На гастролях в Микитянах

– Це парубоцькі жарти. Мабуть, це зробили парубки проти Маші або…

Яків трохи не прохопився, що це зроблено кимсь проти самої Софії Леонівни, але схаменувся, похилив од сорому голову й замовк.

Батющині наймити, обидва дуже мстиві, помстились над Машею. В пізні обляги вони позносили улики з причілка, поскладали на купу й заставили ними двері, а дуплянки поставили зверху на купу, ще й вихилитали й повитягали рукошма чимало кілків в частоколі, повикидали на покрівлю й пообмазували ворітниці дьогтем. Це була сільська прикмета, що в тій хаті живе нечесна дівка, котра не шанується на вечорницях та на досвітках.

Софія Леонівна вже не могла з переляку заснуть, хоч вона й звикла спати сливе до півдня по звичаю артистів. Вранці після чаю вона написала записку до отця Зіновія й жалілась на його наймитів, бо вважала на їх, як на провинників, котрі вчинили не погане діло. Вона додала в записні, що зла та мстива Ївга, надісь, давала їм пораду й привід в такому поганому вчинку наймитів, що перелякав її й Машу, і Якова вдосвіта, бо вона вже давно пересвідчилась, що Ївга й нянька злостують на Машу од зависності.

Через три дні після тієї події вернувся з гастролів Флегонт Петрович, радий та веселий, що заробив чимало грошей, і застав сліди руїни в садибі коло школи. Софія Леонівна кричала та репетувала, жалілась на батющиних наймитів і наймичок та винувала в усьому Ївгу, що то вона через свою завидливість та злість на Машу зробила змову проти Маші й дійсно вона намовила наймитів на такий неприємний для неї вчинок.

– А хто його вгадає, хто це зробив. Доконче обвинувачувати батюшиних наймитів не можна, бо вони б не насмілились зробить такий скандал трохи не в батющиній оселі. В мене така думка та гадка, що це зробили оті мірошники з питля, щоб помститься за Машине залицяння до Суходольського, бо, може, з їх котрийсь вподобав собі Машу та залицявся до неї. А на Суходольського парубки вважають, як на парубка, бо він ходе на вулицю до дівчат.

Флегонт Петрович співав на гастролях з чималим поспіхом, бо привіз з гастролів два лаврові вінки й золотий дорогий годинник, ще й чимало грошей. Але той золотий годинник в його вкрали злодії в гостиниці в номері в першому етажі. Спохвату він не зачинив вікна, лягаючи в постіль, і поклав годинник на столі. Вранці злодій вліз у вікно і вкрав годинник. Чутка за це пішла по місті, і навіть про цю крадіжку в артиста подала звістку місцева газета. Йому піднесли на сцені другий такий самий годинник.

– Отакі всі твої артисти необережні та необачні. А в такої роззяви, як ти, злодії колись поцуплять з номера й гроші, і усю одежу, – докоряла сердито Софія Леонівна.

Після вечірнього чаю Флегонт Петрович повиймав лаврові вінки з причепленими широкими червоними й білими стрічками. Жінка почепляла їх на стіні по обидва боки Ноя, мабуть, задля того, щоб загодить його та піддобриться до цього єдиного свідка Наркисового залицяння, женихання й кохання з нею. Од цих прикрас на стіні світлиця аж покращала й стала наче веселіша.

Флегонт Петрович зараз пішов до брата й братової хвалитися своїми добутками й лаврами. Він запрошував їх прийти в школу та подивиться на вінки.

– Я б і пішла подивитись, коли ж Софія Леонівна сердиться та ремствує на мене за бутвину та відра. Якось ніяково мені йти до неї після вчорашньої нашої розмови, – сказала Ольга Павлівна.

– От і вигадала! Невже ж таки через якусь бутвину, відра та глечики не підеш подивиться на братові лаври? Адже ж і ти, і я зроду не бачили тих лаврів, – сказав отець Зіновій.

– Я й пішла б і подивилась, бо мені цікаво подивиться, – сказала матушка, – але мені ніяково, бо я знаю, що Софія Леонівна трохи ніби сердиться на мене за бутвину та відра.

– Та ви на це не вважайте! Вона сьогодні розсердиться, а завтра, як перенудиться, то вже й пересердиться. Моя Соня трохи палка й опришкувата, але по своїй вдачі вона зовсім не лиха й добра до людей, ніколи нікого не скривдить, – говорив Флегонт Петрович.

Цікава матушка таки не втерпіла, і вони втрьох почимчикували до школи. За ними навздогінці покатали діти. Софія Леонівна привіталась з ними звичайненько, але якось байдужне. Вона вийшла, не причепурившись, бо вже не було для кого чепуриться. На їй була чорна старенька сукня; голова була не зачесана, розкудлана. Вона скидалась на удову, наче тільки що поховала свого чоловіка. Як Наркис поїхав, вона й справді почувала себе ніби удовою і вже не прибиралась і не чепурилась. З нудьги за ним вона помарніла й зчорніла на виду.

Здорові лаврові вінки з побляклим листом були дуже гарні й були гарною прикрасою в горниці з причепленими до їх широкими червоними, рожевими й білими шовковими стрічками. Стрічки висіли аж нижче од вікон, аж вилискувались на сонці й ніби показували написи на честь і пошану артиста.

– Ой, які ж гарні вінки! А які чудові стрічки з цупкого, добрящого шовку! Аж світлиця од їх покращала, – дивувалась Ольга Павлівна і все доторкувалась пучками до шовкових стрічок, неначе лащилась до їх.

– Ах! з таких лаврів мало користі. Хіба кидатиму лавровий лист в печеню або в юшку. Тільки й придатні до цього артистові лаври, – говорила низьким альтом і неначе сердито бубоніла Софія Лсонівна. – От годинника шкода, бо ця річ має ціну.

– Одже ж ти надаремно звеш мене роззявою. Як тільки мої прихильники дізнались, що злодій украв у мене годинника, то через кільки день знов подарували мені стеменно такий другий золотий годинник. От дивись! – сказав Флегонт Петрович і витяг з кишені червону шкуратяну коробочку, одщепнув віко, одчинив і ткнув жінці трохи не до самих очей. – А ба! Хто дбає, той має: і я не такий вже недбайло, як тобі здається.

– Оце так інша річ! От такі подарунки мені до вподоби, – сказала жінка байдужним тоном в голосі.

Артист одпочивав ще тиждень і мусив їхати до Києва на службу, щоб встигнуть прибути на строк. Він не зумисне, а якось випадком випитав у Якова, а потім і в брата, що Наркис, після його од’їзду, більше тижня ще товкся в школі і бавився з Софією Леонівною і що вона сама випроводжала його аж за питель до царини. Флегонтові не сподобалось таке занадто щире панькання та виряджання молодого красуня. Він недоброхіть почав заздрівать свою жінку в нещирості; навіть в його душі з’явився здогад про зраду.

Через тиждень Флегонт Петрович уклався, збираючись в дорогу. Ще звечора навантажили простого кінного воза його пожитками. На другий день Флегонт Петрович устав раненько, напивсь чаю швиденько ще зрання й пішов з рушницею на луки на прогуляння й на полювання останній раз. Отець Зіновій звелів запрягати коні й лаштувать повозку для Флегонта Петровича. Вже сонце височенько підбилося вгору. Час було виїздить на вокзал на денний поїзд, щоб приїхати заздалегідь, а Флегонт Петрович не вертавсь. Софія Леонівна вже убралась по-дорожньому, наділа свою дорожню широку хламиду, увійшла в світлицю до отця Зіновія й сіла на канапі. Вона сиділа насуплена й мовчала, неначе сердилась і на Флегонта Петровича, і на хазяїна, і на світлицю, і на школу, і на ті зелені луки, од котрих не міг одірваться Флегонт Петрович, як він не силкувавсь.

Розмова не клеїлась. Софія Леонівна супила брови й мовчала. Матушка вешталась і поралася коло снідання. Час минав, а байдужний до виїзду артист не вертавсь.

– Одже ж ще опізнимось на вокзал через отого артиста, – бідкалась аж сердилася Софія Леонівна, – никає десь по мочарах з собакою, мов неприкаяний, неначе там загубив свою долю та й шукає її в очеретах.

– Флегонт Петрович якби зміг, то забрав би з собою в Київ усі луки з очеретами й качками, як Леонід Семенович бажав забрати з собою питель і ставок з острівцями й тополями, – говорив всмішки отець Зіновій. – Ці артисти і справді не дуже-то статковиті люде. Я вже в тому пересвідчився, бо постеріг їх поетичну вдачу. В їх душі, певно, повсякчас тільки й сновигають співи та цвіте поезія.

Софія Леонівна сиділа й мовчала. Вона була сердита й насуплена і ледве здержувала свою злість. Але артист несподівано вбіг у світлицю й почав похапком прощаться та дякувать за дачу й за підмогу харчами. Софія Леонівна встала з канапи, недбайливо й нещиро попрощалася і навіть не подякувала за коні й підводу, і за харч.

Вони приїхали на вокзал вже тоді, як дзвоник продзвонив втретє. Багажний ледве встиг купить білети, а пани насилу встигли вскочить у вагон. Служники вже на ході вагона ледве встигли повкидати у вагон усякі пакунки та завиніння.

– Так і знать, що артисти: «видно пана по походу», – пожартував начальник станції, кинувши народну приказку слідком за ними.

Після од’їзду артиста й його сім’ї отець Зіновій та його жінка почутили ніби полегкість, неначе одбули якусь повинність або панщину. В домі і в оселі знов запанував покій та мирнота. На полі возії вже рішили роботу коло озимини. Наставали ярові жнива. Через завсідню тяганину овес перестояв, укляк і почав сипаться, і косарі з великою труднацією косили полеглий овес та все нарікали на гостей.

IX

Через три неділі після приїзду до Києва, саме на другу пречисту, Софія Леонівна задумала їхати в Петербург нібито до матері в гості і щоб одвідать родину.

– Про мене. Їдь та одвідай матір. Це тобі честь і пошана, що ти шануєш і чтиш свою стару матір і родаєшся з своєю убогою ріднею та не цураєшся її. Тільки, бога ради, не барись та не гайся там; без тебе за Петрушею не буде ніякого догляду, бо Маші ніколи доглядать його, – сказав Флегонт Петрович.

Саме на другу пречисту Софія Леонівна влаштувалася в дорогу ще зрання, добре поснідала й виїхала. Але вона попрямувала не на вокзал, a в гостиницю недалечко од вокзалу. Вона сподівалась, шо Наркис там вже її жде, бо він писав до неї й призначив день, коли він прибуде в Київ і ждатиме її в тій гостиниці, щоб вкупі з нею вирядиться в дорогу.

Софія Леонівна найняла номер і почала розпитувать про Наркиса Назарова. Але їй сказали, шо такого студента о гостиниці нема й не було в останні дні. Вона засмутилася, бо думала, що він вже приїхав і жде її в гостиниці. Увійшла вона в номер, одчинила вікно на вулицю, сіла коло вікна й задумалась, аж голову похилила.

«Може, не він опізнився, десь загаявся в місті, шо й досі не з’являється тутечки в гостиниці. А може, трапилась на селі якась несподівана притичина. Поїзд одходе в Петербург через годину саме опівдні: може, він над’їде й додерже свою обіцянку, як писав мені в листі».

Вона сиділа й ждала, дивлячись на вулицю, ловила очима кожну звощицьку дрожку, додивлялась до кожного, хто простував до вокзалу. Вона сподівалась, що двері от-от незабаром одчиняться і Наркис влетить в номер, швидкий, як вітер, і кинеться до неї, вхопить в обнімок.

Хтось зачовгав в коридорі й неначе наближався до дверей. Вона схопилася з місця, мерщій побігла до дверей і раптом одчинила їх.

В довгелецькому коридорі було поночі, неначе смерком. Хтось хапком ускочив у двері близького номера й сховався там. Софія Леонівна знов вернулась і сіла коло вікна. На вокзалі свиснув свисток; вже прибув той поїзд, котрий мав йти на Петербург через півгодини. Душа в неї стривожилась, і вона сливе без свідомості дивилась на вулицю, навіть не бачила, як по вулиці поспішали, сливе бігцем бігли, люде й екіпажі на вокзал.

Софія Леонівна зітхнула важко й не знала, що робить, що почати, і потім, ніби знестямки, раптом вибігла на вулицю, сіла на дорожку й покатала на вокзал, їй здалось, що вона там зостріне Наркиса. Поїзд вже стояв напоготові в дорогу. В вокзалі не вештався ні один пасажир. Вона вибігла на платформу й оглядала бистрим оком вікна вагонів. Їй здавалось, що вона вгляде Наркиса, як він дивитиметься у вікно. Але паровоз свиснув, ніби крикнув, і поїзд рушив на Петербург.

Софія Леонівна важко зітхнула. Сльози душили її, але вона не заплакала, бо була не здатна плакати й ніколи не плакала. Вона вернулась у гостиницю й зосталась ночувать. Їй здалось, що Наркис, певно, загаявся на селі й опізнився на поїзд і що він конче прибуде на другий день.

Але вранці на другий день її вглядів у вікні один студент, котрий часом заходив у гості до Флегонта Петровича. Вертаючись з вокзалу, він випадком стрівся з артистом і сказав, що бачив Софію Леонівну в гостиниці, як вона сиділа коло вікна й дивилась на вулицю, підперши долонями голову.

– Може, коні поносили, як вона їхала на вокзал, і її викинуло на мостову. Може, вона сидить в гостиниці через те, що вивихнула ноги або руки. Зараз поїду й довідаюсь сам за все, – сказав Флегонт Петрович і похапцем скочив на дрожку.

В його несамохіть майнула думка про Наркиса. Він ще й передніше в Києві примітив, що Наркис надто липнув до неї і що вона дуже прихильна до його. Але він не дуже-то вважав на те залицяння, бо з свого досвіду знав, що до молодої й гарної панії залицяються і пани, і паничі. Але він несподівано чомусь згадав сторожа Якова, як він розказував за виряджання Наркиса з школи, як вона сама проводила його до царини, згадав його осміх при тому оповіданні, згадав, що він чогось ніби засоромився й замовк. І заздріння блискавкою майнуло в його душі й неначе ножем шпигонуло його в серце, і серце занило.

Скочивши з дрожки коло гостиниці, він побіг вгору по сходах, розпитав, в котрому номері була Софія Леонівна, і раптом убіг у кімнату.

Софія Леонівна сиділа коло вікна, обернулась і витріщила на його здивовані очі. Їй чомусь здалось, що в номер убіг Наркис.

– Чому ти оце не поїхала в Петербург та застрягла в цій гостиниці? – спитав Флегонт Петрович якимсь чудним голосом, неначе прошепотів або просичав.

– Опізнилась на поїзд. Поїзд поспішив, чи що. Чи то, може, я винна, що загаялась, бо трапився звощик, в котрого була якась шкапа, та ще й норовиста.

– Чому ж ти не вернулась додому ночувать?

– Навіщо? Я не вернулась тим, що думала їхать нічним поїздом. А вночі заспала, бо мене не збудили оті гультяї номерні. Думаю їхать сьогодні опівдні, бо вдень вже не спатиму й не засплю, – говорила далі Софія Леонівна і якось плуталась в виправдуванні за свій чудний вчинок.

– Ти когось ждала, когось сподіваєшся? Ти ждеш Наркиса? Ти мала на думці їхати з ним в Петербург? Я не думав, що ти зрадлива. Це ж зрада! – крикнув несамовито Флегонт Петрович. Він згадав якісь натякання свого брата, хоч і неясні, на котрі він тоді мало звернув увагу.

Він спахнув, прискочив до Софії Леонівни й сікався до неї, червоний на виду, з каламутним поглядом очей. Зблизька він примітив, що на їй було нове гарне убрання, хоч трохи й побгане, неначе вона виряджалась не в дорогу, а кудись в гості. Це кинулось йому в очі і ще більше пересвідчило його, що вона когось сподівалась в гостиниці.

– Схаменись! одчепись ти од моєї душі! Кого б я тутечки ждала? Хіба ж люде часом не опізнюються на поїзд? Опам’ятайся! перехрести лишень свого лоба. Що за нісенітницю ти верзеш, неначе збожеволів або собачої блекоти наївся, – справдовувалась Софія Леонівна.

Флегонт Петрович з нестямки не знав, що й робить, і бігав од кутка до кутка, як неприкаяний, мов розлютований лев по залізній кучі. Очі блищали лютістю. Він почервонів, посатанів та репетував на всю гостиницю. Софія Леонівна витріщила на його очі. Цей завжди смирний, добрий та помирливий чоловік ніколи ні на кого так здорово не сердився й не кричав, а тепер став несамовитий, неначе збожеволів. Десь у його взялось таке завзяття, така палючість, що Софія Леонівна тільки дивилась на його здивованими очима й слідкувала за кожним його рушенням. Її брав острах навіть за своє живоття. Але в такій лютості та в нестямці Флегонт Петрович здавався їй кращим і навіть більше подобався їй, як і Наркис Назарів дуже подобався їй в час свого вередування та гніву. Паничів і чоловіків з голубиною смирною вдачею вона не любила; навіть нехтувала ними; їй були уподобні чоловіки й паничі палкі, що в усьому трошки скидались на хижих звірів.

– Флегонте! вгамуйся! Ти дурно сердишся й мордуєш себе та й мене своїм безтямким заздрінням. Я й думки не мала їхать з кимсь в Петербург і тебе кидати. Поїду, та й знов приїду, хоч, може, й довгенько там задляюсь, бо я ж давно була в матері, – сказала Софія Леонівна.

Вона добре знала, що Флегонт Петрович любить її щиро й без міри і, через свою любов та добрість, простив би їй, хоч би вона його й зрадила.

– Де це в тебе взялась така любов до своєї рождениці? Ти ж було з нею тільки сваришся та лаєшся що божого дня. Може, тобі замандюрилось вилаяться з нею всмак, бо ви давно вже лаялись. Про мене, й їдь! Я тебе не силую зоставаться. Але як ти мені не вернешся через десять день або й швидше, то я усе спродаю і хіба що вартніше в хаті одішлю до брата на схованку, а сам перейду на передніше бурлакування в мебліровані покої. Чуєш? Прощай! – сказав Флегонт Петрович і раптом вибіг з номера.

Софія Леонівна мусила опівдні їхати в Петербург сама, смутна та зажурена.

«Щось з Наркисом трапилось. Може, він їхав вкупі з товаришами, і йому було ніяково заїздить сюди до мене й їхати разом зо мною. І може, він через що поминув Київ, поїхав просто в Петербург і жде мене там в Знаменській гостиниці. Він же любить мене так, що був ладен тікать зо мною в Швейцарію або й в Америку», – думала думу Софія Леонівна, сидячи в вагоні.

Прибула вона в Петербург і з вокзалу поїхала не до своєї рождениці, як вона брехала чоловікові, а просто в Знаменську гостиницю, далеко од осередка міста, сливе, коло Лаври. Питала вона й розпитувала в гостиниці і в служників, і в конторі і довідалась, що там нема й не було ніякого Наркиса Назарова.

«Це, мабуть, його розраяли, щоб він не їхав в медицинську академію, або, може… він мене й зрадив. Цей пещений красунь такий легкодумний, як мала дитина. Я не дуже йняла віри його обіцянкам ще й на селі. Дурно тільки їхала в таку далеч та витратила багацько грошей. Але… мій Флегонт не скупий, і як розстарається грошей на гастролях, то й матиму гроші».

В той час, як Наркис ще пробував на селі в матері, до сусіднього знайомого дідича приїхала його родичка, інститутка, така гарна, що він за вакації забув і за Софію Леонівну, і… за свою любов до неї й обіцянку. Ніхто й не розраяв його з Софією Леонівною. Розраяло їх само Наркисове почування, само молоде та змінливе серце.

Софія Леонівна побула кільки день в матері. На перший день вона розказувала матері за своє життя на селі та за київські новинки. Але на другий день вони якось несамохіть почали зачіпать одна одну, а потім пішли в їх якісь докори, якісь неприємні бог зна колишні згадки, як у їх обох звичайно це траплялось сливе щодня й передніше, а потім згодом вони вже посварились і полаялися, бо були обидві непомирливі на вдачу. Софії Леонівні швидко надокучило завсіднє змагання та сварка. Вона побувала в усіх своїх родичів, побачилася з ними, набалакалась досхочу й зараз вернулась додому.

Флегонт Петрович зострів її радісно.

– Сонце моє знов зійшло для мене й освітило мене, – сказав він, радіючи; а Софія Леонівна цмокнула його в уста і в щоку, і він ухопив її в обнімок і пригорнув до себе.

Після палкої вихватки в гостиниці він і справді знов сподобався їй.

Наркис, котрого задержала на селі красуня, через кільки неділь сам поїхав в Петербург, і Софія Леонівна зовсім зникла і з його серця, і навіть з його пам’яті.

Левко вийшов з університету й став земським доктором в одному містечку в Київській губернії. Він так любив співи, що завів чудовий хор, набирав у півчу не тільки школярів, але й чоловіків, котрі передніше вчились у школі, і навіть дівчат та молодиць, котрі мали гарні голоси. Він привозив свій хор в Умань, а потім і в Київ і давав кільки концертів, на котрих хор співав не тільки українські народні пісні, але й хорові п’єси з українських опереток.

Левка одначе тягла до співів, до сцени ніби якась непереможна сила. Він нарешті таки не встояв проти великого природженого потягу до співів та артизма, покинув земську службу на селі, поїхав у Петербург, довгенько вчився в консерваторії, а потім на курсах професора Еверарді й виступив на сцені в опері з таким великим поспіхом, що незабаром його запросили в петербурзький імператорський театр за велику річну плату.

Минуло кільки год. Левко оженився на Україні і вже мав сина. Але з ним несподівано трапилось нещастя. Він застудив в мокрому та багнистому Петербурзі груди. Слабість кинулась на горло. Голос його став хрипкий, а потім зовсім пропав.

Левко не видержав такого нещастя, що одняло од його і славу артиста, і засіб. Він зажурився, впав у тугу; на його найшла меланхолія. Докторські ліки дорого коштували й нічого не помагали. І він з нестямки та з одчаю вибіг в пекарню, вхопив ножа, перерізав собі горло й двічі штрикнув ножем собі в бік. Палка, жвава та нервова вдача допровадила його до сумного кінця й запагубила великий талант.

Чутка про його несподівану слабість і смерть дійшла через газети і в Микитяни до отця Зіновія й Ольги Павлівни і дуже їх засмутила.

– Чи ти пак знаєш, що як Левко був ще малим хлопцем, то був дуже нервний та вередливий, та лайливий, – промовив отець Зіновій. – Часом як почне було вередувать, коли йому траплялась в чому-небудь якась недогода, то він плакав і вередував цілісіньку годину, доки було заспокоїться і зовсім вгамується. А як пришле було батько за ним коні, щоб їхать додому на вакації або на святки, то на його находила така нервова радість, що він було бігає по кімнаті, стрибає, махає руками, дриґає ногами, регочеться, аж кричить. Я постерігаю, що страшенна туга й досада довели його до такого сумного кінця. Шкода мені і його, і його великого таланту, що загинув так несподівано.

1903 року.

Київ