi кiльки разiв прокидався, не розумiючи, де вiн. Тiльки вставши вранцi, побачив по видному, що це був лiтнiй театр, покинутий уже тепер, порожнiй, старий i обдертий. Мусив бути йому притулком i надалi на той час, коли не буде грошей, щоб ночувати деiнде.

Сьогоднi вiн продав за три рублi своє пальто. Осiнь тiльки почалась i була суха й тепла, можна поки було й без нього прожити, а далi… що буде! За карбованця купив сокиру i вийшов на базар… Його зараз же взято колоти дрова. Роман дуже зрадiв цiй роботi. Але поки вiн наколов купу дров та заробив пiвкарбованця, то в нього так заболiли крижi й руки, що вiн кляв свою роботу всякими словами. Ввечерi пiшов у нiчлiжний, стрiв там Лукаша i з горя проїв i пропив з ним увесь свiй заробiток.

Щодня Роман стояв на точку, та не щодня його брано. В який день не було заробiтку, Роман жив з тих грошей, що зосталися йому вiд пальта. Це дiялося тижнiв зо два, аж поки знову так сталося, що в Романа не було й трьох копiйок заплатити за нiч у нiчлiжному.

«Доробився!» — гiрко нарiкав на свою долю Роман, iдучи ночувати знов у той садовий театр. Тепер це було не так добре, як попереду, бо вже пiшли дощi i зробилося враз дуже холодно. Роман страшно намерзся, стоячи на базарi, i був голодний. Вiн увесь трусився.

Дотягся до театру, перелiз через поручата i пiшов у свiй закамарок. Iдучи темною сценою, вiн спiткнувся на щось i трохи не впав.

— Який тут стультусяка собачий ходить та людей колошкає? — несподiвано гримнуло з темряви.

Роман пiзнав голос Патрокла Хвигуровського: це вiн на нього спiткнувся.

— Се я, Роман, одповiв.

— Який Роман, азiнус?

— Та тот, що з вами в ночлежному ночувал. — Увесь цей час їм не доводилося стрiватися.

— А чого ж ти тут?

— Та должно того, що нєту на ночлежний деньог.

— Резон, хоч ти й болван!

— А чого ж я болван?

— А того, що повинен тут ночувать.

— Та й ви ж тут ночуєте.

— Я — iнша рiч. Я, братку, так собi… ще вдень сюди зайшов, а був трошки випивши… та як лiг — та й досi!.. Ну, а все-таки я це мiсто, правда, знаю добре… Дак це вже нiч?

— Нiч.

— А чого ж ти зубами ухналi куєш?

— Бо холодно.

— Холодно? Ну, сiдай бiля мене та погрiйся! Чого стоїш? Сiдай! За це платити не доведеться.

I вiн у темрявi пiймав його за руку й потяг униз. Роман сiв бiля нього.

— Еге, та ти, парубче, без пальта!

— Атож…

— А де ж воно?

— Загуло.

— Ну, й ти ж скоро загудеш.

— Куди ж я буду густи?

— К чортовому батьковi в зуби! Пропадеш без одежi.

— Продал… топор нужно било купить… Що ж мiнє було делать?

— Клапоухий азiнус! Попитайся мене, то я скажу, що тобi треба робить.

— Говорiть!

— Я тебе поведу до добрих людей.

— Ведiть!

— Там, поки що, получиш кватиру й харч. Заплатиш згодя, як будуть грошi.

— Хароша штука, спасибi вам!

— Не кажи — хароша, поки не з'їв! Як будеш розумний, то матимеш i роботу.

— Какую?

— Кращу за ту, яку робиш.Тодi знатимеш.

— Пущай i так!

— Тiльки одно…

— А що такое?

— Чи зостанешся там, чи нi, чи вiзьмеш роботу, чи нi, а що побачиш, про те мовчи!

— Ето можно.

— Заприсягнись!

— Пущай мене хрест побйоть i сира земля не прийметь, єжелi кому скажу.

— Добре! А коли зламаєш присягу, то я тобi зламаю шию… I пiд землею знайду. Цiла голова не буде. Цього не забудь!

— Не забуду.

— Гайда.