Край битого шляху

IV

За вікном темрява, і в кімнаті не горить світло. Антін щойно повернувся від Мохнацького.

– Ви не хворі, пане Антосю? – почувся з-за дверей ввічливо-боязкий голос Маційової.

– Ні, я здоровий.

Пітьма злодієм крадеться в хату і давить. Розповзається по підлозі, лиликом тріпотить у кутку за етажеркою.

Антін не включає світла, хоч воно йому таке потрібне. Він ще трохи полежить на ліжку і встане, щоб працювати. Навіть лічить хвилини, хоч знає, що сьогодні за роботу не візьметься.

«Треба чи не треба?»

У пліснявому куті біля вікна – шафа й етажерка, повні книжок. Це – пісні обіди, лекції в тупуватих паничів-гімназистів, це недоспані ночі на товарній станції, витерте зимове пальто, що висить на цвяху. Це все його добро.

Чотири давно не білені похмурі стіни, запилючене вікно, більмом звернене на захаращене сміттям квадратне подвір’я, запах брудної білизни з пральні, що навпроти, – це весь його комфорт.

Але донині все було байдужим. А зараз, хоч і темно, Антін бачить, і злість – неясна і пекуча – всякла в свідомість, як сіль у рану, і тому він не хоче світити.

А в темряві ще важче.

«Жертва науки, аскет, монах», – глузує із себе, ятрить болюче місце, як дуплавий зуб, але від цього не легшає.

Антін сьогодні глибоко відчув свою самотність. Що з того, що він горить, думає, добивається знань, відмовляючи собі у всьому? Що з того, що останні гроші витратив у Сілезії? Гроші… Не тільки гроші, щастя своє втратив, що само просилося йому до рук. Тепер він напише дисертацію, але та, яка розігнала б оцю пітьму, зігріла, зрозуміла, допомогла, стоїть біля Владека й шепоче до нього. Владек чує її дихання, стискає її руку. А він, Антін, – самотній. І така ж одинока Маційова.

Зі всіх, кого знав Антін у житті, з усіх, хто, як мати, міг бажати йому добра, з усіх, хто любив його, він міг би назвати одну людину – Маційову. Вона кривиться, коли Антін називає її добродійкою, але, якщо це слово належить благородним людям, то він віддає його повністю їй. Своїй добрій неназваній мамі.

Тихо ступає вона за стіною, стара, згорблена, покликана на світ хіба що для мітли та для відкривання брами запізнілим з гулянки паничам. Ходить і зітхає. Вона бачить, що в Антона якесь горе. Більше нічого вона не може зробити, але це зітхання наче полегшило його біль, коли він повернувся від професора, втік від двох силуетів, випадково побачених у садку.

Антін хотів би признатись їй у всьому, щоб до решти розділити горе, але… Хіба в неї свого замало? А якби зараз прибіг до неї і схилив їй голову на коліна, як матері, яку мало пам’ятає, вона б потішила, сказала б, що колись у житті і брата, й сестру ще зустріне, і навіть Юлю…

Човгає вона за стіною старими шкарбунами по підлозі, а він лежить на ліжку самотній і вдихає випари гарячої білизни, що доносяться через вікно.

Знову голос з-за дверей:

– Може, будете вечеряти?

– Дякую, не хочу.

Тихе зітхання, як подих вітру, шелеснуло й згубилося в щілинах дверей.

…Владек сьогодні нагадав йому про те, що вже втихомирилось було на дні серця. Сестра Оленка і брат Василь. Хіба це не примха долі? Живуть на світі рідні брати, сестри й не знають нічого одне про одного. Блукають у морі людей три частини однієї краплі і не знаходять себе. Навіть не шукають. Хіба це не примха?

Василя, напевно, нема живого. Чомусь така думка, що його немає. А Оленка… Вона була тоді маленькою і прив’ялою від голоду. Антін пам’ятає, що він дуже любив її, свою сестричку. Воно було таке потішне, коли розмовляло.

Де вона тепер? Може, загубилася по наймах, і ніхто ніколи не знатиме, де її могилка? Або носить воду, бавить панських дітей, миє підлоги й терпить знущання і насмішки? А може… Страшний здогад навіявся, і від нього похололо в грудях. Ні, тільки не це! Антін силкується не думати про Оленку.

– Так можна й збожеволіти, – сказав сам до себе й повернувся до стіни. Спробував відтворити в пам’яті інші образи, але даремно.

Чому Владек якраз сьогодні запитав про його сім’ю?

І то після розповіді про смерть матері. Антін хотів було ще поцікавитися, як почуває себе батько, коли тут таке недоречне й дивне його запитання… Владек був у Коломиї, може, він щось знає?

Антін схопився з ліжка, засвітив. Накинув наопашки піджак і, не зачиняючи дверей, вибіг на вулицю. Наштовхувався на людей і не просив вибачення. Трамваєм – він повз, як черепаха! – добрався до вулиці Шептицьких, де жив Владек. Натискав на дзвінок довго, як на пожежу. Почулися швидкі кроки, вийшов Костельніцький.

– Що сталося, чого так дзвоните? – спитав грубо.

Лише зараз Антін опам’ятався. Самому стало соромно, зніяковів.

– Владек дома?

– Він пізно приходить. – Костельніцький сердито зачинив двері, не сказавши більше ні слова.

Антін повернувся з почуттям, ніби його вдарили в обличчя. Так розмовляють хіба з жебраками. Каявся, що йшов. Безглузда уява. Прибіг, прилетів… А дізнався, що Владек ще з Юлею.

Так, він ще там. І треба про все забути.

…Маційова зустріла Антона з лукавим виразом на обличчі.

– До вас приходила якась панєнка.

– Панєнка? Що за одна?

– Вам краще знати. Дуже ладна панна! В пана Антося, напевно, настрій покращає… Я просила почекати. Не захотіла.

– Хто це може бути? – Антін розгублено розвів руками.

Маційова одразу спохмурніла, прикро розчарована, що їй не вдалось потішити свого квартиранта. Знизала плечима.

– Щось переказувала?

– Ні… Дуже поспішала, начеб на неї хтось чекав.

– Що за день! – Антін увійшов до кімнати. – Хто це міг бути? – Засвітив. Повів очима й на підвіконні побачив складений аркушик паперу. Хтось кинув його знадвору крізь відчинене віконце. Антін схопив папірець, розгорнув і прочитав:

«Це я була. Мохнацька».

Зціпив зуби, щоб не закричати від болю й образи. Зім’яв папір і порвав на дрібні шматочки.

– Це ви були. Обоє…

Ранок кинув світлу пляму на підлогу біля самого ліжка й розбудив Антона. Він щоранку будився від цього променя, любив його, як свого сожителя. Антонові здавалося, що, крім нього і вічно зажуреної Маційової, ще хтось мешкає в цій квартирі, хтось веселий, життєрадісний, що приходить раз на день і будить від сну, підбадьорює та кличе до життя. А коли починались похмурі осінні та короткі зимові дні, Антін тужив за ним, як за живою істотою, і чекав весни.

Прокинувшись від неспокійного сну (щось хаотичне верзлося всю ніч, знайомі і незнайомі обличчя пересувались у пітьмі), Антін підвівся назустріч своєму другові, скочив до вікна і розчинив його навстіж.

– День!

Над брудним подвір’ям синів клаптик літнього чистого неба. У щілину між стінами сусідніх будівель заглянув червоний диск сонця.

Антін квапливо одягався. Було дуже рано, ще не ходили трамваї, але йому хотілось якнайшвидше вирватися з цих стін, які всю ніч тримали в обіймах важкий, гнітючий морок.

Сонячний промінь покликав свого товариша на волю і, виходячи з кімнати, всміхнувся ще раз на підвіконні.

Тихо відчинивши двері, щоб не розбудити Маційової, Антін вийшов з хати. Свіже, прохолодне і вже по-осінньому прозоре повітря (кудись пропала вчорашня спека, ніби погасла під темрявою ночі) обдало його, капнули з каштанів краплі холодної роси.

– День! – повторив ще раз Антін, набираючи в легені повітря, йому здавалося, що вперше в житті він так глибоко відчуває всю красу осіннього ранку. Сивий туман сповзав з Високого Замку, оголений купол гори немов наблизився до ратушевої вежі, в розрідженому повітрі звідусіль линули несміливі ранкові звуки: десь дзенькнув метал, гудок прорізав тишу, аж з-за міста донісся гомін ранку. Антін зітхнув, радіючи, що ніч скінчилася.

Вулицею Кохановського вийшов на Погулянку, звідти повернув у лісок і йшов, збиваючи з кущів росу. З боку Винників показалися водонапірні башти, а далі – левади, вкриті кучерявою молодою отавою.

Пастухи гнали корів, плугатар, повйокуючи на коней, орав стерню на обочині, жінки з граблями виходили на загони скошеного вівса.

Люди ставали до праці. А здалеку линула пісня, стелилася над землею, губилась, знову тихо бриніла й гасла.

 
По полю ходжу, по полю броджу —
Нема ні стеблинки…
Ой, біда мені у тій стороні,
Бо не маю родинки…
 

Це той чоловік, який з косою сховався у видолинку, проспівав тужливо і зник разом з піснею. А пісня струсила росу з трав, з гілок крушинових кущів, прозвучала й затихла, мовби й не було її – простої, сповненої звичайного селянського горя. Напевно, й ковзнула б по схилах, і всякла б у землю – безслідно, та не пройшла мимо Антона – зачепила. І він вслухався, а вона бриніла уже в його пам’яті.

Хтось створив цю пісню, хтось вирвав шматок душі й пустив мелодію між людьми. А вони день за днем, тиждень за тижнем, від першої хвилини й до останньої з цією піснею тут, на полі. Їхня пісня, їхні клапті поля, їхній піт, тут вони зустрічають перший промінь сонця, тут вчаться говорити, закохуються, обвіяні запахом полину й чебрецю, тут і вмирають, на цій пісній скибі землі. Все життя втуплені поглядом у землю, не розгинаються, щоб глянути на небо, вони співають пісню, журбою мережану, співають для себе.

Антін стояв на краю поля під лісом, не зважуючись підійти до хліборобів. Вчорашня розпука, почуття самотності здавались йому мізерними й жалюгідними перед їхнім життям. Учорашня розмова з Мохнацьким викликала тепер на його обличчі скептичний усміх. Дисертація! Кому це потрібне? Може, цим людям допоможе розігнути спини й глянути в небо? Наука задля науки чи наука заради життя?…

Антона завжди тривожила й діймала пісня. Він чув пісні у дитинстві від матері, сам їх співав, чув їх, веселих, а іноді до сліз тужливих у горах, і завжди вони залишали в серці слід, невисловлене почуття. Але ця – тиха й така безнадійно болісна – вдарила хвилею в Антонові груди, розкрила затягнуті полудою очі і дала збагнути, що її творцям не допоможе його наука. Навіть не дійде до них. Вона прошелестить листками під пухлими пальцями вчених, промайне перед їхніми вицвілими очима і загубиться в купах макулатури. А хлібороб і далі гнутиме спину й співатиме своєї – не Антонової пісні…

Дотепер був певен, що всі нещастя, які доводилося бачити на власні очі – все це плід некультурності, неосвіченості простого люду. А сьогодні всі ці уявлення, ще раз зіткнувшись з дійсністю, лопнули, як мильна булька. Стоси книг і товста тека з сілезькими матеріалами лежали на поличках у книжковій шафі й насміхалися з нього – байдужі до людського горя, як усі надбані знання.

Антін зрозумів це всім серцем, і якоюсь порожнечею війнуло в грудях. Не стало там того, чим жив досі, чим страждав, на що надіявся, чим заповнював кожну прогалину в часі. Хтось це забрав і замість того не поклав нічого.

Минали дні, а він переглядав газети й годинами лежав, втупивши погляд у стелю.

Та одного разу майнула повз вікно висока постать Владека. В першу хвилину Антін зрадів: поговорить, поділиться з ним думками. Але одразу ж уявив переможний вираз Владекових очей. Уявив його біля себе: Владек поплескує по плечу й зухвало докоряє: «Ми приходили до тебе, де ти волочився?»

А дзвінок деренчав.

«Треба забути все до крихти. Не можна тепер з ним зустрічатися».

Вибіг у коридор і сказав до Маційової:

– Мене нема дома, я кудись поїхав.

Чув, як Владек спитав здивовано:

– Знову поїхав? Назавжди?

У Владековому запитанні звучала нотка радості.

«Хай буде так… Я стою вам на заваді, мене немає», – гірко подумав Антін і махнув рукою.

Владек повертався від Антона збуджений, але заспокоєний. Все! Він сьогодні освідчиться Юлі. Владек уже давно розмовляв з Мохнацьким і має від нього, так би мовити, батьківську згоду. Ця розмова відбулася-таки на початку семестру.

Часто після роботи Мохнацький любив поговорити на теми, які зовсім не стосувалися науки. Про мисливство, якщо надворі зима, влітку – про рибальство, притому він ніколи не рибалив і не полював. Владек радо підтримував такі розмови. Йому здавалося, що вони зближують його з професором. Воно й справді так було. Мохнацький іноді згадував покійну дружину, а тоді обов’язково говорив про Юлю – її копію. Владек пожвавлювався, і професор помічав, що його асистент не байдужий до Юлі.

Але якось зайшла розмова про Кривду. Мохнацький запитав, чому він не заходить, що з ним. Він же привіз із Сілезії цікаві матеріали. Чи працює над ними? І взагалі що він зараз робить? Владек відчув у голосі професора теплу турботу про Антона, і це його занепокоїло. Довго не думаючи, він збрехав, що Кривди у Львові немає. Професор пошкодував. Було б добре, якби Кузьмінський довідався про його адресу. Владек промовчав.

– Мудрий хлопець, проте я не можу його зрозуміти, – промовив професор сам до себе. – Та-ак… Але й ви чомусь останнім часом не заходите. Посварились, чи що? – підморгнув багатозначно.

Владек просіяв. Слава Богу, Мохнацький змінив тему.

– Ні, пане професоре, – зітхнув він, опускаючи очі. – Ні. Але коли вже так розмова повернулася, то… як сказати… – Владек постановив собі сказати саме тепер. – Усе виходить не на жарт.

– Ого! То це поважна причина! – засміявся Мохнацький. – Напевно, у вас горе, а в когось смішки.

– Та ні! Здається, ні… Юля прихильна до мене…

– І він не приходить! Дивіться на нього!

– Я ж не знаю, як ви…

– А що я? – тут професор підвівсь і задумався. Тінь майнула в його очах. – Що я?…

Владек схопився з крісла.

– Щиро дякую, професоре… Я… я дуже…

– Ви дуже приємно схвильовані, – докінчив Мохнацький улюблену фразу свого асистента.

– О, так…

Після цієї розмови Владек довго ходив сам не свій. Що робити? До приїзду Антона із Шльонська все так добре складалося. І принесло ж його! Ще тоді, в садочку, Владек зрозумів, що Кривда став серйозним суперником. Він бачив, як Юля кинулась йому навздогін, а потім зайшла до хати, залишивши його самого в саду. Знав: вони зустрінуться. Та як цьому запобігти? Розказати їй про сестру Антона – неможливо. Йому? Так, Антонові. І він пішов до Антона, щоб розкрити товаришеві страшну таємницю, хоч вона, може, і уб’є його.

Владек повертався від Антона задоволений. Добре, що його не застав удома. Все-таки прикро було б казати йому правду. Тепер він знає, що робити.

Напахчений, гарний і шляхетний, він прийшов після довгого часу до Юлі. Вона не зраділа його появі, але й не виявила незадоволення. Їй тепер було байдуже до всіх. Юля вже не чекала на Кривду. Минали осінні дні, відриваючи один за одним календарні листки – тихо, мляво, спокійно. Антін не приходив. Спочатку нетерплячка, потім ображена гордість, врешті, тупа байдужість зморювали душу дівчини. Запитувала себе, чи справді любить. І залишалося це загадкою, такою дивною й нерозгаданою, як і сам Антін. Професор часто згадував Кривду. Юля тоді насторожувалася, але довідувалась тільки про одне: дивний Кривда знову зник. Що він задумав? І завжди Мохнацький закінчував тим самим резюме: «Ця людина з’явиться знову, може, й обідрана. Але здивує всіх нас».

Владек почав приходити до Юлі щодня. Він брав її за руку й говорив про свої почуття. Юля немов не чула його палких освідчень. Аж одного разу, покликаючись на батькову згоду, Владек запропонував їй вийти за нього заміж.

«Батько погодився? А вона що, батькова власність, річ, про яку можна домовлятися й торгуватись?»

Схопилася. Наїжена і гнівна, з огидою дивилась на Владека.

– Ідіть… Ідіть! І не приходьте більше!..

Кузьмінський повертався розбитий, пригнічений. Ішов бічними вуличками, щоб не зустріти нікого із знайомих.

Юля стала мовчазною й дратівливою. Це привернуло увагу професора. Ніжна і навіть насмішлива в розмові з батьком, сповнена романтики і фантастичних мрій, співуча, по-ніжному дбайлива й закохана у квіти й музику – таку любив і такою Мохнацький звик бачити свою дочку.

Від якогось часу Юля почала замикатись у своїй кімнаті, і професорові не раз доводилося довго просити, щоб вона відчинила двері чи відізвалась.

– Чим ти займаєшся? – питав суворо.

Здебільшого мовчала, мовчки показувала на музичну літературу або коротко відповідала, що готується з теорії.

Це турбувало Мохнацького. З кімнати Юлі часто долинали не монотонні звуки складних гам, а якісь невідомі мелодії або улюблена материна пісня «Пасла Касєнька круфкі двє…», а деколи її власні імпровізації – тужливі, уривчасті, як схлипування.

Професор вирішив поговорити з дочкою. Почав з докорів. Перед ним стояла вона, Юля, але холодний блиск її чорних очей і виструнчена, незалежна поза робили її далекою, майже чужою.

– Я хочу з тобою поговорити, доню, – сказав, як міг, лагідно.

– А я не хочу говорити, татку, – відповіла жорстко, не дивлячись йому в очі.

– Як ти смієш так відповідати? – сторопів професор.

– Татку, я прошу тільки одного: не стеж за мною, не перевіряй, чи я дома. Я цього не хочу.

– Але ж я твій батько! Як ти можеш розмовляти зі мною таким тоном? Якби жила мамуся… Хіба я не відповідаю за кожний твій крок?

Юлині губи склалися в глузливу гримасу.

– Я вже сама можу відповісти за свої вчинки. Ти забуваєш, татку, що я доросла.

Професор глянув на дочку, ніби побачив її вперше. І справді… Коли це все сталося? Адже ще недавно бігала по кімнатах галасуючи, заважала йому працювати, просила розповісти щось цікаве. Тепер стояла перед ним вродлива дівчина, доросла і чужа.

– Але чому? Що сталося? – розгублено, здавленим від болю голосом спитав професор ледве чутно.

Цей тон розтопив затаєну образу в серці дівчини. Різко, але вже без льоду в голосі спитала:

– Ти давав Владекові згоду на одруження зі мною?

Старий хитнувся, як від пострілу над вухом.

– Яке ти мав право говорити від мого імені? – пролунав ще один постріл.

– Але ж, доню! Я не казав йому нічого! Я не давав ніякої згоди! Це смішно навіть… – професор безпорадно оглядався, немов шукав підтримки, але нічого не було, а за вікном тільки шумів вітер і стукотіли у шибку краплини дощу…

– Послухай мене… Тільки сядь біля мене, як колись… біля свого татка. Я не можу так… не можу. – Він схилив на руки голову й зітхнув. – Хіба я міг знати, що він такий негідник?

Серце Юлине стислося від жалю. Вона припала до батькових колін, даючи сльозам волю.

Мохнацький розповідав про свою розмову з Владеком і бачив по Юлиному обличчю, як вона ненавидить Кузьмінського. Не розумів. Таж виходила до нього, зустрічалася. А тоді, коли пізно прийшла, хіба не з ним була?

– Донечко, признайся мені, як матері, ти любиш когось?

Припавши голівкою до батькових колін, Юля втішала його, але таємниці своєї не могла зрадити, хоч і дуже бажала.

– Не питай, татусю, не питай тепер… Колись, колись скажу…

Професор погладив її хвилясте волосся і просив прощення, хоч і сам не знав, що саме повинна пробачити йому доня.

V

Антін переглядав газети, стежив за діяльністю галицьких партій. Найбільше його цікавила робота «Просвіти». Якщо ця організація виправдовує свою назву на ділі, то в її роботу варто включитися.

Уже в третій газеті читав одне й те саме оголошення: у будинку «Просвіти» – засідання. Запрошуються делегати від усіх філій. «Чи не піти?»

У просвітянську резиденцію на площі Ринок заходили різні люди. Сільські інтелігенти в пильовиках і капелюхах, подекуди селяни в солом’яних брилях. Вони зупинялись у вестибюлі і встрявали в ділові розмови. Говорили про читальні на селах, про школи. Їх зустрічали, по-дружньому всміхаючись, розпитували про повітові новини. Антін почував себе ніяково. Стояв на сходах, спершись на поруччя, і вагався: залишатися чи йти геть? Враз він побачив знайоме обличчя. Молодий чоловік пильно й допитливо дивився на Антона.

– Пробачте, – підійшов той, – чи не ви колись перед тією колотнечею в залі Коперніка кидали доволі радикальні репліки?

– Щось було подібне, – зрадів Антін, що є з ким заговорити. – А ви також там були?

– Аякже! Хіба не пригадуєте, збори вів, головував. Пригадали? І вам неприємна така зустріч, напевно.

– Чого ж би… – зам’явся Антін.

– Так, так… Але зрозумійте, що сама публіка примусила і мене так повестися з вами. Не треба ховати в серці образи. Це було так давно, і такі ми були тоді наївні. А зараз… Мушу признатися, що в тодішній нудній компанії «Студентської громади» ви з’явилися як свіжий вітер.

– О, це схоже на комплімент, пане Вербицький.

– Ні, справді, – притиснув руку до грудей співрозмовник, як давній знайомий, привітно дивлячись в очі Антонові. – А що ви зараз робите?

– Те, що й ви. Прийшов послухати.

– Та я тільки мимохідь. Хотів узяти репортаж для газети. Тут, скажу вам по щирості, нічого нема цікавого. Читають реферати, звітують, добиваються грошей для сільських читалень і ніколи їх не отримують. Є робота корисніша. Думаю, ви кудись належите?

– Ні, нікуди не належу.

– О, це цікаво. Тепер таких у Львові зі свічкою вдень не знайдеш. Може, вийдемо, пане-товаришу, поговоримо, чи ви…

– Мені однаково. Можемо вийти.

На вулиці розговорилися. Орест Вербицький уже два роки працює в апараті УНДО.^[10] Робота кипуча. Це не студентські організації. Тут вирішуються справи політичного характеру. Якраз тепер передвиборна гарячка. Треба відстояти до сейму свою людину. Це велика справа – мати в сеймі представника від українців. Добре було б, якби Кривда захотів узяти участь у передвиборній кампанії. З таким ораторським хистом, з таким запалом! Ну, як?

Антін не довго вагався. Якщо він уже вирішив влитися у політичну роботу, то це найкраща нагода, щоб почати. Домовилися зустрітися наступного дня на Трибунальській.

На Трибунальській щодня дзвеніла келихами кав’ярня «Нафтула». Тут не просто пили вино і пиво. У наповненому пахучим цигарковим димом залі «еліта» польської й української націй намагалися вирішувати за столиками долю своїх народів.

Сидів і Антін за гальбою пива й прислухався до розмов. Тут одні відстоювали «чистоту націй», інші пропагували високу шляхетність. Про майбутніх сеймівських послів говорили так, як про приправу до котлет або про піну на пиві. Всі суперечки точилися навколо німецько-польського договору. Ім’я Гітлера не сходило з уст. Кожен крок нового «Наполеона» викликав захоплення в людей, які за столиками кав’ярні розв’язували політичні питання.

Тут велися запеклі дискусії, поляки ображали українців, а українці поляків; іноді дзвеніли бокали від ударів кулаками об стіл, але всі дружно піднімали тости за розумну зовнішню політику уряду Речі Посполитої.

Антін днями просиджував у кав’ярні. У нього складалося враження, ніби він виступає в ролі олов’яного солдатика. На другому тижні такої «діяльності» йому хотілося все кинути. Майбутній посол, за якого він повинен був агітувати, напевно, також отак сидить і запиває вином пишні фрази. Але посла Антін не бачив, і він його мало обходив. Хотів знати, в чому полягає практична діяльність УНДО. І ось вона майже вся тут. Або така, як тут. Не міг спокійно слухати, як представники українських партій розпинаються за Гітлера. Парадоксальним виглядало те, що присутні тут поляки схвалюють договір свого уряду з державою, яка насильно германізує жителів Сілезії і Полаб’я.

Почав розуміти одне: все котиться в якусь прірву, брудний вал води захоплює з собою більше й більше річок, потоків, і зупинити його вже нема сили.

– Це збіговисько ренегатів, ми повинні сказати їм про це вголос! – кипів, розповідаючи Вербицькому про свої враження.

Вербицький зацитькував. Вони, представники легальної партії, не мають права виступати проти політики уряду.

– Ми займаємось питанням не перетворення, а тільки вдосконалення суспільного ладу. Вам треба це зрозуміти.

– Я розумію, – відповів Антін різко. – Ми зміцнюємо існуючий лад.

– Не зовсім так. Усуваємо вади, здебільшого національного характеру.

– Збираючи по дорозі крихти зі столу Мосціцького, – додав Антін.

Інтелігентне обличчя Вербицького спалахнуло рум’янцем обурення.

– Ну, це вже, знаєте, пасквіль! Ви як хочете, революцією?

Антін не чекав такого запитання. Але воно само і без Вербицького постало перед ним. У пам’яті зринув образ скривавленого демонстранта. Антін знову почув його передсмертний крик: «Хай живе революція!»

– Не знаю, – промовив сам до себе. – От якби виступити в пресі, довести, переконати, зупинити каламутний потік…

Після довгої перерви Антін розкрив папку з сілезькими матеріалами. Перегорнув сторінку, узяв ручку…

На другий день зайшов до редакції «Діла» зі статтею «Господарі своєї землі». З редактором Антін уже був знайомий. Якось вони з Вербицьким пропонували йому написати репортаж про підготовку до виборів.

Редактор зустрів Антона ввічливо.

– Щось актуальне? – спитав, беручи рукопис.

– Навіть дуже.

– Тоді зайдіть, прошу вас, десь так через тиждень.

Завжди в неділю до обіду Антін проводив час зі своїм гімназистом. Багата міщанка готова була віддати що завгодно, аби тільки вивести свого ледачого сина в пани. Антонові було вигідне таке місце. Обіди й непогана плата. Поки знайде роботу.

У найближчу неділю після розмови з Вербицьким Антін потрапив у халепу. Він вийшов з брами й попрямував було до свого учня, як несподівано побачив біля Волоської церкви великий натовп. Народ збігався, кожний намагався протиснутись досередини, площа заповнювалася. Антін пропхався й побачив: кількох чоловіків оточили молоді хлопці. Один з оточених говорив з відчутним російським акцентом:

– Я ще раз вас питаю, чого вам треба?

– А треба, – гукнув хтось йому, – щоб ви, православна московська псявіро, відспівали греко-католицький гімн перед храмом Божим!

– Отак, – викрикнув інший, – я буду співати, а ви за мною. Починайте: «Бо-о-о-же вели-и-кий, єдини-й, Ру-усь-Украї-ї-ну хра-ни-и…» Ну, чого мовчите, собаки?

– В морду їх! – почулось з гурту.

Антін не бачив, хто це сказав, але голос був знайомий.

Той самий з оточених говорив все ще спокійно:

– Це якесь хуліганство, господа! Ми знайдемо правосуддя!

– Правосуддя? Погань московська! – закричали напасники. – Дайте йому правосуддя! – Хтось кинувся до нього і вдарив у лице.

Кривда прикипів до місця. Це був Вербицький. Антін рвонувся, схопив Вербицького за руку й, викручуючи, повернув до себе.

– То це ти так виборюєш права для народу, худобо! На! – І щосили гримнув кулаком по зубах.

…Побитий вертався Антін додому, закриваючи хустиною криваву рану на чолі. Але фізичного болю не відчував. Душу роздирало почуття безпорадності, безвихідності. Все брехня, всюди фальш і обман. Куди подітися?

Сидів за столом і зціплював зуби, щоб не закричати від безсилої люті. Аж тепер він почав натрапляти на слід правди. Знаходив кінець у заплутаному клубку. Перед очима – змову зморені селяни Сілезії, зігнуті хлібороби на позальнівських полях, дяк Пантела і міняйло сіллю, а проти цих злидарів – набундючені пани з «Нафтули», пихаті політики з кав’ярень і молоді ундівці, які відстоюють свої ідеї мордобоєм. І над усім цим – пісня, однаково безрадісна над Віслою і Дністром.

Всі нації світу подібні, бо у всіх є гноблені верстви. І нема різниці, якому народові віддати себе. Аби тільки приниженим, зневаженим, голодним.

І тут, зупинившись на роздоріжжі, Антін виразно побачив одну дорогу й жахнувся.

Революція?!

Прозорі золоті дні пізньої осені змінилися на похмурі, сірі, холодні. Олов’яне важке небо трусило над Львовом сніжинки перших посланців ранньої зими.

Антонові довелося скрутно. Мати гімназиста відмовила йому в заробітку. Це заскочило Антона несподівано. Ще за день до скандалу біля Волоської церкви господиня була дуже привітною і почастувала його багатим обідом – син приніс із гімназії добрі оцінки. Бо то одразу видно міцну руку репетитора. Наступні три дні Антін не заходив, чекав, поки затягнеться рана на чолі. Прийшов у четвер і, не розуміючи, в чому справа, зустрівся з непривітною господинею.

– Вибачте, я не був ці дні… Хорував, – почав було, але пані зневажливо махнула рукою.

– По вашому чолі видно, що хорували. Ви мусите знати, прошу вас, що ми також читаємо газети. Дивіться! – вона подала йому вчорашній номер «Діла».

Не розуміючи нічого, Антін розгорнув газету.

– Отут, – тицьнула пані пальцем на невелику статтю «Бешкет біля храму Божого».

Пробіг очима. Стаття була підписана Вербицьким. Автор розповідав, що якісь люди, очевидно, російські емігранти, які є членами москвофільського «Общества русских студентов», зчинили бійку з українцями. Серед них був і колишній студент університету, людина без певних занять, Кривда, який побив до крові одного з українців.

– Ви не будете більше вчити мого сина! – зневажливо процідила пані.

– Яка підлість! – сказав.

Того ж таки дня зайшов до редакції «Діла». Редактор зустрів його з удаваною ввічливістю й саркастичним гумором.

– Явився герой дня! Ха-ха! Герой у каламутному ореолі слави. Про вас пишуть газети! Я двадцять літ працюю в пресі, і ще ніхто й не гавкнув. Як це вам удалося?

Антін ледь стримував у собі шалену лють. Він вступився за людей, а ці ділки, щоб змити з себе провину, зараховують його до найреакційнішої партії москвофілів-монархістів, чіпляють йому політичний ярлик і в такий спосіб дипломатично, підло й хитро розправляються зі своїм противником. Читайте, громадяни, і бережіться його! Це не благородна людина, яка боронить покривджених, це навіть не звичайний хуліган – це представник партії! Зачиняйте перед ним двері в порядних домах, у редакціях і будь-яких організаціях взагалі. В Антона було нестримне бажання затопити редакторові кулаком у набрякле обличчя. Процідив крізь зуби:

– Ви маєте на увазі підлий виступ Вербицького?

– Навіщо говорити непристойності? – не міняв тону редактор. – Ми все ж таки інтелігентні люди. Не гарячіться. Я добре знаю, як усе було. Вірніше, здогадуюся. Ви повелися по-лицарськи, вліпивши Вербицькому в лице. Ніхто не заперечує, що він – хам, а ви – чесна людина. Все зрозуміло. Тільки знайте, що політика, з якою й ви вже встигли зв’язатися (маю на увазі вашу роботу в УНДО, а не мордобій), має свої закони. Вербицький і його товариші зробили дурницю. Але вони офіційні особи. За це могло перепасти нам усім. У нас багато противників. «Українська партія праці» перша схопилася б за цей факт і гризла б нас до скону. Та нагодились ви. На щастя Вербицького й на ваше нещастя, ви вдарили його. Отже, свій поличник окупив він з процентом: крім уникнення всяких небажаних розмов, він одержав ще гонорар за статтю. Ви зрозуміли що-небудь?

– Я все зрозумів, добродію. А на статтю я напишу спростування. І майте на увазі, це не буде приємним ні Вербицькому, ні тим, хто його підтримує.

– Не будьте наївні, пане Кривда, – вів далі тим же масним тоном редактор. – Вашої статті тепер ніхто не надрукує. Програв той, хто спізнився. Вам треба трохи принишкнути, а потім, потім усе забудеться і…

– Як з моєю статтею? – змінив Антін тему розмови.

– Ах, правда, ваша стаття! Ви – новатор, прийміть мій комплімент. Допис дуже оригінальний. Знаєте, зробити таку екскурсію від Сілезії до Львова в одній статті не кожний зміг би. Тільки, дозвольте спитати, яке ви маєте відношення до політичних партій, тобто від чийого імені ви говорите? Я знаю, ви ще не були членом УНДО, лиш симпатизували.