«Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині!» Ліси стопилися, змаліли, здеколи пощезали. Люди підтинають красу тухольських гір, зрубаючи столітні ялини та смереки.

Сильніше за все змінились люди. Виглядає так, ніби змоглася їхня «культура», та насправді змоглася лише їх кількість. Сіл і будинків стало більше, проте й нужди і убожества побільшало. Кожен дбає лише про себе, і через це сили роздроблюються, а громада послаблюється. А колись було не так. Хоч менше було народу, та який це був народ. І дотепер розповідають старі люди своїм онукам про давнину та про напади монголів.

Було це навесні 1241 року. В горах Тухольщини стояла весна. Нещодавно у цих краях з’явився новий боярин – Тугар Вовк. Князь Данило подарував йому полонини та ціле пригір’я Зелеменя. Щоб познайомитись з навколишніми боярами, Тугар вирішив влаштувати лови на грубого звіра. Такі лови – це не забавки. Тури, ведмеді та дики – це небезпечні противники, тому мисливці зібралися, як на війну.

На диво, серед мисливців опинилася дівчина – Мирослава, дочка Тугара Вовка. Казали навіть, що з неї б вийшов муж, ліпший за її батька. Тугар був мужчина, як дуб. «Плечистий, підсадкуватий, з грубими обрисами лиця і грубим чорним волоссям». Мирослава ж була дівчина, якої пошукати. Вродою та добротою серця вона була з багатьма на рівних, однак поводження її було вільним, а сила, сміливість та рішучість – властиве лише чоловікам, що виросли в боротьбі з супротивними обставинами. Мирослава рано втратила матір, і її нянька-мужичка привчила її до усякої роботи, а коли підросла, батько почав брати її із собою та навчати володінню зброєю. Але вона ніколи не переставала бути жінкою: ніжною, доброю, з живим чуттям та скромним, стидливим лицем.