Коли Фрідріх загинув, папі лишалося тільки здолати наполегливу незговірливість римлян. Після вельми тривалих суперечок щодо обрання консулів сторони погодилися, що обирати консулів буде за звичаєм народ, але консули зможуть обіймати посаду лише після того, як присягнуться підкорюватися церкві. Ця угода змусила антипапу Іоанна тікати в Монте Альбано, де він невдовзі й сконав.

На той час помер також Вільґельм, король Апулії, і папа вирішив заволодіти цим королівством, тим більше що єдиним спадкоємцем Вільґельма залишився його побічний син Танкред. Однак барони не бажали визнати папу і почали вимагати, щоб Танкред став королем. На папському престолі був тоді Целестин III. Щоб вирвати королівство з Танкредових рук, він зробив так, що імператором став Генріх, син Фрідріха, і при цьому обіцяв йому королівство Неаполітанське, з метою щоб церкві повернули володіння, які їй належали. Щоб полегшити справу, він витягнув із монастиря вже немолоду дочку Вільґельма Констанцію й одружив її з Генріхом. Так засноване норманами королівство Неаполітанське перейшло від них до германців. Імператор Генріх, давши спершу лад справам у Германії, прибув до Італії зі своєю дружиною Констанцією та чотирирічним сином Фрідріхом і досить легко захопив престол, бо Танкреда вже не було серед живих, а після нього залишалося тільки немовля на ім’я Рожер. За певний час Генріх помер на Сицилії, і Неаполітанське королівство успадкував Фрідріх, а імператором завдяки сприянню папи Інокентія III було обрано Отона, герцога Саксонського. Однак не встиг Отон вінчатися імператорською короною, як на загальний подив його було оголошено ворогом папи. Він привів своє військо в Романью і вирішив напасти на Неаполітанське королівство. За це папа відлучив його від церкви, тож усі від нього відсахнулись, і імператором обрали Фрідріха, короля Неаполітанського. Фрідріх прибув до Рима прийняти корону, однак папа відмовився коронувати його, побоюючись його могутності й сподіваючись вигнати його з Італії, як раніше Отона. Обурений Фрідріх рушив до Германії та, успішно воюючи проти Отона, переміг його. Поки це все відбувалось, Інокентій помер. Він уславився багатьма видатними справами і, окрім усього іншого, заснував у Римі шпиталь Святого Духа. Спадкоємцем його став Гонорій III, за якого було засновано орден Святого Домініка, а також 1218 року орден Святого Франциска. Цей папа коронував Фрідріха, якому нащадок короля Єрусалимського Балдуїна Іоанн, котрий досі перебував у Азії із залишками християн, дав за дружину одну зі своїх дочок. Серед посагу був і титул короля Єрусалимського. От чому всі королі неаполітанські іменуються відтоді також єрусалимськими.

XXI

В Італії становище було таке: римляни перестали призначати консулів, а замість них відповідні повноваження передавали то одному, то кільком сенаторам; існувала, як і раніше, Ліга, котру утворили проти Фрідріха Барбароси ломбардські міста – Мілан, Брешія, Мантуя, Віченца, Падуя і Тревізо.

За імператора були Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Модена і Тренто. Інші міста і замки Ломбардії, Романьї та Тревізької марки схилялися то на той, то на інший бік, залежно від обставин. У часи Отона III прибув до Італії такий собі Еццеліно, і тут у нього народився син, від якого походив інший Еццеліно. Цей останній, вельми багатий і могутній, зблизився з Фрідріхом II, котрий, як уже сказано було, став ворогом папи. За допомогою і за сприяння Еццеліно Фрідріх прибув до Італії, захопив Верону і Мантую, зруйнував Віченцу, узяв Падую і розгромив військо союзних міст, а потім вирушив до Тоскани. Еццеліно тим часом підкорив усю Тревізьку марку. Однак він не зміг узяти Феррари, котру обороняли Ацоне д’Есте і папське військо в Ломбардії. Щойно зняли облогу з Феррари, папа оголосив її ленним володінням і віддав Ацоне д’Есте, від якого походять державці, що й донині нею правлять. Фрідріх, прагнучи якнайшвидше заволодіти Тосканою, зупинився в Пізі й так намагався з’ясувати, хто за нього, хто проти, що почався великий розбрат, згубний для Італії, бо всюди розвелися ґвельфи й ґібеліни: ґвельфами називали себе прибічники церкви, ґібелінами – прибічники імператора. Назви ці вперше прозвучали в Пістої. Полишивши Пізу, Фрідріх заходився нападати зусібіч на володіння Церкви й спустошувати їх. Папа, не бачачи іншого виходу, оголосив проти нього хрестовий похід, як його попередники оголошували проти невірних. Фрідріх, щоб від нього не відцуралися відразу всі прибічники, як це сталося з Фрідріхом Барбаросою та іншими його предками, взяв на службу велику кількість сарацинів. Аби міцніше прив’язати їх до себе і до того ж мати в Італії підтримку, яка не боятиметься папських відлучень, він віддав їм місто Ночеру, вважаючи, що вони краще й вірніше служитимуть йому, маючи тут прихисток.

XXII

Папський престол посів Інокентій IV. Страх його перед Фрідріхом був такий, що він вирушив до Генуї, а потім до Франції, і в Ліоні влаштував собор, на якому вирішив бути присутнім і Фрідріх. Завадило йому повстання в Пармі. Занепавши духом від неуспішності своїх дій, він вирушив до Тоскани, а звідти на Сицилію, де й помер. У Швабії в нього лишився син Конрад, а в Апулії незаконний нащадок на ім’я Манфред, якого він зробив герцогом Беневентським. Конрад прибув до Неаполя прийняти владу, але там помер, а після нього лишився спадкоємцем малюк Конрадін, який перебував у Германії. Манфред спершу заволодів королівством як опікун Конрадіна, а потім, пустивши чутки про його смерть, оголосив себе королем проти волі папи й неаполітанців, яких змусив визнати себе силою.

Поки в королівстві все це відбувалось, у Ломбардії тривав розбрат між ґвельфами і ґібелінами. За першими стояв папський легат, за другими – Еццеліно, який заволодів уже майже всією Ломбардією по той бік По. Поки тривали воєнні дії, проти нього повстала Падуя, і він знищив дванадцять тисяч падуанців, але й сам помер іще до закінчення війни у віці вісімдесяти років, а після його смерті всі міста, якими він володів, здобули волю.

Манфред, король Неаполітанський, відчував, за прикладом своїх предків, велику ворожість до Церкви, і тодішній папа, Урбан IV, постійно жив у жорстокому страху. Дійшло до того, що папа оголосив проти нього хрестовий похід і вирушив до Перуджі чекати війська. Бачачи, що загонів підходить мало, що вони слабкі та прибувають із великим запізненням, він вирішив, що для перемоги над Манфредом потрібна дієвіша допомога. Він звернув увагу на Францію, передав королівство Сицилії та Неаполя Карлові Анжуйському, братові короля Франції Людовіка, і викликав його до Італії прийняти владу в королівстві. Та ще до прибуття Карла в Рим папа помер, а його місце посів Климент IV, за якого Карл і прибув до Остії з флотом із тридцяти галер, звелівши іншим своїм загонам вирушити до Італії пішки. Поки він перебував у Римі, римляни, щоб ушанувати його, дали йому звання сенатора, а папа надав йому інвеституру на королівський престол, узявши з нього зобов’язання щороку виплачувати Церкві п’ятдесят тисяч дукатів, і, окрім того, видав наказ, згідно з яким ані Карл, ані будь-який інший король Неаполя не можуть одночасно бути обраними імператором. Карл виступив проти Манфреда, розгромив його й убив під Беневентом, заволодівши Сицилією і королівським троном. Але Конрадін, якому батько заповів це володіння, зібрав у Германії чимале військо і прибув до Італії битися з Карлом, що й сталося під Тальякоццо. Однак він зазнав поразки, а потім, невпізнаний, утік, але його захопили й убили.

XXIII

В Італії панував мир, поки папський престол не посів Адріан V. Карл і далі перебував у Римі й керував ним як сенатор. Не бажаючи терпіти його владу, папа оселився у Вітербо і почав кликати імператора Рудольфа до Італії проти Карла. Так папи то через любов до релігії, то через власне честолюбство безперервно кликали до Італії чужоземців і починали нові війни. Не встигали вони піднести якогось правителя, відразу ж розкаювались у цьому та шукали способів знищити його, бо не могли знести, щоб у цій провінції, для владарювання над якою їм самим бракувало сил, владарював хтось інший. Правителів це все теж доволі сильно страхало, бо, ухилялись папи від воєнних дій чи воювали, вони завжди ставали переможцями, якщо не вдавалось обійти їх за допомогою якоїсь хитрості, як було з Боніфацієм VIII і деякими папами, котрих імператори, удаючи добрих друзів, змогли заманити в полон. Рудольф до Італії, однак, не прибув, бо йому завадила війна, яку він вів проти короля чеського. Адріан помер, а його місце посів Миколай III із роду Орсіні, чоловік вельми сміливий і честолюбний. Миколай одразу ж вирішив за будь-яку ціну послабити владу Карла. Він спонукав імператора Рудольфа скаржитися на те, що Карл тримав у Тоскані свого намісника для допомоги ґвельфам, яких він після смерті Манфреда відновив там у правах. Карл поступився імператору, відкликав своїх намісників, і папа послав до Тоскани одного зі своїх небожів, кардинала, щоб той панував там від імені імператора. Натомість імператор на віддяку за цей знак поваги повернув церкві Романью, яку відняв у неї колись один із його попередників, і папа поставив Бертольдо Орсіні герцогом Романьї. Вважаючи себе досить сильним для боротьби з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського звання і видав наказ, згідно з яким жоден королівський нащадок не міг віднині бути римським сенатором. Було в нього також на думці відібрати у Карла Сицилію, і з такою метою він таємно змовився з королем Педро Арагонським, та справа ця мала успіх лише за його наступника. Хотілося йому, окрім того, звести на королівські престоли ще двох своїх родичів – одного на ломбардський, другого на тосканський, щоб вони захищали Церкву від германців, які забажали б напасти на Італію, і проти французів, які панували в Неаполітанському королівстві. Однак він помер, не втіливши цих задумів. Це був перший папа, який відкрито виявляв честолюбні прагнення і намагався під приводом величі Церкви осипати своїх родичів багатством і почестями. Упродовж усього часу, про який ми розповідали, не доводилося говорити про небожів і взагалі родичів пап, зате тепер історія буде сповнена ними настільки, що нам доведеться навіть говорити про папських синів. І якщо до наших часів папи намагалися робити їх впливовими державцями, то тепер їм лишається тільки передавати папський престол своїм нащадкам у спадок. Та, правду кажучи, засновані ними держави до останнього часу мали досить швидкоплинне існування. Папи переважно жили недовго, внаслідок чого їхні насадження не могли пустити коріння; якщо це і вдавалося, то паростки пускали слабке коріння і, позбавлені підтримки, при першому ж сильному вітрі гинули.

Наступником Миколая III став Мартін IV. Француз за походженням, він був на боці Карла, і той на знак вдячності послав своє військо на упокорення Романьї, яка повстала проти папи. Під час облоги Форлі астролог Гвідо Бонатто порадив люду напасти на них у вказаному ним місці, тож усі французи потрапили в полон або були вбиті. У той самий час здійснився заколот, влаштований Миколаєм III і королем Педро Арагонським, і сицилійці знищили всіх французів, які перебували на острові; ним одразу ж заволодів Педро, який оголосив, що Сицилія належить йому через дружину його Констанцію, дочку Манфреда. Готуючись до війни за відновлення на острові своєї влади, Карл помер, а спадкоємець його Карл II перебував у цей час у полоні в Сицилії. Волю він дістав, пообіцявши повернутися в полон, якщо протягом трьох років не доможеться від папи згоди на передання королівства Сицилійського арагонському роду.

XXV

Імператор Рудольф, замість прибути в Італію і примножити в ній славу імперії, відправив туди свого посла з дорученням укласти угоду з містами, які забажали б викупити в імператора волю. Багато італійських міст скористалися цим і, здобувши волю, істотно змінили свій спосіб життя. Імператорський престол посів Адольф Насауський, а папський – П’єтро дель Мурроне під іменем Целестина, чернець-відлюдник вельми святого життя, який за півроку зрікся папської влади, і тоді папою обрали Боніфація VIII. Небо, яке знало, що прийде день, коли Італія позбудеться французів і германців та буде надбанням тільки італійців, не забажало, однак, щоб папи, навіть коли їм уже не заважатимуть чужоземці, котрі живуть за Альпами, зміцнили свою владу і користувалися нею. Тому воно допустило, щоб у Римі піднеслися два могутні роди – Колонна й Орсіні, які завдяки своєму впливу та родинним зв’язкам могли постійно послаблювати папську владу. Боніфацій, який розумів усе це, вирішив покінчити з родом Колонна і для цього не тільки відлучив їх від Церкви, а й оголосив проти них хрестовий похід. Хоча це й трохи зашкодило їм, іще більш згубним виявилося для Церкви, оскільки зброя відлучення, така дієва, коли її застосовували для захисту віри, затупилася, коли честолюбство повернуло її проти християн. Так і вийшло, що надмірне прагнення пап наситити свою жадібність поступово вибивало зброю з їхніх рук. До того ж папа позбавив двох кардиналів із роду Колонна кардинальського звання. Ш’ярра, глава роду Колонна, таємно втік із Рима, був захоплений у морі каталонськими піратами і зісланий на галеру. Але в Марселі його впізнали й відправили до французького короля Філіппа, якого Боніфацій відлучив від Церкви й позбавив королівського сану. Зміркувавши, що відкрита війна проти намісника Христового призводить завжди або до поразки, або до великої небезпеки, Філіпп вирішив схитрувати. Удавши, що хоче помиритися з Боніфацієм, він таємно послав Ш’ярру до Італії, а той, діставшись Ананьї, де перебував папа, зібрав уночі своїх прибічників і захопив його в полон. І хоча жителі Ананьї невдовзі звільнили папу, ця образа виявилася для глави Церкви таким тяжким ударом, що він утратив розум і помер.

XXVI

1300 року Боніфацій ухвалив рішення про святкування ювілею, звелівши, щоб і надалі його відзначали кожні сто років. У той час розбрати між ґвельфами і ґібелінами розгорілись із новою силою. Оскільки імператори покинули Італію напризволяще, багато італійських міст здобули волю, але багато з них натомість стали здобиччю тиранів. Папа Бенедикт повернув прелатам із роду Колонна кардинальську шапку і знову прийняв Філіппа, короля Франції, в лоно церкви. Після його смерті папою став Климент V, француз, який 1305 року переніс папську резиденцію до Франції. Тим часом помер Карл II, король Неаполітанський, і престол успадкував син його Роберт, а імператорську корону дістав Генріх Люксембурзький, який прибув до Рима коронуватися, хоча папи там не було. Прибуття його спричинило в Ломбардії велике сум’яття, оскільки він повернув до Італії всіх вигнанців, незалежно від того, ґвельфи вони були чи ґібеліни. Однак обидві партії й далі так ворогували між собою, що провінцію цю роздирала безперервна війна, яку імператор не мав сили припинити, хоч як старався. Він поїхав із Ломбардії й вирушив генуезькою дорогою до Пізи, де намагався вирвати Тоскану з рук короля Роберта. Це йому не вдалось, і він вирушив до Рима, де залишався всього кілька днів, бо Орсіні, котрих підтримував Роберт, вигнали його звідти, і він повернувся до Пізи. Щоб успішніше воювати з Тосканою та відняти її в Роберта, він спонукав напасти на неї Федеріго, короля сицилійського, але в той час, коли вже розраховував захопити Тоскану й відняти в Роберта владу, він помер, а спадкоємцем його на імператорському престолі став Людовік Баварський. На той час папський престол перейшов до Іоанна XXII, під час його понтифікату імператор не припиняв переслідувати ґвельфів і Церкву, захисниками яких були переважно король Роберт і флорентійці. Так почалися ті війни, які Вісконті вели в Ломбардії проти ґвельфів, а Каструччо з Лукки в Тоскані проти флорентійців. Але оскільки рід Вісконті започаткував герцогство Міланське, одну з п’яти держав, на які відтоді розкололась Італія, мені здається, що слід детально розповісти про його походження.

XXVII

Коли в Ломбардії утворилася Ліга міст для захисту від Фрідріха Барбароси, про що ми вже згадували, Мілан, який відродився зі своїх руїн і вирішив помститися за образи, приєднався до Ліги, котра опиралася Барбаросі й на певний час пожвавила у Ломбардії діяльність церковної партії. Поки тривали ці війни, у Мілані особливо вбилась у силу родина Делла Торре, і слава його дедалі зростала, натомість імператори в цій провінції мали зовсім незначну владу. Та коли Фрідріх II прибув до Італії, а ґібелінська партія завдяки старанням Еццеліно посилилася, в усіх містах почали виявляти себе прибічники ґібелінів. У Мілані на їхньому боці опинилися Вісконті, яким і вдалося вигнати з міста Делла Торре. Проте вигнанцями вони були недовго: між імператором і папою було укладено угоду, і завдяки цьому вони повернулись на батьківщину. Коли ж папа з усім своїм двором поїхав до Франції, а Генріх Люксембурзький прибув до Італії, щоб коронуватись у Римі, у Мілані його прийняли Маттео Вісконті і Гвідо Делла Торре, котрі були тоді главами цих родів. Тут Маттео і замислив використати присутність у Мілані імператора, щоб вигнати Гвідо. Він вважав, що легко цього доб’ється, адже Гвідо належав до ворожої імператору партії. Гарним приводом йому здалися ворожі почуття народу до германців через їхні насильства: він потроху зміцнював мужність співгромадян і підмовляв їх узятися до зброї та скинути з себе нарешті ярмо цих варварів. Коли, на його думку, все вже було досить добре підготовано, він доручив одному з вірних людей зчинити бунт, і от раптом – міланський люд підняв зброю проти всього, що мало германське ім’я. Ледве почалася чвара, Маттео із синами й озброєними прибічниками поспішив до Генріха й оголосив йому, що бунт здійняли Делла Торре, котрі, не вдовольняючись тим, що жили у Мілані як приватні громадяни, вирішили скористатися можливістю зашкодити йому, щоб вислужитися перед італійськими ґвельфами і захопити владу в місті, але що він може не тривожитися: щойно йтиметься про його захист – їх, Вісконті, і їхніх прибічників буде цілком досить для його безпеки. Генріх легко повірив усьому, що казав Маттео, об’єднав свої сили із силами Вісконті, і разом вони напали на прибічників Делла Торре, які в різних кінцях міста намагалися придушити бунт, убили всіх, кого могли, а інших вигнали з міста, конфіскувавши їхнє майно. Так Маттео став володарем Мілана. Його спадкоємцями стали Галеаццо й Аццо, а їхніми – Лукіно і Джованні. Останній став у Мілані архієпископом, Лукіно ж помер раніше за нього, і спадкоємцями були Бернабо й Галеаццо. Невдовзі помер і Галеаццо, залишивши єдиного сина Джана Галеаццо, прозваного графом Вірту, який після смерті архієпископа зрадницьки вбив свого дядька Бернабо й залишився у Мілані єдиним володарем. Він перший і прибрав титул герцога. Сини його були Філіппо і Джованні Марія Анджело, невдовзі вбитий міланським людом. Він залишив державу Філіппо, який не мав, однак, нащадків чоловічої статі, внаслідок чого управління державою від роду Вісконті перейшло до роду Сфорца, а як і чому це сталося, ми ще розповімо.

XXVIII

Повернімося, однак, до того, від чого я відволікся. Імператор Людовік, аби підняти значення своєї партії та заразом і коронуватися, прибув до Італії. У Мілані він під приводом прагнення повернути міланцям волю, але насправді бажаючи взяти з них гроші, посадив усіх Вісконті до в’язниці, та невдовзі звільнив їх через наполягання Каструччо Луккського. Потім він подався до Рима і, щоб посилити в Італії розбрат, поставив антипапою П’єтро делла Корбару, розраховуючи за допомогою його впливу та війська Вісконті істотно послабити ворожу йому партію в Тоскані й у Ломбардії. Одначе Каструччо помер, і для імператора це було початком поразки, бо Піза і Лукка повстали та пізанці випровадили антипапу до Франції до папи в полон, тож імператор, не в змозі добитися чогось в Італії, повернувся до Германії. Не встиг він забратися геть, як Іоанн, король Чехії, прибув до Італії на поклик ґібелінів Бреші й захопив це місто, а також Бергамо. Оскільки нашестя це відбулося зі згоди папи, хоч він і удавав, що обурений, легат Болоньї підтримував його, вважаючи, що це гарний спосіб завадити поверненню імператора до Італії. Через це становище в Італії зовсім змінилося. Флорентійці й король Роберт, бачачи, що легат підтримує дії ґібелінів, стали ворогами всіх, кого вважали друзями легат і чеський король. Тепер, уже не зважаючи на ґвельфські або ґібелінські симпатії, багато державців, серед яких були Вісконті, делла Скала, мантуанський Філіппо Ґонзаґа, володарі Каррари й Есте, об’єдналися між собою. Папа їх усіх відлучив від Церкви. Король Іоанн, злякавшись цієї спілки, повернувся до себе додому, щоб зібрати сильніше військо, і, хоч він знову прибув до Італії з численнішою армією, йому довелося зіткнутись із досить значними труднощами. Збентежений таким сильним опором, він повернувся додому на величезне невдоволення легата, залишивши свої гарнізони тільки в Реджо і в Модені та доручивши Парму Марсіліо і П’єро деї Россі, які були тоді тут вельми могутні. Коли він відбув, Болонья приєдналася до цього союзу, і всі його члени поділили між собою чотири міста, які ще були на боці Церкви: Парма дісталася делла Скалі, Реджо – Ґонзазі, Модена – роду д’Есте, Лукка – флорентійцям. Та захоплення цих міст викликало чимало збройних сутичок, які припинилися переважно завдяки посередництву Венеції. Може здатися дивним, що, розповідаючи про таку велику кількість подій, що відбувалися в Італії, ми досі не згадували про венеційців – адже їхня республіка за значенням своїм і могутністю заслуговує на те, щоб бути уславленою більше за інші італійські держави. Щоб покінчити з цією дивиною, пояснивши її причини, доведеться мені повернутися далеко назад, аби кожному стали відомі й виникнення Венеції, і обставини, що перешкоджали їй протягом тривалого часу втручатись у справи Італії.

XXIX

Коли Аттіла, король гунів, узяв в облогу Аквілею, жителі її довго чинили йому опір, та врешті покинули місто й, хто як міг, з усім майном, яке змогли забрати, осіли на скелястих пустельних островах північного узбережжя Адріатики. Падуанці, зі свого боку, бачачи, що до них наближається пожежа війни, злякалися, що Аттіла, захопивши Аквілею, нападе й на них. Тому вони зібрали все своє найцінніше майно і відіслали його в одне місце поблизу того самого узбережжя, під назвою Ріво-Альто, куди переправили також жінок, дітей і старих, залишивши в Падуї тільки молодь – обороняти місто. У тих самих місцях осіли й жителі Монселіче та інших прилеглих пагорбів, також нажахані полчищем гунів. Коли ж Аквілею було захоплено й Аттіла спустошив Падую, Монселіче, Віченцу і Верону, падуанці й найзаможніші переселенці з інших міст лишились жити в лагунах поблизу Ріво-Альто, де до них приєдналося населення прилеглої провінції, здавна називаної Венецією, – ці люди зазнали тих самих лих. Так, через обставини, покинули вони місця щасливі й родючі і стали жити в місцевості безплідній, дикій і позбавленій будь-яких життєвих зручностей. Проте поєднання в одному місці такої кількості людей зробило його незабаром не тільки цілком придатним, а й приємним для життя. Вони завели у себе законність, порядок і були в безпеці серед лих і руїни, яких зазнала Італія, завдяки чому могутність їхня невдовзі зросла і стала широко відома. До цих перших переселенців приєднались і багато містян Ломбардії, які тікали переважно від жорстокості Клефа, короля лангобардів, і це ще більше сприяло зростанню нового міста. Тож за часів Піпіна, короля франків, коли він на прохання папи прибув вигнати з Італії лангобардів, під час укладання угоди між ним і візантійським імператором встановлено було, що герцоги Беневентські й венеційці не будуть підданими ні в того, ні в того, а матимуть цілковиту незалежність. Горе, що змусило всіх цих людей жити серед води, змусило їх подумати і про те, як, не маючи плодючої землі, створити собі добробут на морі. Їхні кораблі почали плавати по всьому світу, а місто наповнювалося найрізноманітнішими товарами, яких потребували жителі інших країн, які й стали відвідувати і збагачувати Венецію. Багато років венеційці й не думали про інші завоювання, окрім тих, що могли б полегшити їхню торговельну діяльність: із цією метою здобули вони кілька гаваней у Греції та в Сирії, а за послуги, надані французам із перевезення їхнього війська в Азію, дістали у володіння острів Кандію. Поки вони так жили, імення їхнє було грізним на морях і шанованим по всій Італії, тож їх часто обирали третейськими суддями в різних суперечках. От чому й сталося, що коли між союзниками виникли суперечності з питання про поділ завойованих земель, вони звернулися до Венеції, і вона присудила Бергамо та Брешу роду Вісконті. Однак за певний час венеційці самі захопили Падую, Віченцу і Тревізо, а потім Верону, Бергамо і Брешу, а також багато міст у королівстві та в Романьї і, жадаючи ще більшої могутності, почали загрожувати не тільки італійським правителям, а й чужоземним. Нарешті всі об’єдналися проти них, і в один день утратили вони володіння, які здобули впродовж стількох років, витративши величезні ресурси. І хоча за останній час вони повернули собі дещо зі втраченого, колишніх могутності й слави їм завоювати не вдалося, і живуть вони, як і решта італійських провінцій, тільки милістю інших.

XXX

Коли папою став Бенедикт XII, він побачив, що втратив майже всі свої володіння в Італії. Побоюючись, щоб їх не захопив імператор Людовік, він вирішив подружитись із усіма, хто захопив володіння, котрі раніше належали імперії, щоб вони допомогли йому захистити Італію від зазіхань імператора. От він і видав наказ, згідно з яким усіх тиранів, що захопили в Ломбардії міста, було оголошено законними державцями, та дуже скоро після того помер, і папський престол перейшов до Климента VI. Імператор, бачачи, з якою щедрістю папа розпоряджається майном імперії, не захотів поступитися йому в щедрості й одразу ж оголосив усіх узурпаторів церковних земель їхніми законними власниками, що владарюють у своїх містах за згодою і дозволом імператора. Саме з цієї причини Галеотто Малатеста і його брати стали правителями Ріміни, Пезаро і Фано, Антоніо да Монтефельтро – Марки й Урбіно, Джентіле да Варано – Камеріно, Гвідо да Полента – Равенни, Сінібальдо Орделаффі – Форлі й Чезени, Джованні Манфреді – Фаенци, Лодовіко Алідозі – Імоли, і ще багато інших – безлічі інших міст, тож у володіннях Церкви майже не залишилося землі без правителя. Внаслідок цього Церква була послабленою аж до понтифікату Олександра VI, який уже в наш час, після розгрому нащадків узурпаторів, відновив її владу. Коли імператор видавав свій дарчий наказ, він перебував у Тренто, і скидалося на те, що він має намір увійти до Італії. Це викликало в Ломбардії низку збройних сутичок, під час яких Вісконті захопили Парму. Тоді ж помер Роберт, король Неаполітанський, залишивши спадкоємицями тільки двох онучок, дочок свого сина Карла, який помер значно раніше. Перед смертю він указав, що престол посяде старша онука, Джованна, для того щоб вона взяла шлюб із його небожем, угорським королем Андреєм. Із цим своїм чоловіком Джованна прожила недовго, бо невдовзі вбила його й одружилась із іншим своїм родичем, князем Тарантським Людовіком. Одначе король Угорщини Людовік, брат Андрея, прагнучи помститися за його смерть, поспішив із військом до Італії й вигнав із королівства Джованну та її чоловіка.

XXXI

Тоді ж у Римі сталася подія надзвичайно визначна. Такий собі Нікколо, син Лоренцо, канцлер Капітолію, вигнав із Рима сенаторів і, прибравши титул трибуна, очолив Римську республіку. Він, використовуючи давні звичаї, встановив таку повагу до законів і громадянської доблесті, що послів до нього відправляли не тільки сусідні міста – вся Італія, і давні римські провінції, бачачи, що Рим відновлюється, попідводили голови і, через страх або через надію, вшанували його. Однак Нікколо, попри свою добру славу, сам відмовився від цих справ; знемагаючи під тягарем, що звалився на нього, він, хоч його ніхто не виганяв, таємно втік із Рима до короля чеського Карла, якого наказом папи, в обхід Людовіка Баварського, було оголошено імператором. Карл, щоб засвідчити свою вдячність папі, відправив до нього Нікколо як полоненого. Невдовзі після того такий собі Франческо Барончеллі, за прикладом Нікколо, захопив владу трибуна і вигнав із Рима сенаторів. Прагнучи якнайшвидше покінчити з цим бунтівником і не знаходячи іншого способу, папа випустив Нікколо із в’язниці, повернув його до Рима і дав звання трибуна! Нікколо знову мав владу – і стратив Франческо. Та, накликавши на себе ворожість роду Колонни, він сам був незабаром убитий, і владу повернули сенаторам.

XXXII

Тим часом король угорський, зігнавши з неаполітанського престолу Джованну, повернувся у свої землі. Але папа, якому було краще мати за сусіда не цього короля, а Джованну, вжив низку заходів, і врешті-решт їй повернули неаполітанський престол, за умови щоб Людовік, чоловік її, не приймав королівського титулу, а вдовольнявся своїм становищем князя Тарантського. Настав рік 1350-й, і папі спало на думку, що ювілей, який за рішенням Боніфація VIII мали відзначати кожні сто років, можна було б святкувати кожні п’ятдесят, і він видав відповідний наказ. Вдячні за таке благодіяння, римляни погодилися на те, щоб він прислав до Рима чотирьох кардиналів із метою впорядкувати в місті управління і призначити потрібних папі сенаторів. Окрім того, папа дав Людовіку, князеві Тарантському, титул короля Неаполітанського, а як подяку за це королева Джованна подарувала Церкві місто Авіньйон, що належало їй за правом спадку. На той час помер Лукіно Вісконті, і єдиним державцем Мілана став архієпископ Джованні, який часто воював із Тосканою та своїми сусідами і вельми збільшив свою міць. Спадкоємцями після його смерті лишилися двоє небожів, Бернабо і Галеаццо, але Галеаццо невдовзі помер, залишивши після себе сина Джана Галеаццо, який і поділив владу в державі зі своїм дядьком Бернабо. Імператором у ті часи був король чеський Карл, а папою – Інокентій VI, котрий послав до Італії кардинала Егідія, іспанця, який діяв так уміло, що йому вдалося повернути повагу до папської влади не тільки в Романьї та в місті Римі, а й у всій Італії. Він знову заволодів Болоньєю, яку захопив було архієпископ Міланський, змусив римлян узяти за сенатора одного іноземця, котрого папа мусив щороку призначати в Рим, уклав почесну угоду з родом Вісконті, розгромив і захопив у полон англійця Джона Гоквуда, який на чолі чотиритисячного англійського загону воював у Тоскані на боці ґібелінів. Святий престол перейшов до Урбана V, і той завдяки таким успіхам вирішив відвідати Італію і Рим, куди прибув також імператор Карл. Папа пробув у Італії кілька місяців, потім повернувся в Авіньйон, а Карл повернувся у своє королівство. Після смерті Урбана папою став Григорій XI, але оскільки помер і кардинал Егідій, в Італії відновилася колишня колотнеча, яку постійно починали міста, що об’єднувалися проти роду Вісконті. Папа прислав до Італії нового легата на чолі шести тисяч бретонців, потім і сам він прибув до Італії вже зі своїм двором та остаточно осів у Римі. Це сталося 1376 року. Папський престол був у Франції сімдесят один рік. Невдовзі після того Григорій XI помер, і на його місце обрали Урбана VI. Однак десятеро кардиналів, які вважали це обрання незаконним, зібрались у Фонді й проголосили папою Климента VII. Водночас генуезці, які впродовж років підкорялися роду Вісконті, повстали; і між ними й венеційцями через острів Тенедос почалися криваві війни, у котрих на тому чи на тому боці взяла участь уся Італія. Тоді ж було вперше застосовано артилерію – нову, винайдену германцями зброю. Хоча спочатку успіх був на боці генуезців, котрі кілька місяців тримали Венецію в облозі, наприкінці війни перемогли венеційці, і за посередництва папи 1381 року було укладено мир.