Край битого шляху

II

На другий день Антін знову пішов на Замарстинів. Насторожено минав перехожих, пильно і боязко розглядаючи їхні обличчя. Весь тремтів від страху, що може зустріти професора, Юлю або Владека, і його спитають: «А це куди, добродію?»

Боявся і… бажав цього. Бо чого ж ішов?

Щось дивне скоїлося з ним. Вчора він склав останній екзамен. Учора намагався розібратись у цілому рої питань, проблем, думок, навіяних останнім днем студій. Учора професор допоміг йому знайти початок нитки у заплутаному клубку планів, учора ж його дочка все те перемішала, збурила. Тільки здивовані очі, пахуче волосся і вологі холодні губи – тільки це залишилось, і пестило, і мучило, і томило. В кінці кварталу показалися фігурні залізні ворота, густо обплетені диким виноградом. Швидко наближався, повен суперечливих бажань: щоб вийшла, щоб, боронь Боже, не вийшла. Швидко минув ворота, не глянувши навіть у бік вікон, щоб не зустрітись поглядом з нею і не згоріти від сорому.

Година, друга, вечір. З сусідньої вулички спостерігає Антін за входом до фігурних воріт. Як сімнадцятирічний юнак. Здається, що прохожі зупиняють на ньому погляд і насмішкувато приглядаються.

А найближчого дня те саме. Знову болять від напруження очі, знову те ж відчуття: на нього глузливо поглядають перехожі. Так далі не можна. І він зважується на відчайдушний крок: зайде, постукає і скаже…

Професор подивиться на нього з-під окулярів і, погладивши рукою чорну борідку, перепитає до краю здивованим тоном: «До Юлі?»

Та-ак, це геніально! Наречений! Абсольвент у потертих штанах, вимріяна партія панночки Мохнацької! Бажаний зять професора. Парадокс! Але як далі?

З вікон вітальні Мохнацького падало світло на вулицю, чиїсь тіні рухалися за мереживними занавісками. Вона там, там!

Хотілося крикнути, назвати її ім’я і зникнути.

Зникнути… Думка, що народилася в пориві любовного захмеління, враз витверезила Антона. Виїхати геть зі Львова. Хоч на деякий час. А потім… Потім напише листа. Все, все напише їй. Скаже, що вона перша людина, яка з такою увагою вислухала його плутані думки. Напише, що він готовий приїхати, прилетіти, якщо… Так, так! А тепер геть зі Львова. На всі чотири вітри!

Юля чекала. Вдома стало тісно й нудно. Все навколо сердило: могильна тиша в будинку, скрип батькової ручки, клаповуха кімнатна собачка і навіть служниця, яка завжди проходила через кімнати навшпиньках.

Вечорами вибігала в садок і вірила, що він прийде. Хотіла в нього багато-багато дечого розпитати, бо все стало новим, неясним. Шелестів бузок, пахнув жасмин, біліла проти місяця незаймана лавочка… Щоранку ворожила на пальцях: буде – не буде, щовечора лічила зірки, як її колись навчила служниця. І завжди ворожіння провіщало: «Прийде».

Але Антін не приходив.

Гомоніло місто, дзвеніли трамваї, кричали фабричні гудки. Потім усе стихало, сяяло небо зорями, цілував теплий вітер гарячі щоки.

Через вікно кликав батько:

– Юлечко, ти тут?

– Іду, татку.

Одного дня після обіду до Юлі в кімнату тихенько зайшла служниця.

– До вас прийшли. Чекають надворі.

Схопилася з-за столика, випустила книжку й хвилину стояла нерішуче. Поправляла волосся, розгублено розгладжувала прим’яте плаття, хотіла про щось спитати в Марини. Потім кинулась до дверей. На мить зупинилася, щоб набрати в легені повітря, і тоді обережно натиснула на клямку. Відчинила, ступила крок, другий, потім подалася назад і розчаровано всміхнулася на Владекове привітання самим кутиком уст.

…Протягом тижня Владек не заходив до Антона після злощасного гостювання у професора. Не міг примиритися з тим, що мимоволі зіграв комічну роль у неприємній для нього п’єсі. І до всього той вигук навздогін їм: «Бажаю приємно провести вечір!» Замість іронії, вияву цілковитої байдужості, вийшло щось схоже на зойк переможеного. Владек не звик бувати в такому становищі, і тепер день у день його самолюбство шкребли почуття образи, приниження гідності і перші, ще не усвідомлені прояви ревнощів.

Через кілька днів затаєних мук Владек вирішив показатися на очі Антонові, вивідати його почуття й поглузувати з нього та з примхливої гімназистки. Чей же не закохався філософ по вуха?

На превеликий свій подив, Владек не застав Антона дома. Маційова не могла нічого до пуття сказати.

– Узяв, прошу пана, свою валізку і вийшов, нічого не сказавши. Був такий стурбований. Не знаю, що могло з ним трапитися.

Для Владека була зовсім несподіваною причина такого раптового зникнення Антона зі Львова. Поїхав, очевидно, шукати роботи, але чому не зайшов, не сказав?

Владек переглянув купи Антонових книг, конспектів з надією знайти бодай якусь записочку, але нічого не знайшов. Глянув на схилену постать Маційової і розвів руками:

– Нічого немає…

Обмірковував причини, що змусили Антона так раптово зникнути, й приходив тільки до одного висновку: щось неприємне мусило статися того вечора. Взагалі Юлина поведінка була тоді вкрай незрозумілою й дивною. Антін нагрубіянив, а вона попросила його, щоб провів додому. Адже не закохалася в філософа – це зрозуміло. Хіба міг Антін зі своєю необтесаністю раптом завоювати її серце? Але чому тоді Юля вибрала його? Владек бачив – вони пішли під руку. Може, хотіла прочитати Антонові мораль?

Владека мучила ревнива цікавість: що далі було між ними? Міг Антось філософствувати й образити дівчину? Або, може (від цієї думки Владекові стало смішно), освідчився їй у коханні і вона його висміяла? Це було найбільш правдоподібним.

Владек спіймав себе на злорадній втісі, викликаній такою здогадкою. Бо хіба ж так можна? Антось взагалі не вміє інтелігентно поводитися з дівчатами.

Про все докладно знає Юля. Тільки зайти зараз до неї було б нижче Владекової гідності. Правда, є професор, а він, Владек, кінець кінцем, його асистент. Можна придумати причину по службі й зайти, а на Юлю ніби й уваги не звернути.

І Владек пішов.

Його зустріла служниця.

– Професор спить, – повідомила.

Не приховуючи задоволення, Владек спитав притишеним голосом, немов ділився таємницею:

– А панна Юля дома?

– Дома. Книжку читає.

– Скажіть, що до неї гість.

Служниця поглядом зміряла Владека з ніг до голови і мовчки повернулася.

Владек чекав і хвилювався. Намагавсь бути спокійним, але по тілу пробігав дрож, перехоплювало віддих. Минула хвилина-друга. Юля не виходила. Владекові одлягло від серця, він навіть радів з цього. Не вийде – не треба. Не велика цяця. Але він ще дасть їй відчути свою зневагу, байдужість. А гарні дівчата цього не люблять, їх це дратує, мучить і, нарешті, доводить до сліз.

Уже обернувся, щоб іти геть, коли ж… Скрипнули двері, і з них вибігла розрум’янена Юля.

– Добрий день… Це ви мене кликали?

Владек знітився від її холодного тону.

– Я… Я до професора прийшов у службовій справі.

– Татко відпочиває.

– А ви, вибачте, що так скажу, е… е… дуже зайняті?

– Читаю.

– Чи не пройдетесь зі мною? Відпочинете, так би мовити, від розумової праці…

– Яка там праця… Але пройтись – чом би й ні?

Владек прояснів.

Він доторкнувся до її ліктя, але Юля відвела руку.

– Не люблю так.

– Невже вам неприємно зі мною, гордовита панно?

– Ви дуже самовпевнені, пане Владек.

– І ваша примха в той вечір мала бути для мене наукою за це?

– Розумійте, як хочете. Де тепер ваш товариш?

– О, ви ним цікавитеся? Але не думаю, щоб це серйозно?

– Але ж я вам сказала: думайте, як хочете. Чому ви не відповідаєте на моє запитання?

Юля розмовляла без сліду усмішки на обличчі, трохи роздратовано. Ставила запитання, не дивлячись на співрозмовника. Це бентежило і злило Владека. «Така шмарката гімназистка розмовляє зі мною, як дочка дідича з фірманом», – думав, але не змінював невимушеного тону.

– Ах, Антін! Я навіть не можу вам сказати, де він тепер. Зник зі Львова, нічого нікому не сказавши.

– Як це – зник? Куди?

– Не знаю, повірте мені. Кілька днів тому я заходив до нього, але, на превеликий жаль, не застав.

– А господиня що сказала? – Юля повернула голову, нетерпляче чекаючи відповіді.

– Слово честі, мене починає забавляти ваш інтерес до нього!

Юля не відповіла. В її темних очах майнула тривога чи то здивування.

– Зник? Як це так – зник?… – знову спитала, тепер сама себе.

Зупинилася.

– Вертаймося. Пройшлися, і досить.

– Може, в нього нещасливе кохання, панно Юлю? – вів далі Владек.

– Не знаю… А чому ви так думаєте?

Владек зітхнув. Але й це пройшло повз увагу Юлі. Зупинилися біля воріт.

– Далі не підете?

– Не хочеться чомусь. Погода нині бачите яка, а я в одній блузочці.

– Мою маринарку до послуг! – шаркнув Владек, знімаючи піджак.

– Ах, які рицарські жести! Не треба. Я піду.

– Завтра можна буде зайти до вас?

– Якщо маєте бажання… Тільки приходьте трохи пізніше. Татко після обіду відпочиває. – І пішла не оглядаючись.

У найгіршому настрої Владек повернувся додому. Ніяк не міг зрозуміти причину такої поведінки Юлі. Смішною була сама думка, що Юля закохалася в Антона. «Це тільки примхи», – переконував він сам себе. Та вперта заздрість підказувала протилежне. Пригадалася Антонова зовнішність: негарний, але його серйозність була завжди такою привабливою. Чи не це і Владека завжди тягнуло з вишуканого товариства до скромного і незвичайного, не такого, як усі, Антона. Черв’як злоби ворухнувся в мозку. Юлин тон у розмові з Владеком був більш ніж холодний – погордливий. Так дівчина може розмовляти лише з тим, кого зневажає. І все через Антона. А кілька запитань про нього, пройнятих щирим зацікавленням, підтверджували нашіптування ревнощів.

У коридорчику Владек зустрівся з Костельніцьким. Обличчя господаря з широким приплюснутим носом розпливлося в усмішці. Владек зрозумів, що є якась газетна новина. А зараз йому нітрохи не хотілося встрявати в дискусію. Привітавшись, Владек хотів пройти до своїх дверей, але Костельніцький перегородив йому дорогу газетою.

– Не читали сьогоднішнього номера, Владеку?

– Ні.

– Прочитайте, варто. Союз із Німеччиною зміцнюється з кожним днем. Ви знаєте, що це означає?

– Що це означає? – спитав знехотя Владек.

– А те, що Польща має союзником нового Наполеона. Далі самі думайте.

– Не хочу думати. Є для цього міністерство закордонних справ. Зрештою, і Наполеон скрутив собі в’язи, – махнув рукою Владек.

– Гітлер в’язи не скрутить, будьте певні. Він ще так сколихне світом, що й таких устриць, як ви, підхопить вихром. Ваші інтернаціональні примхи швидко вивітряться, повірте мені! – Костельніцький почервонів. – Скажу вам одверто: я ненавиджу тих, хто вас виховав.

Коли Костельніцький виголошував політичну тираду, Владек намагався чемно обминути його, щоб зайти до своєї кімнати. Але останні слова дійняли до живого.

– Я нікого не змушую поважати моїх батьків! – спалахнув рум’янцем обурення. – Може, вони самі заслуговують на пошану без нічиєї протекції.

– Ви, бачу, амбітний, – комісар поліції примружив очі, – за це хвалю, тільки… тільки от що. – Він знову заступив Владекові дорогу до кімнати. – Діти часто йдуть і мусять іти іншою дорогою, як їхні батьки, тим більше ви.

– Не розумію пана.

– Польща йде новими шляхами до своєї могутності, а хто не увіллється в це русло, того викинуть і розтопчуть, як хруща.

– Це мене не стосується.

– Це вас стосується, добродію. Я, слава Богу, знаю вас не перший рік. Вас навчили любити ближніх. А це тепер не в моді. Сильний перемагає. А сильні ми – польська нація. І сильні люди з двома руками. А у вас одна рука зайнята і волочить за собою ворога в наш табір. У кращому випадку – ворожа рука тягне вас за собою. Відірвіть свою, поки не зрослась, бо однак треба буде відрубати, хоч би й з кистю.

Владек пильно вдивлявся в очі господаря. Починав розуміти. Ворожість поліцая до Антона збіглася з його власною, тільки що зародженою.

– За що ви ненавидите Антося?

– Не так його, як батька вашого, що вигрів гадюку за пазухою.

– Це, мабуть, ваше безпідставне упередження. Антось – гадюка?

– Ви не переконалися в цьому при зустрічі з ним у залі Коперніка на нелегальному засіданні «Студентської громади?»

Владек здригнувся.

– Вам це відомо?

– Нам усе відомо.

Владек відхилив руку Костельніцького, сперту на одвірок, і зайшов до кімнати.

– Вам лист із дому, – кинув йому навздогін Костельніцький, доторкнувшись пальцями до вусиків.

Владек узяв листа, не дивлячись на господаря.

Писав батько. Просив негайно приїхати – мати захворіла. Владек незадоволено скривився. Їхати додому якраз тепер дуже не хотілося. До того ж це знову батькова вигадка. Мати завжди хворіє, і, напевно, й тепер нема нічого особливого.

Але почав збиратися. Залишив Костельніцькому ключі від кімнати й поїхав на вокзал.

Мати лежала тяжко хвора. Біля неї сиділи лікарі і старий Кузьмінський.

– Що з тобою, мамусю? – нахилився Владек до хворої, яка важко дихала й дивилася в стелю блукаючим поглядом.

– Синочку! – тихо зойкнула Кузьмінська. – Приїхав! Який дорослий став. Як ти там?

– Добре, мамусю. Я асистентом на кафедрі, ти ж знаєш.

– Слухай, Владеку… Якби щось… до чогось… не забувай батька, чуєш?

– Що ти, мамо! – кинувся до неї. – Мамусю!

Батько голосно схлипнув і вийшов з кімнати.

– Нічого, синочку, йди… А як Антось? Передай йому моє благословення. Він добра дитина… Йди, сину. Я, може, засну, йдіть усі від мене.

Старий Кузьмінський ходив сам не свій, тяжко пригнічений горем. Він бачив, що дружині не видужати. Рак не виліковують. Никав поглядом по кімнатах, виходив, знову заходив і зупинявся перед Владеком. Йому хотілося спитати: «Синку, що буде з нами, як мама помре?» Але боявся вимовити ці слова.

Кволо запитав про щось зовсім непотрібне: чи у Львові така сама погода, як тут, або чи не було газет? І не чекав відповіді.

– Антось здоровий?

– Здоровий, татку. Казав кланятися вам… – відповів стримано.

– Давно не маю від нього листа. Чи не загнівався?

– О, ні, татусю. Він завжди тепло згадував про вас. Тепер виїхав. Мабуть, роботи шукає. Не знаю, де він. Зрештою, у нього вже своя дорога.

Старий ніби прокинувся від сну.

– Своя дорога, кажеш? А в тебе?

– І в мене своя, – сказав роздратовано.

– То у вас не одна?

Владекові все пригадалося в цю хвилину: суперечки, зустріч у залі Коперніка, слова Костельніцького, Юля… Тільки на одній дорозі вони сходяться, та й то як суперники. Сказав:

– Здається, що не одна. Ми ж і націй різних…

Кузьмінський похнюпився.

– Не так… Я не так хотів…

Протест закипав у душі Владека.

«А чого, чого ви хотіли? – мало не кричав. – Щоб я, як ви, наскрізь просяк мужицьким духом? Вам це можна, ви магістратський урядовець, але мене не зв’язуйте навік з Антоном. Я поляк, чуєте, поляк, а не якийсь космополіт!»

Тепер він був заодно з Костельніцьким. Але змовчав: мати лежала хвора.

…Владек блукав темними вулицями міста. Не хотілося йти додому. Відчуття самотності, як ртуть, проникало не тільки в свідомість, а й у кожну клітину тіла. Глуха образа на Антона, який несвідомо вклинився в його дорогу, зневажлива байдужість Юлі, хата, що над нею простягла чорне крило невблаганна смерть, і розмова з батьком – все це зливалося, згущувалось у клубочок гіркоти й запікалось у серці. Хотілося з ким-небудь поговорити.

Брів алеєю парку без мети. Вечір теплим леготом омивав лице, шелестів у складках шовкової сорочки. Владек ішов і йшов не оглядаючись.

Враз хтось теплою рукою доторкнувсь до його плеча. Здригнувся.

– Налякала вас?

Біля нього стояла молода дівчина в білій блузочці без рукавів, з великим декольте. В мерехтливому світлі електричних лампочок обличчя її здалось незвичайно вродливим. Довгі вії піднялись, і з-під них кокетливо зиркнули великі очі. Рукою поправила густе пухнасте волосся, ніби ненароком розстебнула ґудзик на блузочці, відкриваючи повні груди.

– Чого вам треба? – буркнув Владек з презирством і подався далі, але дівчина не відставала.

– Пан надто суворий, – засміялась, ставши перед ним у визивній позі.

Владек тепер пильніше придивився до її свіжого, ще не зіпсованого фарбою обличчя, повних губів. Йому не вірилось, що перед ним стоїть продажна жінка. Довго вдивлявся в її ясні очі.

– Подобаюсь, так? – промовила тихо дівчина. – То ходім. До мене.

Владек пішов поруч з нею. Самотність змусила його йти з цією людиною. Він обняв дівчину за стан, пригорнув до себе її струнку постать, і вони сховалися в темряві.

Владек більше не промовив ні слова. Щось заклекотіло в грудях і розлилося по тілу. Забулося все. Образ Юлі, що досі невідступно йшов його слідом, відлетів, як випадкова згадка. Зникли з уяви обличчя батька й матері. Тут була тільки вона, ця незнайома дівчина, і тільки її він зараз бажав. Сама доля послала її в такий час, щоб допомогти все забути.

– Як називаєтесь?

– Оленка… Або Геля.

У маленькій кімнаті на передмісті було убого, але чисто. Столик, дзеркало і ліжко, застелене білосніжним простирадлом з мереживом.

– Ви тут живете?

– Ні. Я перелітна птаха. Цю кімнату наймаю тимчасово. За стіною моя господиня.

Оленка стояла перед ним у розстебнутій блузочці, нерішуча. Тепер при світлі Владек помітив на її гарному обличчі передчасні зморшки біля очей.

– Скільки вам літ?

– Двадцять два, мій пане.

Біль защемів у грудях хлопця. «Двадцять два роки, – подумав з жахом, – і вже така…» Тепер він пошкодував, що пішов з нею. Чому він пішов з цією жінкою? Відомстити Юлі чи скористатися з нагоди? Чи, може, для того, щоб забути про матір на смертному одрі? Збентеження і почуття огиди охопило його. Він глянув на дівчину, глянув не з презирством, швидше зі співчуттям, і хотів повернутись, щоб вийти, коли його погляд зустрівся з її очима, глибокими, повними смутку.

Владек був вражений: вона не кокетувала, вона милувалася його зовнішністю і стояла по-дитячому несмілива.

– Який ти гарний… – прошепотіла. – Я ще не мала таких.

Ці слова знову відізвалися болем у Владековому серці. Він узяв її личко в долоні і з жалем заглянув у вічі. Тоді дівчина пригорнулась до нього, як безпорадна дитина до матері, як сирота, спрагла чужої ласки й любові.

– Ти давно так? – спитав.

– Не питай…

– Що тебе примусило, Оленко?

– Ой, не випитуй. Знаєш, що не добро. – В очах її майнуло щось близьке до розпуки, заблищали сльози, але це тривало якусь мить.

– Досить, – сказала, звільнюючись з обіймів. – Ти прийшов випитувати чи…

І погасила світло.

Владек не рухався з місця. Взяв її руку, притяг до себе і поцілував не в уста, а в чоло. Дівчина розридалась.

– О-о-о, яке це все огидне!

Владек засвітив.

– Я піду, Оленко…

– О ні, не йди! Зі мною ще так ніхто не поводився, як ти. Всі грубо… брутально… Посидь… Побудь… Я ж гарна, не бридка…

Замовкла. Тільки груди часто піднімались, і Владек відгадував, що в них таїться: біль, радість чи невисловлена таємниця її життя?

– Ти знаєш, – заговорила вона пожвавлено, – недавно приснився мені чудовий сон, ніби до мене прийшов молодий хлопець і сказав: «Ти пішла б за мене?» Я скрикнула від щастя і пробудилася. А сьогодні такий самий, як той зі сну, прийшов… Лише ти мені цього не скажеш, підеш. І ніхто ніколи не скаже…

Засинаючи, втомлено шепотіла:

– Я не знала ні батька, ні матері. Сама-самісінька виросла. Тільки коли ще маленькою виряджали з села до міста на службу, посвідку дали з гміни:^[7] «Олена Кривда. Сирота». Видумали, але як вгадали мою долю?

Владек рвучко підвівся.

– Кривда? Твоє прізвище – Кривда?

– Моя доля кривдна. А прізвище – бозна-яке.

– Слухай, слухай, Оленко! – будив її Владек з дрімоти. – В тебе брати були?

– Який ти дивний. Якби в мене були брати, хіба б я так ходила? Не було їх у мене ніколи… Спи, любий… Поцілуй мене ще раз… Дякую… Хай тобі щастя… килимом… хай…

Сон склепив їй повіки. Довірливо пригорнувшись, вона заснула в нього на грудях.

Владек не міг заснути. Коли вона вже міцно спала, встав, засунув під подушку гроші й тихо вийшов з кімнати.

Цей вчинок змив з його серця вчорашню гіркоту. «Як приємно робити людям добро», – думав і був задоволений з себе. Хіба інший на його місці міг би так повестись?

– Бідна, бідна дівчина… – говорив уголос сам до себе й відчував, що ці слова – вже не його слова. І взагалі все раптово з’являється, чарує, завдає болю й безслідно зникає. І Юля, і Антін, і Оленка – все це було таке далеке, неправдоподібне. Справжніми були тільки оцей прохолодний липневий світанок, калатальця й дзвіночки корів на позаміських левадах, голосні перегуки пастухів, рання роса і гомін пастушої сопілки.

Дивувався, чому так швидко минають враження, чому не залишається від них у серці ніякого сліду?

Підходив до батьківського дому й думав про дивний збіг прізвищ Антона й Оленки.

В садку пахло гвоздиками, білі лілії розтуляли до першого променя чашечки. Тягло прохолодою, свіжістю. На сході займалось.

Хатні двері були прочинені. В сінях стояли чужі люди. Владек протиснувся до кімнати, завмер. На столі лежала його мати. У головах біліли лілеї, по білому простирадлу розсипані гвоздики.

І п’янко пахли васильки…