Мир хатам, війна палацам

3

Інцидент, таким чином, ліквідовано, і всі мужчини – Іван Бриль, Максим Колиберда, Оксентій Нечипорук та сусідські діди – посідали на призьбі перекурити, а жінки побігли в хату – винести їм води, квасу, розсолу, будь-якого питва.

Головна подія, яка й спричинила всі дальші ексцеси, – неждане і недозволене поєднання Данила з Тосею, – не те щоб була забута, але ж відступила трохи на якийсь час: якось не випадало було повертатися зразу до поважної справи після пережитих щойно дріб'язкових хвилювань.

Іван Бриль вже застидався свого карального пориву, було йому ніяково дивитись у вічі іншим і особливо одвертався він від лівої сторони свого обійстячка, де начебто нікого не було, – тільки хилився поточений шашелем паркан за хащами бузку. Одначе раз у раз нишком, з-під руки, Іван позирав саме туди, правда – дещо вгору, вище паркана, немов у небо. Там, з тієї сторони, за трьома чи чотирма подвір'ячками з присадкуватими старосвітськими хатинами, височів новий модерний кам'яний будинок у мавританському стилі, і з балкона четвертого поверху цього будинку ціле подвір'я Брилів, отже, і все, що в ньому відбувалося, видно було як на долоні. Іван і різку, власне, покинув саме тоді, як побачив, що на балконі з'явився присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку. Вздрівши внизу, на подвір'ї у Брилів, жорстоку екзекуцію, цей присадкуватий чоловічок у жовтому чесучевому піджаку вхопився за голову обома руками і в розпачі звів очі догори.

Жив у квартирі на четвертому поверсі мавританського будинку лікар Гервазій Оникійович Драгомирецький з трьома дітьми – Ростиславом, Олександром і Мариною. Знайомі між собою – ні запросто, ані з приводу будь-яких справ – Бриль і Драгомирецький не були: один же був простий робітник, другий – діяч поважної інтелігентної професії, а хворіти і тим паче вдаватися по лікарську допомогу Брилі по бідності не мали звичаю. Просто був доктор Драгомирецький – там, угорі, на всевидющій високості свого балкона, – неначе другою совістю старого Бриля, і, як суду власної совісті, боявся Іван Антонович присуду цього незнаного чоловічка з невідомого мавританського балкона.

– Ну то як? – запитав нарешті, ще не віддихавши, Іван Бриль, коли очі його, ховаючись від треклятого балкона, натрапили на обличчя дядька Оксентія. Сказати щось було конче потрібно, щоб якимсь способом неначе звести на буденщину екстраординарний прикрий казус. – Що ж там подейкують на базарі? Які там новини?

Оксентій Нечипорук тяжко зітхнув. Нічого втішного на базарі він так і не почув, дарма що де ж ті новини й чути, як не на базарі? Одні казали, що небезпремінно наріжуть землі, інші заперечували, що ні – ніяк не наріжуть, бо де ж таке видано, щоб тимчасові міністри нарізали назовсім землі, раз самі вони – тимчасові, а головне – і самі поміщики та капіталісти? І це було, мабуть, таки й справді так, – журно додавав Оксентій, – ба ж, і справді, Родзянкового, тобто міністерського председателя, небожа маєток якраз і межував з чиншовим клином Оксентія Нечипорука: отут маєток графа Шембека у Бородянці, а отут – Родзянкові Бабинці.

– Може ж хоч ти, Йване, скажеш мені до пуття? – журно допитувався Оксентій, – Чоловік ти – робочий, сказати б – пролетаріат, та й в місті воно кожному видніше. Скажи ти мені, руку на серце поклавши: наріжуть чи не наріжуть мужикові землі? Нам, по селянському нашому стану, це ж перве діло – земельний вопрос! Та й по сімейних обставинах, сам знаєш, сутужно виходить: власних дві десятини, а синів – теж двоє. Що маю робити? А тут ще й характером вийшли вони, ну зовсім як ніч і день – різні…

Дядько Оксентій синів мав, справді, двох: Софрона, старшого, і Дем'яна – молодшого. Софрон і зараз сидів на батьківському хазяйстві – двох власних і двох чиншових від графа Шембека десятинах – і вихитрювався навіть на трипілку. Був він господар дбайливий, а вдачі тихої та поміркованої: перед Богом у небі і властю на землі. Від революції, звичайно, і він почав накидати оком на поміщицькі розлогі ґрунти, одначе мислив, що від поміщиків землю слід брати за викуп, – по справедливості, по-божеському і, головне, по казенній бамазі… Молодший же, Дем'ян, воював зараз на позиціях, зроду був крові гарячої і особливо розпалився, як дістав двох Єгоріїв за відвагу, дві рани і одну контузію. Він написав тепер батькові з фронту листа, в якому повідомляв, що живий, здоровий, чого і всім бажає, що прийде ще правда у світ, а землю від поміщиків треба брати відразу і неодмінно – задурно. Так, мовляв, пишуть і в газеті «Окопная правда». І запитував у останніх рядках листа – якої з приводу цього думки «вольні» у тилу і, взагалі, що чути про те, щоб з цією анахтемською війною швидше кінчати?

– Бач, який вопрос! – зі скрухою бідкався дядько Оксентій. – І батько один, і мати була одна, а в двох синів – два різні характери. Такий клопіт, щоб ти знав, шуряк!

Згадка про синів, про клопіт із ними – хочеш чи не хочеш, а таки навертала Івана до клопоту з власним норовистим сином.

Правда, від серця Іванові відлягло: лють свою він вже перевів на Наркиса, та й раз діло зроблене, хіба тепер повернеш назад? Молодиці дівкою вдруге не стати! Кажи тепер своє слово… в свинячий голос! А тут ще ця миршава Тоська манячила перед очима – то квасу подасть, то розсолу принесе з-під колибердівських квашених помідорів: Марта Колибердиха здорово квасила помідори на дубовому листку, неодмінно – з дуба-не-линя, а не дубиці. Під колибердівські квашені помідори чарка якось особливо точно йшла – про те відали на всій Рибальській. Цікаво – чи ж смакуватиме під ті помідори й весільна велика чара?

А Данило – що ж? На перевірку козак з нього виявився хоч куди: самовіддано ринув родителя рятувати! В батька все ж таки вдався, сучий син! Ладнати, звісно, треба справу, і то – негайно! Якраз і нагода є. Не нагода – а мус, бо ж піде тепер поголоска поміж людей…

І старий Бриль, вихиливши ще один кухоль помідорового розсолу, піднесеного миршавою Тоською, витер вуса і поважно заговорив до печерських дідів, що стояли кружка, похилившись на ціпки, і хитали сивими головами, обмізковуючи події.

– Старики! І ви, люди добрі! Слухайте-но сюди! Не про цього клятого богомаза та його задрипану мать-анархію буде мова: хай йому грець – відшмагали по заслузі, нехай другий раз не лізе до чесних людей! А скажу я вам про наше, Брилів та Колибердів, сімейне діло. Скажу про мого паскуду Данька та його навіжену, чи пак – наречену Тоську… Сиди, Максиме, тихо, я за нас двох скажу! – гримнув він на старого Колиберду, що враз засопів і хутко засовався на своєму місці. – Чулисьте вже, бо слухом земля повниться, який трапився гріх? Своєвільно вчинили ці паскудники по своєму дурному розсудку!

Діди схвально закивали і непохвально захитали головами.

Та перед старшими Іван мусив говорити стоячи – були ці діди старими, відпрацьованими вже арсенальськими робітниками або батьками робітників з підкиївських злиденних заробітчанських сіл, – і Бриль звівся. Звівся й Максим: хоча він і не промовляв, однак мова мовилася від них обох.

І старий Бриль закінчив так:

– Тож і просимо у вас, старики, сказати б – благословення на наше батьківське рішення. Раз поєднав парубок дівчину – під вінець! І кінці у воду! Хай обкрутяться по-чесному! І весілля щоб не пізніше як сьогодні було! Щоб ні дня, ні години не було неслави на Брилів та Колибердів! Гей, стара! Пироги печи! І самогонка щоб була, бо денатурату Брилі й Колиберди не вживають: він тепер труєний… Гроші? Грошей в людей позич. А нема в людей, неси якесь шмаття на Басарабку! Продавай хоч волок, хоч ятері, човна, пся крев! – продай, а самогонки щоб було дві відрі, на менше нема моєї і Максимової згоди. Сусідів з усієї вулиці клич! Щоб було весілля по-нашому, по-людському! З Інженерного клич Антоненків, із Звіринця – Богданчуків, Іванова Андрія – з квартири Дюбина. По Василя Боженка на Київ-Другий біжи!

– Василь Назарович у партію більшовиків вписався, – подав хтось. – Хіба йому тепер самогонкою заливатись?

– А Андрій Іванов і взагалі член більшовицького комітету, печерський партійний голова. Чи ж гаразд буде, Іване?

– То й що? – вже розійшовся старий Бриль. – Більшовики до чарки, як усі люди, охочі. По полуднику й справлятимемо весілля. Гей, стара! Діти де? Хай усі йдуть сюди – і Бриленки, і Колиберденки! Благословляти молодих будемо! Богів неси!.. Тьху! – Іван раптом остовпів сам перед собою. – Максиме! А як же з благословенням буде? Га? Може, після революції з іконами не годиться?

Максим Колиберда, нарешті, дістав змогу прохопитися словом і собі:

– Ех! – одчайдушно гукнув він і навіть сорочку розпанахав на своїх курячих грудях. – Вже ж обкрутилися і без патлатих! Хай на Печерську буде, за програмою російської соціал-демократії, перше робоче весілля по гражданці, на страх кадету Мілюкову! Ура!

– Ура! – залементував Харитон Києнко. – Наша взяла!

Він розтяг міхи тальянки і взяв тенором:

 
Отречемся от старого мира,
Отряхнем его прах с наших ног…
 

Але лагідну Меланю чоловікове вирішення вразило, як грім з ясного неба. Досі вона все метушилась – Данилові змила кров з лиця, Тосю приголубила, дітей нашльопала, Іванові застебнула сорочку, – а тут у неї руки опустилися і підломилися ноги.

– Ой Боженьку мій! – заголосила вона. – Зроду-віку по-християнському в церкві вінчалися і благословлятися під ікони ставали! Тю на тебе, старий, що це ти верзеш?

– Цить! – гарикнув Іван. – Народного слова хіба не знаєш? Не той шлюб, що попи звінчають, а той, що люди благословляють…

Данило з Тосею стояли серед натовпу – люди чи то поздоровляли їх, чи то вичитували їм. Данило ніяковів, утираючись рукавом, а Тося ховалася за спини подруг, що вже набігли невідомо звідки. Тепер вже точно можна було розпізнати, що Тося ні з чорнявих, але й не з білявих, а таки з рудих: червоніла вона так густо, аж до пліч, як червоніють тільки рудоволосі. Хтось вже з'єднав і руки Данилові з Тосиною, а Харитон крутився біля них дзиґою і джеркотів Данилові в вухо:

– Я ж тобі казав, я ж тобі казав: тільки так і треба! По-нашому, по-шахтарському: раз, два і пішов на-гора! От побувку відбуду, заберу тебе на Донеччину до уголька! На нашій «Марії-біс» з обушком десять тисяч копійок на місяць виробиш! Щоб мені Харитоном Києнком не бути!

Молодий шахтар Харитон Києнко, киянин родом з-понад Собачої тропи, після аварії на шахті дістав контузію і відбував місяць «вольної поправки» вдома.

Одначе запитання старого Бриля лишалося досі без відповіді. Чим же, справді, благословляти на шлюб, на працю в поті чола та народження в муках дітей – коли без ікон і без попа?

– Хлібом благословимо! – вирішив Іван. – Хлібом і сіллю, як у далеку дорогу. Неси, стара, буханець на рушнику та пучкою солі зверху присип!

Меланя залилась сльозами. Марта біля неї грізно ворушила чорними вужами брів, руки їй самі собою впиралися в боки…

– А то ще червоним прапором можна! – раптом подав ідею Харитон. – У нас, на «Марії-біс», одне народилося якраз, коли свято всеросійської свободи справляли. Так всією шахтою вирішили: охрестити червоним прапором, як символом революції, і – пролетарі всіх країн, єднайтеся! Червоним прапором пищика накрили, а скупали пивом заводу Бродського «Ласточка» – щоб росло та бродило, доки живе! Га, товаришочки? Червоним прапором? Вношу пропозицію!

Іван Бриль поглянув на Харитона скоса: молоде ще про червоний прапор, символ революції, закидати! Не полюбляв Іван, коли молодші подавали голос попереду старших. Дати б йому зараз шльопака, щоб знало, порося, в чиїй калюжі бабратися!

– А ти помовч! Попереду батька не лізь у пекло! Мови моєї я ще не доказав. Моя це і єсть пропозиція про червоний прапор, – от нехай Максим скаже: кумекали ми з ним про це ще в потаємному гуртку.

Максим закивав, підтакуючи. Мови про червоний прапор, як знаряддя для благословення, між ним та Іваном ніколи не було, як і взагалі про будь-які інші форми батьківського благословення, але ж занозистого шахтарчука Максим теж недолюбляв. До того ж якраз траплялася нагода задемонструвати свій авторитет перед усіма, бо вдома, в хаті Колибердів, найвищим авторитетом була грізна Марта, а між друзями беззаперечним авторитетом завжди був тільки Іван Бриль.

– Отож-то! – підсумував Іван. – Хлібом з сіллю і прапором революції. Зараз-таки й підемо до Іванова Андрія Васильовича – хай позичить нам свій комітетський на часинку.

Після того Іван поважно звернувся до всіх, що були в дворі:

– Просю ж покорно! – Він уклонився низько. – Присоглашаю до нас на весілля… Кланяйся, стара! І ти, Максиме, кланяйся, і ти, Марто Степанівно, просіть та кланяйтесь людям, щоб не погребували нашим сімейним торжеством…

В цю хвилину на очі Іванові знову потрапив клятий мавританський балкон на четвертому поверсі за трьома сусідськими подвір'ями.

На балконі, у високості, все ще бовваніла постать у жовтому чесучевому піджаку. Доктор Драгомирецький приладнував на носі пенсне, короткозоро мружачись до Брилевого палісадника. І Йванові відразу зашпори зайшли, як у мороз. Чи нема знову якоїсь ганьби у його дворі перед всевидющим оком на мавританському балконі?

4

А доктор Драгомирецький – там, у високості, на своєму балконі, – досі не міг очуняти після недавнього споглядання лютої екзекуції. Темнота, неподобство, варварство! Був би в квартирі телефон, доктор негайно подзвонив би в участок! Дикунська розправа сколихнула в його лагідній душі всі сили благородного обурення і священного гніву. Боже мій, який жах! Посеред двору і серед білого дня! Бити різкою по голому тілу! Який некультурний і в нутрі своєму – жорстокий сучасний простолюд! І яка розбещена оця міська майстровщина! Бідолашні сирітки-діти ростуть серед такого дикунського середовища! А тут ще ця революція – революції доктор Драгомирецький не похваляв! – ця революція підняла з самих глибин всі низькі інстинкти, всі аморальні нахили! Все полетіло шкереберть, все, що було таке звичне раніше, ще за старого режиму. Хоча старого, царського, режиму доктор Драгомирецький теж не похваляв… Що ж буде тепер з сердешними дітьми? Ну, Ростик, Ростислав, – бодай встиг закінчити реальне училище. Але ж замість іти в політехнікум і стати інженером шляхів він мусив зробитись авіатором і літати, Господи, Боже мій, – літати! – під виття снарядів і вибухи бомб! Але ж Олексаша, Олександр, – він же навіть не закінчив гімназії! З сьомого класу, в нападі надмірного патріотизму, пішов у школу прапорщиків і два роки потому наражався на небезпеку на тих вошивих позиціях. І все через ту ідіотську війну! Війну доктор Драгомирецький заперечував у принципі: він був пацифіст, і батько його теж був пацифіст. Добре, що пощастило тепер, після поранення і Георгія, влаштувати Олексашу тут, у Києві, одним з ад'ютантів при командуючому військовою округою. Але що чекає на бідолашну Маринку, Марину? Дівчині ж тільки дев'ятнадцятий рік! Звичайно, вона таки вволила батькову волю і записалась на медичні курси, щоб підхопити, так би мовити, з рук старого батька прапор фамільної, мовляв, професії. Але ж – всі ті земляцтва, організації, гуртки! Маринка бігає по сходках, мітингах, зборищах і ще, чого доброго, в нападі революційного ентузіазму впишеться в яку-небудь партію! Господи, Боже мій, тільки не в партію! Партії, які б вони не були, доктор Драгомирецький категорично засуджував. Доктор Драгомирецький розхвилювався до краю, але дзиґарі в їдальні вдарили – за чверть восьма, – доктор ухопив свій кашкет з двома дашками, спереду і позаду, – «здрастуй і прощай» – і ринув прожогом через квартиру, до парадного і вниз. О восьмій починається в Олександрівській лікарні обхід, а на обхід Гервазій Оникійович Драгомирецький ще не запізнився ні разу за своє життя, навіть коли цар Микола зрікся престолу. Він же був лікар, він завжди повинен бути на посту – біля ліжка хворого, щоб полегшувати людям страждання, щоб стати в опір невблаганній смерті з косою…

Чоловічок у жовтому чесучевому піджаку з балкона зник, і Йванові відразу стало легше.

– Га, Максиме, чуєш, слухай мені сюди? – запитав він в свого побратима, кума вісімнадцять літ, а віднині і свата. – Може, того клятого доктора, – він кивнув на порожній мавританський балкон, – по-сусідському теж… запросити треба? Все ж таки – сусіди з дев'яносто сьомого року. Га, раз таке діло? Як міркуєш, Максиме?

– А чого ж! – зразу схвально відгукнувся Максим, пишаючися, що й цього разу вирішальне слово надається йому, отже, авторитет його безперечно зростає. – І запросимо! Нехай знає, інтелігент, нашу робочу цивілізацію! От зараз удвох підемо і запросимо. На дорозі переймемо. Він саме в Олександрівську лікарню зараз поспіша…

Максим затупцював, готовий зразу бігти, і таки справді побіг, бо саме в цей час грізна Марта, вперши руки в боки, наближалась до нього – сувора, неначе на розправу.

Розправа і йшла. Хіба могла Марта дати згоду на те, щоб кров її, її рідна дочка, та пішла під безбожний вінець?

Та меткий Максим вже був за ворітьми.

– Іване! – гукав він аж з вулиці. – То я пішов присоглашати! А йди-но мерщій! Стільки діла: треба ж і прапора позичити, і людей обійти. Не барись: вже сонце високо!

Харитон Києнко з досадою шваркнув кашкетом об землю:

– Ат! Як до діла, то треба б по чарці і – на-гора! Як у нас на «Марії-біс», А то… починається антимонія!

Ой у полі та овес рясний

1

А втім, зразу й виявилося, що обрядити весілля не так просто.

Хоча найвідповідальніші етапи шлюбного обряду – сватання з колупанням печі та заручини з журливим дівич-вечором – і були вже втрачені безповоротно через нетерпеливість молодого покоління, одначе всі інші ланки з довгої процедури одруження ще можливо було виконати. А додержати процедури потрібно було неодмінно – в ім'я дальшого щасливого життя молодого подружжя.

На цьому затялись, вірні традиціям дідів, Марта з Меланею при одностайній підтримці жіноцтва цілої вулиці.

Попів – раз вони ставали в непримиренний конфлікт з принципами батьків, здобутими за п'ятнадцять літ відвідування потаємних соціал-демократичних гуртків, – нехай тимчасом і не треба: Меланя з Мартою поміж собою вирішили спокутувати гріх тим, що, коли вродиться мале, потай охрестити його в церкві. Але без рушників, гільця, короваю і танців навколо діжі, як це одвіку в народі повелося, – одруження, за категоричним свідченням усього жіноцтва з Рибальської, не могло бути визнане дійсним.

Мужчини зробили були спробу опиратися і висунули пропозицію просто сідати до столу, тільки зліплені будуть вареники з сиром. Однак під несхитним натиском дружного жіноцтва примушені були здати позиції.

Тим-то Данило – молодий, але на правах нареченого – був, як і належить нареченому, відряджений наймати музики та обійти сусідських парубків із запрошенням «на першу чарку», а також і до лаврської проскурниці пані Капітоліни – за тим, що в чарки наливають.

Тосю – молоду, яка, проте, не виконала ще неодмінних обов'язків нареченої, – нагнали до хати збирати плече'ві рушники для сватів, білі хусточки для свекра та дружок, а для жениха – червону квітку до шапки. Виявилося, що пришиття червоної паперової квітки до шапки жениха руками самої нареченої конче потрібне, бо означає, що віддається дівчина не з примусу, а з власної волі й палкого кохання.

Після того належно навчені були й Іван з Максимом. Йти по поважних сусідах, кланятися і запрошувати на весілля вони, виявляється, повинні були неодмінно з ціпками в руках – дарма що обидва почувалися цілком на силах і костурів не потребували. Палиця в руках батька була, виявляється, не просто ковінькою, а – патерицею, посохом глави роду і символізувала необмежену владу батьків.

Тим часом дівчата, які були вже признані дружками, затягли «Ой у полі та овес рясний, а в садочку виноград красний» і зрубали під парканом у садочку Колибердів молоденьку чотирирічну вишеньку, всю в біло-рожевому шумовинні весняного цвіту. Таким чином, найбільш урочиста процедура виття весільного гільця була розпочата. З гучним співом «виноград, виноградочку, просю тебе та на порадочку» красуня-вишенька була внесена в хату Брилів, де вирішено влаштувати весільну вечерю. З жалісним «просю тебе, та порадь мене, тільки просю, та не зрадь мене» вишеньку встановлено край столу, якраз навпроти покуття, де належало сідати молодим при весільному столі. Мами – Марта з Меланею – перші кинули на розкішне гілля, де за цвітом не було видно й молодого листячка, пригорщі хрещатого барвінку. Після того всі дівчата – одна перед одною – почали чіпляти на пагінці хто букетик фіалок, хто дзвоники еону, хто барвистої заполочі чи й паперову квітку. Притому дівчата вели розпочату пісню далі:

 
Як я піду та за нелюба,
То не цвіти, виноград, красно,
Не роди, виноград, рясно!
А як піду я за милого,
То цвіти, виноград, красно
И зароди, виноград, ягід рясно…
 

Полишивши дружкам гільце і молоду, – якій тепер належало ліпити вареники для бояр, Марта з Меланею поспішили в хату до Колибердів. Туди вже сходилися жінки з цілої вулиці. Кожна несла з собою свою «вступну частку»: хто крашанку, хто дрібний кавалок масла, а хто й жменю муки. Годилося б, певна річ, прийти з щедрішими подарунками, та проживали на Рибальській самі арсенальські робітники, не дуже ситі одвіку, а нині, коли доходив третій рік війни, зростала дорожнеча, а заробітки не більшали, – і зовсім голодні. Кожну сусідку Марта з Меланею зустрічали привітно – кланялись низько, а тоді тричі цілували й приказували:

– Добридень вам! Спасибі за ласку вашу. Просимо до нас на хліб, на сіль, на чарку горілки та що бог дасть. Просимо покорно, поможіть нам ізобгати весільний коровай.

Таким чином, розпочато і найвідповідальнішу процедуру бгання весільного короваю.

На середину кімнати винесено великі ночви, в ночви зсипано всю муку, додано скільки треба води з невеличкою домішкою самогону-первака, покладено в півнорми сала і масла, і тоді жінки – по дві за раз з кожного кінця ночов – ставали місити, а інші в цей час кришили локшину чи виліплювали верчі для оздоблення короваю. Притому жіноцтво теж завело пісню:

 
У садочку та дві квіточки,
Ніхто ж не вгадає,
Ніхто не вгадає,
А хто у нас коровай бгає:
Чи з міста міщаночка,
Чи з села селяночка,
А чи з Києва та бурмистая —
В сьому дому та пречистая…
 

Робота спорилась. Не минуло й години, як тісто було вже готове. Проте, згідно з традицією, наймоторніші з молодиць вважали своїм обов'язком час від часу неначе підганяти немоторних і підспівували хитрої, жартівливої:

 
Піч наша регоче:
Короваю хоче,
А припічок заливається:
Короваю сподівається…