Замок Янгола

Присвячується київським диггерам, які не втрачають віру, в пізнання нового під землею.

А також усім, хто цікавиться власним містом і хоче подивитися на нього по-іншому: крізь детективну призму років.

Давно забута кримінальна хроніка 1649-го року

ПРОЛОГ

…Пан підкаштелян Антоній Пясота останній раз був у цій замковій лазні лише два дні тому. Парив свої зашкарублі кістки, намагався позбавитися від прилипливих бліх, гнид та клопів, дихав чарівними ароматами пахощів. Однак послання, яке пану підкаштеляну таємно підклали сьогодні вночі під двері маєтку, не змусило довго чекати на нього. Антоній Пясота знову опинився біля цієї ж самої замкової лазні. Підло пискнули скрипучі дубові двері. Він обережно зайшов у темну роздягальню. Зняв товстий кунтуш, повісив його на іржавий цвях і далі потрапив у відпочивальню. Там він запалив кресалом дві товсті воскові свічки. У пана Антонія Пясоти чогось раптом почастішало серцебиття. Ця аритмія, немов дрібну решту в крамниці, відраховувала останній час його життя. Довго йому чекати не довелося. З тіні біля стіни, раптом відокремився згорблений суб'єкт у чернечій сутані з капюшоном. У відпочивальні запахло вогкістю і гниллю. Хворе серце пана підкаштеляна тривожно занило. Суб'єкт кивнув головою Пясоті і сам присів за стіл навпроти нього. Пан підкаштелян був на півтори, а то й дві голови вище за свого жалюгідного опонента. Але у цієї істоти були досить сильні й довгі руки. Немов циганські батоги.

– Я дивлюся, що ти аж ніяк не міняєшся…. – вимовив Пясота і демонстративно приклав до носа тремтячою рукою запашну хусточку з вишитими вензелями «А. П.». Пан підкаштелян на дух не любив погані запахи. Особливо гниль та сморід. А цей був дуже нестерпним та гидотним. Тож тут уся справа-матінка тхнула холодною могилою!

– Та що ти таке патякаєш?! Хіба ти, Пясото, бачив цю різницю між світом живих і царством мертвих?! Ге? Тебе цікавила тільки твоя власна душа… – вимовив гугнявий голос з-під смердючого капюшона.

– Ну а ти, можна подумати, бачиш? У тебе ж весь час перед очима – сама ніч!!! Ти світла білого не бачиш!.. – Пясота продовжував рятувати свій чутливий ніс і нюхав хустку, що пахла східною запашною лавандою.

– У мене?! Я – бачу!.. Ще як бачу! Ги-ги-ги… Хоч я і живу ось вже скоро 30 років у світі мертвих! Але я іноді виходжу до живих панів… А інакше?! Га? Як я вирішуватиму свої справи?! Записку мою отримав, забобонний ти наш?!

– Так. Отримав. – кивнув головою пан підкаштелян Пясота і знову понюхав лавандову хустку.

– Давай її сюди! – владно зажадав гугнявий голос з-під смердючого капюшона.

– Я її спалив…

– Ось тобі дулю, Пясото! Так я тобі й повірив!

– Доведеться! – промовив Антоній Пясота.

– Зараз-зараз, я зазирну в твої чесні очі…

– Ну ти, немов, той янгол… – перелякано промовив пан підкаштелян і затрусився від страху…

– Е – ні, старий!..Помиляєшся! Я вже давно – не янгол! Я – господар всього цього!!!

– Господар чого?! Не сміши! Та ти гірше останнього лихваря! Тобі навіть душу ніхто вже не закладе! Кажи – чого викликав…?! – промовив Пясота. Він бажав якомога швидше покінчити з цією поганою справою.

– Зараз-зараз. Приступимо, помолимося святому Пантелеймону! – промовила згорблена чернеча сутана і блискавично змахнула лівою рукою, немов великим чорним крилом.

Голова пан підкаштеляна Антонія Пясоти миттю впала на руки…

По його обличчю текли свіжі криваві сльози…

ГЛАВА 1

9-е листопада 1649-го року. Добігав кінця другий, ще більш моторошний рік визвольної війни Богдана Хмельницького проти польського панування. Затяжної, кривавої і жорстокої… Як тоді казали про цей складний час: «змішати треба стиглу ворожу кров на полі битви із жовтим піском!». І це після кількох років так званої «Золотої Тиші». У країні знову з'явилися каліки та інваліди. Хто без рук, хто без ніг, хто вже нічого не побачить…

…Зима того складного листопада так і не розпочиналася. Накрапав холодний дощ, а снігу поки не було. Транзитна восьмимісна карета без розпізнавальних знаків, у якій було запряжено шістку добрих коней, спустилася Вознесенським яром уздовж шумної та смердючої річки Глибочиці. В її колесо раптом потрапила товста гілка й візник – старий Якуба Фарман, якого всі звали просто – пан Куба, як тільки-но почув глухий тріск, щоб остаточно не зламати колесо, відразу зробив холодними губами:

– Тпрууу!!! нумо стояти, Леопольде!!!

І Леопольд – швидкий і найспритніший з добрих вороних коней у цій упряжці, почувши знайому команду, тут же покірно встав. За ним одразу ж зупинилися всі інші коні. Леопольд – улюбленець пана Куби. Він випустив пару з ніздрів, став копитами тупатися по багнюці, а потім безсоромно вивалив на сиру землю великий тепленький, кінський кавалок. Від нього пішла тепла пара…

…Коні покірно стали, а разом із ними зупинилися 12 озброєних до зубів вершників з білими, немов від анемії, обличчями. Карета легенько хитнулася і всередині заворушилися від холоду три пасажира…

Перший – пан, 50-ти років. У нього срібна борода й попільне волосся. Одягнений у дуже простий дорожній костюм. Без зайвих пишнот. Його супроводжує 35-ти річний чоловік. Він більше схожий своїм зовнішнім виглядом на османа. Або як тоді говорили в Київському воєводстві – «бусурмана». Він також одягнений, як для тих часів – надійно і добротно. Широкі чорні шаровари, утеплений каптан, який у Дикому Полі називали просто – «шкірянка». А під нею кілька металевих пластин. Надійний захист від коротких стріл та гострого ножа. Засмагла голова поголена «під коліно». За вухом козацький оселедець. Від одного зовнішнього вигляду цього бусурмана вже йшла якась суцільна небезпека. Третій їхній супутник, зовсім, здавалося б, був – «Сама Кволість». Напівмрець. Ксьондз. Він у простій чернечій сутані. Під нею худа дірява ряса. А ще під нею достатньо легкий піджупанник у якому повно бліх. Паскудо, як вони не мруть на холоді? У руках «пан Сама Кволість» навіть уві сні перебирає вишневі вервиці. Спочатку він дорогою часто молився. Тонкі пальці постійно бігали по невеличким дерев’яним кулькам. Смикали їх. Губи крізь сон бурмотіли латинські слова про: «mea culpa» – «моя провину», а потім його часто стало нудити. Кілька разів за Житомиром вони зупиняли коней і «їхнє преподобіє«…блювало якоюсь червоною субстанцією…

…Тепер же майже на під'їзді до замку двоє з трьох солодко дрімали. Осман з оселедцем на голові від абсолютної нудьги навіть поцупив у ксьондза з-під ряси важкий жовтий брелок, що висів на довгому ланцюжку. Це була голова собаки з запаленим смолоскипом у відкритій пащі. Чернець «Сама Кволість» нічого не помітив і тихесенько давив тонкого хропака. А цей клятий бусурман для себе вирішив: а, нічого, потім поверну! О! Мовляв, не ваша річ, ваше преподобіє!? Тут впало на підлогу нашої карети… Я її підняв… Ось тримайте!..

…Тож, карета різко зупинилася… Осман миттю поклав важку жовту голову собаки з смолоскипом в пащі собі в глибоку бокову кишеню…

…Кінь Леопольд голосно захропів. Почулося невдоволене бурмотіння і кректання досвідченого візника Куби Фармана. Він виліз зі свого місця і почав роздивлятися, як би йому витягнути ту ненависну товсту гілку. Кубі не хотілося платити зі своєї кишені кілька срібних талерів за вщент зламане колесо. В дорозі за збереження карети відповів звичайно пан візник. Такими були суворі правила подорожі у досить довгому шляху. Незабаром, двері карети відчинилися і з неї виліз цей самий засмаглий осман. Він солодко потягнувся, щоб розім'яти свої задубілі від холоду кістки. Позіхнув. Візник Фарман колупався біля того клятого колеса. До рятівного Київського замку залишалося якихось півгодини їзди…

… Тим часом за каретою ретельно стежило дві пари жадібних і голодних очей. Вірніше сказати, очей самих було всього три. Праве око одного спостерігача було вибито кілька років тому в холодній камері литовської буцегарні. В жорстокій бійці. За картярський борг. І тепер цю пробоїну у затятого шибеника закривала чорна шкіряна пов'язка. Тож ці три ока належали двом давно неголеним чоловікам, у драних кожухах. Вони уважно стежили за проїжджаючими самотніми вершниками і каретами з невеликою охороною. З надією напасти з свого укриття і хоч чимось поживитися…. Адже час був дуже злий, голодний, воєнний… У лісах між містами і селами жадібно нишпорили банди нальотчиків і відчайдушних хижаків. Ці шибеники прикривалися ім'ям Богдана Хмельницького і заради золотих дукатів із зображенням вусатого короля Яна-Казимира Другого або його попередника Владислава Четвертого творили різні нечувані звірства.

– Дивись, дивись Гонто! Це ж ціле багатство! – тихо, але впевнено сказав одноокий, – Якщо роздягти до нитки всіх цих мужичків, позабирати в них всю їхню хвацьку зброю, забрати добрих скакунів, їхню швидку карету, візника повісити на гілці, то вийде майже п’ятдесят дукатів! По двайцять золотих на пику…

– Дурко ти, Бабаку, дурко! Не по двайцять!..

– Ну а по скіко? По трийцеть? І то й добре! По трийцеть ще краще, ніж по двайцять! Ги-ги. – пробурмотів той, що був Бабаком.

– Тебе що рахунку не вчили, грамотію?

– У нас у Литві добре вчили в підземній в'язниці-клопівні. Удари батогом по п'ятах рахувати. Так у нас крадіїв та ґвалтівників наглядачі-литвини намагалися з початку перевиховувати. Саме так і вчили, Гонто! Та все марно! А чому це на трьох? Ге?!

– Не гекай, невігласе! Тому й дурко! А ти що Чуба за отамана не вважаєш?!!

– Е… так-так, як я забув про нього! От холєра! І тут цей Чуб вліз між нашими дзвінкими грошиками! Ми ж цих пройдисвітів виявили… – відповів Бабак і одягнув на голову діряву кучму – високу кудлату шапку. Тут він став уявляти, як вони вже ділять ту шкіру ще живого карпатського ведмедя. 50 золотих дукатів! Уммм! Це ж занадто кругленька сума! Це ж які грошенята! І не малі! Він став собі тішитись мрією. Це ж скільки всього можна накупити! Модний кунтуш, османські ялові чоботи, гостру шаблю «карабелу», пістоль з викарбуваним оздобленням, горілого вина – діжку! Пів-боку доброго полтавського сала! А ще й молодицю! Ні, двох молодиць! А ще невеличке село. Ні, три села повних селян та справжній млин із шинком! Бабак солодко посміхнувся від такого неймовірного щастя і підняв руку в напрямку до карети. Він став умовно стріляти двома пальцями по вершникам. Бах! Бах-бах! Бах-бах! Так. Цей є, готовий! Бах! Бах-бах! Цей також! Хоча ніякого пістоля у нього звісно не було. Вся його зброя це іржавий пірнач, яким можна тільки гарненько приглушити… Якщо сильно вдарити ззаду по шиї… У його поплічника Гонти при собі був тільки уламок тієї самої польської шаблі «карабели». Такою тільки самому зарізатися можна. Якщо правильно постаратися…

Але тут, раптом, до цих двох неголених шибайголів стрімкий вітер доніс обривок кинутої в повітря фрази:

– Я зараз швидко! я за дерево! панове, до вітру лишень! Півхвилини справа, Ваша Милість! І ми знову їдемо! На нас вже певно давно чекають! Вечеря холоне в горячих горщиках! Витягуй швидше вже ту гілляку, пане Кубо! Я зараз!

У їхній бік чимчикував якийсь засмаглий типок. Схожий на османа. В чорних шароварах, у похідному каптані. Небезпечний.

– Давай, хоч цього, Гонта, того… може у нього гаман з собою, ми його швидко загасимо, чоботи його шкіряні поцупимо і все! Й тікати! У таких каретах бідні не їздять! У нього має бути при собі повно грошей! Ти ж бачив скільки їх… У, вовки зубасті! Всі з піками, хоч кебаби на них татарські смаж…

– Ага… Ша! Тільки тихо ти!.. – шикнув на нього поплічник Гонта.

Вони швидко приготувалися. Бабак міцно стиснув свій іржавий пірнач, Гонта дістав уламок «карабели». Польської шаблі, яку ще називали «орел». Саме за характерну рукоять у вигляді грізного птаха з гострим дзьобом… Зовсім поруч зупинився той засмаглий бусурман. Він став поратися із широким шкіряним поясом. Тихенько підкрався ззаду Гонта, приставив до смаглявої шиї цього підлого бусурмана уламок холодного металу і тихо, але дуже чітко промовив:

– Честь! дідьків сину! Жени, гроші, паскудо! Та й тихо! Ти хоч по-нашому розумієш, чушкане?! Як тільки-но пискнеш, пустимо в суху земельку твою брудну кров! Зауваж, я – майстер убивства! – налякав його нальотчик.

Назустріч до цього засмаглого бусурмана наблизився одноокий Бабак і тицьнув у шию іржавим пірначем. Розбійник вишкірився гнилим ротом. У Бабака не було більшої половини зубів, а ті, що залишилися були чорні й погано смерділи. Він страшно глипнув живим лівим оком.

– Глухий, глушаро?! Чуєш мене? Кумекаеш чи ні?! Давай гроші!

– Е… пеньондзи! Гельден! Денге! Паре! (по-османські – гроші) – Гонта, немов східну мантру, повторював відомі йому назви, що означали гроші.

– Кумекаю-кумекаю! Все я розумію! Та шо ви?! Я ж свій! Зараз хлопці… зараз! – відповів без акценту по-руськи цей смаглявий типок, – Дайте лишень знайду свій товстий шкіряний гаманець! Приберіть свою шаблю! Мені і так вже моторошно! Аж ноги в колінах трусяться!..

Нальотчики Гонта й Бабак вже чули приємний дзвін золотих монет в шкіряному гаманці… Ось важкі золоті флорини пересипаються до їхніх гнилих кишень. В їх діряві та брудні кожухи… Але тут сталося щось неймовірне!

Цей спритний бусурман якось різко вигнувся, немов пустельна зміюка, та поплічник Гонта, що стояв якраз позаду, отримав сильний удар ногою в пах! Ай-яй-яй-яй! З його рук випав уламок «карабели» і чоловік зі стогоном завалися на землю. В ту ж саму мить, цей смаглявий типок сталевою рукою схопив одноокого Бабака за кисть руки, в якій був іржавий пірнач і став вивертати її на 180 градусів! Від страшного болю в суглобі Бабак ледь не відкусив собі язика, а і з самісінького чорного ока потекли криваві сльози. Він також випустив з рук свою іржаву зброю і тут же отримав потужний удар долонею спочатку по шиї, а потім і в щелепу. В єдиному його оці різко стало темно й пусто. Нальотчик Бабак за мить втратив свідомість і також відключився…

…Ну а що цей наш смаглявий османчик? Він, немов нічого не було, весело посміхнувся сам собі. Я ж молодець! Сплюнув на тіло Бабака і тихо промовив: «кюреш – гюреш»! Не за правилами б'ємося, хлопчики, порушуємо дисципліну! Двоє проти одного – це не чесно, панове-пройдисвіти! Хоча звідки вам нахаби знати, що у мене є – червоний пояс з османської боротьбі?! Ха!..

Наш молодик пригадав, чого саме сюди прийшов. Він справив малу потребу і насвистуючи веселу османську пісеньку про якусь «Чьок Гюзель Байян» тобто «дуже смачненьку кралечку» став повертатися назад.

….Цей спритний малий наблизився до транзитної карети. Десь високо на Київській горі пролунав постріл з важкого двоствольного мушкета. Вітер дув в їхню сторону. Спочатку гримнув один глухий постріл. Ба-бах! Потім інший. Бу-буххх!! А потім ще і третій… Бдзенннь! Хоча третій, судячи по цьому «бджолиному бдзенннь», був із звичайного короткого пістоля.

– Що це таке, пане Кубо? – запитав смаглявий осман і став озиратися по сторонах. – Це в нашому замку, там на горі стріляють чи як? Ти що не чув, старий?

Візник Куба Фарман поколупався вказівним пальцем у правому вусі, видряпав звідти кавалок сірки. Потім невдоволено хмикнув і знизав плечима.

– Не знаю, мовляв. Ну, постріл та й постріл!. Може по птахам б'ють?! А що тут такого?! Час у нас не спокійний. Війна. А де вас чортівня носить, пане Лоозе?! Шо – шо? До вітру ходив він… Ага… Ясно-ясно…

Цей спритний «осман» заскочив у карету. Візник Куба Фарман вдарив холодне повітря довгим шкіряним батогом. Гу-гуххх! Потім свиснув і спочатку 12 вершників-охоронців з білими, немов від анемії, обличчями, а після і сама карета повільно рушили в бік суворого і неприступного Київського замку. Цій подорожній делегації потрібно пройти через прохід сторожового посту біля першої вежі. А потім на них чекав складний підйом на саму гору через Воєводську браму…

…Ну а ці мерзотники, розбійники Бабак і Гонта оговталися лише через півгодини. Від страшного болю і витверезного холоду.

– Йой! Та шо ж це було, холєро?! – сплюнув Гонта на землю червоної слиною. Від несподіваного зухвалого удару він мало не відкусив собі язика. Рот повний солоної крові. Ясна кровоточили. Він обмацав щелепу, зуби начебто всі були на місці…

– Не знаю! Ця, курва, вибила мені ліве ікло і, здається, тріщина в ребрі. Ааа, ниє, болить мені сильно… – заскиглив поплічник Бабак.

– Мені теж, щось не добре… Голова гудить і між ніг вітер гуляє… Так, де цей хамило, взявся на нашу голову? Хто ж знав?…, – промовив Гонта.

– Піду я до річки пику свою умию. Чекай на мене тут! – і Бабак, матюкаючись, пошкандибав до смердючої річки Глибочиці… Наводити лад на побитій цим бусурманом фізії.

… А Гонта глянув на небо і його обличчя розверзлося у задоволеній посмішці. Права рука в гнилій кишені, в якій давно нічогісінько не було, навіть дохлої миші, намацала одну важку річ. Саме Гонті пощастило в цій нещодавній метушні із цим вертким османом і він приховав від поплічника явну здобич. Поки його приятель, одноокий Бабак намагався довести тому смаглявому малому, що вони сильніші за нього, хитрий Гонта примудрився залізти йому в кишеню і хапнути якусь штуковину. Бабак пішов умиватися, а його спільник, залишившись на самоті став розглядати її. Це був важкий незвичайний брелок. Жовта голова собаки зі смолоскипом у відкритій пащі! Так-так – у відкритій пащі! І, головне, що це було – жадане золото!!

…Гонта підняв очі до неба. Перехрестився. На небі вже проглядав жовтий місяць і він посміхнувся цьому розбійнику. Він нагадував йому монету в два золотих дуката. Ні! В три… а то й може в п'ять, або й того більше… що можна було отримати, здавши хитрим лихварям оцю справну штучку…

ГЛАВА 2

… Карета і вершники почали повільний підйом вгору. Вони мали пройти основну браму, що виходила обличчям на північ. Її називали в місті – «Воєводська брама». Оскільки крізь неї у замок ось вже більше ста років потрапляли всі київські воєводи. Біля брами були зведені дві величезні, висотою в двадцять саженів, дерев’яні вежі. На них була ідентична одна одній – бойова залога. 10 стражів з одним десятником на кожну вежу. Всього 22 бійця. Сьогодні за старшого був десятник з вежі, яка ліворуч, а завтра буде головним той, що з вежі, яка праворуч. І так вони регулярно чергувалися. Всі воїни були озброєні арбалетами, мушкетами, кривими довгими шаблями й короткими пістолями. Напоготові у них дві заряджені легкі гармати – «тарасниці». Вони влучно стріляли кроків на 300 страшною картеччю. Металевими цвяхами і подрібненим камінням. Тільки палаючий смолоскип притули до порохового отвору! Ось так, власне, зустрічали в Києві в той смутний час усіх без винятку незваних гостей!..

…Тільки що на Воєводській брамі вже чотири рази продзенькав механічний годинник. Його між собою називали – «Когути». Не тому що голосним звуком нагадував півняче кукурікання, а тому що на ньому висіли довгі червоні шалики. Шалики були для краси і схожі вони на видране півняче пір’я. Це був єдиний заводний годинник із гирею в місті. З однією великою годинниковою стрілкою. Вона щойно накрила собою цифру «4». Починало сутеніти. До веж біля Воєводської брами під'їжджали невідомі вершники і транзитна карета. Охорона веж відразу ж напружилася, варта підняла в бік прибульців важкі заряджені свинцем мушкети. В цей момент над каретою візник пан Куба вивісив на довгому держаку піхотної піки – воєводський штандарт. Герб сивого чоловіка всередині. «Білий польовий намет з православним хрестом. Намет був перев'язаний яскраво кривавою смугою». Немов, тим шаликом з дзвінких «Когутів».

– А ну стій! Таємне слово, незнайомцю!? – крикнув вартовий крізь долоні з вежі і направив у бік делегації, що раптово з'явилася дуло важкого зарядженого мушкета. Його 20 грамова свинцева куля могла прошити відразу кількох коней…

… Перший вершник підняв руку з білою хусткою, відокремився від інших і став повільно наближатися до високих вартових веж. Незабаром до нього вибіг пан начальник самої варти – Казимир Рудий. Десятник у полегшених офіцерських обладунках і з гострим списом у руці. Він запитливо став вдивлятися в анемічне обличчя невідомого вершника. Той прибрав білу хустку, нахилився до начальника варти і дістав з-за пазухи на короткому ланцюжку срібного польського орла – символ королівської влади. Вершник швидко щось прошепотів на вухо пану Казимиру Рудому. У десятника якось відразу перекосилася його пихата фізіономія. Він крикнув своїм – мовляв, «відкривайте, ледарі, швидше! Дорогі господарі прибули до нас!». Охоронці Воєводської брами повідкладали в сторону зброю, стали тужитися й крутити скрипучі, дерев'яні барабани, на який намотувався довгий іржавий ланцюг. В'їздні ворота повільно піднімалися вгору.

– Королівська ревізія завітала до нас? Ге? – запитав один із вартових у пана начальника Казимира Рудого.

– Е, ні, бовдуре! Це наш пан воєвода Адам Кисіль, сам королівський комісар, прибув… Людина далеко не бідна. Кажуть, 60 сіл у нього за його чесною душею. Цілих три міста йому належить. Отакої! Кажуть, 50 тисяч золотом на рік має. Астрономічна сума! Сам король всієї нашої славетної Речі Посполитої не проти у нього запозичити… Так тепер нам доведеться…е… Відчиняй ворота, зачиняй ворота!.. Пороз'їжджаються тепер вони… Не до добра ця річ, коли в країні росте тінь смути і кривава війна, ось-ось прийде до нас з Лівобережжя…

…Тим часом, транзитна карета скрипнули колесами, проїхала Воєводську браму і зникла серед покручених часом і сильним вітром дерев. Крута звивиста дорога між глухих відрогів вела прямісінько вгору. До похмурого Київського замку, що розкинувся на самій горі. Воєводі Адаму Киселю – майстер компромісів, дипломату, явно не по душі було це місце… І було ж від чого…

…Пан підкаштелян замку, тобто управитель цієї фортеці, Антоній Пясота – їх так і не зустрів перед вежею Воєводської брами біля дерев'яного мосту через річку Глибочицю. Це був досить поганий знак! Тут щось було не так… Якась непривітність. Чи то погода, чи то це його, Адама Киселя, стара знайома – хвороба… Вона знову починала давати про себе знати…. Пропаще це місце…. Вогкий Київ. Похмурий замок. Скрипуча гора і навколо крижаний вітер…

…Київський замок височів над Нижнім Містом. Фортеця немов би нависала над Подолом. У замку регулярно гуляв злий вітер. Не жарт висота – майже 120 кроків над рівнем Дніпра! Місце ненависне, таємниче. За чутками, говорили місцеві, що вночі Київська гора тяжко дихала. Позіхала. Немов у неї тривала хронічна застуда. А разом із нею скрипів своїми старими кістками і замок. Це був вже другий чи третій замок, відбудований польсько-литовською владою в Києві. І завжди фортецю на горі супроводжувала якась сумна доля. То страшні пожежі спалять його вщент, то ворожі набіги, що призведуть до нищівного руйнування… Нинішній замок нічим особливим не вирізнявся від попередніх. Так само добре був складений із товстезних колод. Стіни поштукатурені вапном. За час і негоду вапно перетворилося в сіро брудну шкаралупу товщиною в широку долоню або пів ліктя. Стріла арбалета кроків із 50 вже не проб'є стіну наскрізь. А тільки так – встромиться на чверть власної довжини. В самому замку було з кілька десятків будівель. Власне, 12 сторожових верхніх веж. Триповерховий палац самого пана воєводи з коморами для міських засідань і найсправедливішого суду. Внутрішні палати вельмишановного київського воєводи. Був один костел, дві церкви. Місто в основному православне. Три криниці глибиною більше 65-ти кроків. Пекарня. Склад із харчами на випадок тривалої, кількамісячної облоги. Арсенал зі зброєю й пороховими зарядами. І буцегарня… А як же ви думали? Без неї в такому великому місті аж ніяк не можна! Оскільки славетний Київ – столиця найбільшого воєводства Польсько-Литовського Королівства – Речі Посполитої. В'язниця була як надземна, де були невеличкі кімнати для звичайних досудових допитів, так і підземна… З карцерами для особливо небезпечних злочинців: душогубів, шпигунів, бузотерів і підбурювачів. На протилежній стороні від Воєводської брами розташовувалися Драбські ворота. Там теж були дві охоронні вежі і також 22 озброєні до зубів людини, що пильно стежили за дотриманням порядку. 20 воїнів і два десятника. Біля однієї з веж, тієї що ближче до урочища Гончарі, був флагшток. Заввишки 20 саженів. На ньому розвивався на вітрі величезний, довжиною в п'ять косих саженів, міський прапор з гербом Києва. На червоного кольору стягу був зображений покровитель і захисник усіх без винятку містян. Янгол із білими крилами. Архистратиг Михаїл. Раніше, лише по великим святам і на день міста, честь підняти цей славетний прапор вгору отримував виключно найбільш знедолений житель міста – горбань…

…У руках Архистратиг наш Михаїл по-бойовому стискав кривий чи то татарський, чи то угорський меч із піхвами. Прапор гордо майорів над Києвом. Очі у янгола-хранителя… були відсутні! Замість них нещодавно з’явилися дві свіжі діри. Як ніби хтось вирішив навіщось покарати багатостраждальне місто і всіх його жителів… І вистрілив у обличчя Янгола з важкого довгоствольного мушкета. Рази два, а то й три….

…На під'їзді до воєводських палат карету зустрічав схожий на д'яка чоловічок. У високій собачій шапці, темному легкому кунтуші і з великим мідним ключем разом із хрестом на тонкій, погано митій шиї. Це був замковий молодший підкоморій – Іриній Сорока. Він відповідав за порядок у воєводських палатах. Відав закупками і розподілом харчів. Знав, де і що у яких коморах у нього лежить і зберігається. Де треба від пацюків захиститися, де – знести щось смачненьке до холодного льоху…

…Іриній Сорока був правою рукою пана підкаштеляна Антонія Пясоти. Він взявся за мідний ключ і подряпав його брудним нігтем. Це він робив завжди, коли потрібно було заспокоїти його нерви. Пан Сорока відразу зрозумів, за кількістю серйозної охорони, ХТО насправді щойно прибув до замку.

– Ваша, божою милістю, Пишність! До ваших послуг! Підкоморій Іриній Сорока! – швидко, чітко і майже по-військовому заторохкотів він. Плямкаючий рот підкоморія Сороки звертався поки до карети. Кінь Леопольд першим відреагував і заржав. А потім вивалив теплий кавалок на землю. Він нього пішла пара. Іриній Сорока притиснув до впалих грудей праву кисть і глибоко вклонився прибулому екіпажу…

…Відчинилися двері з зачиненим вікном і з карети вийшла, сильно кульгаючи – одна людина. Зі срібними волоссям і густою бородою. Воєвода Адам Кисіль. Хвороба вже знову підбиралася до нього. Й підбиралася недоречно, адже воєводі Киселю знову вести непрості переговори із Богданом Хмельницьким. Саме для цього його послав до Києва король Ян-Казимир. Він наділив сенатора Киселя великими повноваженнями. І від сейму, і від себе особисто. Король зробив його дипломатом і призначив київським воєводою. Адам Кисіль вже зустрічався із Хмельницьким майже 9 місяців тому. Привіз йому королівську грамоту на гетьманство. Однак Гетьман Війська Його Королівської Милості Запорізького полковник Богдан-Зиновій Хмельницький сам вважався майстром складних переговорів і найтоншої дипломатії. Гетьман відразу ж скликав Велику Раду в Переяславі. Прийняв «королівську гідність» і … подякував його милість Яна-Казимира. Це відразу ж стало причиною величезного невдоволення серед старшини і простих козаків. Вони стали в голос висловлювали свою люту ненависть до Польщі. Тому, зважаючи на ті загострення у відносинах, Хмельницький у своїх переговорах з комісарами Адама Киселя, вів себе досить ухильно і нерішуче. Королівські парламентери знову поїхали, так і не виробив жодних реальних умов для примирення. Вони взяли паузу для консультацій у Варшаві. Після, знову було вирішено вдатися до красномовства і магії переконання православного сенатора королівського сейму – Адама Киселя. Адже він не був католиком, а значить нібито був своїм серед православних козаків. Його знову відправили до Києва. Король-католик дав польському сенаторові Киселю іще більше повноважень та доручення все ж таки домовитися з повсталими козаками про мир. Війна королю-магнату поки була не потрібна. Адам Кисіль також був великим земельним власником. Це єднало його інтереси з інтересами короля Яна-Казимира. І воєвода Кисіль теж бажав захистити свої угіддя, свої Низкиничі… Отже, Адаму Киселю, православному, польському сенатору та мільйонеру судилося вести великий торг. Перед кривавою війною, що вже набирала обертів із страшною силою…