На гастролях в Микитянах

Паничі очевидячки потомились. В їх так само помліли руки й отерпли ноги. Вони вискочили на зелений обрив і, неначе снопи, впали на м’яку пухку траву. В Левка ще й досі неначе трудили в долоні держална весел. В Наркиса понабігали на обох руках на пальцях могодзулі. Промашка була добра, на кільки верстов.

– Які чудові поетичні місця на них маленьких річках! Як тут хороше! Яка поезія! Я лежав би отутечки хоч і до півночі та дивився на зорі, – говорив Наркис, лежачи на спині горілиць і вдивляючись в високе та глибоке синє небо, котре крило широку зелену долину, неначе велетенське оксамитове шатро.

Недалечко вниз було видно місток. Через місток сновигали раз у раз люде, вертались вже з полів на заріччя з сніпками материнки, дроку та іншого помічного зілля. За містком на спадистому сугорбі зеленіли буряки, аж очі вбирали в себе. По буряках скрізь стирчали ніби розкидані високі ломоваті коноплини. Здалеки здавалось, неначе по зеленому килимі були розкидані недбайливою вередливою рукою ткалі темно-зелені взорці. За буряками, далі за межею, вгорі на сугорбі біліли чепурненькі хати, а од хат неначе бігла наниз до річки густа ватага головатих жовтих соняшників.

– Які гарні оті соняшники! Неначе військо в жовтих шликах простує з сугорба до води. Як я дякую вам, Софіє Леонівно, що ви запровадили мене в ці поетичні закуточки! – говорив Левко, лежачи так само лицем догори.

– Ну й яка ж там поезія в тих буряках та соняшниках? Це ваші вигадки. І де ви знаходите ту поезію? – аж дивувалась петербурзька панія.

– Ви обобличена столична проза і навіть не маєте й тямку про цю сільську поезію соняшників та маку, – гукнув Левко.

– Але годі вже витріщать баньки на ту поезію, бо вже нерано. Впаде затого ніч, і вона зникне, а ми опізнимось на чай, – вже гомоніла на паничів Софія Леонівна, – вставайте лишень мерщій! Анумо в дорогу!

Брилі обох паничів і дітей валялись на траві. Одна русява, а друга чорнява голова неначе пірнули в зелене пір’я. Паничі розкошували, обвіяні подихом вечірньої поезії тієї чудової місцини, й одпочивали од втоми, їм було так гарно, так приємно качаться на пухкій пахучій та густій, як щит, траві; повітря було таке легке, свіже й вогке, що вони були ладні лежати й до смерку. Спокій, тиша, поезія пишного вечора неначе вникали в їх душу й ніби промикувались в їх тіло наскрізь.

Діти невтомно все бігали по луці, по м’якенькій лучаній травиці та ганялись за довгохвостими плисками й метеликами. Хитрі плиски, коливаючи довгими хвостиками, неначе дражнились з ними, то пурхали, то знов сідали недалечко од їх і неначе пірнали в густу соковиту лучану травичку.

Софія Леонівна не дуже-то тямила поезію місцини й сливе не вважала на ту поетичну обставу річки. Вона несамохіть задивилась на двох молодих паничів, котрі попростягались на траві догори лицем. Їй чомусь уявлялось, що один з їх був гетевський молодий Вертер, а другий був його щирий друг Альберт; а на саму себе вона вважала, як на Шарлоту. Вона бистро зирнула на Наркисове матово-біле високе чоло з кучерявими васильками на висках, і неначе хтось підказав їй, що він її Вертер, що він давно кохає її щиро.

Наркис дививсь на неї вгору, лежачи на траві. Вона стояла над самісінькою кручею над водою, рівна станом, як молода тополя, гарна й пишна, неначе богиня тієї пишної долини вийшла з гаю ввечері й оглядала свою зелену поетичну державу в час вечірнього холодку.

– Ой час би вже й додому! Побіжім та напиймось з криниці води. Он якась дівчина саме бере воду в криниці, – сказав Левко. – Ой гарно ж тут навкруги, мов у раю, ще й ондечки гарна дівчина! – І він почав стрибать, махав руками, дриґав ногами, підскакував і знов махав руками, неначе всередині в його хтось завів механізм з пружин. Діти реготались, дивлячись на його. Натхнення од краси з усіх-усюдів неначе корчило корчами його почутливі тонкі нерви. Софія Леонівна пильно витріщала на його очі з дива.

– Одже ж до вас неначе оце приступає! – сказала вона, дивлячись на його.

– Ой приступає, приступає! – аж гукав він, дриґаючи ногами й махаючи руками, мов вітряк на здоровому вітрі.

– Та годі тобі дуріть! Гляди лиш, щоб тебе часом не вхопив дідько од таких екстазів! – гукнув Наркис. – Мабуть, ти незабаром будеш ходити на голові догори ногами, як кажуть селяни.

А Левко все дурів та витинав усяких пісень на все горло, аж луна йшла в гаю.

Вони мерщій побігли до криниці, куди прямувала од хати стежкою дівчина з відрами, похапцем напились погожої холодної води, облили водою гарячі голови й кинулись до весел.

– Ну, тепер за водою вже буде легше плисти, і діло піде спірно, – сказав Левко й сіпнув веслами на гребках.

Човен наче побіг по воді прудко та швидко. Закрути річки минали, неначе миготіли. Сонце сипало червоним промінням вподовж річки. По берегах скрізь манячіли рибалки на сідлах і неначе крадькома й нишком удили плітку й верховодів на юшку на вечерю. Надвечір по воді скрізь сливе суспіль скидалась дрібна рибка тихо, без ляскання й шелесту. Проти сонця в деяких місцях рибка лисніла, неначе в воду сипались довговасті краплі срібного дощу.

– Чи ви бачите? Он дощ накрапає, – обізвавсь Петруша, бо зроду не бачив, як густо скидається рибка літніми вечорами.

Незабаром човен виплив на ставок, так що всі й не зогляділись, як швидко за водою допливли до його. Ввесь ставок лиснів срібними краплями, неначе сипавсь з неба срібний краплистий дощ. Здалеки вже було видно греблю з вербами, неначе обсипаними золотим порохом.

На лавці під вербою, коло містка над потоками, сиділа Маша поруч з Суходольським і, очевидячки, залицялась до його. Вона так само гуляла, як і її пани, і навіть забулась, що вже час наставлять самовар.

– Ген-ген, на греблі я бачу Машу з Суходольським! – сказав Наркис. – І знайшла ж собі красуня з цапиною борідкою.

– Невже це вона байдики б’є, а за самовар і забула? – сказала Софія Леонівна. – Ну постривай же, ледащице! Прочитаю тобі добру молитву.

В той час, як Маша сиділа з Суходольським під вербою, наймит пригнав напувать воли та коні, набачив їх і потім розказав за це Ївзі й няньці, Ївгу й няньку взяли завидки, що Маша пішла на прогуляння, неначе справдешня панна, ще й лицяється з милим трохи не серед дня. Тим часом і наймити, і наймички вважали на неї, як на просту наймичку-дівку, а не як на панну, і часом піднімали її на сміх та на жарти.

Човен перелинув через став в одну мить. Один мірошник, ввесь білий, неначе напудрений аж до чобіт, вибіг з питля, причалив човна, прив’язав ланцюжком до стовпчика й замкнув ключем. Паничі повисаджували дітей з човна й вивели Софію Леонівну попід руки на круту греблю.

Сонце вже низько спустилось над далекими вербами понад річкою й кидало косе проміння вподовж ставка, на верби на греблі, й неначе обсипало річку, став і верби золотим порохом. Усе небо на захід сонця неначе тонуло в золотому повітрі. А десь далеко, вгорі над річкою, сизіли зубчасті купи осокорів, облиті червонуватим та фіолетовим сяєвом.

Наркис Амфилохійович довго дививсь на той поетичний, ніби фантастичний вигляд і промовив:

– Прощай, веселий ставочку! прощай, золотий дню! Доки живий буду, цього дня й вечора не забуду, – сказав Наркис з поетичною задумою й заглянув в очі Софії Леонівні.

Софія Леонівна примітила ту поетичну задуму й смуток в його очах, і в неї в серці заворушилось щось більше й міцніше од простого спочування до співучого красуня.

– На вас повіяла крилом поезія. Але… мені здається, поки ми дійдемо до господи, то ваша поезія й ваш смуток зникне, розійдеться, мов оте золоте марево, отой золотий порох сонця над ставною тихою водою, – сказала Софія Леонівна.

– Невже ви думаєте, що я такий легкодумний та забудливий? – спитав у неї Наркис.

– Я цього не думаю. Але я знаю добре, що сливе всі молоді паничі недерзкі, змінливі, як оте золоте марево над ставком та вербами. Поки дійдемо додому, отой золотий пил зникне й вищезне до останньої порошини, – сказала Софія Леонівна.

Вони вийшли на горб до церкви й попрямували через втерту стежку до школи. На вигоні почувся спів півчої. Голосні співи лились десь з верб з псаломщикової садиби.

– Цей псаломщик справляє півчу на неділю, надісь, в себе вдома, а вікна, мабуть, поодчинені. А побіжім та поспіваємо трохи перед чаєм. Я вже давно співав у хорі, – сказав Левко.

– А справді побіжім. І мені замандюрилось покричать, – обізвавсь Наркис.

І молоді однодуми, неначе змовившись, бігцем побігли навпростець до псаломщика через густі будяки, невважаючи на те, що їм було колько бігти через будяки та колючки. Діти побігли за ними навздогінці.

– Та не баріться, бо вже затого чай буде готовий! – гукала до їх Софія Леонівна з-за бузини та колючок.

Вона прийшла додому ще завидна. Маша вже наставила самовар. Вже й самовар закипів, а півча все співала й не вгавала. Псаломщикова хата стояла в опрічному дворі тільки через город од школи. Співи хору було чуть, неначе хор співав десь надворі під вербами. Спочатку співали церковних пісень, а згодом почали співать хорові українські пісні. А самовар кипів та вже й почав гаснуть. Софія Леонівна послала Машу покликати їх на чай. Але вони на неї не вважали та співали до смерку і вже смерком прийшли на чай.

– Чого це ви так довго загаялись у псаломщика? – питала вона в паничів.

– Вчили півчу співать українські хорові пісні. Я й у нашому селі навчив півчу співать гуртові українські пісні; і тепер у нас на селі не тільки парубки, але й дівчата добре співають хорові пісні, – говорив Левко.

– Треба буде ще кільки раз піти на співку та навчить хор українських гуртових пісень. Але цей молодий псаломщик таки не без пересвідченнів і не без національної самосвідомості, коли вчить півчу співати народні пісні. Мабуть, набрався цих пересвідченнів од передніших тутешніх вчителів, коли стямкував про цю справу. Хоч, сказать по правді, парубки та дівчата не здобріють такою культурою. Бо ця культура артизма, це ж те золоте марево, що ввечері сипалось золотим пилом на став та на верби, – сказав Левко.

– Воно ніби й так, але й це золоте марево культури трошки просвітить й одуховнить сільську темноту та сліпоту. Все докупи, усього потрошку, то все-таки загалом піде більше світа в глушину, – додав Наркис Назарів.

Випили чай і повечеряли на причілку. Маша вже поприбирала посуд з стола. Час було лягати спать, а сторож Яків не приходив в школу на ніч.

– Чом це Якова й досі нема? – спитав Левко в Маші.

– А хіба ж я знаю, чом його й досі нема, – знехотя одказала Маша не київським жаргоном, а чистою сільською українською мовою, бо вже оговталась на селі і з людьми, і з їх мовою.

Левко швиденько встав і промовив:

– А може, він там вже хропе під драбиною в сінях? А побіжу та подивлюсь.

В кутку в сінях під драбиною лежала купа соломи та якоїсь потерті чи мерви, а коло неї в куточку стояв невеличкий куль соломи: то був Яковів матрац та подушка. Постіль була порожня, солома не розстелена на долу. Якова не було.

– Де це задлявся наш оборонець од усякої напасті? – промовив Левко, вернувшись на причілок. – Час би вже й лягати спать, а він, мабуть, прийде пізно, гуркотітиме, стукотітиме та й нас побудить.

– Може, забаривсь десь в гостях, бо сьогодні ж якесь свято, – сказала Софія Леонівна.

– Та сьогодні таке свято, що люде роблять на полі, як у будень, – сказав Левко, – може, він несподівано запив та загуляв, бо це часом трапляється з ним і в самісінькі жнива. Громада обирає за сторожа в школі або старезного діда, нездатного до роботи, або будлі-якого калікуватого чоловіка, або якогось старого п’яничку-москаля, бо й сама вважає на школу, як на якусь непотріб. Я в цьому добре пересвідчивсь по школі в нашому селі.

Але, загалом сказавши, Яків Прохоренко не був ледачий чоловік. Він був роботящий, працьовитий і навіть богобоящий. В неділю й на святках він влітку все було лягає на призьбі на причілку в себе вдома або коло школи й читає біблію або житія святих; а як вчився в школі, то співав у хорі на криласі. І, бувши в наймах, він робив роботу не тільки під загадом, але й без загаду. Тільки вряди-годи на його часом неначе щось находило, і він тоді пив напропали два або три дні поспіль, занехаявши усяку роботу навіть в самі жнива.

В волосній управі, після облічки рокової оплаті з кожного хазяїна, звичайно знаходилось кільки хазяїнів, що не заплатили всіх грошей. На Якові Прохоренкові було вже чимало недоплату за рік. Громада обрала його за сторожа до школи, і з рокової плати за службу, доки він сторожував у школі, одлічувала цьому винуватцеві гроші на громадську оплать. Через цю ніби волосну покуту Яків не дуже-то й дбав за свою недоброхітню службу при школі і при нагоді або при якійсь наглій оказії зовсім не ходив ночувать у школі, кинувши цю сироту без усякого догляду на одчай божий. Сторож неначе знущався над нею, як знущалась і волосна управа.

На причілку всі сиділи й балакали; думали, що сторож от-от незабаром надійде. На селі зовсім стишилось. В хатах світло згасало. На столі під вербою ясно світила лампа й освічувала частокіл і ворота, і далеко сягав широкий промінь од світла на вигон.

Коли це одразу десь далеченько на вигоні почулась пісня. Співав бас і тенор якоїсь чудернацької пісні. Обидва голоси були такі чудні, навіть дикі, неначе десь на вигоні вили й скавучали два вовки.

Дикі голоси наближались до школи й стали зблизька ще чудніші. Бас силкувався вторувати, але не потрапляв гаразд і гупав уривчасто, неначе товкач в ножаній ступі. Тенор аж вищав, аж скиглив на високих нотах, ще й переривавсь, неначе грала попсована катеринка.

– Ото концерт! Ото співи! Таких мені не доводилось чуть, одколи животію на світі, – говорив Левко і аж заливався од сміху.

Голоси було вже чуть недалечко, сливе за частоколом. Всі посхоплювались і побігли до частокола. Світ од лампи та од вікна сипався на вигон широкою смугою. І з темряви неначе вигулькнув Яків, високий, тонкий та смуглявий, як волох, а з ним попліч плентався Панько Дзюбаний, його близький сусід і приятель.

«Ой ти Гриць – я Маруся; ой ти служиш – й я наймуся», – вигукував рипучим басом Яків на ввесь вигон.

«Ой, Грицю, до телят! – в Гриця ніженьки болять; ой, Грицю, до Марусі! – Зараз, зараз приберуся», – вищав Панько високим тенором, і в його рвучкий п’яний голос все рвався та перетинавсь, неначе в розбитої катеринки; а Яків все гупав, неначе гамселив та лупцював довбнею в здорове барило.

– Та це ж наш сторож, наш оборонець од злодіїв так завзятущо вигукує басом, – сказала Софія Леонівна.

– Якове! а чом ти не йдеш у школу спать? – гукнув з-за частокола Наркис Назарів.

– Нема часу! Не йду, бо ніколи. Постривайте трохи. От піду на часок додому та зараз і вернусь.

– А хто ж оце нас стерегтиме в школі, доки ти вернешся? – спитав всмішки Левко.

– А хіба ж вас хто покраде вночі, чи що? Куди ж пак, які боязкі! Мені ніколи. Нігде не дінетесь, доки я прийду, – обзивавсь Яків хрипким та сипким голосом і зараз затяг: «Ой ти Гриць – я Маруся; ой ти служиш – й я наймуся».

– Який святий та божий! А в неділю лежить на призьбі та все читає біблію сливе цілісінький день, – сказала Маша, стоячи на порозі.

– А як тверезий, то такий несміливий, таке м’яло, така хамула, що й в очі не дивиться, як з ким з нас говоре. Казала мені матушка, що він як іде до батюшки або до дідича по якомусь ділу, то бере в кишеню пляшечку горілки та ковтне чарок зо дві за брамою, а тоді вже йде в прихожу й говоре сміливіше, дивиться просто в очі й говоре за якесь своє діло, навіть жартує. А поки не вип’є, то в його насилу язик в роті повертається.

Паничі почали передражнювать Якова та Панька: «Ой ти Гриць – я Маруся; ой ти служиш – й я наймуся», – затяг Левко, неначе заскиглив, і, вхопивши під руку Наркиса, замахав рукою.

Наркис загупав і заскрипів достоту так химерно, як гупав та неначе скрипів голосом Яків. Левко вищав рвучким тенорцем. І вони, побравшись попід руки, потяглись вздовж частокола, махали руками, вихали ногами, неначе знавісніли. А Петруша, як та мавпа, потягся слідком за ними й замахав руками, задриґав ноженятами й занявкав, як кіт.

– Ой, покиньте оті ваші микитянські гастролі, – говорила Софія Леонівна й разом з тим реготалась на всю оселю.

А паничі вертались назад попід частоколом та все витинали спів достоту так, як Панько та Яків, неначе грали ролі на сцені. Петруша крутився й верещав, неначе чортеня. Маша стояла коло призьби і втирала рукавом сльози од скаженого реготу.

Левко й Наркис зостріли Якова, як він смерком прийшов ночувать в школу на другий день.

– А чом же ти, Якове, не співаєш сьогодні так гарно, як співав учора вкупі з Паньком? – спитав Якова Левко.

Яків осміхнувся й похнюпивсь та все дивився в землю. Йому було сором дивиться паничам в очі. Він засоромився так, як соромляться малі діти або дуже молоді дівчата, котрі затуляють вид рукавом й одвертають голову набік од сорому. Яків якось ніби скорчився, зморщивсь, потупцяв на одному місці й тихою ходою пішов в темні сіни до свого барлога під драбиною.

VII

Левко й Наркис внадились в псаломщикові покої і вчащали до псаломщика на співки трохи з нудьги, а більше через те, що в їх вдачі був зроду зародок артизма. Такі люде мають природжений потяг до якого-небудь штучництва або принаймні до штукарства. Через це-то і Левко, і Наркис горнулись до артистів та артисток, знайомились з ними, навіть приятелювали з декотрими. Через те вони обидва вчащали в Києві й до Флегонта Петровича, в котрого часто стикалися і знайомились з оперними артистами й з охотою приставали до їх компанії. До сцени їх неначе тягла якась непереможна сила, ще й до того вони обидва мали прехороші голоси й самі любили співать.

Але врешті Левкові вже надокучили ті микитянські гастролі і в хорі в псаломщика, і в покоях отця Зіновія. Розважать себе вже не було чим, окрім карт. Левко, як та бджола, вже виссав і висмоктав медок з усіх місцевих квіток, і йому забажалось їхати до батька. Саме тоді отець Зіновій виряджався в містечко за налюшниками, налигачами та усякими хліборобськими причандалами й одвозив лагодить попсовані коліщата од молотилки, бо вже незабаром треба було молотить пшеницю та жито. Левко сів з ним на повозку й покатав до вокзалу. Наркис так само хотів їхать з ними. Але Софія Леонівна намоглась, щоб він не їхав і зостався в неї на якийсь час. Її лякала нудьга після веселого товариства, котре розважало її в глушині та в самотині. Наркис зглянувсь на неї й зостався. Вона запросила його до себе, щоб він перебрався в школу, в велику горницю, де ночував Левко.

– От тепер я не загину з нудьги, доки Флегонт Петрович вернеться з гастролів, бо матиму в господі веселого пожильця, – говорила Софія Леонівна до Левка й подала йому на повозку свою руку на прощанні.

Левко поцілував її в руку й бажав весело провести вакації. Після Левкового од’їзду Наркис попросив Машу зараз попереносить його манатки в школу й сам туди перебравсь.

Надвечір пили чай не на причілку, а в великому покої, бо небо захмарилось і збиралося на дощ. Десь далеко за чагарником та кладовищем миготіла гадючками блискавка. Після чаю Наркис витяг з чемодана новісінькі книжки Байрона, Надсона та Гейне й подав їх Софії Леонівні. Книжки були переплетені в чудові червоні та блакитні палятурки й поцяцьковані золотими буквами.

– Це я привіз вам за вашу добрість та ласкавість маленького гостинця, ваших любих та уподобних вам письменників-поетів, – сказав Наркис і подав їй чепурно оправлені й золотообрізні книжки.

– Спасибі й за гостинець, і за те, що ви пам’ятаєте за мою письменську вподобу. Я справді люблю цих ліберальних письменників більше од усіх. Я з усолодою читатиму їх отутечки в самотині з нудьги та житиму мріями, як ви поїдете, хоч я бажала б удержать вас до Флегонтового приїзду. Це буде мені на згадку й пам’ятку за вас, за ваші одвідини мене на цій поетичній й цікавій дачі

– Та й я не забуду, поки й мого віку, і за цю дачу, і за поетичну нашу гулянку на Раставиці, – сказав Наркис, бистро зирнувши в очі Софії Леонівні і потім оглянувши навкруги подовжасту горницю, – як гляну я на цю горницю, на цей садок та на верби навкруги оселі, на береги річки, то мені все уявляється, що я оце заїхав кудись далеко-далеко, ніби в Бразілію, або в Каліфорнію, або в Сірію. Мені все чогось ввижається, що я тепер десь або в Сірії, або в Персії, десь на далекому Сході, в якомусь східному чудному житлі; все чомусь здається, що там за хатами ростуть пальми та кипариси, цвітуть розкішні магнолії та лимони. Мені все здається, що я приблудився в якесь східне місце. А той праотець Ной, що висить на стіні, все здається мені картиною Будди або Зороастра. Мені здається, що й ви самі неначе дочка якогось індуського раджі або якогось шейха серед цієї чудернацької обстави.

Наркис устав і почав ходить по довгій світлиці. Він ходив швидко, жваво й уважливим оком оглядав стіни, завіси над вікнами, зілля за образами, вінки з зілля, почеплені на білих стінах. Світлиця була чисто й гарно очепурена, біла. Завіси на вікнах теж були білі. Краса молодої чорнявої красуні ще виразніше виступала, ніби на білому полі картини. Ще виразніше чорніли брови на матово-білому чолі, ще ясніші стали іскряні блискучі очі.

– Мабуть, в вас дуже велика уява, коли ви в цих Микитянах уявляєте себе десь на далекому Сході, – сказала Софія Леонівна й милувалась сама кожним рушенням молодого красуня.

І вона в той час почутила, що Флегонт Петрович одразу зник з її серця й пам’яті; їй одразу здалось, що він десь дівся, кудись поїхав і вже більше не вернеться до неї. Молодий красунь ніби навіки заслонив Флегонта Петровича гарним видом, пишними очима, своєю стрункою постаттю. Під впливом Наркисових мрій та фантазії їй уявлялось, що Наркис в господі вже заступив місце Флегонта Петровича.

Наркис жвавою ходою приступив до неї, вхопив її за руку й неначе впік гарячими червоними устами. М’які вуса ніби погладили її по руці; потім він притулив її до свого твердого чола й схиливсь на її плече. Софія Леонівна й незчулась, як обвила його міцну шию рукою й цілувала його в чоло, в уста, в щоки.

– Софіє Леонівно! тікаймо кудись далеко, їдьмо в Швейцарію на будлі-яке поетичне озеро, оселимось там в горах над озером в невеличкому місті й будемо там жити й кохаться, доки й нашого живоття. А як не хочете тікати в Швейцарію, то тікаймо ще далі, в Америку або в Індію, куди забажає ваша душа. Заїдемо в далекий край, щоб тутешні люде й не знали, де ми знаходимось і що з нами трапилось і де ми ділись.

Він дививсь їй в очі, цілував в чоло, пригортав до себе, неначе втратив тяму й пам’ять. В очах виявлялось неначе божевільство, в рушеннях виявлялась дикість.

Софія Леонівна тільки мовчки дивилась на його, не вмикувалась в його розмову й тільки милувалась його палом і дикими, наче непритомними рушеннями.

– Тікаймо звідсіля хоч зараз. В мене грошей багацько. Моя мати удова й любе мене, як свою душу; вона сприятиме нам, слатиме мені грошей, скільки душа моя забажає. Вона нас не покине в небезпечності на одчай, – говорив в нестямці Наркис швидко та дрібно якимсь нервовим, роздратованим голосом, яким говорять нервові пещені та вередливі діти.

– Навіщо нам тікать? Мені такий вчинок в коханні зовсім-таки не личить. Ніяково мені кидать чоловіка й дитину, бо я повинна й мушу додержувать свою повинність, що стосується до їх обох. Коли ви мене так щиро й гаряче кохаєте, то кохаймось тутечки; поїдемо на якийсь час в Петербург, коли схочете, знов вернемось і кохатимемось, доки й нашого віку, – говорила Софія Леонівна спокійним рівним голосом; і було знать, що вона не вагалась в своїх думках, бо по своїй деспотичній вдачі вона була й не здатна до вагання ні в чому.

– Я без вас не животітиму на світі, не хочу животіть. Я це почуваю в своєму серці. Я занидію без вас, загину, зачеврію, як квітка в спеку. Ви моє живоття, всі мої радощі, моє щастя, – шепотів він, наче божевільний, і не міг оступиться од неї, неначе його держала якась непереможна сила й не пускала його ані на ступінь од неї.

Надворі вже поночіло. Маша в пекарні готувала вечерю. Петруша вже спав. В горницях було довгенько тихо. Несподівано Маша гуркнула дверима в сінях. Наркис одскочив од Софії Леонівни на кілька ступенів і почав швиденько ходить по світлиці од кутка до кутка. Маша одчинила двері, прийняла з стола самовар, познаходила в пічурці тарілки й розставила їх на столі для вечері.

– Чи вже готова вечеря? – спитала в Маші Софія Леонівна.

– Атож! зараз подаватиму, бо юшка перестоїть; саме час вечеряти, – одповіла Маша й хутчій вибігла в сіни.

Наркис знов ухопив в обнімок Софію Леонівну, щільно й міцно пригорнув її до себе й поцілував в уста і в руку, неначе на прощання. Він був зобиджений, бо не звик брать одкоша од паннів та паній, а намога пещеного Наркиса, щоб вона тікала з ним, та ще й зараз, трохи надокучила їй.

– Це я прощаюсь з вами. Піду до отця Зіновія, переночую в його, а завтра вранці покатаю до вокзалу й поїду додому, – сказав трохи сердито Наркис, одвернувши вид і дивлячись на стіну, – хто кого любе, той повинен жити в парі. Це моє щире пересвідчення, і я ані хибить не поступлюсь ним нікому.

– Схаменіться! опам’ятайтесь! Це, мабуть, кохання запаморочило вас, довело до нестямки. Ви ж мій гість, а не отця Зіновія. Подумайте лиш, що скаже отець Зіновій, як ви впроситесь до його на ніч, покинувши ні з сього ні з того мене. Ви нервова й вередлива людина. Коли що робиться не по-вашому, то ви зараз стаєте гопки й вередуєте, мов дитина. Побудьте в мене, хоч доки вернеться Флегонт Петрович або хоч тижнів зо два, зо три, бо мені без вас буде тут в глушині важко й нудно. Я вже й так перенудилась багацько часу в самотині.

Маша подала вечерю, поставила пляшки горілки та вина. Блиснула блискавка й перемогла світло од лампи й осяяла горницю, як удень. Затріщав грім. Одразу полив наглий, тучний дощ. Од краплистого дощу школа неначе затріщала, залускала, а потім застугоніла. Дощ порошив у вікна, піжив над вербами, котрі ніби зашуміли од вітру. Софія Леонівна й Наркис неначе не чули грому, не бачили блискавки. Вони випили по маленькій чарці горілки й сіли за вечерю. Софія Леонівна тріскала на всі застави шинку, неначе нічого перед тим і не трапилось. І кохання, і женихання додали їй апетиту й смаку, неначе приємне гуляння в човні на ставу та на Раставиці. Наркис їв без смаку, якось механічно, сливе без свідомості. Палке кохання, незгода милої зараз їхати з ним в далекий край стурбувала його, збентежила й навіть розсердила. Він сидів надутий та понурий і за вечерею й слова не промовив до Софії Леонівни.

Увійшла Маша й поприбирала з стола посуд. Вони обоє випили по чарці вина й довго мовчали, помаленьку п’ючи вино чарка за чаркою. Наркис сьорбав вино ніби знехотя, навіть не почував, який у йому смак.

Заливний дощ піжив і лив, як з відра, Наркис напиндючивсь, насупився й не дививсь на хазяйку. Це випещене паненя було мазане ще змалку. Пестив його батько; він був і мамин мазун, бо мати вволяла його волю, сприяла йому в усьому, навіть в дитячих дурощах; двірська челядь слухала й корилась йому в усьому й назахват хапалась догоджать йому. Як він став паничем-красунем, панни залицялись до його, панії тішились ним, як веселим і жартовливим хлопцем, і запобігали в його ласки, маючи його на приміті, як чудового жениха для своїх дочок. І з Наркиса вийшов палкий, опришкуватий та вередливий панич, котрого можна було гладити, як чорного кота, тільки за шерстю, але не проти шерсті.

Довго сидів Наркис насуплений, аж ніби сердитий; потім раптом устав, надів пальто, взяв зонтик, ступив зо три ступені до Софії Леонівни й почав прощатися.

– Куди це ви налагодилися йти? Опам’ятайтесь! Подивіться лишень, що діється надворі. Дощ аж хлющить і ллє, як з відра, – сказала Софія Леонівна й глянула на його здивованими очима.

– Софіє Леонівно! скажу вам просто і виразно: одколи животіє світ, мабуть, не було такої нездатливої та непоміркованої в коханні людини, як ви. Піду ночувать до отця Зіновія, або до псаломщика, або до механіка в питель. Будлі-де переночую цю ніч, а завтра вранці поїду додому до матері. Прощайте! та вибачайте, що я помиливсь. Я людина щира, нехибна, а ви…

– Ви чи не розсудливі, чи безтямкі: вже й не знаю, як і назвати вас. Ви ж вихопились з Києва в самих лакованих ботинках, зовсім по-паничівській, неначе кудись у гості в Києві, навіть колоші забули взять. Одколи світ стоїть, не було, мабуть, такої вередливої та непоміркованої людини. Он гляньте, що діється надворі.

Софія Леонівна вхопила його за руку, повела в сіни й одчинила сінешні двері. З стріхи дзюрчала вода суспіль на всю довжину покрівлі. Надворі було поночі, аж чорно. І небо, і земля неначе злились докупи в якійсь мокрій безодні. Дощова вода з полів стікала з згористої місцини в село шляхом на вигон, залила ввесь вигой та леваду. Було поночі, неначе в льоху. Тільки за ставком над високими вербами було видно на двох верхніх етажах питля два рядки ясно освічених вікон, а коло їх з високої труби-димаря валував клубками червонуватий дим з іскрами з олійниці. Здавалось, що зараз за вигоном скаженіє збурене хвилями море, а на хвилях стоїть корабель з двома рядками освітлених вікон та з паровою трубою, звідкіль валує іскряний дим.

– Невже ви пірнете в цю мокру чорну безодню з нестямки та з нетямучості? Од кохання на вас найшла нестямка й дурість.

Наркис стояв і мовчки дививсь. Блискавка раз у раз блискала. Було видно, як удень, що на вигоні стояв ніби здоровий ставок, що й леваду за вір’ям вже залила вода, звідкіль вона стікала в став, лилась з кручі й шуміла та ревла, мов здоровий водоспад. Десь далеко коло питля чи коло греблі так само страшенно шуміло, неначе стогнала гребля під натиском і вагою силенної сили води.

– Ой боже мій! це ж, мабуть, од заливи стало вже повіддя в Раставиці, – бідкалась Маша і все хрестилась по тричі, як тільки вдарив грім, – це ж, мабуть, ставок розлився, коли вода затопила вже вигон. Як блискавка блиснула, то я вгляділа, що на сугорбі церква стоїть вже над водою, а брама й баркан кругом цвинтаря вже стоять у воді. Вода вже дійшла сливе до дякової хати й клуні. Ой що ж ми робитимемо, як оце вода заллє й школу?

– Потопимось, як заздалегідь не повтікаємо, – сказала Софія Леонівна трохи неспокійно, бо вода була вже недалечко й од воріт школи.

– А що ж це так страшно шумить та реве отам коло питля? – спитала Маша.

– Це, певно, мірошники попіднімали всі заставки коло питля на лотоках та в спусті. А може, то вода вже прорвала греблю й шубовснула на городи та левади, – обізвавсь трохи сердито Назарів.