Читать книгу: «Про Гетьмана Сагайдачного», страница 6

Тiльки тепер козаки були вже не потрiбнi королевi, сила ж їхня лякала польське панство, i через те король, передавши Сагайдачному через посланцiв трохи грошей на лiкаря, щоб гоїти його рану, переказав тiльки, що волю свою з приводу козацьких домагань подасть через комiсарiв. Пiсля того ж як Сагайдачний розпустив козакiв i повернувся у Київ, до нього прибули комiсари i сказали, що по волi короля вiйсько козацьке повинно бути зменшене до двох, а найбiльше до трьох тисяч, останнi ж козаки, щоб повернулися у пiдданство панам; що ж до вiри, то, мовляв, козакам як i досi не було нiякої кривди, так i надалi не буде.

Така лиха одповiдь короля тяжко вразила недужого на рану гетьмана. Всi його надiї на пiднесення українського нацiонального життя шляхом миру та згоди з польським урядом, разом з мрiями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, зрештою розвiялися. Вiн зрозумiв, що кров козакiв i його власна кров, пролита за Польщу, тiльки змiцнила ворога козацтва. Розкраяним своїм серцем вiн почав передчувати собi смерть од рани, добутої у вiйнi не за свiй рiдний край, а за щастя ворога свого народу, i у останнi днi життя душа гетьмана оповилася нудьгою за покривджену Україну.

За невеликий час до смертi Сагайдачний склав духовну, одписавши свої маєтки на українськi братства Київське й Львiвське, а 10 квiтня року 1622 помер серед своїх прихильникiв i спiвробiтникiв по працi над вiдновленням нацiонального українського життя.

Поховано було Сагайдачного надзвичайно урочисто. Школярi Братської школи читали над його домовиною похвальнi вiршi, прославляючи мужнiсть небiжчика гетьмана та любов його до свого народу й до освiти. Тi вiршi згодом виданi були окремою книжкою.