Мир хатам, війна палацам

Але що ж тепер мав на думці папський легат в українській нації, нагадуючи Грушевському – при першому ж побаченні, першим же словом – про колишні злигодні?

Адже нині ситуація змінилась докорінно. І галицький «п'ємонт» – силою нових обставин – позбавлений був змоги відігравати провідну роль у майбутньому української нації: західні австрійські землі України, на яких би Шептицький міг стати обома ногами міцно, – палали нині в огні воєнних фронтів і значна їх частина була окупована російською армією – армією російської революції тепер, на плечах якої Центральна Рада і замірялась виплисти на поверхню.

Найбільше, чого жадалося в цю хвилину Грушевському, це – гордовито звестися і величаво вказати цьому ксьондзові на двері: вигнати його геть, як чотири роки тому цей єзуїт вигнав його самого з Галичини. І дуже ранило Грушевського, що не міг він зараз так учинити: в двадцятому віці годі утворитись молодій державі самотужки, без підтримки будь-якої з провідних. А хто мав вторований шлях до проводу центральних європейських держав, хто вже втоптав стежку навіть до престолів монархів-католиків? Тільки улюблений син Ватикану, його священство отець Андрій, його вельможність граф Шептицький.

Втім, правдоподібно, що Грушевський все ж таки учинив би саме так, як йому жадалося, коли б тоді знав, що, розглядаючи його в цю хвилину з неприязню, Шептицький зважує в умі характеристику, яку записав Грушевському – в його особисте, секретне в австрійській дефензиві досьє – сам керівник розвідувальної справи в австрійському генеральному штабі, його ексцеленція генерал Вальдштеттен, щирий приятель графа: «Грушевський – старе опудало, зіткане із страху й побоювань, але його старезна постать має додати Раді благородну ржу поважного сенату…».

Грушевський тоді не знав цього і тому, відповідаючи Шептицькому, стримав свої мстиві жадання і просто зігнорував другу частину його речення. Він відказав тільки на першу частину:

– Так, пане-отче, – він умисне вжив зараз цього звертання замість практикованого між ними світського «граф». – Така біда: маємо революцію!

– О! – легко, по-світському, відгукнувся Шептицький. – 3 чого пан професор вдається в смуток? Коли б революція трапилась на Заході – а видать Бог, це неможливо, – тоді б пан професор мав підстави іритуватися. Революція ж в Росії значно збільшує шанси в нашій справі: ниньки вже творимо нашу державу! Бог опікується нами, пане професоре! Сили небесні допомагають нам у наших заходах!

Графиня Гагаріна знову кинула злющим поглядом на свого святого патрона. Знавши добре кілька європейських мов, і навіть російську, стара ханжа аж нічогісінько не могла второпати по-українському. А зрозуміти розмову їй було конче потрібно не тільки через звичайну жіноцьку цікавість, а ще й з прямого обов'язку: святобожність та цілковитий відхід від мирських справ не перешкоджали їй, давній англоманці, служити інтересам англійської розвідки.

Втім, митрополитові це було відомо, і, розуміючи, що розмова переходить у конфіденціальний план, він кинув ласкаво обом своїм тілоохоронницям:

– Ви можете йти і відпочити, діти мої. Христос з вами!

Кинувши отруйний погляд змії, святобожа мегера, а з нею й тихий янгол-хранитель, черниця-князівна, вийшли з кабінету геть.

2

Коли двері причинились і Грушевський з Шептицьким залишились вдвох, Грушевський мовив не без єхидства:

– Маєте рацію, графе! Сили небесні, вашими молитвами, звичайно, допомагатимуть, однак сили земні чинять шалений опір.

– Хто? – коротко запитав Шептицький. – Тимчасовий уряд?

– З Тимчасовим урядом ми знайдемо спільну мову, особливо якщо й надалі відіграватиме в ньому провідну роль добродій Мілюков. Однак є ще сили, які претендують на владу на нашій українській землі.

– Прошу точніше, пане професоре?

– Наприклад, робітники, ваша мосць. Либонь, ви – з вашого багатогранного життєвого досвіду – добре знайомі з цією соціальною категорією?

Грушевський з насолодою підпустив Шептицькому цю шпильку. Він натякав на повстання строкових у карпатських маєтках графа Шептицького, що відбулося перед війною і було придушене силою австрійської зброї. Він мав на увазі також страйк на львівській паперовій фабриці «Біблос», який завдав ще більше клопоту: адже графу, власникові фабрики, треба було придушувати страйк так хитро, щоб не відсахнути страйкарі від віри, яку поширював і зміцнював митрополит.

Шептицький кліпнув недобрим оком на Грушевського: шпильку він прийняв – у двобою всі засоби добрі.

– Робітники на Україні мітингують під гаслом «Нехай живуть Ради!» – пирхнув Грушевський. – Точнісінько, як у Петрограді, що, сподіваюсь, не проминуло вашої уваги?

– Ах, он воно що! – спокійно мовив Шептицький. – Але ж, любий пане професоре, утворений вашими наполегливими стараннями найвищий орган відродження української нації прибрав надзвичайно вдалої назви: Центральна Рада! Рада – я підкреслюю. По-російському це й означає «совіт». «Да здравствуют Советы!» – «Хай живуть Ради!», отже, і «Центральна Рада» – насамперед! Мої компліменти вам, шановний пане професоре! З-під вашого пера завжди йшли в життя слова мудрі і далекоглядні.

– Ах, облиште!.. – буркнув Грушевський. Він і на старості літ ніяковів, коли його улещували компліментами.

– Як Бога кохам, пане професоре! – Шептицький з насолодою вимовив цю вульгарну божбу: остогидлих наглядачок-святенниць поблизу не було. – Справді-бо! Ви – Центральна Рада! Тобто, натурально, ви прагнете до того ж, до чого прагнуть ваші робітники, коли виповідають свої прагнення гаслом «Хай живуть Ради!» – Шептицький зітхнув. – Нічого не поробиш, пане професоре, зараз, в Росії, вони – сила: революція зачерпнула глибоко з надр…

– Що ж ви пропонуєте, – сердито огризнувся Грушевський, – прийняти і нам демагогію… Леніна – про соціалістичну революцію?

– Аж ніяк! – знову спокійно відказав Шептицький. – Але буде зовсім добре, якщо українські трудові верстви саме вас, Центральну Раду, і вважатимуть виразником своїх домагань. Бог напоумив вас, і ви вчинили прозірливо. Тепер дійте далі мудро: нехай в Центральній Раді і справді будуть представлені широкі верстви простих людей.

Грушевський поблажливо посміхнувся. Митрополит пас задніх. Нехай же відразу і знає це своє, заднє місце. І Грушевський сказав:

– Я щасливий, графе, що ви підтримуєте мою ідею. По всіх повітах і волостях я утворюю зараз «селянські спілки» – звичайно, з елемента, міцно зв'язаного з землею, отже національно-свідомого, а не з якихось там зайд та перебендь. Невдовзі я скличу з'їзд делегатів «селянських спілок», які й оберуть до Центральної Ради своїх представників.

Шептицький уважно вислухав і схвально кивнув:

– Чудово, пане професоре! Божий промисел кермує вашим прозірливим розумом. Прецінь, вашу геніальну ідею варто розвинути далі. Нічого не поробиш, пане професоре, – знову зітхнув він, – але, всупереч вашій блискучій концепції, вони таки є на Україні – українське робітництво. Треба, пане професоре, щоб українські робітники, або, як кажуть тепер – пролетарі, – теж надіслали своїх послів до Центральної Ради. Тоді для української справи і не буде страшне гасло «Хай живуть Ради»: ви ж спрямуєте діяльність Рад на боротьбу за національне відродження, а не на потурання темним плебейським інстинктам та небезпечній фразеології більшовиків. О, то буде нелегка справа, пане професоре, серцем співчуваю вам і молю Бога для вас о поміч!

Шептицький на мить молитовно звів очі д'горі.

Грушевський спересердя не міг всидіти на місці – він все підхоплювався з крісла і знову сідав, все поправляв пенсне на носі, все жмакав бороду і тяг її до рота. Шептицький наважувався замахнутись на незаперечність його наукового авторитету, насмілився закинути сумнів щодо його такої гарної концепції: нації без пролетаріату – з одного боку, та без буржуазії – з другого! Цього Грушевський йому ніколи не подарує! Та причин для іригації в Грушевського було більше, ніж тільки ображене честолюбство. Адже ідея – знешкодити небезпеку з боку робітників тим, щоб проголосити себе самого виразником їх інтересів, – була надзвичайно вигідна для будь-яких політичних комбінацій. І треба було мерщій вдатись до якогось хитрого ходу, щоб відзначити і тут свою першість.

Розпустивши бороду, Грушевський погордливо сказав:

– Я знову щасливий, графе, що ви висловлюєте мою власну ідею, власне, ту її дальшу частину, про яку я ще вам недоговорив. Річ, звичайно, не в моїй науковій концепції – відповідає вона чи не відповідає фактичному стану речей: залишимо питання чистої науки для людей науки! «Ле сьянс – пур ле-з-ерюдіт», не-с-па? – Він не міг, щоб бодай не ущипнути свого спільника-недруга. – Але нині ходить не о науку, а о політику! Прошу вас зважити на ту обставину, що в такій ситуації небезпечна партія соціал-демократів, нехай і наших українських соціал-демократів цього порнографічного писаки Винниченка, дістане забагато шансів, щоб демагогічно претендувати на збільшення питомої ваги в Центральній Раді!

Шептицький глянув Грушевському просто в лице, і Грушевський одвів свій погляд набік, бо ще змалку не вмів дивитись людям в очі, навіть коли казав правду. Так само лагідно, як і при початку розмови, Шептицький проказав:

– Возвеличімо Господа Бога, що так піклується нашою з вами цілковитою однодумністю, любий професоре! І саме тому, що своїм малим розумом я спромігся теж дійти до великих ідей, які випромінює ваш незрівнянний інтелект, я дозволю собі, пане професоре, подати вам заувагу.

Грушевський знову зайорзав у кріслі, недобираючи, як же сприйняти цю, висловлену в такій хитромудрій улесливій формі, чергову образу, та Шептицький не дав йому очутитись:

– В політиці, – сказав він, – факти треба або приймати, або протидіяти їм. Соціал-демократія – сумний факт. її треба знешкоджувати. Відомо, що проти ворога найкраще боротися його ж руками. Проти соціал-демократії більшовицького напряму, найбільш небезпечного, треба боротися руками соціал-демократії напрямку меншовицького – це зрозуміло. Але, на наше щастя, на Україні ми маємо ще й третю фракцію соціал-демократії: партію українських соціал-демократів, очолювану добродієм Винниченком. її слід всіляко підтримувати, пане професоре! Бо вона спроможна відірвати і від більшовизму, і від меншовизму якусь частку українського робітництва. Отже, – ще подробити соціал-демократію…

Грушевський щось мугикнув, але Шептицький вів своєї:

– Я цілковито поінформований про ваші з Винниченком чвари, пане професоре. Ви обидва – окраса нашої нації, але ви обидва – претендуєте тільки на провідну роль у національному відродженні. Пане професоре! Ще Христос – хоча він і не був політиком – навчав нас смиренства, а коли для державного політика ходить о інтерес справи, то він офірує своїми особистими інтересами – частково і тимчасово, звичайно, – щоб потім мати ще більший зиск. Прошу не розуміти мене хибно, пане професоре! Вам треба стояти тільки вгорі, вище від усіх, одначе відступити якесь місце, щаблем нижче, і панові Винниченкові. Ви – вождь, ви – голова Центральної Ради, а Винниченко нехай очолить при вас… кабінет міністрів, коли ви на нього спроможетесь, – хтось же має його тоді очолити? – Шептицький заговорив ще ласкавіше, навіть склав благально пучки своїх тонких аристократичних пальців. – Даруйте вже, пане голово, вашому заступникові, що колись висловився непоштиво на адресу вашого наукового труду, і взагалі все те недобре, що він говорить про вас позаочі. Будьмо політиками, пане презес, – адже Винниченко очолює на Україні більшу партію, ніж ваша ТУП з двадцятки українських інтелігентів, і його партія більш популярна та масова, бо ж… більш демократична…

Що з Шептицького був і справді неабиякий політик, не залишало сумнівів навіть у Грушевського. Але ж хіба це давало йому право отак вичитувати високоповажному професорові, неначе якомусь гімназистові, що не вивчив уроку? Грушевський таки підхопився з місця, таки стукнув кулаком по столі, таки гримнув, – і то був прояв відчування сили та величі того, що професор збирався виголосити.

– Я! – величаво мовив Грушевський. – Я сам особисто очолю найбільш масову партію. Мої «селянські спілки» – то й буде початок моїй партії! На з'їзді селянських спілок я оголошу утворення партії українського селянина – на сторожі його одвічних прагнень!

Грушевський сів і осушив хусткою вологе чоло. Він був схвильований. Він виповів свої сокровенні думки: створення партії українського селянина-землевласника – як основної сили для ствердження української державності – то була заповітна мрія професора, відколи він очолив Центральну Раду як дійовий орган для відродження нації.

Шептицький похилив голову майже побожно:

– Зашлімо ще раз щиру подяку Господеві за те, що на чолі нашої справи поставив, пане професоре, саме вас, генія нашої нації! – Це проказано зовсім щиро: ідея Грушевського очолити масову селянську партію замість купки інтеліїентів-лібералів, незнаних у народі і з програмою абстрактного «відродження нації», справді схвилювала практичний розум митрополита. – Любий пане професоре! Гратулюю! Ви таки здійснюєте в практиці життя вашу блискучу концепцію безбуржуазності української нації! Справді, хто ж і має підперти нас, як не наше українське, неначе писанка, село? І саме ви, пане професоре, неодмінно маєте стати на чолі партії, яка декларуватиме боротьбу за інтереси хлібороба. – Шептицький звів голову і глянув Грушевському в очі дещо глузливо. – Тільки ж навіщо утворювати нову партію – це справа забарна! Адже така партія вже існує і всі перспективи саме за нею!

Грушевський кліпнув, збентежений. Шептицький вів далі:

– Зважте, пане професоре, на те, що партія Мілюкова, тобто партія російських кадетів, яка нині кермує ще політикою Тимчасового уряду, от-от дістане абшит! Вона скомпрометувала себе зараз визнанням таємних зобов'язань перед союзниками. Туз і великий шлем у грі опиняться тепер в руках у адвоката Керенського! – В запалі митрополит, сам того не помітивши, вдався до звичної в колі австрійського офіцерства картярської термінології. – І робер буде за ним: до влади, на чолі коаліції, прийде, безперечно, партія російських соціалістів-революціонерів – вона має найбільш демагогічні гасла! Вірте мені: в салонах петербурзької аристократії я не тільки привертав істеричних князівен до католицької віри, але й добре обізнався з політичним станом! У нас, на Україні, шлях есерам відкритий і поготів: в нашій селянській нації, як справедливо кажете ви, пане професоре, все вирішує дух землі! І якщо прагнення селянства очолить партія українських есерів, то це й буде наймогутніша противага партії українських соціал-демократів, тобто партії Винниченка, який теж порушує ваш душевний спокій, мій любий друже!..

Шептицький раптом урочисто звівся.

– Пане голово! – мовив він звучно, наче з амвона. – Нація вимагає цього від вас: ви повинні вступити в партію українських есерів, повести її за собою, а за нею – всеньке українське село – без отих зайд та гультіпак, про яких ви згадували, а землеробів і землевласників. Нація доручає вам цю місію, і Бог благословить вас!

Шептицький звів руку, сотворив хресне знамення над остовпілим Грушевським і смиренно сів.

Все це було так несподівано для Грушевського – і нотація гімназистові, і хресне знамення, і те, що він, отже, революціонер, ще й… соціаліст.

Нарешті Грушевський сказав:

– Це вирішено, святий отче. Я радий, що ви підхопили мою ідею. Мої «селянські спілки» поширять партію українських есерів, і я її очолю. Тільки ж есери… вони своїм лівим крилом… ладнають… з більшовиками.

– Що вам до якихось там більшовиків, пане професоре?

– Як – що? Вони – найбільше лихо!

– Це безперечно.

Шептицький взяв з столу олівець і бавився ним.

– І їхня програма – соціалізація землі…

– Що з того, пане професоре? Щоб здійснити програму, треба прийти до влади, а більшовики до влади не прийдуть.

– Як же не прийдуть, коли… Тобто, я хотів сказати, що, звичайно, не прийдуть, але…

– Більшовики до влади на Україні не повинні прийти! – знову сказав Шептицький гостро і нетерпляче. – Цього ж не допустите ви на чолі партії українських есерів! – Обличчя митрополита зробилось суворе, в очах блиснуло люттю. – 3 більшовиками треба… тільки так! – Він з хрускотом переломив між пальців олівець і жбурнув скалки та тріски на підлогу під ноги. – І не робіть тимчасом з більшовиків якогось страховища! Есери – ідеологи дрібного землевласництва. А для українського землевласника, або, як тепер кажуть – дрібної буржуазії, – утворення самостійної національної держави, – то оборона його найважливіших, економічних, інтересів. Землевласник, і великий і малий, підтримає наші заходи будування української держави: більшовизм для України не буде страшний!

Грушевський пирхнув:

– Не страшний! Саме в зв'язку з національним питанням більшовицька програма – найстрашніша для України! В Росії – вустами свого проводиря Леніна – більшовики домагаються для всіх націй права на самовизначення, а от на Україні керівник київських більшовиків П'ятаков – проти самовизначення української нації, проти української державності, проти української культури, проти школи, проти мови, проти…

– Чи ви правду кажете, професоре? – Шептицький урвав запальну мову Грушевського: його спохмурніле відразу обличчя на кожне слово Грушевського вияснювалось більше і більше. – Керівник київських більшовиків – проти! І ви іритуєтеся з приводу того? Таж це велика радість для нас! Молитися Богові треба за цього П'ятачкова – нехай на тому світі Бог простить йому всі інші його більшовицькі гріхи!

Грушевський спантеличено видивився на Шептицького.

– Не розумію вас, графе…

– А що тут розуміти? Таж П'ятачков ваш відвертає від більшовиків на Україні національно-свідомий елемент: кому ж приємно, коли тобою нехтують, а твої права заперечують? Хай Бог допомагає цьому милому П'ятачкову. Свята церква молитиметься за спасіння його душі!

– Я саме так і оцінюю діяльність цього, до речі – П'ятакова, а не П'ятачкова, – зрадів Грушевський. – І я вже дав вказівку, щоб у нашій пропаганді наголосити на тому, що більшовики в Росії, – там, де в цьому немає жодної потреби, бо російський народ національно вільний, – за національне визволення, а на Україні, де нація доконче потребує самовизначення, – тут вони проти!

– Бог благословляє ваш ясний розум, пане професоре!

Дзиґарі в кутку в цю секунду вдарили п'ять разів: минула година, як митрополит прибув.

Грушевський кліпнув оком на циферблат дзиґарів:

– Який жаль, що запізнився ваш поїзд, а після того ви ще забарились… Часу лишається мало, а нам ще багато говорити!..

Шептицький повів бровою:

– О, я не марнувався ці півгодини, що запізнився до вас, пане професоре! Мені так заманулося проїхатись вулицями міста. Адже за цю чвертку століття це вже втретє відвідую я нашу древню столицю, але щоразу сакраментальні обставини не дозволяють мені обсервувати досхочу і гонять мене геть… Та вам, любий друже, дещо відомо про це, і я не буду затримувати вас моїми рефлексіями…

3

Так, Грушевському дещо було відомо, і Шептицькому не варто було затримувати розмову.

Тисяча вісімсот дев'яносто сьомого року офіцер драгунського полку молодий граф Андрій Шептицький, який верховодив у австрійських монархічних організаціях і, зокрема, керував акціями супроти вільнодумних гуртків поміж краківського студентства, прибув з Австро-Угорщини в Росію, в гостини до свого приятеля, графа Шембека. Граф Шембек, російський підданець, мав маєток у селі Бородянці, п'ятдесят кілометрів від Києва, а його брат – граф Шембек, австрійський підданець, володів подібним маєтком під Віднем. У маєтку графа Шембека віденського драгун граф Шептицький захоплювався полюванням на вальдшнепів, кроншнепів та куріпок. Куріпки, кроншнепи та вальдшнепи дуже гарно гніздилися і в маєтку графа Шембека київського, і тому цілком зрозумілим було бажання молодого спортсмена постріляти цих принадних пташок на російській Україні. Молоді графи полювали залюбки, а у вільний від мисливства час клопотались всякими іншими справами: вірний католик граф Андрій Шептицький дуже цікавився тим, як задовольняються релігійні потреби місцевих, що проживають на Україні російській, католиків, і, натурально, заходжувався максимально сприяти задоволенню цих законних духовних потреб. Стараннями молодого, але побожного драгунського офіцера та його друга, теж побожного молодого графа Шембека київського, було значно активізовано духовне життя католицьких братств на російській, православній Україні. В селі Бородянці, наприклад, де на той час з двох тисяч мешканців числилося католиків лише двадцять, була збудована благоліпна католицька каплиця і навіть замешкав парох католицького обряду – ксьондз. Одночасно подібні каплиці збудовано ще в кількох селах Київщини, Поділля та Волині, а по більших містечках – навіть костьоли. Було також піднесене перед київським генерал-губернаторством клопотання про побудову другого – невимовної готичної краси – кафедрального костьолу в самому місті Києві на вулиці Великій Васильківській. При кафедрі була зразу заснована і католицька семінарія, – щоб готувати пастирів для католицьких душ на Україні сущих та тих, які ще малося на думці привернути до католицького обряду в подальшому. Певна річ, що в постійних клопотах з справами церкви молодим графам, Шептицькому та Шембекові, доводилось частенько навідуватись до Києва, і у вільну годину вони полюбляли далекі прогулянки по мальовничих київських околицях. Особливо полюбилися їм дикі місця поза Печерськом, де на лоні чудової природної краси розташовані були фортечні будови та порохівниці Київського військового округу, що межувала на той час з кордонами Австро-Угорщини…

Така була перша поїздка Шептицького до Києва, мало не за чверть століття перед дев'ятсот сімнадцятим роком.

Зрозуміло, що про плідні результати свого спортивного вояжу граф Андрій звітував. Він звітував у генеральному штабі австро-угорської армії у Відні. І в Римі, у Ватикані, особисто папі Леву XIII. Бісмарківський план «дранг нах остен» для імперських династій Габсбургів та Гогенцоллернів цілковито збігався з планами Ватикану щодо поширення католицизму на схід – з кінцевою метою перенесення столиці Божої імперії в Єрусалим, ко Гробу Господню, щоб звідтам правувати над цілим католицьким світом в обох півкулях землі.

Результати звітувань були такі.

З генштабу драгунський офіцер вийшов з орденом за військові заслуги, одначе стрічка ордена була пришпилена не до вилогів драгунського мундира, а до лацкана цивільного смокінга: Шептицький був демобілізований з армії.

В резиденції папи Шептицький, проте, залишив і смокінг: з Ватикану він вийшов у підряснику монаха, послушника єзуїтського ордена василіан. Граф Андрій раптом присвятив себе цілковитому служінню Богові.

Послушенство в чернецькому ордені, яке для всіх, хто шукає єднання з Богом, твердо терміновано щонайменше шістьма місяцями, було, проте, спеціальним рескриптом святої конгрегації у Ватикані для молодого ченчика Андрія зменшено… тільки до місяця. За місяць він став повноправним єзуїтом, за рік дістав права священнослужителя, за десять років пройшов усі ранги католицької ієрархії – аж до високого сану єпископа, на якого висвячений був у Станіславі. А невдовзі зовсім молодий роками граф Шептицький посів і найвищий на теренах діяння греко-католицької церкви в Галичині духовний пост: став митрополитом львівським у святій резиденції на горі Святого Юра, намісником на західноукраїнських землях папи римського, який сам, як відомо, є намісником Бога на землі.

Незадовго перед тим відбулась і друга поїздка графа Шептицького до Києва – кафедральний костьол невимовної готичної краси був уже побудований. Мило було завітати і в Бородянку з куріпками, кроншнепами та вальдшнепами, до старого друзяки, російського графа Шембека, австрійський брат якого дістав тимчасом червону кардинальську мантію.

Одначе справедливість вимагає відзначити, що Шептицький не був присутній при освяченні нової київської кафедри на Великій Васильківській. І взагалі отець-єзуїт прибув на територію Російської імперії не в душпастирській сутані, а… в світській одежі. Він знову вирядився в смокінг – і став зовсім на себе не схожий. Втім, і паспорт був у нього… на чуже ім'я.

Справедливість вимагає відзначити також, що ця нікому не відома особа… необачно загубила свій фальшивий паспорт через проріху в кишені смокінга і була вислана царською поліцією за межі Російської імперії…

Саме цей казус і мав, очевидно, на думці Шептицький, згадавши про сакраментальність обставин при відвідуванні древньої столиці України.