Серед темної ночі

— Пречудесне дєло! Ось слухайте, Михаиле Григоровичу, що я вам-скажу!

— Кажiть!

— Єсть у вас кумерцiя?

— А єсть.

— А помiшник вам у кумерцiї єсть?

Сучок зiтхнув:

— Нема!.. Не дав господь сина.

Вiн завсiгди журився, що в нього нема сина.

— А я вам найшов помощника, та ще й доброго.

— Хто ж то? — спитав Сучок, чудуючися з Романових слiв.

— А хто ж? Я!.. А що, хiба не ловкий кунпаньйон?

— Та воно, звiсно… — якось непевно вiдказав Михайло Григорович. — Та… тольки як же це воно буде? Ви какий копитал маєте, абощо, дак хочете, щоб у кунпанiї?

— Нащо там копитал! Ми й без копиталу таку вдерьом штуку, шо первий сорт! Бо я сам — копитал. Оддайте за мене вашу Горпушу, а я буду вам помошником.

Сучок вирячив на Романа очi. А той, не помiчаючи цього дивування, питався:

— А що, правда, хароша вигадка?

— Та воно хороша… та тольки, бачите, ми ще не думаємо дочки вiддавать.

— От вигадки! А до каких пор будете держать? Вона ж i так пристаркувата.

— Найдуться люди! — вiдказав, трохи вже образившись, Сучок i додав: — Знаєте що, Романе Пилиповичу? Киньте ви це дiло, бо це один пустяк!

— Пустяк? Що ви думаєте, що я не зумiю торгувать? Дак ви дайте минє за Горпушою дєнiг, то я сам заведу торговлю таку, що тiльки ну! Ого-го!

— Ну, це тоже пустяк дiло! — зважливо сказав Сучок i встав. — Прощайте, — треба в лавку.

— Та постойте, Михайло Григорович, чи ви не розбираєте, чи що, що я вашу Горпушу сватаю? — спиняв його Роман.

— Почему не розбираю? Даже очинь хорашо розбираю.

— Ну, дак чого ж ви?

— Нема мого жоланiя за вас її оддать.

— А почему ж би то й нєт? — спитався, дратуючись, Роман. — Чоловiк я образований, понiмающий… А што родителi в мене мужики, то ето нiчого: я об них тогда буду без униманiя.

Сучок починав уже лютувати i дедалi дужче сопти. Вiн уже чув, як поводиться й ледарює Роман, знав про бiйку з братом, бачив, що в Романа грошей нема, i розумiв, куди вiн тепер цiляє: перевести, розтринькати всi тi грошики, що вiн, Сучок, надбав. Обличчя в крамаря з гнiву почервонiло, i вiн, сам того не сподiвавшися, крикнув на всю хату:

— Та що ти собi думаєш? Ах ти, голяк! Iще й примазується до порадошних людей! Ступай, ступай, скудова прийшов!

Так гримнув, що Роман збентежився враз i, нi слова не кажучи, пiшов з хати. Тiльки вже бiля дверей схаменувся.

— Ти тоже не очинь! — крикнув вiн, повернувшись до Сучка. — Смiєш ти салдата, которий кров'ю своєю вас, хамов, защищал, так оскорблять? Наплювать менi на тебе й на твою дочку!

— Вон! Пошов во-он! — аж затупотiв ногами Сучок, але Роман уже був у дворi, а далi й на вулицi. Сором i злiсть мордували його: сором, що так їм погордовано; злiсть за цю зневагу й за те, що нiзвiдки вiн не бачив помочi. Усi вони однаковi: i батько, i Денис, i цей Сучок! Життя за їми нема, способу нiякого нема! Так би їх усiх!.. Не знає й сам, що вiн зробив би їм, тiльки вiддячив би так, щоб аж запекло, щоб аж заскавучали вони! Вони — всi, всi цi проклятi мужлаї!.. Якi вони дурнi й гидкi тепер здавалися Романовi!

Вiн не пiшов нi додому, нi до кого, бо на всiх лютий був. Знов довго блукав поза селом, ходив у байрацi i вже надвечiр вернувся додому.

Пiшов просто в садок i стрiвся там iз Зiньком.

— А я тебе дожидався, брате, — сказав Зiнько.

— А що? — спитавсь нехотя Роман.

— Хотiв щось тобi сказати.

— Кажи! — промовив Роман байдужно, лягаючи на траву пiд деревом.

— Бач, Романе, що я думаю, — заговорив Зiнько, й собi сiвши бiля нього. — Почались у нас у сiм'ї сварки… А дедалi, то ще й дужчi будуть. Тобi недобре, та й батьковi невесело так iз тобою жити. Вiн би тебе й оддiлив, якби не боявся, що ти все переведеш. Дак ти так зроби, щоб не боявся батько.

— А как же його зробить? З таким батьком разлi що зробиш?

— А неправда ж, Романе, нема чого нарiкати на батька, коли сам погано робиш: своїми гордуєш, кудись у пани пнешся… З того доброго нiчого не буде.

— Понiмаєш ти там!

— Та вже ж, може, трохи й я тямлю. От ти розбери сам. Служби тобi ще нiякої нема, може, й довго не буде; оддiляти тебе батько не хоче. Доводиться тобi поки в нас жити. А яке ж воно життя буде, коли раз у раз сварка?

— Пущай мене не зачiпають!

— Та де ж вони тебе зачiпають? Воно ж таки правда, що треба ж щось робити, не можна дурно хлiб їсти. I Денисовi кривдно: вiн же робить. Уже от ви й билися, а далi ще гiрше буде. Що ж воно з того доброго? Краще ти, Романе, помирися з батьком та з братом та пособляй хоч трохи в роботi… поки знайдеш собi службу. А там батько, бачивши, що ти шануєшся, i оддiлить тебе… Хоч крутись там на роботi, я вже тобi пособлятиму так, що вони й не знатимуть, — аби щоб сварки не було.

Зiнькова прихильнiсть таки зачепила за серце Романа. Ходячи сьогоднi по байраку, вiн уже багато думав про те, як вiн далi житиме в сiм'ї. Нiчого не мiг вигадати, хоча й бачив, що так далi жити не можна. Вiн одказав Зiньковi:

— Як же я покорюсь? З мене ж люди смiяться будуть.

— Чудний ти! А тепер iз тебе люди не смiються? Та все село вже тебе взяло на глузи. Чого ж ти тепер не боїшся того смiху, а тодi його тобi страшно? А я тобi так скажу: тепер з тебе смiються i дурнi й розумнi, а тодi коли й смiятимуться, дак самi дурнi.

Роман подумав трохи й вiдказав:

— Ну, пущай… Може б, я й зробив… Не задля їх, а задля тебе, що ти такой до мене добрий… Так как же його зробить? Не пойду ж я до їх кланяться!

— Та й не ходи. А тiльки вiзьми та й вийди завтра на роботу, та й роби. А там воно вже якось саме станеться…

— Пущай же подумаю, може, й вийду…

I справдi, другого дня вийшов городити тин iз Зiньком, Денис глянув на його спiдлоба, батько здивувавсь, але нiхто нiчого не сказав. Тiльки Зiнько дуже зрадiв, клопотався з Романом, гомонiв i все зводив, щоб i з батьком та з Денисом у них розмова була. Мати йому допомагала. Одначе тi мовчали.

Роман робив увесь день. У нього заболiла спина, руки, ноги. Другого дня вiн вийшов був на тiк, але робив тiльки до снiдання. Поснiдавши, вiн уже не пiшов туди i бiльш уже не брався до роботи. Зiнько i вмовляв його, i прохав, та нiчого не помоглося. Романовi здавалося дуже важко робити, батько не зласкавiв одразу, та й сором було перед селянами, що вiн високо лiтав, а тепер низько сiдає.

Тим часом чутка про його сватання в Сучка пiшла по селу. Дочулась про це й Левантина. Вона одного разу почала плакати й казати Романовi, що вiн її покидає, бо сватає Сучкiвну.

— Тю на тебе! — вiдказав Роман. — То все дурниця! То я був випивши та для шутки й пiшов, щоб посмiяться. А вони з великого розуму думали, що я справдi на їх ступу Горпушу оком накинув.

I вiн почав її цiлувати i пригортати i казав, що вiн її нi на кого не змiняє i свататиме скоро — от зараз, тiльки службу знайде… Все це вона вже чула, та й не раз, але кого любиш, тому хочеться вiрити. I вона вже вiрила йому й казала:

— Гляди ж, Романочку, не зрадь мене! Бо як ти не пожалiєш, то хто ж мене пожалiє? Находь службу швидше, бо…

Левантина замовкла, а Роман знову почав її улещати, i вона забула свiй сум.

Iдучи Роман од неї додому, сам собi думав про те, що треба справдi службу швидше знаходити та тiкати звiдсiля. А то, гляди, ще Левантина дитину знайде, то клопоту повна голова буде.

I другого ж дня пiшов у сусiдню економiю. Сього разу йому пощастило. В економiї був лiс, а в лiсi два сторожi. Один несподiвано покинув службу й пiшов додому саме в той день, як Роман туди прийшов. Зваживши на його солдатський бiлет, управитель узяв його за пiдстаршого сторожа до лiсу. Не вподобалась Романовi ця служба, та iншої не було. Жити доводилося в лiсi в однiй хатi з старшим сторожем. Цей раз у раз посилав Романа на нiч обходити лiс i вартувати там. Спершу Роман ходив, а далi йому очортiло, та й за Левантиною занудивсь. Однiєї ночi, замiсто щоб обходити лiс, майнув до неї (верстов з вiсiм туди було) i з того часу почав навiдуватися до неї ночами частенько. А тим часом люди з того села, де була економiя, заходились коло Романа. Вони були дуже вбогi на дерево, то часто крали його в панському лiсi, — часом нишком од сторожiв, а часом, як сторож був не лихий, то купували в його дерево за дешеву цiну: дадуть йому якого рубля чи пiврубля та й нарубають чого треба. Лiс великий, то не скоро помiтиш кожне зрубане дерево. А сторож нiби того й не знає. Романа вони недовго вмовляли, i вiн почав добувати собi таким робом грошi. Вiн зовсiм не берiгся i попускав рубати стiльки, що вже й видко стало. А тут iще один чоловiк, не поєднавшися з Романом за цiну, та й виказав на його. Все виявилось, Романа прогнано зо служби, ще й грошей не вiддано… хоч вiн небагато й заробив, бо не прожив там i мiсяця. Довелося знову до батька вертатися.

IV

А на селi страшенно смiялися й глузували з Романа, лаяли за лежнi та за те, що високо нiсся. Його приятелi — писар, урядник, дяк та iншi — були до його прихильнi, поки в його бряжчало в кишенi i вiн частував їх горiлкою. Та вiн давно вже повитрушував свої кишенi, витрусив i материну скриню. На селi скрiзь почали звати Романа голодрабом, ледащом. Приятелi почали одвертатися, стрiваючись на вулицi. Про те, щоб хто його в гостину до себе закликав, Роман забув уже, коли це й було.

Дуже це йому було прикро. I не через те, що з тих приятелiв якесь йому добро було, а так, сором, що от з усiма в товариствi був, а тепер занехаяно його. Вiн не знать що дав би, аби хоч трохи де добути грошей та знову привернути до себе своїх приятелiв зрадливих… привернути, повеличатися трохи, щоб усiм зацiпило, та тодi хоч i з села.

Надто, що й обiрвався вже. У нього тiльки й було одежi, що на ньому. А одного разу вночi, через тин перелазячи, розiдрав свого пiджака. Хоч i полатала мати, та вже не вдержиш його цiлим, як почалося дратися… уже он i лiктi видко… Грошей, хоч кричи, треба, а де їх вiзьмеш?

Це було через скiльки днiв пiсля того, як вернувся Роман додому з лiсу. Одного разу мiсячної ночi, iдучи вiд Левантини через тiк до повiтки спати, вiн побачив на току ворох пшеницi. У його промайнула в головi думка: «Якби набрати цiєї пшеницi та вiднести до Рябченка!»

Чого йому спав на думку цей Рябченко? От, i сам вiн не знає… Так чогось iзгадався.

Рябченко був такий собi чоловiк у їх на селi. Вiн мало хазяйнував, трохи шив чоботи, а бiльше — подейкували люди — накладав iз злодiями. Певне довести того нiхто не мiг, але на селi кожне звiдкись знало, що хоч вiн сам i не краде, дак злодiйське передержує. У нього кiлька разiв i трус був, та не могли нiчого знайти.

Отож вiн i згадався Романовi. Цей купив би пшеницi, якби однести. Звiсно, воно так неначе крадiжка… а втiм… яка там i крадiжка? Адже тут i його, Романове, добро. Адже й вiн один з трьох братiв, то й йому ж належить частка. Хiба ж вiн винен, що батько та Денис не дають йому тiєї частки? Коли не дають, то вiн може й сам узяти.

Таке думав Роман, лежачи в повiтцi, а далi встав та й пiшов у клуню шукати мiшка. Знайшов, прийшов до вороха та й зупинився. Чи брати, чи не брати? Ет, що буде!..

Вiн набрав з вороха мiшок пшеницi i хотiв нести до Рябченка. Та нi, треба спершу попитати його.

Нишком, обережно перелазячи через тини, пройшов городами до Рябченкової хати. Там уже було погашено. У Романа забилося турботно серце, як вiн злегенька постукав у вiкно. Нiхто не озвався. Вiн заторохтiв дужче.

— Хто там? — почувся голос iз хати.

— А вийди, дядьку, сюди!

Трохи згодом дверi на двiр одчинилися i крiзь них просунулася кудлата голова.

— Хто це? Це ти, Романе?

— Я.

— А чого?

— Пусти в сiни, — не хочу стояти на виднотi.

Розкудлана голова сховалася, i Роман увiйшов у темнi сiни.

— Кажи, чого треба?

— Хочеш пшеницi?

Рябченко не вiдразу вiдказав. Вiн зрозумiв, яка то має бути пшениця, але вагався, не знаючи, чи Роман його не пiдводить. Може, вмисне, щоб потiм урядника навести? Темна постать Романова нiчого не могла йому про це сказати: обличчя не видко було.

— Якої пшеницi? — запитався врештi.

— З дому.

— Не брешеш?

— Чого б я став брехать?

Рябченко ще подумав i згодився:

— Добре!

— Почому даси?

Рябченко сказав пiвцiни.

— Дешево.

— Знайди дорожче!

Роман знав, що дорожче не знайдеш, i сказав:

— Добре, зараз принесу.

— Трохи згодом, як мiсяць зовсiм зайде!

— Та вiн уже заходе.

Поки Роман вернувся додому, то мiсяць i справдi зайшов.

Цiєї ночi Роман однiс до Рябченка три мiшки пшеницi, i в його в кишенi забряжчали грошi. Тодi з упокоєм заснув.

Другого дня Денисовi здалося, що пшеницi в воросi наче поменшало, але потiм вiн подумав, що, мабуть, помилився, i нiкому нiчого не сказав.

Роман справив собi нову черкасинову жакетку, i в його нiчого не зосталося з тих грошей, що взяв за пшеницю. Мусив знову ходити до Рябченка. Цього разу на току вже не було нiчого, то вiн набрав з комори, з засiкiв, добравши до замка старого ключа. З цим ключем вiн i потому зазирав ще до комори, але робив це обережно, щоб нiхто не помiчав.

Одного разу старий Сиваш уранцi лагодив дверi в повiтцi. Було до схiд сонця холодно, то вдяг кожуха. Як сонце зiйшло, потеплiло, скинув його та й забув у повiтцi. Там вiн i лежав увесь день.

Другого дня Роман лагодивсь iти ще в якусь економiю шукати служби. Устав рано, — ще всi спали. Було холодно, а його драненьке пальтечко висiло в хатi. Спав вiн у повiтцi i побачив тодi бiля дверей батькового кожуха… Удяг його.

В економiї нiчого не добувся: там уже знали про те, як вiн був сторожем у лiсi.

— Ех, жисть мотузяная!.. — нарiкав, вертаючися додому. Сонце вже припiкало, довелося скинути кожуха й нести. — I якого я чорта ноги бив? Ще кожух тягни! Пiду в город та хоч продам його, щоб дурно не ходити! Нiхто ж не бачив, як я вдягав його.

Завернувсь i пiшов у город. Вiд економiї туди було верстов чотири. Швидко їх перейшов i подавсь у город просто на базар. Там жидки торгували ношеною одежею, сидячи кожен над купою свиток, кожухiв, чумарок, жакеток, штанiв та iншого старого дрантя, кинутого долi або на брудному рундуцi. Покупцiв не було, самi жиди й жидiвки завзято шваркотiли промiж себе. Роман пiдiйшов до одного:

— Жиде, купи кожух! Жид подивився на кожуха:

— Скiльки хочеш?

— Десятку давай!

— Оддай його своєму батьковi — може, на онучi здасться. — I вiн кинув од себе кожух.

— А ти ж скiльки даєш?

— Два.

— Нехай же твiй тателе iми подавиться! Роман пiшов далi, до другого жида. Але перший жид щось зацвенькав до цього.

— Ну, се такий козух, со одна смусина од другої смусини — як нас город од Одес.

— Що ти брешеш, жиде? Вiн iще зовсiм новий, мало й ношений.

— Якби вiн був новий, то я б тобi за його дав десять рублiв, а як вiн такий старий, як беззубий собака, то я тобi дам за його десять злотих.

Ледве продав добрячий кожух за три рублi. Гаразд пообiдав, випив пива i пiшов додому.

А дома батько вранцi кинувся кожуха й згадав, що забув його в повiтцi. Пiшов туди — нема.

«Мабуть, те ледащо вдягло», — подумав Сиваш i не став бiльше шукати.

Але Роман прийшов увечерi без кожуха.

— Ти хiба не вдягав кожуха? — запитав його батько.

— Стану я вдягать вашi кожухи! На чорта вiн менi здавсь!

Кинулися тодi всi шукати, тiльки Роман — нi. Не знайшовши кожуха, старий Сиваш почав лаяти Романа:

— Коли вже нiчого не робить, ледащо, то хоч би вже, йдучи, дверi в повiтцi зачинило! Мабуть, собаки затягли, а хтось потiм узяв.

Роман аж розсердився:

— Що я буду за всяким доглядать та прибирать! Самi розкидають, а я одвiчай!

Усi дивувались: хто б мiг украсти? Нема, здається, й злодiїв поблизу, а вкрадено.

Трохи згодом Роман устругнув нову штуку. У їх у сiнях висiло велике сало — пудiв зо два. Дверi з сiней у двiр засувалися засувом. Вiн уночi нишком одсунув ключем засув, злiз по драбинi на горище й зняв сало. Не гаючись, потяг його до Рябченка. Але той не схотiв прийняти:

— Буде трус, може, й мене труситимуть, то знайдуть. Цього не хочу, це не пшениця. Заховай де-небудь, нехай перележить, — тодi вiзьму.

Роман пiшов од нього лихий. Вiзьме, як перележить! Байдуже йому тодi! Тодi Роман i сам одтаска його в город та й продасть дорожче, нiж тобi. Роман уже сердитий був на Рябченка, що той дешево платив.

Одначе не нести ж сало назад. Треба десь його заховати. Де б же? Хiба в байрачку, що праворуч од дороги, як iти в город? Там є одна нора… Недавно Роман її бачив, як ходив там. I добре буде потiм узяти, щоб нести на базар.

Роман пiшов не вулицею, а городами, i вибрався за село. Пiвверстви вiд села до байрачка перейшов швиденько. Знайшов знайому печерку, запхав туди сало, закидав хмизом, листям сухим. Тодi мерщiй вернувся додому.

Другого дня Сивашi сполошилися: сало вкрадено! Мати аж заголосила, так їй жалко було: таке сало товсте та гарне! Батько теж бiдкався i нiяк не мiг зрозумiти, де тi злодiї беруться? Тiльки Денис не бiдкався, але страшенно лютував, не казав нi слова i щось собi думав. Роман поки ще любiсiнько спав.

Послали Зiнька покликати старосту. Прийшов староста з людьми. Подивилися на сiни, подивилися, що в їх нема сала…

— Отут i висiло? — розпитував староста.

— Отут i висiло.

— I забрано?

— А забрано ж, забрано, бодай йому руки покорчило! — кляла стара Сивашиха.

— Мабуть же, його таке забрало, що вже й заховало добре! — сказав староста.

— А мабуть! — додав хтось з людей.

— Шкода ж, коли так, i шукати! — I староста повернув, щоб уже додому йти.

Але Денис зазмагався:

— Як же то так? Таку шкоду зроблено, та й покинути, та й не шукати?

— Та де ж його шукати? — дивувався староста, бо йому не хотiлося клопотатися.

Денис намiгся, щоб потрушено Рябченка. Покликали врядника, пiшли до Рябченка. Той страшенно розсердився, кричав, що вони не смiють його «порочити», не дозволяв трусити i вимагав, щоб Денис заложив десять карбованцiв, а тодi вже й трусив. Денис такий був певний знайти в нього сало, що заложив грошi; десятьох не було, дак хоч три. Хитрий Рябченко радий був i тому.

Почали трусити. Обнишпорили хату, хлiви, город — скрiзь. Нiчого не було. Денис сам по кiлька разiв перекопав усi закапелки i все ж не знайшов сала.

Рябченко радiв: три карбованцi зоставалися йому — несподiваний бариш. А Денис пiшов додому розлютований, бо пропало сало, пропали й три карбованцi. Дома вiн мокрим рядном напався на батька:

— Як собi хочете, тату, а я так далi жити не буду! Нащо ви потураєте Романовi? Розледащiв, нiчого не робить, та ще й краде!

— Як то — краде? — спитався понуро батько, начуваючися нового лиха.

— А так, що це Романове дiло з салом… та, мабуть, i з кожухом.

— Як то Романове? Хiба в Романа що знайдено? — спитав батько ще похмурiше, хоч у самого тремтiв голос.

— Хоч нiчого не знайдено, та я знаю, що воно його рук не минуло.

— Та як же ти смiєш це казати? — гримнув батько, зiрвавшися з лави.

Денис глянув на його i аж перелякався: батько стояв перед їм блiдий, очi палали якимсь непевним огнем, увесь аж трусився, стиснувши кулаки.

— Як ти смiєш це казати на свого брата, нiчого не знаючи? У нашiй сiм'ї зроду не було злодiїв i нема, чуєш ти! А ти сам на свою сiм'ю будеш неславу пускати?!

Денис схаменувся, побачивши, як роздратував батька.

— Та нехай i по-вашому, але нащо ж ми з жiнкою будемо робить на ледацюгу? Або проженiть його, або нехай робить, або мене вiддiлiть! Що це таке справдi?! Ледащу такий потур давати! Це треба розуму рiшитися.

— Мовчи ти, блазню! — знову розсердився батько. — А то я тобi такого дам, що в тебе останнiй твiй дурний розум з голови вискочить! Еч, розумнiший уже за батька зробився! I сам без тебе знаю, що треба робити, i зроблю.

Саме на цю розмову наскочив Роман.

— Слухай, Романе, що я тобi казатиму! — озвався до його батько гнiвно. — Годi вже панувати! Або берись до роботи, або йди собi куди знаєш!

— То що? I пiду! — вiдказав Роман так спокiйно, мов це йому байдуже було. — Пiду в город — там собi швидше службу знайду. Як розвеличались!.. Обiйдемось i без вас!

Повернувся та й з хати.

Вiн цього сподiвався, що таки Денис колись пiд'юдить батька вигнати його, — вiн певний був, що батько це говорив з направи. Ну, та не таке вже воно й лихе. Пiде в город, продасть там сало… Поживе трохи, поки службу знайде… А коли й не знайде… ну, там видно буде, що робити!..

Але Денис на тому не перестав. Мав на Романа велике пересердя i за сало, i за пропащi три карбованцi. Пiшов до Струка та до кума Терешка Тонконоженка i розказав їм усе, що думав про Романа. Тодi втрьох заходилися його сочити: куди той не пiде, то все якийсь з них на нього оком накидає, пасе. Батько ж iз Зiньком нiчого про це не знали, бо звелiв Денис не казати їм про це.

Днiв через два Роман пiшов у город. Так зiбрався й пiшов, що сiм'я й не знала про це, нi з ким i не попрощався, навiть з матiр'ю. У непевних Денисових поглядах вiн бачив, що Денис думає за сало на його, — боявся, щоб не присочив. А тепер, пiшовши нишком, думав, що вже буде i в городi, поки дома побачать, що його нема.

Але три його вороги замалим не назирцi ходили за ним цi днi. I Струк таки присочив його, як вiн подався з дому. Зараз кинувся до Дениса.

Ще Роман тiльки виходив iз села, а вже вони втрьох, пробiгши манiвцями, сидiли бiля дороги в кущах у байрачку.

Недовго й дожидалися: iде Роман та просто в байрачок. Двоє зостались там, де сидiли, а Струк поплазував обережно помiж кущами слiдком за Романом. Вiн був стрiлець, то звик по лiсах до звiра пiдкрадатися.

Роман iшов смiло, не боячись нiчого, Струк рачкував за ним здалека. Ось Роман спинився, озирнувся, — нiкого не побачив. Положив долi свою торбу i почав одкидати хмиз од печерки. Поодкидав i витяг щось велике. Струк догадався, що це сало, i мерщiй метнувся до своїх.

Вони заховалися на доброму мiсцi: Романовi неминуче треба було проз їх iти, бо вони сидiли аж на тому краю байрачка, що до города.

Роман вийшов з байраку на шлях, знову озирнувся туди й сюди, — нiкогiсiнько нема. Тодi швидко пiшов у город.

Троє товаришiв незабаром почули його ходу… от уже й видко його: iде й щось мугиче собi пiд нiс. Сало на плечах.

Одним скоком вони стали круг його.

Роман спинився вражений i одну мить, з несподiванки, не знав, що робити.

— А куди це ти, Романе, сало несеш? — спитався, глузуючи, Денис. — Може, тобi пособити?

Здоровенний Романiв кулак ударив Дениса по уху, що аж каганцi тому засвiтилися. Денис поточився, трохи не впав, а Роман тим часом, кинувши й сало, побiг шляхом.

Очманiвши вiд кулака, Денис на мить спинився, не розумiючи, що сталося. Але зараз же побачив.

Попереду бiг Роман, а за їм, дуже близько, Струк, а трохи вiддалiк Терешко. Денис кинувся за ними.

Але Роман добре бiгав i незабаром далеко покинув назад себе i Терешка, i Дениса. Тiльки Струк гнався за ним близько, зiгнувшись наперед усiм своїм довгим тiлом, закидаючи назад швидкi цибатi ноги.

Вiн розпалився. Так вiн колись бiг за вовком пiдстреленим: нiколи було вдруге рушницю набити, щоб стрельнути, i вiн напружував усю силу, щоб наздогнати закривавленого звiра i добити з рук, розтрощивши йому голову. Так вiн бiг i тепер, сам не розумiючи, не думаючи про те, нащо йому ловити Романа i що йому той Роман зробив. Бiг i кричав iнколи:

— Не втечеш!.. Задавлю!..

У нього перед очима, не перестаючи, швидко мелькали п'яти, притискалися до бокiв висуненi назад лiктi. Цi лiкти все ближчi, ближчi стають… Струк виразно чує, як важко дихає втiкач… почуває це дихання. Напружується з усiєї сили — от-от досягне; але й Роман напружується… Та ненадовго. Одним останнiм стрибком падає Струк на спину Романовi, валяє його додолу. Але тую ж мить Роман вивернувся й зiрвався на ноги. Струк, лежачи на шляху, вхопив його за ноги обома руками. Роман схитнувся i знову упав, i вони зчепилися промiж себе, качаючися в пилу на шляху.

— Не втечеш!.. Не втечеш!.. — хрипiв Струк. — Не попущу!

— Чого тобi вiд мене треба? Що я тобi зробив? — так саме хрипiв Роман, пручаючися. — Пусти!

Враз iще двоє впало на нього, вхопило його, притисло.

— А, дак ти так! — ревiв розлютований Денис. — Красти!.. Биться!.. Тiкати!.. Душогуб!.. От я ж тобi покажу!..

Роман визволив праву руку i почав бити кого й по чому попадя. Його пригнiтили так, що вiн застогнав, i скрутили йому назад руки поясом.

— Тепер тiкай! — знущався Денис. — Та тiльки не в город, а до волостi!

Пiдвели його i стояли, вiдпочиваючи, всi четверо, задиханi, знеможенi, в подранiй одежi, з умазаними обличчями у кров, змiшану з шляховим пилом. У бiйцi Денисовi розбито носа, а вiн поплямив кров'ю й iнших.

— Ходiм! — смикнув Денис Романа.

— Не пiду!

— Ходiм, бо потягнемо, як падло!

— То й тягнiть! — Роман упав на шлях. Але Денис ухопив його за вiрьовку й потяг по шляху, що аж руки тому виверталися. Роман ойкнув.

— Уставай же, бо ще гiрше буде!

Роман устав. Пiшли до села. На дорозi забрали покинуте сало. Терешко йшов з ним попереду, а далi Роман, а за ним Струк iз Денисом, держачи його за кiнець пояса, що зв'язував руки. Мовчали всi.

Так увiйшли в село.

— Куди ж ти? — спитав Струк.

— У волость, одказав Денис.

— А може б, до батька його? Нехай повчить! — порадив Терешко.

— Такий, що повчить! — сказав Денис. — У волость!

Повернули до волостi. Здивованi люди спинялися, поглядаючи на цю чудну, незвичайну процесiю, i не могли нiчого зрозумiти. Дехто пiдходив i питався, але тi, поспiшаючи, йшли далi.

Увесь час Роман мовчав. Але як уже пiдiйшли до волосного рундучка i вiн ступив на нього ногою — тодi повернувся до Дениса:

— У, iрод! — I плюнув йому межи очi. Денис рвонувся був до нього, але зараз же спинився.

— Постривай, побачимо, що в холоднiй заспiваєш! — утерся, i всi вкупi вступили до волостi.

Там були писар, старшина, врядник. Вони аж нестямилися з того дива, що побачили. А Денис, незважаючи на те, почав оповiдати, що ось вони пiймали злодiя з салом, i вимагав, щоб написано протокола i посаджено злодiя в холодну. Говорив так, мовби це не про брата, а про когось зовсiм йому не вiдомого й чужого.

— Що ти, Денисе? Бога ти не боїшся, людей не страмишся! Брата?!. — дорiкав йому старшина.

— А хоч i брат, та коли таке ледащо…

Тодi озвався Роман: вони на його напали, калiчили, нiвечили його!.. Денис завсiгди пеклом на нього дихав… I тепер хоче занапастити. Зовуть його злодiєм! А почому вони знають, як у Романа те сало опинилося? Може, йому батько сам його дав.

Волоснi з урядником не знали, що їм робити, їм було жалко Романа i гидко Дениса слухати, а проте все, ж це було злодiйство. Допомiг писар:

— По закону так: коли б син у батька що i взяв, а як батько простить, то й суду нема нiякого.

— Це правда, так! — додав урядник.

— А коли так, дак що тут казати? — озвався старшина. — Це не наше дiло, а батькове. Сторож, розв'яжи його!

Сторож укупi з Струком розв'язали бiдолаху. Струк тепер уже зовсiм прохолов i сам на себе гнiвний був, що в таке встряв. I Терешковi було нiяково.

— Ми всi тут дiло бачили й чули; коли що треба буде, то всi будемо свiдками, а протоколу нема на що списувати! — рiшив старшина. — Iдiть собi з богом!

— Спасибi вам, господин старшина! — подякував Роман i зараз вийшов з волостi.

Понурившись, вийшли за їм Струк i Терешко, а позад усiх Денис.

Денис гнiвався на волосних. Голова в його болiла, закривавлене обличчя розпухло i щохвилини нагадувало про Романа.

Як вiн увiйшов у свою хату, то там були всi дома.

Зiнько аж з мiсця зiрвався, побачивши Дениса:

— Денисе! Що це тобi?

Не вiдмовляючи йому, Денис промовив просто до батька:

— Ото ж ваш синочок наробив.

— Хто? Роман? — спитав батько. — Знову билися? З чого ж це?

— Аз того, що ми — кум Терешко, Струк та я — пiймали його з салом у байрацi.

У старого Сиваша затремтiли руки.

— Та й били його?

— Або вiн нас бив, поки йому руки назад скрутили.

— Нащо ж ви йому руки крутили?

— Щоб у волость одвести. Шкода тiльки, що старшина не схотiв у холодну посадити.

— I ти вiв його зв'язаного… через село в волость?

— А то ж би нiс чи вiз на собi?

I вiдразу всi очi повернулися до старого батька. Вiн устав бiлий, увесь тремтячи, як лист пiд вiтром, i звiв угору проти Дениса руку.

У хатi зробилось так тихо, мов усi перестали й дихати.

— Бодай же ти довiку був…

Але слово прокльону спинилося на устах у безщасного батька, i вiн, як стояв, упав на стiл головою i заплакав старими, тяжкими, як камiнь, як огонь, пекучими сльозами.

— Так мене зганьбив!.. Увесь рiд наш чесний так зганьбив!.. Брата не пожалiв!.. Хоч би мене, старого, пожалiв!.. Мою стару голову таким соромом, такою ганьбою покрив!..

I нi слова бiльше. Тiльки чути було, як мати хлипала, стоячи в кутку бiля дверей. По Зiньковому обличчю котилися сльози…