Нестор Махно

Нестор Махно

Махно – один із найяскравіших лідерів українського народу, якого порівнюють з Робін Гудом, Спартаком, «товаришем Че»… Виходець із найбіднішого селянства України, з кількома класами початкової освіти, у 29 років він зумів організувати 80-тисячну армію під фантастичним прапором анархії. Унікальність махновського руху полягає в тому, що, захопивши південний схід України (з населенням у 2 млн.), Махно почав проводити перший у світі експеримент зі створення анархістського суспільства. Саме ця анархістська південноукраїнська трудова федерація, перебуваючи під безперервними ударами білих і червоних, зуміла проіснувати 100 днів!

* * *

Анархізм – стрибок у невідоме, романтична мрія про утвердження загальної рівності, свободи і справедливості. На початку ХХ ст. анархізм притягував палких, мрійливих юнаків, що вірили в стихію бунту й у вирішальну роль особистості, здатної повернути хід історії. Анархізм був способом життя, філософією, мораллю, тактикою і стратегією, заповітною мрією. Анархізм дарував ілюзію скасування всілякої нерівності, в тому числі й нерівності між центральною владою та провінцією, бо відкидав поняття центральної влади взагалі. П. Кропоткін писав: «Анархія не є синонім безпорядку та хаосу, це – ідеальний суспільний лад, заснований на взаємодопомозі, солідарності, вільній кооперації при негації централізму». У 1903—1905 рр. створюються підпільні анархістські групи в Одесі, Ніжині, Катеринославі… Навколо П. Кропоткіна утворилося ядро анархістів, що мріяли про комуністичне суспільство без держави та без керівництва масами з боку чиновників чи партії.

* * *

26 жовтня 1888 р. в сім’ї Івана Родіоновича Махна (селянина села Гуляйполя, кучера у заводчика Кернера) та його дружини Євдокії Матвіївни (в дівоцтві Передерій) народився п’ятий син, якого наступного дня хрестили на ім’я Нестор. Коли Несторові не виповнилося ще й року, помирає його батько, а мати залишається у великій матеріальній скруті з п’ятьма синами: Карпом, Савою, Григорієм, Омеляном та Нестором. Нестор Махно згодом писав: «Погано пригадую своє раннє дитинство, позбавлене звичних для дитини ігор та веселощів, затьмарене великою скрутою і нестатками, в яких перебувала наша сім’я…» З дитинства Нестор працював підпаском, конюхом, маляром у фарбувальній майстерні, продавцем вина… Існують суперечливі відомості про освіту Нестора. Сам він згадував, що закінчив 4 класи початкової земської школи.

У 1904 р. Нестор наймається на завод сільськогосподарських машин Кригера, працював на відливанні чавунних коліс. У 1906 р. до Гуляйполя приїхав молодий чех, що народився у Гуляйполі, – Вальдемар Антоні. Антоні був анархістом, брав участь у страйках, терористичних актах, експропріаціях. Антоні влаштовується на завод токарем і організовує з робітників анархістську групу «Спілка бідних хліборобів». Нарівні з Антоні роль лідерів анархістів взяли на себе брати Семенюти – Прокіп та Олександр. У своїй хаті вони друкували на гектографі анархістські листівки, що закликали селян до бунту, до підпалів маєтків, до саботажу аграрних реформ. Гуляйпільська анархістська група – «Спілка бідних хліборобів» – спочатку маскувалася як самодіяльний театральний гурток при заводі. Театральність, романтика, розрахунок на ефект були характерні для анархістів. Молодий Нестор, записавшись у театральний гурток, виявив бажання вступити до «таємної організації». 14 жовтня 1906 р. відбулося перше «бойове хрещення» Нестора. Троє озброєних анархістів у чорних масках увірвалися до будинку місцевого торговця і стали вимагати видати на користь «бідних хліборобів» 500 руб. Торговець видав революціонерам лише 151 руб. Через місяць Нестор брав участь у нападі анархістів на помешкання господаря заводу Кернера. Тоді було захоплено 425 руб. та злиток срібла.

У кінці 1906 р. Махно вперше був заарештований за звинуваченням у тероризмі, потрапив під нагляд поліції, але за браком доказів був звільнений. У вересні 1907 р. Нестор з двома товаришами пішов на «екс» до села Гайчур. Напад був невдалим… Наступного дня Махно встряв у стрілянину з поліцейськими, під час якої був випадково поранений гуляйпільський селянин. Через кілька діб Антоні та Махно були заарештовані й опинились у в’язниці за участь у перестрілці. Антоні був відпущений з-під варти за відсутністю доказів. Йому вдалося підкупити свідків, і вони відмовилися від свідчень про те, що по них стріляв Махно, і Нестор 4 липня 1908 р. був звільнений під заставу у 2 тис. руб.

27 серпня 1908 р. Махно знову був заарештований. Йому інкримінували вбивство провокатора. «Для історії» залишилася поліцейська картка «злочинця» Н. Махна, в якій констатувалося, що Махно мав зріст 2 аршини і 4 вершки, карі очі, темно-русяве волосся, шрам на лівій щоці, що він розмовляє малоросійською та російською мовами, православний, на час арешту грошей та цінних речей не мав…

Слідство у справі гуляйпільських анархістів тяглося близько півтора року. На слідстві Нестор сказав, що ні до якої розбійницької ватаги не належить, а є членом політичної революційної організації, що виборює свободу. У березні 1910 р. військовий суд розглядав справу 13 гуляйпільських анархістів. Суд засудив до страти на шибениці 5 анархістів, одним з яких був Махно. 52 доби просидів Нестор у камері смертників. Такий тривалий час пояснюється захворюванням Махна на тиф. Тяжка хвороба врятувала смертника, який відмовився підписати клопотання про помилування. Мати Нестора з’ясувала у військового прокурора, що пом’якшення вироку її синові можна добитися, довівши, що на момент карного злочину Нестор був неповнолітнім і звернулася з проханням про помилування у всі інстанції. Мати наполягає на перегляді справи у зв’язку з неповноліттям, Нестора (повноліття тоді досягали у 21 рік). Смертна кара Махнові була замінена довічною каторгою.

Із серпня 1911 р. Нестор відбував каторгу в мурах Московської центральної тюрми (Бутирки). Усі спроби втекти звідти, здійснювані Махном, завершилися невдало. Глибока депресія, холод карцеру спровокували тяжке захворювання на туберкульоз, що змусило тюремного лікаря видалити Несторові одну легеню… У в’язниці Нестор отримав «університетську», як сам він пізніше жартував, освіту. У Бутирках була чудова бібліотека – як губка він вбирав політичні знання своїх співкамерників. Близько зійшовся Нестор із Петром Маріним (П. Аршинов), з яким упродовж 20 років підтримував дружбу. Долі цих бунтівників з моменту зустрічі міцно сплелися.

2 березня 1917 р., коли повсталий народ уже повністю контролював становище в Москві, політичні в’язні вийшли з московських тюрем із ореолом героїв-мучеників. Біля тюремних брам їх зустрічали веселі натовпи людей з квітами та подарунками. Серед звільнених були й анархісти Махно та Аршинов. У кінці березня 1917-го Махно приїхав до рідного села, де його захоплено зустріли земляки як «заслуженого революціонера». На хвилі революції влада у волосному центрі перейшла до виборного Комітету громадського порятунку, до складу якого увійшов Махно як голова Селянської спілки Гуляйпільської волості. Махно став головою місцевих рад та очолював майже всі виборні організації села: земельний комітет, профспілку металістів та деревообробників, районну міліцію, лікарняну касу.

Користуючись хаосом у країні під час заколоту Корнілова, суперництвом політичних блоків в Україні, Комітет захисту революції Гуляйполя, очолюваний Махном, ухвалив рішення про роззброєння буржуазії та ліквідацію майнових прав на фабрики та на землю. Анархісти озброїли робітників Гуляйполя, роззброїли кількох офіцерів, вигнали чиновників. Ті ж представники буржуазії, що залишилися, виплатили велику контрибуцію. Влада у Гуляйполі переходить до ради та Комітету захисту революції, тобто до Махна. З’їзд рад Гуляйпільського району, що відбувся у вересні 1917 р., закликав ігнорувати будь-які вказівки Тимчасового уряду, Центральної ради і перебрав усю повноту влади у волості на себе. На півдні Російської республіки було створено маленьку безвладну державу із населенням до 40 тис. – Гуляйпільську комуну.

На початку січня 1918 р. більшовики Олександрівська оголосили повстання проти Центральної ради, закликавши на допомогу анархістські загони Махна та Никифорової (близько 400 бійців). Було створено ревком, куди крім більшовиків та лівих есерів увійшли анархісти: М. Никифорова (товариш голови) та Н. Махно. У січні 1918-го махновці брали участь у боях за Олександрівськ, які закінчилися встановленням влади Рад. Через кілька днів Махно вийшов зі складу ревкому з міркувань несумісності його анархістських поглядів з діяльністю ревкому.

19 лютого німецькі та австро-угорські дивізії, за згодою з Центральною радою, почали наступ у глиб України. Загальна чисельність військ, що наступали, становила 450 тис. вояків. Так званий радянський уряд України не мав жодних шансів протидіяти наступу і на початку березня 18-го переїхав до Полтави, потім – до Катеринослава, а в липні остаточно зник, як і сама та влада, яка була ним керована. Махно та гуляйпільські анархісти не визнавали жодних угод з німецьким імперіалізмом. 3 квітня 1918 р. Катеринослав був окупований австро-німецьким військом.

На початку квітня 18-го німецько-австрійські війська опинилися поблизу Гуляйполя. Махно отримав від більшовиків 3 тис. гвинтівок, 11 вагонів набоїв та 6 гармат. До Гуляйпільського полку самооборони зголосилася тисяча охотників. Командиром полку було обрано колишнього офіцера А. Волоха, Махно став начальником штабу полку. Махно подався на ст. Волноваха до штабу командувача Червоної армії – за вказівками з приводу оборони. У цей час Гуляйпільський полк відмовився іти на фронт, заколотники роззброїли анархістів полку. Наступного дня до Гуляйполя увійшли частини австро-угорського війська. Каральний загін спалив батьківську хату Махна, розстріляв Несторового брата – Омеляна. Нестор від’їхав до Царицина, потім подався до Астрахані. Півмісяця Махно працював у місцевому агітвідділі, спілкувався з анархістами, співпрацював у їхній газеті «Мысли самых свободных людей». У цій газеті під своїм прізвиськом Скромний Махно вмістив свого першого друкованого вірша.

У червні 1918 р. Махно дістався до Москви, де сподівався знайти відповідь на важливе для себе питання про майбутнє анархістського руху, мріяв знайти підтримку ідеологів та «напівбогів» анархізму. Однак те, з чим він зіткнувся в анархістському середовищі столиці, він назвав «розвалом», «балаканиною», «паперовою революцією». Анархісти вважали, що Жовтневий переворот є лише щаблями на шляху до справжньої анархічної революції – «третьої революції». Ця революція мала знести диктатуру більшовиків, як і владу взагалі, та встановити анархічний комунізм. «Мирне співіснування» більшовиків з анархістами було припинене в ніч на 12 квітня 1918 р., коли загони ВЧК силою роззброїли анархістські загони. Втрати анархістів у вуличних боях у Москві, а також після розстрілів на місці становили близько 100 людей. У Радянській Росії анархістів відсунули від будь-якого впливу на уряд, їм перешкоджали вести пропаганду в масах.

У Москві Махно із захопленням слухав лідерів-теоретиків анархізму, зустрічався зі своїм другом П. Аршиновим. Велике враження на майбутнього батька справила зустріч із Петром Кропоткіним – старійшиною російських анархістів. Зустрівся Махно і з комуністичними лідерами В. Леніним та Я. Свердловим. За розпорядженням Леніна В. Затонський (член Всеукраїнського бюро з керівництва повстанською боротьбою) зробив Махнові фальшивий паспорт громадянина Української держави Івана Шепеля – колишнього офіцера-фронтовика, вчителя, видав невелику суму грошей, революційну літературу, дав інструкції, як перейти український кордон. 12 червня 1918 р. Махно сів на потяг Москва—Курськ. У Курську Махно зустрів свого товариша, анархіста Олексія Чубенка. Махно з Чубенком вирішили разом пробиратися додому. Діставшись до нейтральної зони, Махно начепив погони штабс-капітана, а Чубенко – погони прапорщика, що дало їм можливість проїхати від Бєлгорода до ст. Лозової. За 20 верст від Гуляйполя Махно й Чубенко зіскочили з потяга і розчинилися в степу.

У травні 1918 р. в Україні запалало полум’я селянського повстання. Реакційна внутрішня політика гетьманського уряду, повернення поміщиків, найрізноманітніші реквізиції в селах, ліквідація демократичних інституцій, панування іноземного війська та гостре відчуття національного приниження сколихнули український народ. Каральні загони мордували село, відбирали збіжжя, влаштовували розстріли й показові побиття непокірних. Переховуючись у селі Рождественка, Нестор сповістив про свою появу на батьківщині близьких людей.

У середині липня 1918-го Махно таємно відвідує Гуляйполе, де утворює ініціативну групу для підготовки повстанської боротьби та рухливі терористичні групи для нападів на маєтки та підрозділи гетьманської варти. У подальшому планувалося напасти на Гуляйполе, захопити село і надрукувати там відозву про початок повстання. Махно поєднував у собі непересічну хоробрість та артистизм, що виявлялось у напівтеатралізованих дійствах. Вирішивши підірвати австрійський штаб у Гуляйполі, Махно з І. Лютим переодяглися у панночок, сховавши під спідницями бомби. Але підірвати штаб так і не вдалося, бо першого разу він був порожній, а наступного дня біля нього були жінки й діти, і Махно відмовився від плану, вважаючи, що від нього можуть загинути невинні.

Після нападу на філію банку Махно мав 28 тис. карбованців. За 4 тис. карбованців у селян було придбано кулемет, який встановили на трофейному тарантасі, запряженому четвіркою коней. Так у серпні 1918 р. у світі з’явився новий вид озброєнь – тачанка. На тачанці було піднято чорний прапор, на якому майоріли слова «СТРАШНА СМЕРТЬ БУРЖУЯМ – ВЕСЕЛЕ ЖИТТЯ БІДНЯКАМ».

Уникаючи переслідувань, Махно подався у Дніпровські плавні. Звідти він вів партизанську боротьбу та приєднав до свого загону загін гайдамаків. У сутичках з махновцями було вбито 8 офіцерів та вартових, в полон потрапили 5 австрійців. Махновцям дісталися 16 гвинтівок, кулемет, 15 коней. Поповнення загону Махна залежало від зброї, тому одним з головних завдань махновців було здобуття трофейної зброї.

У середині вересня сформувався махновський загін, який вже був здатен виконувати бойові завдання, – 120 шабель при 4 кулеметах. Загін Махна несподівано увірвався до Гуляйполя, але в селі виявилося багато австрійських вояків. Після короткого зіткнення з австріяками махновцям довелося тікати. Для підготовки «удару зсередини» до Гуляйполя було спрямовано кількох махновців із возами гвинтівок. 16 жовтня, скориставшись відсутністю основних австрійських сил, махновці напали на Гуляйполе. У неділю, коли був ярмарок, на ярмаркову площу виїхало кілька возів, у яких були заховані кулемети та гвинтівки. Дядьки з возів несподівано відкрили вогонь по групі австрійських солдат. Частина переляканих солдат, піднявши руки над головами, гукали: «Ура, Махно!» Цієї ж миті почав бити дзвін гуляйпільської церкви. До центру села попрямували гуляйпільці, озброєні Махном. Після короткої стрілянини загін у 85 австрійців капітулював. Повстанці захопили австрійську бригадну касу – частину грошей Махно роздав полоненим «для придбання квитка додому». З телеграфу Махно розіслав телеграму про перемогу повстання в Гуляйполі, про встановлення тут Радянської влади, закликавши всіх селян і робітників України почати загальне повстання, наслідуючи приклад Гуляйполя. Для керівництва місцевим життям було обрано ревком і Революційно-повстанський штаб. Однак наступ значних сил супротивника змусив Махна після кількох годин бою залишити село.

Вислизнувши із оточеного Гуляйполя, Махно із сотнею повстанців прибув до с. Дібровка, в районі якого діяв повстанський загін під керівництвом матроса-анархіста Федора Щуся. Коли загони Махна (120 бійців) і Щуся (53 бійці) об’єдналися, Щусь деякий час не визнавав Махна командиром. Однієї ночі Дібровку оточив загін австрійців, гетьманських вартових, місцевих поміщиків та німецьких колоністів. Вийшовши непомітно вночі із села, махновці на світанку, коли село зайняли перші групи ворога, раптово напали і відбили 4 кулемети та 20 коней, захопивши 80 полонених. Наступного дня до ворога надійшли додаткові підрозділи війська з батареєю, яка почала систематичний артобстріл позицій повстанців. Ситуація стала критичною, повстанці не витримали натиску й почали розбігатися. Під командою Махна й Щуся залишилося лише 30 бійців, які разом із командирами оборонялися, відходячи в глиб лісу. Махно переконав повстанців, що не все ще втрачено і є можливість вирватися з «вогняного мішка». Махновці несподівано налетіли на ділянку оточення, яка складалася з гетьманської варти. Прорвавшись крізь ланцюг і не втративши жодного бійця, махновці з тилу вдарили по розгублених вартових і змусили їх тікати. Через кілька годин Махно зібрав повстанців, що порозбігалися по степу, і взяв Дібровку, де австрійський загін охороняв полонених. Ця знаменна подія сталася 28 жовтня 1918 р. Успіх у цьому бою створив славу Махнові серед повстанців, і вперше саме тоді, після бою, вони назвали його батьком. З того часу це слово стало невіддільним від Махна, і селяни побачили в Несторові свого оборонця і виявляли до нього повагу та відданість.

* * *

Наприкінці жовтня махновці курсували поблизу Гуляйполя, здійснюючи напади на ст. Гайчур, Чаплине, Пологи, Гришине та Славгород, руйнуючи залізничні колії та пускаючи під укіс ешелони з австрійцями. 30 жовтня Махно знов увірвався до Гуляйполя, де тримався три дні. Деморалізовані австро-угорські солдати відмовилися воювати з махновцями. Австрійське командування та гетьманський уряд кинули проти Махна частини 12-го австро-угорського корпусу та 8-го корпусу гетьманських військ. Ці сили витіснили махновців з району Гуляйполя. При спробі захопити поїзд зі зброєю на ст. Новогупалівці махновський загін був розгромлений силами гетьманців та австрійців. Під Махном було вбито коня. У ніч проти 15 листопада відбувся бій махновців з австро-угорськими частинами біля с. Темирівки. Частина махновського загону розбіглася, інші невеликими групами намагалися боронитися. 10 повстанців на чолі з Махном були оточені на околиці села. Батько з ручним кулеметом у руках бігав вузенькими вуличками і відстрілювався, поки не був поранений. Щуся було поранено в обидві ноги, і він не міг керувати боєм. З десяти повстанців, що залишилися з Махном, сімох було вбито, а один, щоб не здаватися, застрелився. Махно, який спливав кров’ю, також вирішив звести рахунки з життям… Але друзі врятували його. Незважаючи на шалений вогонь, вони пробралися до батька й перетягли його до тачанки, посадивши на схрещені гвинтівки. У цьому бою загинуло й потрапило в полон більш ніж 200 махновців… У 20-х числах листопада гетьманська пропаганда поширила інформацію про те, що «…Махна вбито, а банду його розгромлено».

* * *

Тим часом у світі сталися важливі події, що докорінно змінили становище і в Україні. У жовтні 1918 р. Німеччина й Австро-Угорщина зазнали цілковитої воєнної катастрофи. Успішний наступ сил Антанти, економічна й політична криза, революційні настрої та національні рухи зруйнували Австро-Угорську імперію, яка в кінці жовтня вийшла з війни і капітулювала. 11 листопада 1918 р. Німеччина капітулювала перед Антантою. Того ж дня було оголошено про поступову евакуацію з України всіх німецьких та австро-угорських військ. У середині листопада 18-го Директорія підняла всеукраїнське народне повстання проти гетьманського режиму. Ці події допомогли махновському загону, який опинився на краю загибелі, продовжити боротьбу.

27 листопада загін Махно захопив Гуляйполе та навколишні села і затвердився цього разу тут надовго. Махно здійснив реорганізацію свого війська, намагаючись із дрібних загонів створити вільні батальйони. Гуляйполе стало центром усього революційного руху Катеринославщини та Північної Таврії. Тут були утворені органи управління територією, підконтрольною повстанцям, та керівництво самим рухом – революційна рада і штаб повстанців. Махно був обраний командувачем усіх повстанських загонів та начальником штабу, а його військо стало називатися махновцями. На початок грудня загін Махна вже складав з 3 тис. повстанців при 30 кулеметах та 6 гарматах.

14 грудня гетьман Скоропадський зрікся влади й виїхав за кордон. Почалося будівництво нової Української Народної Республіки. Однак уже через кілька днів без оголошення війни Радянська Росія повела наступ на Україну. Командувач червоного війська, що просувалося на Харків, В. Антонов-Овсієнко розіслав директиву всім повстанським загонам України, вимагаючи від них підтримати просування Червоної армії.

13 грудня 1919 р. махновська делегація підписала угоду з петлюрівцями, за якою махновці мали організувати фронт проти білих. Махновці отримали від республіканців вагон набоїв та піввагона гвинтівок і вибухівки. Погіршення стосунків між махновцями та силами Директорії відбулося після подій 20—21 грудня у Катеринославі – петлюрівці розігнали міську раду і ревком більшовиків. Губревком оголосив ультиматум із вимогою звільнити заарештованих більшовиків, погрожуючи при цьому повстанням робітників міста. Більшовики переконали Махна в «антинародності та буржуазності» Директорії УНР. До батька прибув представник губкому більшовиків з метою спрямувати махновські загони на Катеринослав. Він запропонував Махнові посаду головнокомандувача радянських революційних військ Катеринославського району й обіцяв частину трофейної зброї, що буде здобута під час захоплення Катеринослава. ЦК КП(б)У дозволив місцевим парторганізаціям входити до воєнного союзу з Махном. У червоних у Катеринославі було близько тисячі бійців, Махно привів ще 700 бійців. Розрахунок Махна спирався на раптовість нападу. Було визначено головну ділянку прориву – міст через Дніпро. Залізничники пустили по мосту порожній потяг, а за ним потяг, де у вагонах ховалися махновці. Цей же махновський потяг прибув на катеринославський вокзал і зненацька захопив його. Почався запеклий бій у місті. Над вечір 28 грудня повсталі захопили більшу частину міста. Махновські загони здобули великі трофеї: 10 тис. гвинтівок, 26 кулеметів, 4 гармати… Махновці вирішили частину трофеїв вивезти залізницею до Гуляйполя. Місцевий більшовицький ревком намагався перешкодити цьому. Махно, як командувач повстанського війська, вимагав однакового представництва у Катеринославському ревкомі від більшовиків, лівих есерів та махновців-анархістів, поставив вимогу – оголосити вибори до ревкому, а після відмови виконати ці вимоги вирішив не підкорятися рішенням ревкому. 31 грудня 1918 р. свіжі сили війск УНР легко розгромили махновський загін, що утримував оборону міста. У Катеринославі почалася паніка, робітничі більшовицькі загони не підкорялися Махнові. Багато махновців при відступі потонули під кригою Дніпра або загинули у вуличних боях.

5 січня 1919 р., після того як унаслідок розгрому у Катеринославі Махно повернувся до Гуляйполя, земляки висловили йому своє невдоволення. Матері загиблих звинуватили ватажка у смерті своїх синів. Махно пояснив розгром зрадою більшовиків та їхніх загонів. На запитання, де решта бійців, батько крізь зуби процідив: «У Дніпрі». Стосунки між Махном та більшовиками зіпсувалися. Більшовики позбавили Махна звання головнокомандувача повстанського війська Катеринославщини. Махно «…лаяв більшовиків і говорив, що треба до біса порозганяти всі більшовицькі штаби, тоді повстанці будуть з нами».

* * *

На початку січня 1919 р. Махно вирядив загін Петренка (800 бійців) на північ Катеринославщини. За Павлоград та Лозову махновці вели запеклі бої проти частин армії УНР. Більшовицький загін роззброїв махновців й заарештував Петренка. Після цього Махно направив проти червоних повстанців чималий загін під командою Петренкового брата, який звільнив заарештованого брата і розігнав більшовицький штаб. Невдало склався наступ махновців проти загонів німецьких колоністів, організований у добровольчу Єгерську бригаду.

3—4 січня 1919 р. на вокзалі ст. Пологи відбувся повстанський з’їзд, на який прибули 40 делегатів від загонів та місцевого населення. З’їзд висловився за створення «вільних рад», що діяли б без насильства з боку військових чи партійних діячів. Під оруду рад переходив розподіл землі та реманенту, доля маєтків. З’їзд обрав оперативний штаб війська – вищий військовий орган фронту і тилу. Махно залишався командувачем усього війська. Штаб мав злити загони в полки, формувати нові частини. Складним видавалося обмежити свавілля отаманів місцевих загонів, що не бажали підкорятися штабові. З’їзд озброїв штаб директивою про те, що всі ті загони, які не підкоряються рішенню штабу, підлягають роззброєнню, а їхні командири будуть віддані до загальноповстанського суду.

Махновський фронт поділявся на 4 основні ділянки. Було створено 5 повстанських полків імені батька Махна, «чорна сотня» – охорона Махна, кінний загін Щуся. Усього махновське військо нараховувало 8—10 тис. багнетів.

У кінці грудня 1918 р. частини Добровольчої армії (до 5 тис. бійців) висадилися в Генічеську, Маріуполі, Бердянську і захопили узбережжя Азовського моря. До Добровольчої армії приєдналися білогвардійські частини Кримсько-Азовської добровольчої армії, висунуті з Криму до Мелітополя, та Єгерська бригада самооборони німецьких колоністів (разом 5 тис. багнетів). У середині 1919 р. білі просунулися у «вільний район». Оборона Гуляйполя стала найбільш героїчним епізодом махновського руху. Кілька разів Гуляйполе переходило з рук у руки. Не маючи озброєння, в бій ішли резервні махновські загони з вилами, списами, сокирами. Махновське командування вирішило за будь-яку ціну відстояти «вільний район». Під час боїв за село загинуло до 500 махновців. Повстанців білі в полон не брали, а вішали вздовж доріг або розстрілювали в балках. Білі стратили 20 мешканців села, в тому числі й брата Нестора – Карпа. Махно пообіцяв односельцям помститися білим, де б вони не були.

23 січня неподалік від фронту в с. В. Михайлівка відкрився перший з’їзд селян і повстанців «вільного району». На з’їзді були присутні близько 100 делегатів. Махно не був на цьому з’їзді, бо перебував на передовій. З’їзд ухвалив рішення про мобілізацію до армії Махна всіх фронтовиків, прийняв резолюцію на підтримку махновського руху і постановив створити в районі «вільну раду». Махно на чолі тисячі повстанців пішов у наступ на ст. Гуляйполе. По коліно в снігу Махно йшов у перших лавах наступальників, підбадьорюючи їх міцними слівцями. У боях 27—28 січня махновці відбили Гуляйполе у білих, але бої на південній околиці села і за Пологи точилися ще 10 діб.

21 січня червоні частини Павла Дибенка захопили Синельникове і надіслали махновцям телеграму з пропозиціями про переговори щодо воєнного союзу. Частини Дибенка становили тоді 4 тис. піхотинців при 50 кулеметах і 18 гарматах. Але їм вдалося 26 січня вибити з Катеринослава загони армії УНР. Дибенко і махновський посланець Чубенко зустрілися в Синельниковому і склали угоду про спільну боротьбу з Директорією і білогвардійцями. За угодою махновці підпорядковувалися оперативному командуванню П. Дибенка (командир групи військ Катеринославського напрямку, потім Першої Задніпровської дивізії), зберігаючи свою внутрішню структуру і незалежність, виборність, самодисципліну, самоназву, чорні прапори. На початку лютого 1919-го махновці отримали від командування українських радянських частин 9 тис. гвинтівок, 20 кулеметів, батарею гармат, панцерний потяг, трохи амуніції та грошей.

31 січня 1919 р. панцерний потяг комдива Дибенка прибув на ст. Пологи, де на його честь махновці влаштували парад свого війська. У цей час панцерний потяг білих прорвав махновський фронт. На ліквідацію прориву був спрямований панцерний потяг Дибенка і гуляйпільці, озброєні щойно привезеними комдивом кількома тисячами гвинтівок. Перемога над білими, захоплення їхнього панцерного потяга та близько сотні полонених, що були привезені до Гуляйполя, викликали загальне піднесення у «вільному районі». На переговорах з Дибенком Махно заявив про своє можливе керівництво загонами Червоної армії, погодився прийняти призначених комісарів, створити політвідділи у полках.

У лютому 1919-го Махно вдруге одружився. Його дружиною стала Галина (Агафія) Андріївна Кузьменко, 22 років, що народилася в родині писаря жандармської канцелярії. Галина закінчила вчительську семінарію і з 1916 р. працювала у школі Гуляйполя. Вона брала участь у всіх походах махновців і мала великий вплив на рішення батька. В армії вона займалася як культпросвітницькою, так і шкільною роботою.

У листопаді 1918 р. у Курську відбулася установча конференція Конфедерації анархістських організацій України «Набат». На конференції було задекларовано: «Українська анархістська революція стане першою у серії світових анархістських революцій». Початком такої революції анархісти вважали повстанський рух українського селянства. З лютого 1919 р. «набатовці» зробили ставку на Махна і подалися до Гуляйполя «для культурної праці». Групи «Набату» існували у містах: Олександрівськ, Київ, Одеса, Єлисаветград, Харків, Катеринослав та ін. (усього у 35 містах).

14 лютого 1919 р. між командуванням Червоної армії і махновцями було підписано офіційну угоду – махновські полки входили до 1-ї Задніпровської дивізії як 3-тя революційно-повстанська бригада імені батька Махна. Комбригом був затверджений Махно, і всі виборні партизанські командири залишилися на своїх місцях. До махновського штабу й полків були направлені політкомісари. Оперативне й адміністративне підпорядкування частин Махна начдиву Дибенкові і командувачу Антонову-Овсієнку передбачало збереження автономії внутрішньої організації бригади, виборного командування, добровільної мобілізації, самодисципліни, права бригади лишитись у Приазов’ї і збереження чорних прапорів. Усі махновські частини зливалися в полки, що отримували військове спорядження, продовольство, фураж, гроші за штатним розкладом частин Червоної армії. Перед махновцями було поставлено завдання зайняти фронт проти білих уздовж 180 км і повести наступ на Ростов.

12—16 лютого у Гуляйполі відбувся II з’їзд повстанців і селян 35 волостей (245 делегатів), що затвердив союз із Червоною армією. У ході з’їзду анархісти критикували більшовицьку диктатуру і встановлення влади ніким не обраного Раднаркому України, охарактеризувавши уряд більшовиків як уряд «самозванців-призначенців». У своїй промові Махно вказав, що переслідування анархістів у РРФСР, закриття їхніх газет, придушення зброєю виступів трудящих – весь цей російський досвід не повинен повторитися в Україні. Позиція з’їзду відбилася у резолюції, де був висловлений протест проти більшовицької «монополії на революції», проти арештів і розстрілів представників «революційних організацій». З’їзд закликав будувати вільне суспільство – безвладне й деполітизоване. Велике значення мало рішення про створення Військово-революційної ради «вільного району» (держава у державі). Махновський з’їзд затвердив урівнений розподіл землі між селянами, вирішив вимагати від центру автономії «вільного району».