Після того як Карл відбув із Флоренції, життя в ній було мирним. Не знаходив спокою тільки месер Корсо, бо здавалося йому, що він не має в республіці належної шани: при владі перебували пополани, і, на його думку, республікою правили особи набагато менш значні, аніж він. Через такі почуття він вирішив приховати за добрими намірами свої недостойні душевні прагнення. Він зводив наклепи на громадян, що розпоряджалися державною скарбницею, звинувачуючи їх у розтраті громадських грошей на особисті потреби й вимагаючи їх викрити і покарати. Ці звинувачення підтримувалися тими, хто поділяв його бажання, а також значною кількістю тих, хто не знав, але вірив, що месер Корсо надихається виключно любов’ю до батьківщини. Однак обмовлені месером Корсо громадяни, спираючись на довіру та любов до них народу, всіляко захищалися. Розбрат цей поглибився настільки, що, коли законні засоби нападу і захисту виявилися недостатніми, дійшло до збройних сутичок. На одному боці були месер Корсо з єпископом Флорентійським месером Лоттьєрі, багатьма грандами та деякими пополанами, на іншому – члени Синьйорії та більша частина народу, тож майже в усьому місті спалахували безперервні сутички. Бачачи масштаб небезпеки, синьйори послали по допомогу в Лукку, і от усі жителі Лукки поспішили до Флоренції. Завдяки їхньому втручанню настав спокій, безлад припинився, народ зберіг свої закони і волю, та не став переслідувати винних у розбраті. До папи дійшли відомості про колотнечу у Флоренції, і, щоб покінчити з ними, він послав туди своїм легатом месера Нікколао да Прато. Широко відомий завдяки своєму становищу, вченості й порядності, він одразу ж викликав до себе таку довіру, що легко добився у Флоренції права встановити на свій розсуд спосіб правління. Походячи з ґібелінського роду, він прагнув повернути до міста вигнанців. Однак насамперед він намагався завоювати симпатії народу, а для цього відновив колишнє, поділене на загони народне ополчення, що значно посилило пополанів і послабило грандів. Коли легату здалося, що народ уже задоволений, він вирішив ужити заходів для повернення вигнанців. Брався він до цієї справи і так, і так, але нічого не виходило, і врешті-решт люди при владі почали ставитися до нього з такою підозрою, що він, розгніваний, був змушений покинути Флоренцію та повернутися до папського двору. Флоренція ж лишилась, як і раніше, у чварах, до того ж іще й під інтердиктом. Роздирали місто не тільки ці чвари, а ще й ворожнеча між пополанами і грандами, ґібелінами і ґвельфами, білими і чорними. Усе місто було озброєне, і всюди спалахували сутички, бо від’їзд легата не сподобався всім, хто хотів повернення вигнанців. Першими почали розбрат Медічі і Джуньї, які були заодно з легатом і вимагали повернення заколотників. Тож сутички точилися майже в усіх кварталах міста.

До всіх лих додалась іще й пожежа. Спершу загорілось у Орто Сан Мікеле, у будинку Абаті, потім вогонь перекинувся на будинки Капонсаккі, які згоріли дощенту разом із будинками Маччі, Ам’єрі, Тоски, Чіпріані, Ламберті, Кавальканті й усім Новим ринком. Потім вогонь шугонув до брами Санта Марія, яка теж тоді вщент згоріла, і, повернувши до Старого мосту, знищив будинки Герардіні, Пульчі, Амідеї і Лукардезі та ще стільки інших, що згорілих будівель нарахували понад тисячу сімсот. Найпоширенішою думкою щодо цих пожеж була та, що вони виникли випадково під час однієї із сутичок. Та дехто стверджував, що місто підпалив Нері Абаті, пріор Сан П’єтро Скераджо, людина розбещена й охоча до злочинів: бачачи, що народ тільки й робить, що б’ється, він, мовляв, вирішив учинити таку мерзенність, із якою люди, заклопотані зовсім іншим, ніяк не можуть упоратись. А щоб це йому легше вдалося, він підпалив будинок своїх родичів, де його злочину ніхто не подумав би завадити. Так у липні 1304 року Флоренція і стала жертвою вогню. Серед усього цього безладу лише месер Корсо Донаті не брав до рук зброї, вважаючи, що так йому значно простіше буде стати посередником між обома сторонами, коли, втомившись, нарешті, від своїх боїв, вони захочуть помиритися. Вони й справді припинили збройні сутички, але більше від пересиченості заподіяним злом, ніж від прагнення до миру та злагоди. Закінчилось усе тим, що заколотників не повернули, і партія, що підтримувала їх, вийшла з боротьби послабленою.

XXII

Папський легат, повернувшись до Рима і дізнавшись про нові сутички у Флоренції, взявся переконувати папу, що, коли він хоче об’єднати Флоренцію, йому необхідно викликати до себе дванадцять найвідоміших її громадян, бо, щойно забракне поживи для всього цього зла, його нескладно буде і зовсім знищити. Папа дослухався до цієї поради, і викликані ним громадяни, серед яких був і месер Корсо Донаті, виконали його наказ. Ледве вони виїхали з Флоренції, як легат повідомив вигнанцям, що головних ватажків у місті немає і настав саме час повертатися. Тоді вигнанці, об’єднавшись, рушили до Флоренції, прорвалися через іще недобудовані мури до міста і досягли площі Сан Джованні. Гідне зауваги, що ті, хто щойно боровся за повернення вигнанців, коли вони, беззбройні, благали пустити їх на батьківщину, тепер повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанці озброїлись і силою хочуть проникнути до міста. Бо для цих громадян спільна справа виявилася важливішою за особисті схильності, й вони, об’єднавшись із усім народом, змусили заколотників піти геть. Заколотникам, натомість, не вдалося досягнути своєї мети, тому що частину своїх людей вони залишили в Ластрі і не захотіли чекати месера Толозетто Уберті, який мав підійти до них із Пістойї з трьомастами вершниками. Бо вони вважали, що перемогу їм забезпечить не стільки сила, скільки стрімкість напору. У таких справах узагалі нерідко трапляється, що від зволікання втрачаєш сприятливий момент, а від надзвичайної швидкості не встигаєш зібратися на силі. Після втечі заколотників Флоренція знову повернулася до колишніх чвар. Щоб відняти владу в родини Кавальканті, народ силоміць відібрав у них стародавнє володіння їхнього роду, замок Стінке, що стояв у Валь-ді-Греве. Оскільки всі захоплені в цьому замку захисники його стали першими в’язнями зведеної нещодавно тюрми, цій новій будівлі дали назву замка, яка збереглася до сьогодні. Потім люди, які були при владі в республіці, відновили народні загони і видали цим загонам, що раніше збиралися під прапорами цехів, нові прапори. Начальники цих загонів почали називатися гонфалоньєрами компаній і колегами синьйорів: вони мали допомагати Синьйорії в разі будь-якого розбрату зброєю, а в мирний час – порадою. Двом правителям надали ще екзекутора, який разом із гонфалоньєрами мусив стримувати нахабство грандів. Тим часом помер папа, і месер Корсо разом із іншими громадянами повернувся до Рима, але життя було б і далі мирним, якби невгамовний дух месера Корсо не спричинив у місті нові чвари. Прагнучи популярності, він завжди висловлював думки, протилежні тим, яких дотримувалися правителі, і, щоб мати дедалі більшу довіру народу, завжди був на тому боці, куди тягнуло народ. Тому він виявлявся головним, коли виникали розбіжності або починались які-небудь виступи, і до нього звертались усі, хто хотів добитися чогось незвичайного. Через це його ненавиділи багато найшанованіших громадян, і ненависть ця посилилась до того, що в партії чорних почався розкол, бо месера Корсо підтримували сила і вплив приватних осіб, а супротивники його спиралися на державу. Та власне особистість його була оточена таким ореолом могутності, що всі його боялись. І от, щоб позбавити його симпатій народу, було застосовано найбільш відповідний для цього засіб: поширили чутки, що він замислив установити тиранію, а переконати в цьому кого завгодно було нескладно, настільки його спосіб життя відрізнявся від притаманного приватній особі. Думка ця ще зміцнилася, коли він узяв за дружину одну з дочок Угуччоне делла Фаджола, ватажка ґібелінів і білих, людини вельми впливової в Тоскані.

XXIII

Цей шлюб, тільки-но про нього стало відомо, додав мужності супротивникам месера Корсо, які й підняли проти нього зброю. З тієї самої причини народ не тільки не захотів захищати його, а й переважно приєднався до його ворогів. Супротивників його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Пацціно деї Пацці, месер Джері Спіні та месер Берто Брунеллескі. Вони зі своїми прибічниками та більшістю народу зібрались, озброєні, біля Палацу синьйорії, з постановою якої месеру П’єро Бранка, капітану народу, було надано документ, який звинувачував месера Корсо в тому, що він за допомогою Угуччоне збирається встановити тиранію. Потім його закликали постати перед судом і заочно засудили як заколотника. Між обвинуваченням і вироком минуло не більше ніж дві години. Після того як вирок було винесено, члени Синьйорії в супроводі народних загонів, які йшли під своїми прапорами, вирушили заарештовувати месера Корсо. Той зовсім не злякався ні того, що друзі покинули його напризволяще, ні вироку, ні влади синьйорів, ні численності ворогів, укріпив свою оселю, сподіваючись протриматись у ній, доки на допомогу йому прийде Угуччоне, за яким він послав. Довкола його будинку і на прилеглих вулицях зведено було барикади, які його озброєні прибічники захищали так люто, що народ, попри свою величезну численну перевагу, не в змозі був захопити. Бій усе-таки був вельми кривавий, з обох сторін було багато вбитих і поранених. Тоді народ, бачачи, що на відкритій місцевості йому нічого не досягти, захопив сусідні з оселею Корсо будинки, пробив мури і вдерся до месера Корсо таким шляхом, про який він і не подумав. Месер Корсо, бачачи, що він оточений зусібіч, і не розраховуючи вже на допомогу Угуччоне, вирішив, якщо перемога неможлива, хоча б спробувати врятуватись. Очоливши разом із Герардо Бордоні загін найсміливіших і найвідданіших своїх друзів, він раптом напав на ворогів, із боєм прорвався крізь їхні ряди та вибрався з міста через браму Кроче. Їх, однак, завзято переслідували, і на березі Аффріко Герардо загинув під ударами Боккаччо Кавіччулі. Месера ж Корсо наздогнали і захопили вершники-каталонці, які перебували на службі у Синьйорії. Та коли його везли назад у Флоренцію, він, не бажаючи бачити своїх ворогів-переможців і зазнати приниження, зіскочив із коня, впав на землю і був заколотий одним із тих, хто його віз; тіло його підняли ченці Сан Сальві й поховали без будь-якої шани. Так закінчив свої дні месер Корсо, якому батьківщина його і партія чорних завдячують і багато чим добрим, і багато чим поганим, і якби душу його менше тривожили пристрасті, то й пам’ять про нього була б більш славною.

Та він заслуговує на те, щоб його ймення було серед найвидатніших громадян нашого міста. Щоправда, неспокійний характер його змусив і батьківщину, і партію, до якої він належав, забути про його заслуги, і цей неспокійний характер приніс йому смерть, а батьківщині й партії – чимало лиха. Угуччоне, який спішив на допомогу зятю, дізнався в Ремолі про те, що проти месера Корсо вийшов увесь народ. Зрозумівши, що допомогти він йому тепер ніяк не зможе і тільки зашкодить самому собі, не принісши користі зятю, він повернувся назад.

XXIV

Смерть месера Корсо, що настала 1309 року, поклала край розбрату, й у Флоренції панував мир до того дня, коли стало відомо, що імператор Генріх увійшов до Італії зі всіма флорентійськими заколотниками, яким він обіцяв повернення на батьківщину. Тут люди при владі вирішили, що краще було б мати менше ворогів, а для цього треба б скоротити їхню кількість. Тому вирішили повернути всіх заколотників, за винятком тих, кому за законом персонально було заборонено повернення. Тож у вигнанні лишилися більшість ґібелінів і дехто з партії білих, а серед них Данте Аліг’єрі, сини месера Вері Черкі та Джано делла Белла. Окрім того, Синьйорія відправила до короля Роберта Неаполітанського послів із проханням про допомогу. Зробити його своїм союзником їм не вдалося, тоді вони передали йому на п’ять років владу над містом, для того щоб він захистив їх як своїх підданих. Увійшовши до Італії, імператор обрав шлях на Пізу і через Маремму дійшов до Рима, де 1312 року й коронувався. Вирішивши потім підкорити флорентійців, він рушив на Флоренцію через Перуджу й Ареццо і розташувався зі своїм військом поряд із монастирем Сан Сальві, за милю від міста. Там він безуспішно простояв п’ятдесят днів, утратив надію скинути правління, що було в місті, і вирушив до Пізи, де домовився з Фрідріхом, королем Сицилії, про спільне завоювання королівства Неаполітанського. Він рушив зі своїм військом у похід, але, коли вже передчував перемогу (а король Роберт боявся розгрому), у Буонконвенто його наздогнала смерть.

XXV

Трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу заволодів Пізою, а потім Луккою, куди його впустила ґібелінська партія, і за допомогою цих міст завдавав сусідам надзвичайно великих збитків. Бажаючи убезпечити себе, флорентійці попросили короля Роберта прислати до них його брата П’єро очолити їхні війська. Угуччоне тим часом безперервно нарощував свою міць і, діючи то силою, то обманом, захопив багато фортець у Валь-д’Арно і Валь-д’-Ньєволе. Коли ж він обложив Монтекатіні, флорентійці вирішили, що слід допомогти цьому місту, щоб вогонь не знищив усю їхню країну. Зібравши досить значні сили, вони проникли у Валь-ді-Ньєволе, де й почали справу з Угуччоне. У кривавій битві вони зазнали поразки, П’єро, брат короля Роберта, загинув, і навіть тіла його знайти не змогли, а з ним полягли понад дві тисячі людей. Але й Угуччоне перемога дісталася дуже і дуже нелегко: він утратив одного зі своїх синів і багатьох воєначальників. Після цієї поразки флорентійці укріпили навколо міста всі поселення, а король Роберт послав їм як капітана їхнього війська графа д’Андріа, прозваного графом Новелло. Та через його поведінку, а може, просто тому, що власне у природі флорентійців бути незадоволеними будь-яким становищем і мати розбіжності з будь-якого приводу, все місто, попри війну з Угуччоне, поділилося на друзів і ворогів короля. Главами ворожих угруповань були месер Сімоне делла Тоза, родина Магалотті та ще деякі пополани – в уряді вони мали більшість. Вони всіляко намагалися добитись, аби по воєначальників і солдатів послали спершу до Франції, потім до Германії, щоб мати можливість вигнати з Флоренції графа, котрий правив містом від імені короля. Однак їм у цьому не пощастило, і вони нічого не досягли. Проте своїх задумів вони не полишили і, не маючи змоги знайти потрібну людину у Франції чи в Германії, знайшли її в Губбіо. Вигнавши з Флоренції графа, вони викликали Ландо да Губбіо на посаду екзекутора, чи барджелло, і надали йому необмежену владу над усіма громадянами. Людиною він був жадібною і лютою. З великим загоном озброєних людей він обійшов усю округу, вбиваючи всіх, на кого вказували йому ті, хто його обрав. Нахабство його дійшло до того, що він заходився карбувати фальшиву монету від імені Флорентійської республіки, і ніхто не насміливсь опиратися цьому – таку владу він здобув через розбрат у Флоренції. Воістину велике і нещасне місто: ні пам’ять про колишні чвари, ні страх перед Угуччоне, ні могутність короля не могли згуртувати його, і перебувало воно тепер у найгіршому становищі; зовні його розоряв Угуччоне, а всередині мучив Ландо да Губбіо. Друзями короля й ворогами Ландо та його прибічників були родини нобілів і багатих пополанів, усе ґвельфи. Однак держава була в руках їхніх супротивників, і їм було б надзвичайно небезпечно відкрито заявляти про свої почуття. Вирішивши, однак, скинути таку мерзенну тиранію, вони таємно написали королю Роберту з проханням призначити його намісником у Флоренції графа Гвідо да Баттіфолле. Король одразу ж дав йому це призначення, і, хоча Синьйорія була проти короля, ворожа партія не насмілилась опиратися цьому, бо граф уславився своїми благородними рисами. Влада його, однак, лишалася досить обмеженою, бо Синьйорія та гонфалоньєри компаній були на боці Ландо і його партії. Поки Флоренцію роздирали всі ці події, у ній зупинилася проїздом дочка германського короля Альберта, яка їхала до свого чоловіка, сина короля Роберта – Карла. Друзі короля віддали їй велику шану і гірко скаржилися на становище, у якому опинилося місто, а також на Ландо та його прибічників. Діяли вони так майстерно, що до від’їзду принцеси завдяки її особистому посередництву та посланням короля ворожі сторони у Флоренції помирились, а Ландо позбавили влади і відіслали назад у Губбіо, ситого награбованою здобиччю та кров’ю флорентійців. Під час встановлення нового правління Синьйорія ще на три роки подовжила верховні повноваження короля, а оскільки в її складі було вже семеро прибічників Ландо, його поповнили шістьма новими членами з друзів короля. Так протягом певного часу Синьйорія складалась із тринадцяти членів, але згодом кількість синьйорів було знову зведено до сімох, як у давнину.

XXVI

У той самий час Угуччоне втратив владу над Луккою та Пізою, і Каструччо Кастракані, який був до того звичайним громадянином Лукки, став її синьйором. Цей молодик, сповнений нестримної енергії та сміливості, у найкоротший термін став главою всіх тосканських ґібелінів. З цієї причини флорентійці, припинивши на кілька років свої громадянські чвари, почали міркувати спершу про те, як перешкодити посиленню Каструччо, а коли всупереч їхньому бажанню сили Каструччо все ж зросли, – як їм від нього захиститися. Для того щоб Синьйорія могла ухвалювати мудріші рішення й діяти більш авторитетно, обрано дванадцять громадян, яких назвали Добрими мужами та без поради і згоди яких синьйори не могли ухвалити жодної важливої постанови. За цей час збіг термін Синьйорії короля Роберта, і місто, яке стало саме собі правителем, повернулося до звичного свого ладу зі звичними керівниками та магістратами, а внутрішній його згоді сприяв великий страх перед Каструччо. Останній, натомість, після численних воєнних дій проти володарів Луніджани взяв у облогу Прато. Флорентійці вирішили стати на захист цього міста, замкнули свої крамниці й рушили до нього всенародним ополченням – двадцять чотири тисячі піхотинців і тисяча п’ятсот вершників. Аби послабити Каструччо та посилити своє військо, синьйори вирішили, що кожен ґвельф-бунтівник, який захищатиме Прато, дістане після закінчення воєнних дій право повернутися на батьківщину. На заклик цей відгукнулися чотири тисячі бунтівників. Численність цього війська і швидкість, із якою воно взялося до справи, так здивували Каструччо, що, не бажаючи спокушати долю, він відступив до Лукки. І тут, у флорентійському таборі, між нобілями і пополанами знову виникли суперечності. Пополани хотіли переслідувати Каструччо і, продовжуючи війну, покінчити з ним. Нобілі ж вважали, що слід повертатися, бо досить уже того, що Флоренція в небезпеці через захист Прато. Звісно, казали вони, зробити це було необхідно, але тепер, коли досягли цілі, не треба спокушати долю і ризикувати багато чим заради не такого вже великого виграшу. Оскільки домовитися було неможливо, питання передали на розгляд у Синьйорію, але там виникли такі самі суперечності. Коли про це стало відомо в місті, на площі вийшов народ, який заходився відкрито погрожувати грандам, унаслідок чого злякані нобілі поступились. Однак рішення продовжувати війну виявилося пізнім і неодностайним, ворог, натомість, устиг безперешкодно відійти до Лукки.

XXVII

Обурення пополанів грандами досягло такого рівня, що Синьйорія вирішила заради збереження порядку та заради власної безпеки не дотримувати слова, даного вигнанцям. Ті, передбачаючи відмову, вирішили випередити її та ще до повернення всього війська з’явилися біля брами міста, щоб увійти до нього першими. Однак флорентійці були напоготові, тож задум не вдався, і їх відкинули ті, що залишалися в місті. Тоді вони вирішили все ж спробувати дістати добром те, що не далося їм силою, і послали в Синьйорію вісім обраних ними осіб, аби ті нагадали синьйорам про дане слово, про небезпеку, якої вони щойно зазнали, сподіваючись на обіцяну нагороду. Нобілі вважали себе особливо пов’язаними обіцянкою Синьйорії, бо зі свого боку підтвердили її вигнанцям, тому вони з усіх сил добивалися виконання обіцяного, однак їхня поведінка, через яку війну з Каструччо не було доведено до перемоги, так обурила всю Флоренцію, що їхній захист вигнанців не мав успіху – на превеликий збиток і безчестя для міста. Багато нобілів, обурившись відмовою Синьйорії, вирішили застосувати силу для досягнення того, чого не могли добитися проханнями та вмовляннями: вони змовилися з вигнанцями, що ті, озброєні, підійдуть до міста, а вони зі свого боку, щоб допомогти їм, візьмуться за зброю в місті. Але цей задум було розкрито ще до настання обумовленого дня, тож вигнанці побачили все місто озброєним і готовим дати відсіч нападникам і нагнати такого страху на внутрішніх змовників, щоб ті не наважились взятися до зброї. Довелось і тим і тим відмовитися від свого наміру, нічого не добившись. Коли вигнанці пішли, у Флоренції порушили питання про покарання тих, хто змовлявся з вигнанцями, але, хоча всі добре знали, хто винні, жодна людина не насмілилася не те що звинуватити їх, ба навіть просто назвати. Тому вирішили добитися правди без будь-яких побоювань, а для цього ухвалили, що на засіданні Ради кожен напише імена винних і таємно передасть свою записку капітанові. Отже, звинуватили месера Амеріго Донаті, месера Тегіайо Фрескобальді і месера Лотерінго Герардіні, та суддя в них був більш милостивий, ніж, можливо, заслуговував їхній злочин, і їм присудили тільки сплату штрафу.

XXVIII

Сум’яття, що виникло у Флоренції, коли бунтівники підійшли до брами, показало, що народним збройним загонам мало було одного начальника. Через це вирішили, що надалі в кожному загоні буде три-чотири командири, що у кожного гонфалоньєра буде по два-три помічники, яких назвали пенноньєрами, і все це для того, щоб у тих випадках, коли досить буде не цілого загону, а якоїсь частини його, ця частина могла виступати під орудою свого командира. Далі сталося те, що зазвичай буває в усіх державах, коли нові події скасовують старі постанови і затверджують інші. Раніше склад Синьйорії оновлювався через певні проміжки часу. Тепер синьйори та їхні колеги, почуваючись достатньо сильними, змінили цей порядок, привласнивши право заздалегідь намічати нових членів на наступні сорок місяців. Записки з іменами заздалегідь дібраних членів Синьйорії складали в торбу і кожні два місяці витягали звідти. Але оскільки значна кількість громадян побоювалася, що їхні імена до торби не потрапили, довелось іще до закінчення сорока місяців додати нові імена. Так виник звичай заздалегідь добирати нових кандидатів на магістратури задовго до закінчення повноважень старих магістратів, як у самому місті, так і поза ним, і, отже, імена нових посадовців були відомі вже тоді, коли старі ще були при владі. Такий порядок обрання дістав потім назву «вибори за жеребом». Оскільки вміст торби оновлювали кожні три роки, а то й раз на п’ять років, здавалося, що в такий спосіб місто позбувається зайвих хвилювань і будь-якого приводу для розбрату, що виникав при зміні кожної магістратури через велику кількість осіб, які претендували на неї. До цього способу вдалися, не знайшовши жодного іншого, але ніхто не помітив тих істотних недоліків, які приховувала ця не така вже значна перевага.

XXIX

Ішов 1325 рік, коли Каструччо, захопивши Пістойю, став настільки могутнім, що флорентійці, побоюючись його звеличення, замислили напасти на нього і вирвати це місто з-під його влади, поки він там іще не закріпився. Набравши двадцять тисяч піхотинців і три тисячі вершників як серед жителів Флоренції, так і серед союзників, вони отаборилися поблизу Альтопашо, щоб захопити його і завадити ворогу допомогти Пістойї. Флорентійцям удалося захопити це місто, після чого вони рушили на Лукку, спустошуючи прилеглу місцевість. Та нездатність, а головне, неправдивість капітана цих загонів не дали їм розвинути успіх. Їхнім капітаном був месер Раймондо ді Кардона. Він помітив, як безтурботно флорентійці ставляться до своєї волі, як вони доручають її захист то королю, то папським легатам, а то й набагато менш значним людям, і вирішив, що, коли вони поставлять його при нагоді їхнім військовим ватажком, може легко статися, що вони зроблять його і своїм правителем. Він безперестанку нагадував їм про це, стверджуючи, що коли в місті не матиме тієї влади, яку вже має у війську, то йому не добитися покори, необхідної капітану військ. А оскільки флорентійці на це не йшли, він зі свого боку нічого не робив, гаячи час, який, натомість, використовував Каструччо, бо до нього підходили підкріплення, обіцяні Вісконті й іншими ломбардськими тиранами. Коли ж він зібрався на силі, месер Раймондо, який раніше через свою лукавість не намагався його розгромити, тепер через нездатність свою не зміг навіть урятувати себе. Поки він повільно рухався вперед зі своїм військом, Каструччо напав на нього неподалік від Альтопашо і розгромив після жорстокої битви, у якій загинули або втрапили в полон багато флорентійських громадян і, зокрема, сам месер Раймондо. Так його покарала доля, на що він і заслуговував від флорентійців. Не злічити всіх лих, яких Флоренція зазнала від Каструччо після цієї його перемоги: він тільки те й робив, що грабував, громив, підпалював, захоплював людей, бо протягом кількох місяців мав змогу, не зустрічаючи опору, хазяйнувати зі своїм військом у володіннях флорентійців, які раді були хоча б тому, що вберегли місто.

XXX

І все ж не настільки вони занепали духом, щоб не готуватись, ідучи на будь-які витрати, до оборони, не споряджати нове військо, не посилати по допомогу до союзників. Однак цього всього було недостатньо для успішної протидії такому ворогу. Урешті-решт змушені були вони обрати своїм синьйором Карла, герцога Калабрійського, сина короля Роберта, щоб він погодивсь їх захистити, бо ці державці, звиклі самостійно правити у Флоренції, добивалися не дружби її, а покори. Карл, однак, у той час опікувався воєнними діями на Сицилії й не міг особисто прибути до Флоренції та прийняти владу, а тому послав туди француза Готьє, герцога Афінського, котрий як намісник свого синьйора захопив місто і почав призначати там посадовців на свій розсуд. Все ж поведінка його була цілком гідна, що навіть трохи суперечило його натурі, і він завоював загальне добре ставлення. Закінчивши свою сицилійську війну, Карл на чолі тисячі вершників прибув до Флоренції та ввійшов до неї в липні 1326 року, а це привело до того, що Каструччо вже не міг безперешкодно спустошувати флорентійські землі. Проте добру славу, завойовану своїми діями за стінами міста, Карл невдовзі втратив власне у місті, якому довелося зазнати від друзів тих збитків, яких воно не зазнало від ворогів, бо Синьйорія нічого не могла вирішувати без згоди герцога, і той за один рік витиснув із міста чотириста тисяч флоринів, хоча за укладеною угодою мав право не більше ніж на двісті тисяч: ці грошові побори він і його батько проводили у Флоренції мало не щодня. До цього лиха додались іще нові тривоги та нові вороги. Ломбардські ґібеліни настільки занепокоєні були появою Карла в Тоскані, що Галеаццо Вісконті й інші ломбардські тирани грошима та обіцянками приманили до Італії Людовіка Баварського, обраного всупереч папському бажанню імператором. Він удерся до Ломбардії, потім вирушив до Тоскани, де за допомогою Каструччо захопив Пізу і звідти, з награбованим добром, пішов на Рим. Через це Карл, побоюючись за Неаполітанське королівство, поспіхом покинув Флоренцію і залишив там намісником месера Філіппе да Саджінетто. Після того як імператор пішов із Пізи, Каструччо захопив її, але втратив Пістойю, яку в нього відняли флорентійці, змовившись із її жителями. Каструччо взяв у облогу це місто, причому з такою рішучістю та завзяттям, що хоч як намагалися флорентійці допомогти Пістойї, нападаючи то на військо Каструччо, то на його володіння, не змогли вони ані силою, ані хитрістю змусити його відмовитися від своїх планів, так люто прагнув він покарати пістойців і перемогти Флоренцію. Пістойя змушена була визнати його зверхність, але перемога ця виявилася для нього настільки славною, наскільки й гіркою, бо, повернувшись до Лукки, він невдовзі помер. А оскільки доля зрідка дарує благо або уражає нещастям, не додавши і нового блага і нового лиха, то і сталося, що в Неаполі тоді ж помер Карл, герцог Калабрії й володар Флоренції. Отже, флорентійці, не чекавши того, майже водночас позбулись і влади одного, і страху перед іншим. Звільнившись, вони заходились упорядковувати правління: всі колишні ради було скасовано, а замість них запровадили дві нові: перша – з трьохсот членів, яких обирали тільки з пополанів, і друга – з двохсот п’ятдесяти і з грандів, і з пополанів. Перша дістала назву Ради народу, друга – Ради комуни.

XXXI

Імператор, прибувши до Рима, влаштував там обрання антипапи й ужив низку заходів проти папства: багато з них він утілив, але чимало з них і не мали успіху. Закінчилося тим, що з Рима він із ганьбою пішов і повернувся до Пізи, де вісімсот германських вершників, чи то чимось незадоволені, чи то через відсутність платні, повстали проти нього й укріпилися на Монтек’яро над Черульйо. Щойно імператор вийшов із Пізи до Ломбардії, вони захопили Лукку, вигнавши звідти Франческо Кастракані, якого там залишив імператор. Розраховуючи мати з цієї здобичі користь, вони запропонували Флоренції купити це місто за вісімдесят тисяч флоринів, але флорентійці, за порадою месера Сімоне делла Тоза, на цю пропозицію не пристали. Таке рішення було б для нашого міста вельми корисним, якби флорентійці його дотримувались, але невдовзі їхні настрої змінилися, що і призвело до чималого лиха. Бо коли можна було здобути це місто мирно і за дуже гарну ціну, вони від нього відмовились, а коли захотіли його та готові були заплатити значно більше, було вже пізно. Ці справи також спричинили те, що Флоренція знову запровадила зміни в своєму управлінні, що виявилися надзвичайно злощасними. Коли флорентійці відмовилися купити Лукку, її придбав за тридцять тисяч флоринів генуезець месер Герардіно Спінолі. Люди зазвичай не так поспішають узяти те, що їм легко дається, як спраглі того, до чого їм зась. Тільки-но стало відомо про угоду, укладену месером Герардіно, і про заплачену ним низьку ціну, як народ Флоренції запалився бажанням здобути Лукку, гніваючись і на себе, і на тих, хто радив відмовитися від покупки. Вирішивши будь-що забрати силою те, що відмовилися купити, він послав своє військо шарпати і грабувати луккські землі. Тим часом імператор пішов із Італії, а антипапу, за рішенням пізанців, відправили полоненим у Францію. Після смерті Каструччо 1328 року й до 1340 року флорентійці між собою жили мирно, опікуючись тільки зовнішніми справами та ведучи приватні війни в Ломбардії через появу там Іоанна, короля чеського, і в Тоскані за приєднання Лукки. Місто прикрасили новими будівлями та, за порадою Джотто, найвідомішого тоді художника, спорудили вежу Сан Репарата. 1333 року в деяких кварталах Флоренції через те, що води Арно піднялися на дванадцять ліктів вище від звичайного, сталася повінь. Багато мостів і будівель було зруйновано, однак усе відновили, не шкодуючи сил і витрат.