Історія Флоренції. Державець

Тим часом Юстиніан уклав з парфянами мир і вже замислив був послати нове військо на звільнення Італії, як йому перешкодили слов’яни, нові племена, що прийшли з півночі, переправились через Дунай і напали на Ілірію й Фракію, тож Тотілі вдалося захопити майже всю Італію. Нарешті Юстиніан здолав слов’ян і послав до Італії військо під командуванням євнуха Нарсеса, полководця вельми обдарованого, який, висадившись в Італії, розгромив і вбив Тотілу. Залишки готів, що розпорошилися після поразки, замкнулись у Павії та оголосили королем Тею. Переможець Нарсес захопив Рим і врешті-решт, у битві під Ночерою, розгромив Тею і вбив його. Після цієї перемоги в Італії вже не чули про готів, які панували тут сімдесят років, від Теодоріха до Теї.

VII

Та не встигла Італія позбутися влади готів, як Юстиніан помер, а його син і спадкоємець Юстин, намовлений дружиною своєю Софією, відкликав Нарсеса і замість нього послав до Італії Лонгина. Той за прикладом своїх попередників місцем свого перебування обрав Равенну, а крім того, встановив в Італії новий лад: не призначаючи, як це робили готи, провінційних правителів, він кожному місту, кожній більш-менш значущій місцевості дав окремих начальників, названих герцогами. За такого устрою Рим не мав ніяких привілеїв. Досі лишалися хоча б назви консулів і сенату, тепер їх було скасовано, і Римом правив герцог, якого щороку призначали з Равенни, тож Рим став просто Римським герцогством. Равеннський намісник імператора, що правив усією Італією, дістав назву екзарха. Такий поділ прискорив і остаточну загибель Італії, і її захоплення лангобардами.

VIІІ

Нарсес був надзвичайно обурений тим, що імператор позбавив його влади над провінцією, здобутою його звитягою і кров’ю. До того ж і Софія не вдовольнилася самим тільки приниженням – позбавленням влади, – а додала до цього глузливі слова: вона, мовляв, змусить його прясти, як інших євнухів. І от розлютований Нарсес підмовив Альбоїна, короля лангобардів, що правив тоді в Паннонії, захопити Італію. Як було вже сказано, лангобарди захопили землі вздовж Дунаю, залишені герулами й турингами, коли їх повів на Італію їхній король Одоакр. Там вони і перебували, поки королем у них не став Альбоїн, чоловік лютий і надзвичайно сміливий. Під його проводом вони перейшли Дунай, напали на Гунимунда, короля гепідів, що володів Паннонією, і розгромили його. Серед захоплених ними полонених була дочка короля Розамунда. Альбоїн узяв її за дружину і став володарем Паннонії. І такий він був лютий, що звелів зробити з Гунимундового черепа чашу, і пив із неї на знак пам’яті про свою перемогу. Покликаний до Італії Нарсесом, із яким його пов’язувала дружба від часів готської війни, він віддав Паннонію гунам, що повернулись, як ми вже казали, після смерті Аттіли до себе на батьківщину. Потім він прибув до Італії, переконався, що вона роздроблена, й одним ударом заволодів Павією, Міланом, Вероною, усією Тосканою, а також більшою частиною Фламінії, що зветься нині Романьєю. Такі численні й швидкі успіхи, здавалося, передують захопленню всієї Італії. З радощів він улаштував у Вероні бенкет і, не без впливу винних випарів, наказав наповнити вином Гунимундів череп і піднести його Розамунді, що сиділа напроти нього. При цьому він промовив навмисне голосно, так, щоб королева чула, що нехай на радощах вона вип’є разом зі своїм батьком. Слова ці були їй немов гострий ніж у серце, і Розамунда замислила помсту. Вона знала, що благородний лангобард на ймення Алмахільд, юнак до люті хоробрий, закоханий в одну з її служниць, і змовилась із цією жінкою зробити так, щоб він провів ніч із нею, королевою, замість своєї коханки. Та вказала йому, куди він має прийти на побачення, і він ліг у темному покої з Розамундою, вважаючи, що обіймає її служницю. Після того як усе сталося, Розамунда зізналася йому й дала йому вибір: або він уб’є Альбоїна й заволодіє назавжди і престолом, і нею, або буде страчений Альбоїном як осквернитель королівського ложа. Алмахільд погодився вбити Альбоїна, та, здійснивши це вбивство, вони побачили, що влади їм не захопити, до того ж почали побоюватися, щоб з ними не розправилися лангобарди, які Альбоїна любили. Тому, захопивши із собою всі королівські скарби, вони втекли в Равенну до Лонгина, де й були з почестями прийняті ним. Поки відбувались усі ці події, імператор Юстин помер, і спадкоємцем його став Тіберій, який так зав’яз у війні з парфянами, що не в змозі був надати хоч яку допомогу Італії. Лонгин вирішив, що настала для нього нагода стати за допомогою Розамунди та її золота королем лангобардів і всієї Італії. Він розповів про свій задум Розамунді й умовив її вбити Алмахільда, а його, Лонгина, взяти за чоловіка. Вона погодилась і, коли Алмахільд після лазні захотів пити, піднесла йому заздалегідь приготований кубок із отруєним вином. Відпивши до половини кубка, він раптом відчув, як йому розриває нутрощі, зрозумів, у чому річ, і примусив Розамунду допити решту отрути. Так, незабаром, обоє вони сконали, і Лонгин утратив надію стати королем.

ІХ

Тим часом лангобарди зібрались у Павії, яка стала столицею їхнього королівства, і оголосили королем Клефа. Він заново відбудував Імолу, зруйновану Нарсесом, захопив Ріміні й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному поході помер. Клеф поводився не тільки з чужинцями, а й зі своїми лангобардами так жорстоко, що вони тепер відчували відразу до королівської влади й вирішили не ставити над собою королів, а обрати тридцятьох герцогів і доручити їм управління країною. Таке рішення стало причиною того, що лангобарди так ніколи й не захопили всієї Італії: їхня влада сягала не далі Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселіче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлі, Чезена почасти змогли тривалий час оборонятися від них, почасти так ніколи і не були ними захоплені. Відсутність королівської влади послабила готовність лангобардів до війни, коли ж вони знову почали обирати королів, то, раз скуштувавши волі, були вже не такі слухняні й більш схильні до внутрішнього розбрату. Через це спершу зменшились їхні успіхи, а потім вони взагалі втратили Італію. Завдяки тому, що лангобарди опинилися в такому становищі, римляни й Лонгин змогли укласти з ними угоду, згідно з якою воєнні дії припинялись і за кожною зі сторін зберігалося те, що вона мала. На той час політична влада римських пап значно посилилася. Перших спадкоємців святого Петра за святість життя і чудеса так шанували люди і так поширилося християнство завдяки їхньому прикладу, що й правителі змушені були приймати його, щоб припинити смуту, яка панувала в світі. Через те, що імператор, прийнявши християнську віру, переніс престол свій до Константинополя, імперія римська ще дужче занепала, але зате римська церква значно посилилася. Проте до вторгнення лангобардів уся Італія підкорялася імператорам або королям, і папи не мали тоді іншої влади, ніж та, яку давала їм загальна пошана до їхнього життя та вчення. В усьому іншому вони підкорялись імператорам і королям, які часом страчували їх, а часом доручали управління державою. Та найбільше сприяв посиленню їхнього впливу на італійські справи король готів Теодоріх, коли переніс свою столицю до Равенни. Рим залишився без короля, а римляни заради безпеки своєї змушені були дедалі частіше шукати захисту в папи. Все ж таки влада ця тоді ще не надто посилилася: Римська церква домоглася тільки одного – за нею, а не за равеннською залишилася перша роль. Але прихід лангобардів і роздроблення Італії зробили папу сміливішим: він опинився ніби главою Рима, константинопольський імператор і лангобарди виявляли до нього повагу, отже, за його посередництва римляни могли вести перемовини і з лангобардами, і з Лонгином не як піддані, а як рівні. Так папи лишалися друзями то візантійців, то лангобардів, і їхнє значення від цього лише зростало. Саме в цей час, за правління імператора Іраклія, почався занепад східної імперії. Слов’янські народи, про які ми вже згадували, знову напали на Ілірію та, захопивши її, дали їй і своє ім’я – Словенія. Інші ж частини цієї імперії зазнали нападу спочатку персів, потім арабів, що вийшли з Аравії під проводом Мухамеда, і, нарешті, турків. Імперія втратила Сирію, Африку, Єгипет, і, бачачи її безсилля, папа вже не міг звертатися до неї по допомогу. Однак міць лангобардів дедалі зростала, папі треба було шукати нових союзників, і він попросив підтримки у франків та їхніх королів. Отож, усі війни, які в той час варвари вели в Італії, були значною мірою спричинені римськими первосвященниками, і всі варвари, нападів яких вона зазнавала, були майже завжди ними й покликані. Так само поводяться вони й зараз, і саме через це Італія залишається роздробленою й безсилою. Ось чому, розповідаючи про події, що відбувалися відтоді й дотепер, ми вже говоритимемо не про занепад імперії, остаточно переможеної, а про посилення влади римських первосвященників та інших державців, які правили Італією до вторгнення Карла VIII. Ми побачимо, як папи, спочатку застосовуючи лише силу церковних відлучень, потім відлучень і зброї водночас, разом із індульгенціями, стали грізними й благоговійно шанованими, а потім через негідне використання і того й іншого знаряддя силу першого звели нанівець, а щодо другого опинилися на милості тих, до кого зверталися по допомогу.

Х

Однак час повернутися до нашої оповіді. Коли на папський престол вступив Григорій III, а на лангобардський – король Айстульф, останній, порушивши укладені угоди, захопив Равенну й почав війну проти папи. З наведених уже причин Григорій, не покладаючись на константинопольського імператора через його слабкість і не довіряючи слову лангобардів, яке вони так часто порушували, заходився шукати допомоги у Франкському королівстві в Піпіна II, який із герцога Австразії й Брабанту виріс на франкського короля завдяки не стільки своїм достоїнствам, скільки заслугам свого батька Карла Мартелла і свого діда Піпіна. Це батько його Карл Мартелл, правитель королівства, розбив арабів у пам’ятній битві неподалік Тура на березі річки Луари, поклавши там не менше двохсот тисяч ворогів. Так син Мартелла Піпін і став завдяки батьковим заслугам правителем цього королівства. Папа Григорій, як ми вже казали, послав до нього по допомогу проти лангобардів. Піпін обіцяв допомогти, але повідомив папі, що спершу хотів би особисто побачитися з ним і віддати йому належну шану. Григорій вирушив у королівство франків, проїхав володіннями своїх ворогів лангобардів, і при цьому ніхто не чинив йому перешкод із пошани до віри. У королівстві франків король, як тільки можливо, вшанував Григорія і послав до Італії своє військо, яке взяло в облогу лангобардів у Павії. Айстульф був змушений просити миру, і франки погодилися на перемовини з ним на прохання папи, який не домагався смерті свого ворога, – він хотів, аби той жив, однак охрестившись. За укладеною із франками угодою Айстульф мусив повернути папі всі відібрані в нього землі, але, щойно франкське військо повернулося на батьківщину, він порушив угоду. Папа знову попросив допомоги в Піпіна, який удруге послав до Італії військо, розбив лангобардів, захопив Равенну і всупереч бажанню візантійського імператора віддав її папі разом із усіма володіннями, що підкорялись екзархату, додавши до цього ще Урбіно і Марку. При передачі цих земель Айстульф помер, і лангобард Дезидерій, який був правителем Тоскани, почав війну, щоб захопити владу, та почав просити підтримки у папи, обіцяючи йому свою дружбу. Папа задовольнив його прохання і змусив державців поступитися. Попервах Дезидерій був вірним своєму слову і передавав папі землі, якими поступалися за домовленістю з Піпіном. У Равенну більше не з’являлися константинопольські екзархи, нею правив римський першосвященик.

ХІ

Невдовзі помер Піпін, і королем став син його Карл, той самий, який за велич діянь своїх здобув наймення Великий.

Папський престол посів Теодор I, який розсварився з Дезидерієм, унаслідок чого той узяв в облогу Рим. Тоді папа звернувся по допомогу до Карла, який перейшов через Альпи, обложив, своєю чергою, Дезидерія в Павії, взяв його із синами в полон і відіслав їх бранцями у франкське королівство. Потім він вирушив до Рима провідати папу і там оголосив, що римського первосвященника, як намісника Божого на землі, не можна судити судом людським; натомість папа й римський народ оголосили Карла імператором. Отже, Рим знову отримав імператора на Заході, але тепер уже не папа потребував, як раніше, допомоги імператора, а імператор потребував підтримки папи для обрання. В міру того як імператорська влада втрачала свої прерогативи, вони переходили до Церкви, і завдяки цьому щодня посилювалась її влада над світськими державцями. Лангобарди перебували в Італії вже двісті тридцять два роки і від корінного населення відрізнялися тільки назвою. За понтифікату Лева III Карл вирішив навести в Італії лад і дав згоду на те, щоб вони оселилися в краю, де були від самого початку, і щоб край цей називався Ломбардією. Для того щоб вони шанували римське наймення, він звелів, аби межова з ними частина равеннського екзархату називалася Романьєю. До того ж сина свого Піпіна він оголосив королем Італії, щоб підвладні йому були всі провінції до Беневента; решта ж належали візантійському імператору, з яким Карл уклав угоду. На папський престол сів Пасхалій I, і от парафіяльні священники римських церков, аби наблизитися до папи й брати участь у його обранні, вирішили піднести свою владу гучним титулом і почали називатися кардиналами. Вони привласнили такі права, що тепер уже вельми рідко первосвященника обирали не з їхнього середовища, особливо відтоді як їм удалося відсторонити римський народ від виборів глави церкви. Так, після смерті Пасхалія вони обрали папою Євгенія II з парафії Санта Сабіна. В Італії, коли вона перейшла під владу франків, частково змінилися форма і порядок правління, і тому, що папська влада перевершила світську, і внаслідок того, що франки встановили в ній титули графів і маркграфів, як до того равеннський екзарх Лонгин запровадив титул герцога. Коли потім папою став римлянин Оспорко, він вважав за необхідне змінити таке неблагозвучне ім’я і змінив його на Сергія; відтоді й повівся звичай, за яким папи після обрання змінюють ім’я.

ХІІ

Тим часом імператор Карл помер, залишивши престол сину своєму Людовіку. Після смерті останнього серед синів його виникли такі чвари, що на час онуків франкський дім втратив імперію, яка перейшла до германських правителів: першим германським імператором став Арнольф. Через розбрат Каролінги втратили не тільки імперію, а й Італійське королівство; лангобарди знову посилились і почали утискувати папу і римлян. Не знаючи вже, до якого правителя звертатися по допомогу, папа змушений був оголосити королем Італії Беренгарія, герцога Фріульського.

Події ці додали сміливості гунам, які осіли в Паннонії, напасти на Італію; знову розбиті Беренгарієм, вони повернулися до Паннонії, чи, точніше, до Угорщини, як вони тепер називали цю провінцію. У Візантії імператором на той час став Роман, який відняв владу в Константина, котрому спершу служив як начальник його війська. Скориставшись зі зміни влади, Апулія і Калабрія, що входили, як ми згадували, до складу східної імперії, повстали проти Романа, і, роздратований цим, він дозволив сарацинам проникнути в ці землі, котрі й були ними захоплені, після чого сарацини спробували одним ударом захопити Рим. Однак римляни, бачачи, що Беренгарій опікується обороною від гунів, воєначальником своїм обрали Альберіха, герцога Тосканського, і завдяки його рішучості врятували Рим від арабів, які, знявши облогу, поставили на горі Ґарґано міцну фортецю, звідки панували над Апулією й Калабрією та здійснювали набіги на інші землі Італії. Отже, Італія опинилась у найжахливішому стані: з боку Альп їй загрожували гуни, з боку Неаполя – сарацини, і гірке це становище не поліпшувалось упродовж панування трьох Беренгаріїв, які сідали на трон один за одним. Папа ж і вся Церква зазнавали всіляких потрясінь, не знаючи, до кого звернутися по допомогу, тому що державці західні ворогували між собою, а східні були зовсім безсилі. Сарацини спустошили місто Геную і все узбережжя, але ці ж лиха піднесли Пізу, куди стікалися люди, яких вигнали з рідних місцин. Події ці відбувалися близько 931 року за християнським літочисленням. Та коли імператорський престол посів герцог саксонський Отон, син Генріха і Матильди, державець, який уславився своїм розумом, папа Агапій звернувся до нього із закликом прибути до Італії та визволити її від тиранії Беренгаріїв.

ХІІІ

У ті часи Італію поділено було так: Ломбардія належала Беренгарію III і синові його Альберту; Тосканою і Романьєю керував намісник західного імператора; Апулія і Калабрія підкорялися частково візантійському імператору, частково сарацинам; у Римі знать щороку обирала двох консулів, які й правили там за давнім звичаєм, і був ще префект як суддя народу і, окрім того, рада із дванадцяти членів, котрі також щороку визначали правителів у міста, залежні від Рима. Папи і в Римі, і в усій Італії мали більший чи менший вплив відповідно до того, наскільки самі користувалися прихильністю імператорів або тих, хто в певний час був у цій країні сильнішим за всіх. Імператор Отон прибув до Італії, відняв королівство у Беренгаріїв, які мали владу п’ятдесят п’ять років, повернув римському первосвященнику його колишні повноваження. У державця цього були син і онук, що мали, як і він, ім’я Отон і правили після нього один за одним. За правління Отона III римляни вигнали з міста папу Григорія V, імператор одразу ж допоміг йому і повернув до Рима; папа, бажаючи покарати римлян, позбавив їх права участі у вінчанні імператора й передав право його обрання шести германським властителям: трьом духовним – єпископам Майнцському, Трірському і Кельнському – і трьом світським – герцогам Бранденбурзькому, Пфальцському і Саксонському. Усе це сталося 1002 року. По смерті Отона III германські властителі обрали імператором Генріха II, герцога Баварського, який правив дванадцять років і був урешті-решт коронований папою Стефаном VIII. Генріх і дружина його Симеонда уславилися святістю свого життя, чому доказ – безліч храмів Божих, що дістали від них багаті дари або були навіть ними зведені, як, наприклад, церква Сан-Міньято неподалік від Флоренції. Генріх II помер 1024 року, трон посів Конрад Швабський, а після нього – Генріх III. Останній прибув до Рима, де в церковних справах панував безлад, бо обрані були одразу троє пап, котрі суперничали між собою. Він позбавив усіх трьох влади і підтримав обрання на їхнє місце Климента ІI, який і вінчав його імператорською короною.

ХІV

Італією правили тоді почасти магістрати, обрані населенням міст, почасти державці, почасти вповноважені імператора, головний із котрих, що верховодив над усіма іншими, іменувався канцлером. Із правителів наймогутнішим був Ґотфрід, одружений із графинею Матильдою, донькою Беатриси, сестри Генріха II. Подружжя це мало у власності Лукку, Парму, Реджо, Мантую і все те, що нині зветься Патримонієм святого Петра. Первосвященникам римським натомість доводилося вести безперервну боротьбу з честолюбними претензіями римського народу, бо народ, спершу використавши папську владу для того, щоб позбутися панування імператорів, установити власне панування в місті й розпорядитися ним згідно із власним бажанням, потім став найбільшим ворогом первосвященника, який зазнавав від народу римського більше кривд, ніж від будь-якого християнського правителя. Саме тоді, коли загроза папського відлучення від церкви жахала весь християнський Захід, народ римський уперто не підкорявся папі, й обидва ці суперники тільки й робили, що намагалися вирвати одне в одного владу та шану. Тим часом на папському престолі опинився Миколай II і, як Григорій V, позбавив римлян права брати участь у вінчанні імператора, так Миколай II позбавив їх можливості брати участь в обиранні папи, вирішивши, що віднині це буде справою кардиналів. Цим він не задовольнивсь, але, змовившись із державцями, які правили тепер Калабрією й Апулією через обставини, про які розповімо далі, примусив усіх посадовців, посланих римлянами всюди, куди поширювалася влада міста Рима, присягнути папському престолу, а декого з них навіть скинув із посади.

ХV

Після смерті Миколая II в Церкві стався розкол, оскільки ломбардське духовенство не бажало підкоритись Олександру II, обраному в Римі, і зробило Кадала Пармського антипапою. Натомість Генріх IV, якому ненависним було посилення папської влади, намагався переконати папу Олександра відмовитися від тіари, а кардиналів – зібратися в Германії для обрання нового первосвященника. Так цей державець і став першим, кому довелося відчути на собі весь тягар духовної кари, бо папа скликав у Римі собор і на ньому позбавив Генріха імператорського та королівського берла. Деякі народи Італії стали на бік папи, інші на бік Генріха – звідси й походить поділ на ґвельфів і ґібелінів, ніби Італії судилося, позбувшись варварських вторгнень, залишатися в полоні внутрішніх чвар. Генріх, відлучений від церкви, був змушений на вимогу своїх підданих прибути до Італії, щоб босим і на колінах молити папу про прощення, що й сталося 1080 року. Однак невдовзі між папою й Генріхом знову виникла ворожнеча. Генріх був знову відлучений від церкви й послав на Рим із військом свого сина, теж Генріха, який за допомогою римлян, що ненавиділи папу, взяв його в облогу в римській цитаделі. Та Роберт Гвіскар вирушив з Апулії на допомогу папі, й Генріх, не чекаючи його, відступив у Германію. Самі тільки римляни й далі опиралися, тож Роберт розгромив місто, знову перетворивши Рим на руїни, з яких його раніше підняли кілька пап. Оскільки від цього Роберта пішло королівство Неаполітанське, я вважаю не зайвим розповісти про його походження й діяння.

XVI

Як уже було сказано, між спадкоємцями Карла Великого виник розбрат, який дав змогу новим північним народам, що звуться норманами, напасти на Францію і захопити в ній цілу провінцію, відтоді й названу на їхнє наймення Нормандією. Частина норманів прибула до Італії в ті часи, коли в ній сваволили Беренгарії, сарацини й гуни, і захопила деякі землі в Романьї, відважно вистоявши серед усіх цих воєн. В одного з норманських державців, Танкреда, народилось кілька синів, із яких особливо уславилися Вільґельм на прізвисько Залізна Рука і Роберт Гвіскар. Коли влада перейшла до Вільґельма, в Італії стало вже спокійніше, однак сарацини ще перебували на Сицилії й щодня здійснювали набіги на італійське узбережжя. Тоді Вільґельм змовився з правителями Капуї й Салерно, а також з Мелорхом, намісником візантійського імператора в Апулії й Калабрії, напасти на Сицилію та після перемоги поділити здобич і землі між собою на чотири рівні частини. Ця справа була успішною, але Мелорх таємно викликав із Візантії військо і захопив увесь острів від імені імператора, поділивши тільки здобич. Вільґельм цим був вельми незадоволений, але, відклавши помсту до більш сприятливих часів, покинув Сицилію разом із правителями Салерно й Капуї. Ледве вони розсталися з ним, повернувшись до своїх володінь, як він, замість повернутись у Романью, швидко вирушив зі своїм військом в Апулію, зненацька захопив Мельфи і, попри протидію імператорського війська, незабаром підкорив собі майже всю Апулію та Калабрію, де на час папи Миколая II правив його брат Роберт Гвіскар. Не в змозі домовитися зі своїми небожами про поділ спадщини, Роберт звернувся до посередництва папи, на що папа охоче погодився, бо розраховував знайти в Роберті опору як проти германських імператорів, так і проти непокори римського народу. Розрахунки ці, як ми вже бачили, виправдалися, коли на прохання Григорія VII Роберт відігнав Генріха від Рима та приборкав римський народ. Роберту спадкували його сини, Рожер і Вільґельм, які приєднали до володінь своїх іще Неаполь і всі землі між Неаполем і Римом, а потім і Сицилію, володарем якої оголосив себе Рожер. Коли Вільґельм подався до Константинополя свататися до дочки імператора, Рожер напав на брата й захопив усі його володіння. Він спершу погордливо оголосив себе королем Італії, та потім, удовольнившись титулом короля Апулії й Сицилії, став першим, хто дав ім’я і лад цьому королівству, яке до сьогодні існує у тих самих кордонах, хоча кров і раса володарів його змінювалися не раз, бо коли згасла норманська династія, влада перейшла до німецької, потім до французької, після французької – до арагонської, а тепер Сицилія належить фламандцям.

XVII

Урбана II, який посів папський престол, римляни зненавиділи. Почуваючись у небезпеці серед колотнечі, що роздирала Італію, він замислив вельми сміливу справу. Він вирушив у супроводі свого кліру до Франції, зібрав у Оверні силу-силенну народу та взявся проповідувати проти невірних. Він так надихнув усіх, що вони ухвалили вирушити до Азії в похід на арабів, який разом із усіма наступними такими самими походами дістав назву хрестового, бо всіх, хто в нього вирушив, позначали червоним хрестом на одязі й на зброї. Вождями були Ґотфрід, Євстахій і Болдвін Бульйонські, графи Булоні, а також Петро Пустельник, якого надзвичайно поважали за мудрість і святість; багато народів і королів сприяли цій справі своїми грошима, а значна кількість приватних осіб ішли в похід за власний рахунок без будь-якої винагороди. Така була тоді сила релігійності в душах людей, яких надихав приклад їхніх ватажків. Попервах справа ця була славною й успішною: уся Азія, Сирія і частина Єгипту опинилися під владою християн. Тоді й виник орден єрусалимських рицарів, що існує й понині і має у власності острів Родос, єдину твердиню проти мусульман. Було засновано також орден храмовників, який за короткий час занепав через розбещеність своїх членів. Так у різний час сталася безліч різних подій, які уславили і багато народів, і окремих осіб. У хрестових походах брали участь королі Франції, Англії, а з народів венеційці, пізанці й генуезці зажили в них чималої слави. Отже, ця боротьба тривала зі змінним успіхом до часів мусульманського правителя Саладина. Його звитяга, а також розбрат серед християн позбавили їх урешті-решт слави, яку вони здобули спочатку, і за дев’яносто років їх вигнали з усіх тих місць, котрі так вдало і з такою честю відвоювали.

XVIII

По смерті Урбана папою став Пасхалій II, а імператорський престол здобув Генріх IV, який прибув до Рима, удаючи друга папи, але потім ув’язнив папу разом із усім його кліром і погодився повернути волю лише за умови, що він розпоряджатиметься германською Церквою на свій розсуд. У цей час померла графиня Матильда, яка всі свої статки залишила у спадок Церкві. Після смерті Пасхалія II і Генріха IV було багато пап та імператорів, поки папський престол не перейшов до Олександра III, а імператорський – до Фрідріха Швабського, прозваного Барбаросою. І раніше у пап були досить складні стосунки і з римським народом, і з імператором, – при Барбаросі стало ще складніше. Фрідріх був вельми майстерний полководець, але сповнений такої гордині, що навіть помислити не хотів про поступки папі. Однак після обрання свого він прибув до Рима для коронування, а потім мирно повернувся в Германію. Та недовго перебував він у такому настрої, бо невдовзі повернувся до Італії, щоб придушити бунт у деяких землях Ломбардії. У цей час сталося так, що кардинал Сан Клементе, за походженням римлянин, посварився з Олександром і був деякими з кардиналів обраний папою. Олександр поскаржився на антипапу імператорові Фрідріху, табір якого був розташований поблизу Креми, і імператор відповів: нехай і той і той прибудуть до нього, а він уже розсудить – кому бути папою. Така відповідь Олександру не сподобалася, він бачив, що імператор схиляється на бік антипапи, тому відлучив Барбаросу від церкви і втік до Філіппа, короля Франції. Тим часом Фрідріх, воюючи в Ломбардії, захопив і розграбував Мілан, унаслідок чого Верона, Падуя і Віченца об’єдналися проти спільного ворога. У цей час помер антипапа, і Фрідріх поставив на його місце Гвідо Кремонського. Римляни, підбадьорені відсутністю папи й труднощами, яких Фрідріх зазнавав у Ломбардії, потроху почали хазяйнувати у себе в Римі й підкорювати ті землі, які звичайно від них залежали. Жителі Тускула не захотіли підкоритись, і римський народ усіма силами вирушив на них. Однак їм допоміг Фрідріх, і разом із ним тускуланці вчинили такий розгром римському війську, що відтоді Рим перестав бути багатим густонаселеним містом. Тим часом папа Олександр повернувся до Рима, вважаючи, що може почуватись у безпеці через ненависть римлян до Фрідріха і безлічі ворогів імператора в Ломбардії. Фрідріх, попри все, почав облогу Рима, хоч Олександр, не чекаючи його, втік до Вільґельма, короля Апулії, який лишився єдиним спадкоємцем цього королівства після смерті Рожера. Фрідріх мусив через чуму зняти облогу та повернутися до Германії. Тоді ломбардці, які об’єдналися проти нього, щоб мати змогу загрожувати Павії й Тортоні, де перебувало імператорське військо, звели фортецю, котра могла стати головною позицією в цій війні, і назвали її Алессандрією на честь папи і на ганьбу Фрідріху. Помер також антипапа Гвідо, а на його місце обрали Іоанна з Фермо, який перебував у Монтеф’ясконе під захистом імператорського війська.

XIX

Поки відбувалися всі ці події, папа Олександр вирушив до Тускула. Його покликали жителі цього міста, сподіваючись, що він захистить їх від римлян. Туди до нього прибули посланці короля англійського Генріха, які мали доручення оголосити, що король аж ніяк не винен у вбивстві блаженного Томи, єпископа Кентерберійського (у чому його гучно звинувачували чутки), і з цієї причини папа послав до Англії двох кардиналів розібратися в цій справі. Хоч вони не змогли встановити, що король був явно причетний до цього вбивства, обурені ницістю цього злочину і тим, що король недостатньо вшанував убитого, вони наклали на нього епітимію: король мусив зібрати всіх баронів королівства і публічно присягнути перед ними, що непричетний; окрім того, послати негайно двісті озброєних людей до Єрусалима та забезпечувати їх там протягом року, а також дати обітницю, що не пізніше ніж за три роки він сам вирушить туди на чолі найсильнішого війська, яке тільки зможе зібрати; і, нарешті, ще – скасувати все те, що могло бути зроблено за його правління для обмеження вольностей духовенства, і дозволити будь-якому зі своїх підданих, хоч хто б він був, скаржитися на нього в Рим. На все це Генріх погодився: так наймогутніший правитель підкорився вимозі, визнати котру в наш час вважала б ганьбою будь-яка приватна особа. А проте, хоч папі підкорялися таким чином правителі найвіддаленіших країн, він не міг змусити слухатися римлян настільки, що вони не погоджувалися на його перебування в Римі, хоч він і обіцяв не втручатися ні в що, окрім церковних справ. Так перед багатьма речами тремтиш на віддалі значно більше, ніж поблизу! Тим часом Фрідріх повернувся до Італії. Поки він готувався до нової війни з папою, всі його прелати й барони оголосили, що відречуться від нього, якщо він не замириться з Церквою. Тож він був змушений стати на коліна перед папою у Венеції, де вони й уклали мирну угоду. Згідно з цією угодою, папа позбавляв імператора будь-якої влади над Римом, а своїм союзником оголосив Вільґельма, короля Сицилії й Aпyлії. Натомість Фрідріх ніяк не міг обійтися без війни, тому вирушив до Азії, щоб у боротьбі з Магометом вдовольнити своє честолюбство, котре ніяк не міг він удовольнити у боротьбі з намісником Христовим. Та коли опинився на берегах річки, його так зачарувала прозорість її вод, що він замислив у ній скупатись, і ця легковажність коштувала йому життя. Так річкові води принесли магометанам більше користі, ніж папські відлучення християнам: ті лише розпалювали шаленство Фрідріха; ці ж із ним покінчили.