Серед темної ночі

— Троє коней… У Панаса… Вивели й подались… Нашi побiгли верхи навздогiн.

Люди на мить затихли. Тодi мов буря вдарила своїм дужим крилом по хвилях, i заревли вони, зашумiли — так ураз озвалося, загаласувало, залементувало, лютуючи, стовпище:

— Дак он воно що!.. Цей палить, а тi тим часом конi ведуть!.. Убить його!.. Як собаку!..

Розлютована юрма насувала на Романа, а двоє здоровенних чоловiкiв мiцно держало його. Червонi вiд полум'я обличчя, повирячуванi страшнi очi, стисненi в кулак руки… ще мить — i кинулись би всi, щоб розiрвати того, хто тепер не мав уже сили нi шкодити, нi боронитися.

Але дiд Карпо махнув рукою.

— Стривайте, стривайте! — гукнув до людей. На мить усi спинилися, а вiн знову почав питати Романа:

— Романе! Признайсь хоч тепер! Твоє це дiло? Роман одну мить мовчав… Як блискавка швидка, промайнула в його головi думка: «Виявилось!..» Коли признається, може, не катуватимуть. I вiн промовив хрипким, здавленим голосом:

— Моє… Винен…

I враз учинилося щось незрозумiле й несподiване, щось без мiри нелюдське.

Натовп знову сколихнувся, залементував, завив… Десятки рук простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, i штовхнули, мало не кинули його туди, просто в полум'я.

Чоловiк пiрнув в огонь, щез у ньому, тiльки страшний крик озвався звiдтiля.

Але за мить вiн уже вискочив назад, димлячи, тлiючи одежею, волоссям.

Але стрiв перед собою несамовитi, по-звiрячому лютi обличчя, i дужi неминучi руки знову кинули його в пекло.

Вiн так само вискочив удруге. Вiн уже горiв.

— Скаженi! Що ви робите! — скрикнув Карпо i, вхопивши вiдро води, вилив на Романа. Одежа погасла, тiльки димiла.

Безщасний стояв i трусився з болю, з нелюдського страху.

— I правда, — озвався хтось, — нащо його палить? Тiльки одвiчать будемо.

— А що ж, помилувати його, чи як? — кричали iншi.

— Нам треба, щоб вiн своє товариство виказав, щоб гнiздо вовче видушити.

— Правда! Правда!

— Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте панича гарненько та погрiйте йому панськi нiжки — поки признається…

Ще порадник не доказав до краю, а вже з Романа стягнено обгорiлi чоботи, хтось розгрiб купу жару. Четверо людей ухопило недогорiлого чоловiка i поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався, звивався, як вуж, у руках у своїх ворогiв, але в натовпу була бiльша сила, нiж у нього самого. I в той час, як ноги йому горiли, його страшнi з муки очi бачили перед себе спокiйну Денисову постать…

— Признавайсь! Ти попереду крав конi?

— Я.

— Хто в тебе товаришi були?

— Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то я сам!.. Все!.. Нiкого товаришiв не було!.. Пустiть мене!.. Пустiть!..

Те страшне «Пустiть!» покотилося далеко, i його почув Зiнько. Так трапилось, що вiн саме в цей час був далеко — то коло хати, то бiля стогiв, укриваючи їх мокрими ряднами, i нiчого не знав про Романа. Почувши тепер те нелюдське «Пустiть!», вiн кинувся крiзь натовп, розкидаючи, валяючи людей.

Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катiв, а Денис стояв проти його i мовчки дивився.

Одним скоком Зiнько штовхнув двох од Романа, а двоє других з несподiванки пустили мордованого з рук. Вiн вискочив з жару.

— Каїне проклятий! — крикнув Зiнько на Дениса. — Брата вбиваєш! А ви, душогуби! — повернувся до людей. — Катюги! Що ви робите? Чи ви бога забули й совiсть? Геть, звiрi лютi, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум'я.

Вражене стовпище на мить притихло. Але тiльки на мить.

— Що ви його слухаєте? Такого вовцюгу жалiти? Печiть, поки викаже всiх!

I знов штовхнули Романа, i вiн упав руками просто на жар…

I враз стовпище мов розбилось надвоє, пропускаючи когось, хто бiг сюди, мов його гнала якась надмiрна сила. Дiвчина, задихана, з розмаяним од довгого й швидкого бiгу волоссям, вискочила перед пожежу… Роман пiдводився з огню… Несамовитi очi, змiнене тяжким болем обличчя, почорнiлi голова й руки, цi страшнi, печенi, пошмуглянi в боротьбi кривавi руки, а з них висiла обгорiла шкура…

Голос вирвався з грудей з надлюдською силою, покриваючи i гомiн стовпища, i гугот пожежi одним несамовитим, божевiльним криком — i дiвчина впала, як мертва, додолу, пiд ноги стовпищевi.

Епiлог

Троє суддiв, прокурор i судовий секретар посiдали за довгий стiл, покритий червоним сукном. Лiворуч од їх, на двох м'яких канапах, сидiли присяжнi. Просто суддiв трохи далi посiла публiка: кiлька панночок i панiй, двоє-троє паничiв, якийсь пан з газети, кiлька мiщан… Праворуч стояло зроблене з дерева щось пiдхоже до клiтки з двома загородками; в однiй було ще порожньо, а в другiй, зiпершись на пульт, сидiв оборонець од суду.

Звелено ввести обвинувачених.

Первий увiйшов високий кремезний чоловiк у сiрiй рештантськiй куцинi, з чорною, в тюрмi зарослою, бородою. Увiйшов i став рiвно, випроставшись, як солдат на муштрi. Силкувався триматися непорушне, але ного очi турботно перебiгали вiд суддiв до присяжних i знову до суддiв.

За їм увiйшла дiвчина. Насунута наперед хустка ледве давала бачити худе, змучене обличчя; її очi дивилися додолу, i довгi вiї виразно лягали на бiлих як бiль щоках. Нервово закривала свої схудлi груди гидкою сiрою рештантською свитою.

Питають їх про iм'я. Його звуть Роман Сиваш, її — вона каже: «Левантина», — суддя виправляє: «Валентина», — Тополiвна.

Вибрано присяжних: двох мужикiв, чотири мiськi крамарi, а то якiсь панки-урядовцi. Секретар читає про обвинувачених — чим вони виннi.

Розказується все поряду: як Романа Сиваша пiймано на пiдпалi, як сам вiн признався в злочинствi, та ще й у тому, що крав конi. Мають судити його за пiдпал i за конi.

Валентина Тополiвна допомагала йому. Це було видко ось iз чого. Вона мусила бути в городi, у хазяїна в наймах, а опинилася в Диблях на пожежi. Там її так уразило мордування над Романом Сивашем, що впала непритомна i з мiсяць була пiсля того хвора. Дослiджуючи справи Сивашевої, слiдчий натрапив на цю подiю i вияснив, що Тополiвна була коханкою Сивашевi, що її бачено раз у раз iз ним, що вона жила в Струкiв, була зла на них, бо вони не вiддали їй усiх зароблених грошей; знаючи все в дворi у їх, могла провести туди Сиваша на пiдпал. Дiйшовши до цього висновку, слiдчий звелiв забрати Тополiвну до тюрми, скоро вона одужала, i оце тепер мають її судити.

Роман Сиваш каже, що вiн винен, але сам вiн, бiльше нiкого з ним не було. Хоч його тодi мордовано так, що потiм два мiсяцi в лiкарнi гоєно, але й тодi, i тепер вiн каже одно: тiльки вiн сам i винен, бiльше нiхто.

Левантина Тополiвна каже ледве чутним голосом, що вона не винна.

Приводять свiдкiв. Серед їх нема нi одного, хто мiг би сказати щось доброго про Романа або про Левантину. Слiдчий дбає про те, щоб обвинувачено, а не просте, щоб виявлено невиннiсть тих, кого вiн посилає на суд.

Перший свiдок — Денис Сиваш. Суд каже, що вiн може не свiдчити, бо вiн брат обвинуваченому, але Денис сам того хоче. Вiн починає розказувати про брата, як той нiчого не робив, обкрадав усiх i нарештi пiдпалив. Оповiдає всю подiю з пожежею, але каже, що Романа нiхто при ньому не мордував, що сам вiн признався в своїх злочинствах. За їм iдуть iншi селяни з Диблiв, i всi вони кажуть те, що й Денис. Про Левантину всi говорять, що вона справдi була коханкою Романовi, мала вiд нього дитину, пiшла слiдком за їм у город i вернулася на село тiєї ж ночi, що й Роман.

Пiсля селян — городяни. Це насамперед Квасюк. Вiн каже, що не один раз бачив, як Роман приходив до Левантини, бачив, як вони вдвох по городу ходили, а за нiч перед пожежею Левантина втекла вiд нього не знати з чого. Квасючка свiдчить, що Левантина була дiвчина негарна, гуляща, лiнива, що як вона покинула їх, то чимало дечого в хазяйствi не стало.

— Бога бiйтеся, хазяйко… — починає щось Левантина, але найстарший суддя спиняє її, кажучи, що вона може питати свiдкiв через нього. Левантина не розумiє, змовкає i вже бiльше не питає нiчого, а тим часом свiдчить той хазяїн, де Роман на квартирi був, що бачив Левантину в Романа вранцi, — либонь, вона в його й ночувала.

Якийсь присяжний питається в Левантини, чого вона опинилася тiєї ночi в Диблях? Вона каже, що хотiла перестерегти про пожежу. — Почому ж вона про це знала? — Довiдалась од Романа. — А чого вона була в Романа? — Вона червонiє й мовчить. Присяжнi й суддi певнi, що вона все бреше.

Починає говорити прокурор. Йому легко обвинувачувати Романа Сиваша, бо видко його провини. Але як на його думку, то й Левантина не може бути не винною. Зiпсована, лiнива дiвчина покидає одних хазяїв, покидає других, охоча до того, щоб i чуже зайняти, вона знаходить собi такого ж коханця, як i сама, iде за ним слiдком у город i хоч живе окремо, але раз у раз iз ним бачиться, а нарештi й допомага йому в страшнiй злочинськiй подiї — запалити село, щоб покрасти конi. Що ж до її певнення, мовбито вона прибiгла на село перестерегти про пожежу, то, знаючи все iнше, ми можемо тiльки дивуватися тiй безсоромностi, яка дозволяє їй так нахабно перекручувати правду. Видко цiлковито зiпсовану душу, i не можна таку небезпечну громадянству людину лишити на волi, щоб вона не могла й далi шкодити людям. Не можна вiддати наш безпорадний убогий народ на хижацтво цим ворогам людського добробуту. Палiї й коноводи — це найбiльшi вороги нашому мужиковi, i кому дороге його щастя, кому дорога мужицька кривава праця, той мусить обвинуватити не самого Романа, а й Левантину, бо скiльки з погляду вона невинна й гарна, стiльки вона злочинниця в душi. Через те вiн сподiвається, що присяжнi не дадуть нiякої пiльги їм обом. Вiн говорить гарно, мальовничо, з запалом i сiдає, вдоволений з себе, рахуючи сам собi, що коли присяжнi послухаються його, то Сиваш пiде на каторгу, а Левантина — на заслання в Сибiр.

Встає оборонець. Вiн сам (думкою) замалим не цiлком згоджувався з прокурором щодо провин обох обвинувачених, але має обороняти їх i говорити проти прокурора, то й говорить, силкуючись скористуватися з усього, з чого можна, щоб якось виправити тих, кого боронить.

Питають обвинувачених, чи не скажуть ще чого. Роман мовчить. Левантина говорить тiльки:

— Я нiчого не знаю… Я нiчого не робила…- I змовкає плачучи.

Говорить довго найстарший суддя. Каже, що хоча Романа й помордовано, але за це виннi вiдбудуть належну кару, а присяжних це мордування не повинно спиняти, коли б вони схотiли обвинуватити Романа: це мордування не єсть обвинуваченому кара, бо воно беззаконне, через те його не можна рахувати, його перед законом нема, а треба Сивашевi накинути кару законну.

Виходять присяжнi, суд, з половини й публiки. Роман та Левантина зостаються там, де й були, i коло їх два солдати з шаблями.

Левантина сiдає знеможена. Вона нiчого не зрозумiла з усiєї цiєї судової справи. Розумiла тiльки, що їх хочуть покарати. Але вона сидiла в тюрмi, i там уже їй розказано, що значить, коли присяжнi вiзьмуть папери i пiдуть у свою хату.

Вона має ждати присуду.

Вона його дожидала вже п'ять мiсяцiв у тюрмi. П'ять довгих страшних мiсяцiв…

Тяжко вiдбувати кару навiть за зроблену провину. Ще тяжче вiдбувати її невинному. А надто тяжко, а страшно, як загин душi, вiдбувати її вiд людей за те, що схотiв допомогти людям.

Левантина вiдбувала її за це.

Вона все життя вiдбувала кару.

Малою — як була попихачем-байстрючкою, ображуваною й кривдженою.

Дорослою сиротою — тиняючися по наймах, зазнаючи тяжкої роботи, бiйки, лайки i того, що гiрше за все це.

Коханкою — вiддавши все тому, хто занапастив її.

А нарештi тепер — схотiвши оборонити людей вiд ворожого заходу.

Це був кiнець i вiнець її земних пригод, найвища болюча нота в тужливiй пiснi її змученого життя.

Найвища i остання…

Гостро вдарив дзвоник.

Сповнилась свiтлиця людьми.

Ввiйшли присяжнi.

Вони обвинуватили Романа, а Левантину… Вони були добрi: всi, опрiч одного, були певнi, що вона винна, не може не бути винна, але пожалiли її, помилували…

Але що їй з того?

Вона вернулася до тюрми, щоб скинути рештантську одежу, i скоро дiйшла до свого мiсця, що на йому промучилась, убиваючи своє тiло й душу п'ять мiсяцiв, упала i не могла встати. Занедужала тяжко i вже не звелась на ноги нiколи. Зiнько, приїхавши по неї з села, не побачив навiть її могилки.

Умерла серед похмурих, огидних стiн з гратами.

Нi один сонячний промiнь не осяяв їй обличчя в час смертний.

Нi одна рiдна щира рука не стиснула їй руки.

Над нею схилились тiльки попсованi неволею й грiхом обличчя.

Це були обличчя таких безщасних, як i вона… хоч i не таких прекрасних i чистих душею.

Тихо, i тяжко, i сумно без мiри затихала й затихла пiсня покривдженого людського життя.

Без сонця затихла, i те, що творило ту пiсню, сховалося в землi пiд невеличкою могилкою на острожному кладовищi.

Без сонця вмерла дiвчина, i тiльки її могилку цiлує сонце. Воно свiтить ясно i добрим i злим; свiтить i на її могилку, i Романовi в далекому Сибiру, i тим, що вiдбувають кару за його мордування, i тим, кого судять, i тим, хто судить. Сяє однаково i над хатами, i над городянськими будинками — скрiзь, де люди зробили собi з широкого й ясного свiту тiсний свiт неволi й темряви, звiрячої боротьби за шматок хлiба, за право жити, там, де щедра рука могучої природи розлила багатство життя i способiв до життя i де люди силкуються всiма можливими заходами завдати один одному якомога бiльше муки, неволi й кривди.

Думки про це не покидають i Зiнька.

Сумно тепер у Сивашевiй сiм'ї.

Дениса вже там давно нема: не могли простити йому, що не оборонив Романа, сам оддав на мордування. Живе Денис окремо, багатiє. Старий батько згорбився, бiлий як молоко зробився, за малий час зовсiм постарiвся. Осумнiв i Зiнько i, вкупi з батьком та з матiр'ю, часто згадує i Левантину бiдолашну, i безщасного Романа, що блукає в холодному Сибiру, нудьгуючи за рiдним краєм. I думає Зiнько про те, чи то божа воля, чи то люди самi такий лад промiж себе завели, що як кому так i гарно серед його жити, а як кому дак нiяк не можна. I треба б, щоб краще зробити, та як?

Думає по-простому, по-мужицькому, але його думки займають зглибока те, що не дає спокою всiм чесним душам, усiм благородним серцям, намученим загадкою людського життя, натомленим працею задля того, щоб здiйснити людське щастя…

У Чернiговi, 1900.