У Церкві, як ми вже казали, стався розкол. Королева Джованна схилялася на бік папи-розкольника, внаслідок чого Урбан закликав Карла, герцога Дураццо, нащадка неаполітанських королів, оголосити про свої права на Неаполь; Карл захопив там владу, а королева була змушена тікати до Франції. Обурений французький король послав до Італії Людовіка Анжуйського, щоб той повернув королеві владу в Неаполі, вигнав Урбана з Рима і посадив там антипапу. Однак іще на початку цієї справи Людовік помер, військо його розпалось і повернулося до Франції. Папа тоді прибув до Неаполя й ув’язнив дев’ятьох кардиналів, які були на боці Франції й антипапи. Потім він озлобився на короля, який відмовився призначити одного з його небожів правителем Капуї, але удав, що не надає цій відмові великого значення, і попросив короля віддати йому для проживання місто Ночеру. Там він спорудив фортецю і почав готуватися до війни з метою відняти в короля його королівство, але король узяв його в облогу в Ночері, і папі довелося тікати в Геную, де він і стратив ув’язнених ним кардиналів. Звідти він повернувся до Рима, де призначив двадцять нових кардиналів, аби збільшити розкіш свого двору. Тоді ж король Неаполітанський Карл вирушив до Угорщини, де його обрали правителем; невдовзі він там помер, залишивши в Неаполі свою дружину з двома дітьми, Владиславом і Джованною. Водночас Джан Галеаццо Вісконті вбив свого дядька Бернабо, став у Мілані єдиним правителем, і мало йому було всієї Ломбардії – він хотів приєднати до неї Тоскану, однак помер саме тоді, коли вже готовий був заволодіти нею і коронуватись італійським королем. Урбана VI змінив Боніфацій IX. Антипапа Климент теж помер в Авіньйоні, і папою обрали Бенедикта XIII.

XXXIV

У ті часи в Італії було безліч військових найманих загонів – англійських, німецьких, бретонських, що з них деяких приводили туди чужоземні державці, котрі прибували в Італію, деяких посилали папи, коли перебували в Авіньйоні. До послуг цих військових загонів удавалися потім усі італійські властителі, що воювали між собою, поки Лодовіко да Кунео, житель Романьї, не набрав сильний загін італійських найманців, який дістав ім’я святого Георгія. Мужність і дисципліна цього загону затьмарили славу чужоземних військ і повернули її італійським воїнам. Відтоді італійські державці, воюючи між собою, стали використовувати тільки італійських найманців. Оскільки між папою і римлянами виник розбрат, папа поїхав до Ассізі й залишався там до ювілею 1400 року. Римлянам, натомість, було вигідно, щоб ювілейного року папа перебував у Римі, тому вони знову погодилися прийняти сенатора-іноземця, якого призначав папа, і допустили, щоб папа зміцнив замок Святого ангела. Повернувшись на цих умовах до Рима, він, щоб збагатити церковну скарбницю, звелів, аби річний прибуток із кожного вакантного бенефіцію надходив до папської скарбниці. Хоча після смерті Джана Галеаццо, герцога Міланського, лишилися двоє синів – Джованні Марія Анджело і Філіппо, держава ця розпалась. У колотнечі, що почалася, Джованні Маріа Анджело загинув, а Філіппо певний час був ув’язнений у павійській фортеці, де йому вдалося зберегти життя завдяки вірності й спритності коменданта. Серед тих, хто заволодів містами, що належали їхньому батькові, був Ґульєльмо делла Скала. Йому довелося знову тікати під захист Франческо да Каррари, державця Падуї, який допоміг йому знов утвердитись у Вероні, однак не надовго, бо за наказом цього Франческо його отруїли, і той сам заволодів містом. Але тоді жителі Вінченци, які мирно жили до того часу під владою роду Вісконті, почали побоюватися посилення Падуї та перекинулися до венеційців, котрі оголосили Франческо війну і спершу відібрали в нього Верону, а потім і Падую.

XXXV

На той час помер папа Боніфацій і обрано було Інокентія VII. Народ звернувся до нього з проханням повернути фортеці, а також відновити народні вольності, на що папа відповів відмовою. Народ покликав на допомогу короля неаполітанського Владислава. Проте невдовзі вони помирились, і папа, який зі страху перед народом утік до Вітербо, повернувся до Рима, де зробив свого небожа Лодовіко графом Марки. Потім він помер, і папою обрали Григорія XII, з умовою, що він відмовиться від папського престолу, якщо й антипапа відмовиться від своїх зазіхань. Щоб удовольнити бажання кардиналів і спробувати припинити розкол у церкві, антипапа Бенедикт прибув до Портовенере, а Григорій до Лукки, де почалися перемовини. Вони, однак, ні до чого не привели, тож кардинали одного і другого претендента від них відвернулись, і Бенедикт вирушив до Іспанії, а Григорій до Ріміні. Що ж до кардиналів, то вони за підтримки Бальтазара Косси, кардинала і легата Болоньї, зібрали в Пізі церковний собор, на якому обрали папою Олександра V. Новий папа відразу ж відлучив від церкви короля Владислава, а його королівство передав Людовіку Анжуйському, після чого вони обоє разом із флорентійцями, генуезцями, венеційцями та болонським легатом Бальтазаром Коссою напали на Владислава і відібрали в нього Рим. Але в розпал цієї війни Олександр помер, а на його місце обрали Бальтазара Коссу, який прибрав імення Іоанн.

XXIII

Бальтазар Косса негайно покинув Болонью, де його обрали, і вирушив до Рима, з’єднавшись там із Людовіком Анжуйським, який прибув із військом із Провансу. Вони стали до бою з Владиславом і розгромили його, однак із вини кондотьєрів не змогли завершити перемогу, тож король невдовзі знову зібрався на силі та ще раз захопив Рим, змусивши папу тікати до Болоньї, а Людовіка до Провансу. Папа взявся обдумувати, як йому послабити Владислава, і з цією метою постарався зробити так, щоб імператором обрали Сиґізмунда, короля угорського. Він переконав його прибути до Італії, зустрітись із ним у Мантуї, і там вони вирішили скликати вселенський собор для припинення розколу в Церкві, яка, об’єднавшись, успішно могла б протистояти своїм ворогам.

XXXVI

Було тоді троє пап: Григорій, Бенедикт і Іоанн; їхнє суперництво послаблювало Церкву і позбавляло її поваги. Всупереч бажанню папи Іоанна, місцем собору обрали Констанцу в Германії. Хоча зі смертю короля Владислава не стало причини, з якої папі спало на думку зібрати цей собор, він уже не міг відмовитися від обіцянки прибути на нього. Його привезли в Констанцу, там він за кілька місяців із запізненням усвідомив свою помилку і спробував утекти, але його ув’язнили і змусили відректися від влади. Один із антипап, Григорій, прислав повідомлення про відмову від папства, а іншого, Бенедикта, який не захотів відректися, було засуджено як єретика; покинутий своїми кардиналами, він урешті-решт теж був змушений відректися. Собор обрав папою Оддоне з роду Колонни, який прибрав ім’я Мартіна V, і так Церква об’єдналася, після того як протягом сорока років нею правили відразу кілька пап.

XXXVII

Як ми вже казали, Філіппо Вісконті був тоді ув’язнений у павійській фортеці. Але на той час помер Фачіно Кане, який, скориставшись ломбардськими розбратами, захопив Верчеллі, Алессандрію, Новару й Тортону і набрав чимале багатство. Не маючи нащадків, він залишив свої володіння у спадок дружині своїй Беатріче і заповідав друзям домогтися, щоб вона одружилась із Філіппо. Ставши вельми могутнім завдяки цьому шлюбу, Філіппо знову заволодів Міланом і всім ломбардським герцогством, а потім, щоб показати вдячність за такі великі благодіяння так, як це роблять майже всі правителі, він звинуватив дружину свою Беатріче у зраді та вбив її. Коли ж могутність його остаточно утвердилася, він, щоб утілити задуми батька свого Джана Галеаццо, почав міркувати про напад на Тоскану.

XXXVIII

Король Владислав, помираючи, залишив сестрі своїй Джованні, окрім держави, ще й велике військо, яким командували наймайстерніші в Італії кондотьєри, а першим серед них був Сфорца да Котіньйола, котрий відзначався особливою сміливістю. Королева, бажаючи зняти з себе ганебне звинувачення в тому, що біля неї постійно перебуває такий собі Пандольфелло, якого вона виховала, взяла собі за чоловіка Якопо делла Марку, француза королівської крові, з умовою, що він вдовольниться титулом князя Тарантського, а королівський титул і королівську владу залишить їй. Та ледве він прибув до Неаполя, солдати оголосили його королем, унаслідок чого між ним і дружиною виникла велика чвара, в якій перемагали то він, то вона. Однак урешті-решт влада в державі дісталася королеві, яка невдовзі почала ворогувати з папою. Тоді Сфорца вирішив довести її до того, щоб вона цілком залежала від нього, і з цією метою зовсім несподівано оголосив про свою відмову залишатися в неї на службі. Так вона несподівано залишилася без війська – і могла тільки звернутися по допомогу до Альфонса, короля Арагону й Сицилії, котрого вона всиновила, та взяти на службу Браччо да Монтоне, полководця, уславленого не менше, ніж Сфорца, і до того ж ворога папи, у якого той відняв Перуджу та деякі інші землі, що належали Церкві. Невдовзі вона помирилась із папою, та Альфонс Арагонський, побоюючись, аби вона не обійшлась із ним, як колись із чоловіком, почав потихеньку прибирати до рук фортеці. Взаємні підозри в них дедалі посилювались, і дійшло до збройних сутичок. За допомогою Сфорца, який повернувся до неї на службу, королева здолала Альфонса, вигнала його з Неаполя, анулювала всиновлення і замість нього всиновила Людовіка Анжуйського. А через це виникли нові війни між Браччо, який став на бік Альфонса, і Сфорца, який підтримував королеву. Під час цієї війни Сфорца при переході через річку Пескару потонув, тож королева знову залишилася без війська і була б позбавлена престолу, якби їй не допоміг Філіппо Вісконті, герцог Міланський, який змусив Альфонса повернутися до себе в Арагон. Однак Браччо, якого не бентежило те, що Альфонс залишив його, і далі воював із королевою. Він узяв в облогу Аквілу; але тут папа, який не вважав піднесення Браччо вигідним для церкви, взяв до себе на службу Франческо, сина Сфорца, той несподівано напав на Браччо поблизу Аквіли, переміг його і вбив. З боку Браччо залишився тільки син його Оддоне; папа відняв у нього Перуджу, але залишив його володарем Монтоне. Невдовзі його вбили в Романьї, де він воював на службі у флорентійців, тож із усіх товаришів Браччо залишився тільки один, і цей чоловік зажив значної ратної слави. Це був Нікколо Піччініно.

XXXIX

Оскільки я вже довів свою оповідь до часу, який вказав від початку, і оскільки найістотніше з того, про що мені лишилося розповісти, належить до воєн флорентійців і венеційців із Філіппо, герцогом Міланським, про що буде розказано, коли ми говоритимемо саме про Флоренцію, я свою оповідь перериваю і тільки нагадаю про становище в Італії, про її правителів і про війни, які в ній тривали на той час, до якого ми дійшли.

Якщо говорити про найзначніші держави, то королеві Джованні II належали королівство Неаполітанське, Марка, частина папських земель і Романья. Але частина міст у цих землях підкорялася Церкві, частина підкорялася законним правителям або ж була підвладна тиранам, які захопили там владу: так, у Феррарі, Модені й Реджо панували д’Есте, у Фаенці – рід Манфреді, в Імолі – Алідозі, у Форлі – Орделаффі, у Ріміні й Пезаро – Малатеста, а в Камеріно – рід Варано. Частина Ломбардії визнавала владу герцога Філіппо, частина підкорялася венеційцям, бо всі дрібніші володіння в цій провінції було знищено, за винятком герцогства Мантуанського, де панував рід Ґонзаґи. Більша частина Тоскани належала флорентійцям, незалежними лишалися тільки Лукка і Сієна, причому Луккою володіли Ґвініджі, а Сієна була вільною. Генуезці то мали волю, то потрапляли під владу або французьких королів, або роду Вісконті, животіли безславно і вважались одними з найбільш незначних громадянств. Жоден із цих головних правителів не мав власного війська. Герцог Філіппо замкнувся в своєму палаці й не навертався нікому на очі, всі його війни вели довірені воєначальники. Венеційці, ледве їхні честолюбні погляди звернулися до суходолу, самі відмовилися від зброї, яка принесла їм таку славу на морі, і, за прикладом інших італійців, довірили керувати своїм військом чужоземцям. Папа, якому духовний сан воювати не дозволяв, і королева Джованна Неаполітанська, як особа жіночої статі, з необхідності вдавалися до того, що інші державці чинили через недогляд. Тій самій необхідності підкорялися флорентійці: дворянство їхнє в безперервних громадянських чварах було перебите, держава перебувала в руках людей, які звикли торгувати, які військову справу й успіх у ній довіряли іншим. Отож італійські збройні сили були в руках або дрібних володарів, або воїнів, які не були державцями: перші набирали військо не для зростання своєї слави, а лише для того, щоб стати багатшими або бути в більшій безпеці; другі, змалку виховані для військової справи, нічого більше не вміли і тільки на неї й могли розраховувати, якщо хотіли досягти багатства та могутності. Серед них у той час найбільшу славу мали Карманьйола, Франческо Сфорца, Нікколо Піччініно – учень Браччо, Аньйоло делла Перґола, Лоренцо і Мікелетто Аттендолі, Тарталья, Якопаччо, Чекколіно з Перуджі, Нікколо да Толентіно, Гвідо Торелло, Антоніо даль Понте ад Ера і ще багато до них подібних. Треба додати також дрібних володарів, про яких уже згадували, і ще римських баронів Орсіні й Колонна, а також синьйорів і дворян королівства Неаполітанського в Ломбардії, – усі вони зробили з військової справи ремесло і ніби домовилися між собою поводитись так, щоб очолювати військо ворожих сторін, а за можливості обидві ці сторони приводити до загибелі. Урешті-решт вони до того принизили військову справу, що навіть найпересічніший воєначальник, у якому виявилася б хоч тінь стародавньої доблесті, зміг би вкрити їх ганьбою на великий подив усієї Італії, яка так нерозсудливо шанувала їх. У подальшій оповіді моїй повно буде цих нікчемних правителів та їхніх найганебніших воєн, але, перш ніж розповісти ці подробиці, потрібно мені, як я обіцяв, повернутись і розказати про походження Флоренції, щоб кожен зрозумів, яке було становище цієї держави у ті часи і як серед лих, що спіткали Італію впродовж тисячі років, досягла вона нинішнього свого стану.

Книга друга

І

Серед великих і дивовижних справ, притаманних республікам і монархіям давнини та нині забутим, є гідний відзначення звичай засновувати всюди нові держави й міста. Бо ніщо не може бути більш гідним мудрого правителя чи благополучної республіки, а також кориснішого для будь-якої провінції, ніж заснування нових міст, що дають людям змогу успішно захищатись і в безпеці обробляти свої поля. Стародавнім людям робити це було нескладно, бо вони зазвичай посилали в землі завойовані або порожні нових жителів у поселення, що називалися колоніями. Завдяки цьому не тільки виникали нові міста, а й переможцеві легше було володіти завойованою країною, пустельні місцини заселялись, і населення держави значно правильніше розподілялося по її землях. Приводило це також до того, що, коли добробут діставався легше, люди швидше розмножувалися, були значно енергійнішими у нападі на ворога і значно стійкішими в обороні. Оскільки такий устрій через погане управління монархіями та республіками припинив існування, багато держав занепали: адже тільки він забезпечував міцність держав і зростання їхнього населення. Міцності досягають завдяки тому, що заснована правителем у завойованих землях колонія є своєрідною фортецею, пильним вартовим, що тримає людей у покорі. Без такого ладу жодна країна не може бути заселена цілком, із правильним розподілом жителів. Бо не всі землі в ній однаково родючі й однаково сприятливі для життя, що й призводить в одному місці до надмірного скупчення людей, у другому – до їхньої нестачі, і якщо немає можливості переселяти частину населення звідти, де його забагато, туди, де його бракує, уся країна занепадає: місця, де малолюддя, перетворюються на пустелю, місця, де перенаселення, зубожіють. Оскільки сама природа не може усунути ці несприятливі обставини, тут необхідна людська діяльність: нездорові краї стають більш сприятливими для життя, коли в них одразу оселяється велика кількість людей, котрі, обробляючи землю, роблять її більш родючою, а розводячи вогонь, очищують повітря. Доказом може бути Венеція, розташована у місцевості болотистій та нездоровій: переселення туди відразу значної кількості людей оздоровило її. У Пізі через шкідливі випари у повітрі не було достатньої кількості жителів, поки Генуя та її узбережжя не стали зазнавати набігів сарацинів. І от через ці набіги у Пізу переселилася така кількість вигнанців зі своєї батьківщини, що вона стала велелюдною і могутньою. Відтоді, як щез звичай засновувати колонії, складніше стало утримувати завойовані землі, малолюдні місцевості не заселяються, а перенаселені не можуть позбутися надлишку жителів. Так і сталося, що в усьому світі, а особливо в Італії, багато місцин порівняно з давниною знелюдніли. І все це було і до сьогодні є наслідком того, що правителі не прагнуть справжньої слави, а республіки – ладу, що заслуговував би на схвалення. У давнину ж заснування колоній часто приводило до появи нових міст і постійного зростання тих, що виникли раніше. До них належить Флоренція, яка походить від Ф’єзоле і зростання якій забезпечив приплив колоністів.

II

Очевидно, як це й довели Данте і Джованні Віллані, що містяни Ф’єзоле, розташованого на вершині гори, бажали, щоб ринки його були більш велелюдні та більш доступні для всіх, хто хотів би доправити на них свої товари, і для цього постановили, що вони розташовуватимуться не на горі, а на рівнині, між підніжжям гори й річкою Арно. Я вважаю, що ринки ці спричинили зведення поряд із ними перших будівель: купці потребували приміщень для товарів, і з часом ці приміщення стали постійними будівлями. Згодом, коли римляни перемогли карфагенян і убезпечили Італію від чужоземних нашесть, кількість цих будівель істотно зросла. Адже люди живуть у складних умовах тільки несамохіть, і якщо страх перед війною змушує їх віддавати перевагу місцям, укріпленим самою природою і важкодоступних, то, позбувшись небезпеки, вони іще охочіше оселяються в місцях значно менш суворих і більш доступних, – бо це зручніше. Безпека, яку завоювала для Італії слава Римської республіки, сприяла такому зростанню (ми вже про це говорили) зведення житлових будівель, що вони утворили містечко, яке спершу мало назву Вілла-Арніна. Потім у Римі почалися громадянські війни, спочатку між Марієм і Суллою, пізніше між Цезарем і Помпеєм, а потім між убивцями Цезаря і тими, хто хотів помститися за його смерть. Спершу Сулла, а після нього ті троє римських громадян, котрі, помстившись за вбивство Цезаря, поділили між собою владу, відправили у Ф’єзоле колоністів, які майже всі оселилися на рівнині, поблизу міста, що вже будувалося. Зростання населення настільки примножило кількість будівель і городян і такий громадський устрій установився в ньому, що він уже мав право вважатись одним із міст Італії. Що ж до походження імені Флоренція, то тут думки різняться. Одні вважають, що воно походить від Флорина, одного з ватажків колоністів, інші стверджують, що спершу говорили не «Флоренція», а «Флуенція», оскільки містечко було розташоване поряд із руслом Арно, і наводять свідчення Плінія, який пише: «Флуентійці живуть біля русла Арно». Твердження це, однак, може й не бути правильним, бо в тексті Плінія йдеться про те, де жили флорентійці, а не як вони називалися. Цілком імовірно, що власне слово «флуентійці» – помилка, бо Фрондін і Корнелій Тацит, які писали майже тоді ж, коли і Пліній, називають місто і його жителів Флоренцією і флорентійцями, бо вже в часи Тіберія ними правили у той самий спосіб, що й іншими містами Італії. Тацит передає, що до імператора від флорентійців було відправлено посланців просити про те, щоб води К’яни не спускали в їхній край. Здається безглуздим, щоб те саме місто мало водночас дві назви. Тому я вважаю, що воно завжди називалося Флоренцією, хоч звідки походить ця назва, а також що воно, хоч які причини його заснування, виникло у часи Римської імперії та вже за перших імператорів згадувалось у працях істориків. Коли варвари спустошували імперію, Флоренція зазнала руйнації від рук остготського короля Тотіли і за двісті п’ятдесят років знову відбудована Карлом Великим. Відтоді до 1215 року вона жила, поділяючи в усьому долю тих, хто правив тоді Італією. Нею спершу володіли нащадки Карла, потім Беренгарій і насамкінець германські імператори, як ми це показали в нашому загальному нарисі. У ті часи флорентійці не мали можливості ні піднестися, ні вчинити щось гідне пам’яті нащадків через могутність тих, кому підкорювалися. Проте 1010 року, в день святого Ромула, який особливо шанували ф’єзоланці, флорентійці захопили Ф’єзоле і зруйнували це місто, зробивши це або зі згоди імператора, або в такий час, коли між смертю одного імператора і коронуванням іншого народи почуваються трохи вільнішими. Але взагалі мірою того, як в Італії зміцнювалася влада пап і послаблювалася влада германських імператорів, усі міста цієї країни досить легко припиняли підкорятися правителеві. 1080 року, за часів Генріха III, коли всю Італію було поділено, – одні були на боці папи, а інші на боці імператора, – флорентійці зберігали єдність до 1215 року і підкорялися переможцеві, не шукаючи нічого, крім безпеки. Але як у тілі людському, – що в більш похилому віці заволодіває ним хвороба, то вона небезпечніша і смертельніша, – так і у Флоренції жителі її пізніше за інших поділилися на дві ворожі партії, та зате й більше постраждали від цього поділу. Причина перших незгод досить широко відома, бо про неї багато розповідали Данте й інші письменники. Однак і мені слід коротко розказати про неї.

III

Серед впливових родин Флоренції наймогутнішими були дві – Буондельмонті й Уберті, а безпосередньо вслід за ними йшли Амідеї і Донаті. Дама з роду Донаті, заможна вдова, мала дочку надзвичайної вроди. Збиралася вона віддати її за месера Буондельмонте, юного кавалера і главу цього роду. Чи то через неуважність, чи то переконана, що завжди встигне це зробити, вона нікому про свій намір не повідомила, проте стало відомо, що з месером Буондельмонте бере шлюб одна дівиця з роду Амідеї. Дама була неймовірно розчарована, однак вона все ж сподівалася, що краса її дочки може зруйнувати той шлюб, поки його ще не укладено. Якось вона побачила, що месер Буондельмонте сам, без супроводу йде в напрямку її будинку, й одразу ж спустилася на вулицю, ведучи за собою дочку. Коли юнак проходив повз них, вона рушила до нього назустріч, кажучи: «Я дуже рада, що ви одружуєтеся, хоча призначала для вас за дружину мою дочку». І тут вона, відчинивши двері, показала йому дівчину. Кавалер, побачивши, яка вона прекрасна, і зметикувавши, що знатністю роду та багатством посагу вона нітрохи не поступається тій, з якою він зібрався брати шлюб, запалав таким бажанням володіти нею, що, не думаючи вже про свою обіцянку, про тяжку образу, якою стало б її порушення, і про лиха, які були б наслідком, відповів: «Якщо ви призначали мені свою дочку, я виявив би невдячність, відмовившись від неї, поки я ще вільний». І, не гаючи ані хвилини, він одружився. Справа ця, ледве вона стала відома, надзвичайно обурила родину Амідеї, а також Уберті, які були їм родичі. Вони зібралися разом з іншими своїми родичами і вирішили, що ганьбою було б стерпіти таку образу і що єдиною гідною помстою за неї може бути смерть месера Буондельмонте. Дехто, щоправда, звертав увагу на лиха, до яких мала призвести така помста, але Моска Ламберті заявив, що хто довго обмірковує справу, ніколи нічого не здійснить, а закінчив свою промову відомим висловом: «Що зроблено, то зроблено». Скоїти це вбивство вони доручили Мосці, Стьятті Уберті, Ламбертуччо Амідеї й Одеріґо Фіфанті. Зранку на Великдень ці четверо сховались у будинку Амідеї між Старим мостом і Сан Стефаном. Коли месер Буондельмонте переїжджав через річку на своєму білому коні, вважаючи, що забути образу так само легко, як порушити обіцянку, вони напали на нього біля спуску з мосту під статуєю Марса і вбили. Через це вбивство стався розкол у всьому місті, одні стали на бік Буондельмонті, інші – Уберті. І оскільки обидва ці роди мали палаци, фортеці та озброєних людей, вони воювали протягом багатьох років, але жодна сторона не могла добитися вигнання іншої. Миром їхня вворожнеча теж не завершилася, хіба що затихала часом у перемир’ях. Так вони залежно від обставин то трохи заспокоювалися, то знову спалахували люттю.

IV

Колотнеча ця тривала у Флоренції аж до часів короля неаполітанського Фрідріха II, який вирішив збільшити сили свої для боротьби з Папською державою і, щоб зміцнити свою владу в Тоскані, підтримав Уберті з їхніми прибічниками, і ті за його допомогою вигнали Буондельмонті з Флоренції. І от наше місто поділилося на ґвельфів і ґібелінів, як це вже давно сталося в усій Італії. Не здається мені зайвим нагадати, які роди опинилися в одній партії, а які в іншій. Отже, на боці ґвельфів були Буондельмонті, Нерлі, Россі, Фрескобальді, Моцці, Барді, Пульчі, Герардіні, Форабоскі, Баньєзі, Гвідалотті, Саккетті, Маньєрі, Лукардезі, К’єрамонтезі, Компьйоббезі, Кавальканті, Джандонаті, Джанфільяцці, Скалі, Гвальтеротті, Імпортуні, Бостікі, Торнаквінчі, Векк’єтті, Тозінгі, Аррігуччі, Альї, Сіці, Адімарі, Вісдоміні, Донаті, Пацці, Делла Белла, Ардінгі, Тедальді, Черкі. На бік ґібелінів стали Уберті, Маннельї, Убріакі, Фіфанті, Амідеї, Інфагаті, Малеспіні, Сколарі, Гвіді, Галлі, Капп’ярді, Ламберті, Сольданьєрі, Тоскі, Ам’єрі, Брунеллескі, Капонсаккі, Елізеї, Абаті, Тедальдіні, Джьокі, Галігаї. Окрім того, до тієї та іншої сторони цих родин нобілів приєдналися роди пополанів, тож майже все місто було заражене їхніми чварами. Вигнанці з Флоренції, ґвельфи сховались у краю Верхнього Валь д’Арно, де була більша частина їхніх фортець, і там вони оборонялися від своїх ворогів, як тільки могли. Та коли помер Фрідріх, ті з добре забезпечених флорентійських містян, яким народ найбільше довіряв, вирішили, що краще припинити ворожнечу серед громадян, ніж губити батьківщину, продовжуючи розкол. Діяли вони настільки успішно, що ґвельфи, забувши свої образи, повернулись, а ґібеліни прийняли їх без підозр. Коли це примирення здійснилося, вони вирішили, що настав час для того, щоб заснувати такий спосіб правління, за якого можна було б жити вільно і підготуватись до захисту, поки новий імператор не зібрав сили.

V

Вони поділили місто на шість частин і обрали дванадцятьох містян – по два від кожної сестьєри, – які мали правити містом: називалися вони старійшинами і мусили щороку змінюватися. Щоб уникнути будь-якого приводу для ворожнечі внаслідок судових рішень, призначали, не з громадян міста, двоє суддів, один із яких називався капітан, а другий подеста; їм були підсудні всі цивільні й кримінальні справи, що виникали між громадянами. А оскільки жоден лад не може існувати без охорони, було набрано двадцять озброєних загонів у місті й сімдесят шість у сільських округах. До цих загонів було приписано всю молодь, і кожному молодому флорентійцеві було наказано з’являтися зі зброєю до свого загону, коли громадян закликатимуть до зброї наказом капітана або старійшин. Знамена в загонах були не однакові, а відповідали озброєнню: зокрема, в арбалетчиків були свої значки, у щитоносців – свої. Щороку на Трійцю новим воїнам надзвичайно урочисто видавали знамена та призначали нових командирів загонів. Щоб іще краще оснастити своє військо та водночас дати можливість усім, кого потіснить ворог, швидко знайти місце зборів і з новими силами рушити в бій, флорентійці вирішили, що військо завжди має супроводжувати колісниця, запряжена волами в червоних попонах, а на ній має бути червоно-білий прапор. Коли військо вирушало в похід, цю колісницю доправляли на Новий ринок і урочисто вручали главам народу. А щоб усі справи флорентійців здавалися ще більш блискучими, вони мали дзвін, названий Мартінелла, у який били протягом місяця перед початком воєнних дій із наочною метою дати ворогу можливість підготуватися до захисту. Скільки розважливості було в серцях цих людей і скільки великодушності, що раптовий напад на ворога, який сьогодні вважають діянням шляхетним і мудрим, тоді розглядали як діяння негідне і підступне. Дзвін цей теж незмінно був при війську як засіб для подання сигналів вартовим і всім іншим воїнам.

VI

Саме на цьому громадському й військовому ладі ґрунтувалася воля флорентійців. Не можна й уявити собі, якої сили й міці досягла Флоренція за дуже короткий час. Вона не тільки стала на чолі всієї Тоскани, її вважали одним із перших міст-держав Італії, і хтозна, якої ще величі вона могла досягти, якби не виникали в ній так часто нові й нові чвари. Протягом десяти років існувала Флоренція за такого устрою, і за цей час змусила укласти з нею союз Пістою, Ареццо і Пізу. Повертаючись із-під Сієни, флорентійці захопили Вольтерру та зруйнували, окрім того, кілька укріплених містечок, переселивши їхніх жителів у Флоренцію. Усе це було здійснено за порадою ґвельфів, могутніших, ніж ґібеліни, яких народ ненавидів за зверхню поведінку в той час, коли вони правили у Флоренції під егідою Фрідріха II: партію Церкви флорентійці взагалі більше любили, ніж партію імператора, бо за допомогою папства сподівалися зберегти волю, під владою ж імператора побоювались її втратити. Однак ґібеліни не могли спокійно змиритись із тим, що влада вислизнула з їхніх рук, і чекали тільки нагоди знову захопити її. Їм здалося, що ця нагода настала, коли Манфред, син Фрідріха, захопив неаполітанський престол, що було відчутним ударом по могутності папства. Вони таємно змовились із ним з метою знову захопити владу, однак їм не вдалося діяти настільки таємно, щоб це не стало відомо старійшинам. Рада звинуватила родину Уберті, але ті замість підкоритися взяли до рук зброю і замкнулись у своїх будинках, немов у фортецях. Обурений народ озброївся і за допомогою ґвельфів змусив усіх ґібелінів покинути Флоренцію та шукати прихистку в Сієні. Звідти вони благали про допомогу Манфреда, короля Неаполітанського, і завдяки спритності месера Фарінати дельї Уберті війська цього короля завдали флорентійцям такої жорстокої поразки на берегах річки Арбії, що ті, хто залишився живим, шукали прихистку не у Флоренції, яку вважали для себе втраченою, а в Луцці.

VII

Манфред послав на допомогу ґібелінам на чолі своїх військ графа Джордано, досить відомого у ті часи воєначальника. Після перемоги граф із ґібелінами увійшов до Флоренції, підкорив її владі імператора, зняв усіх посадовців із їхніх постів і знищив усі постанови, що в них хоч якось виявлялась її воля. Здійснено це все було дуже грубо і викликало загальну ненависть містян, ворожість яких до ґібелінів так посилилася, що це призвело згодом до їхньої загибелі. Справи королівства змусили графа Джордано повернутися до Неаполя, і королівським намісником у Флоренції він залишив графа Гвідо Новелло, володаря Казентіно. Той скликав у Емполі раду ґібелінів, на якій усі висловили думку, що для збереження в Тоскані влади ґібелінської партії необхідно зруйнувати Флоренцію, бо весь народ її на боці ґвельфів і самої Флоренції буде досить, аби партія Церкви знову зібралася на силі. Проти такого жорстокого вироку, винесеного такому благородному місту, не протестував жоден громадянин, жоден друг його, окрім месера Фарінати дельї Уберті, який, ні перед чим не зупиняючись, став відкрито захищати Флоренцію, говорячи, що доклав багато зусиль і зазнав багатьох небезпек тільки для того, щоб жити на батьківщині, що тепер аж ніяк не схильний відкинути те, чого так прагнув і що дароване було йому долею, а, навпроти, радше стане для тих, у кого інші наміри, таким самим ворогом, яким він був для ґвельфів; якщо ж хтось із присутніх боїться своєї батьківщини, нехай спробує згубити її, – він зі свого боку вирушить на її захист зі всією мужністю, яка надихала його, коли він виганяв ґвельфів. Месер Фаріната мав велику душу, був чудовим воїном, ватажком ґібелінів, і Манфред його дуже поважав. Промова його поклала край цим спробам, і ґібеліни почали обмірковувати інші способи утримання влади.