Історія філософії. Античність та Середньовіччя

1. Іонійські космогонії. Марія Мікела Сассі

Діяльність Фалеса, першого автора, від якого до нас дійшли його погляди про природу (а також елементи астрономічної та геометричної теорій), припадає на другу половину VII – перші десятиліття VI ст. до н. е. Розквіт ідей Анаксімандра відбувається приблизно за сорок років після Фалеса, близько середини VI ст. до н. е., тоді як третій іонійській мислитель, Анаксімен, може бути дещо молодшим.

Насправді, спільність їхніх фундаментальних інтересів не заважала їм дотримуватися доволі відмінних позицій стосовно природи і космосу, й пояснюється це спільністю їхнього походження з Мілета.

Мілет, розташований на південному узбережжі Іонічного моря (сучасна південно-західна область Туреччини), у ті роки був центром активної торгівлі між Сходом і Заходом, відкритим для контактів між різними культурними традиціями, що, поміж іншим, стимулювало критичне протистояння між космологічними моделями, розробленими в міфології Месопотамії, Фінікії та Єгипту.

1.1. Фалес, «зачинатель» філософії

Фалес не довірив свої ідеї писаному тексту, й це серед іншого стало причиною того, що його постать вже досить скоро стала сприйматись як архетип філософії. Наприклад, у знаменитому фрагменті платонівського діалогу «Теетет» він постає символом життя, присвяченого роздумам та спогляданню, коли викликає насмішки молодої фракійської служниці, оскільки, зосередившись на спогляданні зірок, падає в колодязь. Ще більш значущою стане операція, яку здійснить у першій книжці своєї «Метафізики» Арістотель, проголосивши Фалеса «зачинателем» досліджень стосовно матеріальних причин витоків буття, з котрих, власне, й розпочинається вивчення природи (а з цього – і філософія як така), оскільки саме Фалес вказав, що першопричиною виникнення та існування всіх речей є вода. Ця «першопричина» позначається грецьким терміном arché (архе).

Століття не зменшили постаті Фалеса як «батька філософії». На хвилі присвячених античному світу антропологічних досліджень, характерних для першої половини ХХ ст., історики грецької релігійної та філософської думки «заново відкрили» значущість міфу як засобу мислення та доклали чималих зусиль для того, аби простежити у світі східної міфології витоки того бачення космосу, що було запропоноване представниками іонійської школи. Найбільш очевидним попередником ідей Фалеса було поняття про виникнення космосу з певної маси первинних вод, що у першоджерелах не випадково пов’язуються з просторами великих річкових цивілізацій, таких як Месопотамія та Єгипет, а також представлені у найбільш давній грецькій поезії в образі космічної річки Океан. Утім, слід зазначити, що сам Арістотель в уривку з «Метафізики» згадує «деяких» авторів, котрі пов’язують теоретичні дослідження стосовно природи з «надзвичайно давніми» поетами (Гомером та Гесіодом): вони одними з перших розпочали дискурс щодо богів, позиціонуючи постаті морських богів, зокрема, Океана та Тетиса, як «прабатьків», або стверджуючи, що боги присягаються на підземній річці Стікс.

Арістотель наголошує, що погляди Фалеса є першою спробою чітко зосередитися на природі. Тобто вони спрямовані на розв’язання специфічної проблеми, визначаючи при цьому як базовий принцип існування природи не певну божественну сутність, а такий суто фізичний елемент, як воду, й здійснюючи це на підставі спостереження ролі рідини у проявах життя. Якщо ми погоджуємося з тим, що всі ці характеристики були властиві вже Фалесу, то можемо піти далі й наділити його титулом «батька філософії». Крім того, як ми побачимо згодом, ті самі риси характеризують і розвиток ідей Анаксімандра та Анаксимена, й це змушує погодитися визнати думки іонійців, у ширшому контексті, осередком народження філософії як діяльності в царині свідомого та критичного мислення.

1.2. Анаксімандр та Анаксімен: божественна сутність природи

Якщо вислів «скрізь повно богів» і справді належить Фалесу, як приписувалося йому ще з давніх-давен, то він усе одно не мав наміру тим самим вказувати на те, що уособлені боги традиційної релігії активно присутні у світі природи. Скоріше, у такий спосіб було висловлено бачення природи як такої, що має душу та наділена внутрішньою рушійною силою.

Анаксімандр так само приписує певній абстрактній та позбавлений особистості сутності властивість безсмертя, яке вважалося традиційним атрибутом олімпійських богів. Ця сутність замислювалася як матеріальна, й у ній проявлявся принцип становлення всього космосу: ápeiron^[2], принцип, що «не має обмежень» як за протяжністю, так і в тому, що на всій його протяжності немає відмінностей. Завдяки таким своїм характеристиками він виступав як свого роду невичерпне вмістилище формування та розвитку речей і природи. Світ Анаксімандра не потребує втручання творця або упорядника з-поміж божественних постатей, і відсутність такої необхідності є важливим показником інноваційності порівняно з тим баченням процесу утворення всесвіту або грецької культури, що було властивим міфології та втілилось, наприклад, у «Теогонії» Гесіода.

Справді, для Анаксімандра всесвіт початково утворюється шляхом відокремлення від осередку, що за «довічним» принципом є генератором «жару» та «холоду», власне, він і є апейроном. Тут Анаксімандр уводить до обігу аналогію, до котрої вже вдавався Фалес у досконалішій формі: він порівнює цей процес із біологічним ростом. Так, «жар» є вогненною сферою, в середині якої, чітко по центру, перебуває найхолодніша на Землі маса, що має форму циліндричного стовбура.

Земля оточена атмосферним шаром, до якого прилягає зовнішній шар вогню (його можна порівняти з корою); згодом під тиском повітря він поділяється на декілька кіл, що чергуються з колами пари: Сонце, Місяць та зірки розташовані так, що їхні вогні можуть просвічуватися у великих округлих просвітах, які відкриваються в парі, ніби крізь «отвори в міхах».

Зародження наділеного душею життя відбувалося через аналогічні способи взаємодії між фізичними чинниками: перші тварини могли б народитися від нагрітої Сонцем вологи. Вони були загорнуті у вкриту шипами кірку для успішного пересування суходолом, і в цьому своєму новому середовищі буття змогли би прожити дуже короткий час, якби їхня кірка тріснула. Люди, зі свого боку, розів’ються в надрах специфічного виду риб, і в тому середовищі вони отримували їжу та притулок аж доти, доки не стали здатними до самостійного життя на землі. Варто зауважити, що ця картина постає свого роду антиподом міфічним переказам, за якими створення людини приписується тому чи іншому богові.

Утім, повернемося до утворення зірок: відстань до Землі від просвітів для зірок, Місяця та Сонця визначена Анаксімандром відповідно як у 9, 18 та 27 разів більше діаметра Землі. У подібній конструкції відображається ідея симетрії та рівноваги всесвіту, котра в інший спосіб проявляється також у понятті про те, що Земля посідає у всесвіті центральне місце. Про те саме йдеться й у знаменитому фрагменті 1 Анаксімандра, що вважається першим оригінальним текстом грецької філософської традиції, який зберігся дотепер: «Там, де беруть своє походження всі існуючі речі, відбувається також і їх знищення, й це має бути так: вони насправді слугують взаємним покаранням, приносять один одному данину, перебуваючи у повному розпорядженні часу».

«Речі», про які йдеться у фрагменті, – це великі космічні маси вітру, води, пари та вогню, котрі колись виокремилися з апейрону та вступили у сповнену конфліктів гру зміни пор року, чергування ночі й дня або цикли випаровування води із земної поверхні та повернення її у формі дощу. Переважання одного з них над іншим становитиме несправедливість, котра має бути подолана протягом обмеженого проміжку часу через надання простору своїй протилежності. Отже, у словах Анаксімандра можемо бачити перше ствердження закону всесвіту, що будується на принципі рівноваги. Примітним є те, що цей закон також був інспірований аналогічним процесом, котрий цього разу розгортався в юридичній площині.

Ідеться про «динамічну», внутрішню для світу рівновагу, але яка також почасти посилається на верховного гаранта, на апейрон: за Анаксімандром, цей принцип спрацьовує як суддя під час розгляду справи. Отже, апейрон є тим принципом, який не лише дав початок буттю впорядкованого світу, а й продовжив, як сказав Арістотель у «Фізиці» (ІІІ, 4, 203b, 6) «оточувати всі ці речі та керувати ними», гарантуючи, що жоден з основоположних принципів існування всесвіту не перетвориться на абсолютного управителя над іншими, ламаючи обмеження на домінування, котре є припустимим лише в ритмі регулярного чергування різних космічних сил.

За свідченням Арістотеля, щойно процитованим вище, Анаксімандр увів до обігу також термін для позначення цього акту «оточення» (periéchein).

Сам термін з’являється у фрагменті 2 Анаксімена, де визначається принцип природних трансформацій у повітрі, яке «оточує» всесвіт так само, як наша душа, будучи повітрям (грецьке слово psyché насправді означає передусім «подув», а вже у другу чергу «душа») підтримує в нас життя. «Саме так, як наша душа […] будучи повітрям, домінує над нами, утримуючи нас, так само повітря та дихання оточують всесвіт загалом». Подібний образ чогось, що оточує все з усіх боків, покликаний саме для того, щоб підкреслити визначну роль arché. Анаксімен, певно, приписував повітрю такий самий status безсмертного та божественного, що був властивим апейрону Анаксімандра. Показове те, що це поняття в Анаксімена є також першим специфічним виразом бачення природи людської души. Саме тому не стверджується, що в цьому фрагменті слід убачати просту аналогію, котра залучає більш відомий мікрокосм для ілюстрації майже незнайомого макрокосму. Цілком можливо, що Анаксімен припускає, що роль дихання для живих істот є такою самою, що її відіграє атмосфера навколо Землі для рослин, і ці явища пояснюють одне одного в тому розумінні, що зміни щільності та температури повітря є для нього відносно легко придатними для спостереження у просторі як окремої людини, так і всесвіту (у цьому контексті фрагмент 1 Анаксімена підсилює висновок про те, що дихання є більш або менш гарячим залежно від того, наскільки щільно зімкнені губи).

У будь-якому разі роздуми Анаксімена демонструють ті самі елементи, які ми вже розпізнали у Фалеса та Анаксімандра як характерні риси іонійських теорій всесвіту: безпосередній зв’язок із реаліями фізичних елементів, відрив від міфологічних моделей устрою всесвіту на користь уявлення про природу, котре знаходить принципи свого пояснення в самому собі, конструювання методу дослідження, що базується на розбудові аналогій. Нарешті, це розроблення нового уявлення про устрій всесвіту, що має розглядатися на тлі процесу формування та консолідації архаїчного поліса, котрий демонструє дедалі зростаючий відрив від посилання на надприродне як підвалини соціального устрою на користь законодавчого врегулювання економічних зв’язків та влади в середовищі різних груп громадян.

2. Народження богів та світового порядку. Габріела Піронті

2.1. Від космогонії до «міфу про спадковість»

У своєму викладі витоків всесвіту та історії безсмертя Гесіод не бере на себе клопіт зібрати разом і систематизувати різні традиції, а вдається до діахронії, описуючи наявний славетний порядок, налагоджений Зевсом. Потомок роду Урана (Неба) та Геї (Землі), останній син Хроноса та Реї, Зевс є єдиною божественною силою, що здатна протистояти будь-якій загрозі та забезпечити рівновагу у всесвіті. Після тривалої фази зародження, внутрішніх конфліктів та воєн світ богів, а разом із ним і світ людей, нарешті знаходить спокій, який забезпечує божество царського роду, що зійшло на трон після того, як довело свою силу та авторитет і стало царем на прохання інших богів. Таким чином, це божество, Зевс, репрезентується як монарх, влада якого є певною мірою виборною та базується на меритократії. Окидаючи поглядом історію божественного світу, поет її переказує у світлі ідеї довічності царства Зевса.

Існує три споконвічні сили, від яких бере свій початок увесь всесвіт: спочатку Хаос, що є не безладом або порожнечею, а великою Безоднею, широко відкритою прірвою, свого роду безформною та нестійкою чорною дірою, де все перебуває; потім Гея (Земля), стабільний осередок із чітко визначеними кордонами, що, однак, уходить своїм корінням до Тартару, інфернальної області, під якою відкривається первозданна прірва; і, нарешті, Ерос, непереборний імпульс, «від котрого слабшають кінцівки» (lysimeles), справжня рушійна сила продовження роду (Теогонія, 116–122).

Від Хаосу народжуються Ніч та Морок^[3] («пітьма» чоловічого роду), котрі поєднуються між собою, щоб привести на світ День (Hemére, грецькою мовою жіночого роду) та Ефір, уводячи в такий спосіб до всесвіту, що перебуває у процесі формування, просторово-часові координати. Гея, зі свого боку, шляхом партеногенезу^[4] продукує Урана, Небо, який розміщений над нею, а згодом – Гори, котрі оформлюють її поверхню, й нарешті Понта, Море, що хвилюється у своїх глибинах. Контури всесвіту визначилися. Утворивши Урана, свого партнера чоловічої статі, Гея переорієнтовується на жіночу постать; розміщуючись одне напроти одного, вони утворюють первинне подружжя, Небо і Землю, та дають життя цілому племені божеств, яким судилося управляти всесвітом.

До жахливих дітей Урана та Геї належать Циклопи та Гекатонхейри^[5], перші (не плутати з Поліфемом та його супутниками) були володарями потужної космічної зброї, до якої належать блискавка, грім та громовиця, а другі були наділені неймовірною фізичною міццю. Від цього первинного подружжя народжуються також інші божества, яким згодом дали назву «титани», оскільки вони повстали (грецькою мовою titainein) проти свого батька Урана.

Побоюючись подібних нащадків та відчуваючи заздрість до їхньої сили, Уран повертає їх назад до надр Геї, і мати замислює проти Урана план, реалізувати який вдалося наймолодшому серед синів, Кроносу (не плутати з Хроносом, Часом). Це стало першим поворотом сюжету так званого міфу про спадковість: отримавши від Геї як зброю вигнутий серп, Кронос, бог «зі збоченим інтелектом» (ankylometes), оскопляє Урана та з допомогою обману та жорстокості стає царем над безсмертними. Батько, на якого він підняв руку, його прокляв, пророкуючи своїм синам фатальну долю у покарання за пролиту кров. Як ми побачимо, згодом у розвиток «міфу про спадковість» Зевс втілить пророцтво Урана та піддасть справедливому покаранню винуватців, скине з трону Кроноса й назавжди ув’язнить його разом із Титанами у глибинах Тартару.

Об’єднавшись із сестрою Реєю, Кронос народжує трьох богинь – Гестію, Деметру та Геру – й трьох богів – Аїда, Посейдона та Зевса. Кронос, у свою чергу, побоюючись бути позбавленим влади, ковтає дітей одразу після народження, аби не залишати їм свободи діяти та не дозволити виступати проти його влади. Однак, коли народився Зевс, Рея отримала допомогу проти свого чоловіка з боку Урана та Геї, скориставшись злочином, скоєним Кроносом проти свого батька. При народженні Зевса Кронос не помітив, що замість останнього народженого сина проковтнув камінь, і відтак Зевс отримав змогу рости й розвивати свою силу аж доти, доки він виступив проти Кроноса та змусив його вивергнути ті божества, що той утримував у себе всередині. Як наслідок, розпочалася тривала війна між Титанами і Кронідами. Отримавши від циклопів кращу зброю та завдяки фізичній силі своїх союзників-гекатонхейрів, Зевсу вдалося здобути перемогу над Кроносом та стародавніми богами, зачинивши їх у в’язниці в Тартарі. Скориставшись цією перемогою, що приписувалася також тому, що пліч-о-пліч з ним постійно перебували Ніка (Перемога), Зелос (Змагання), Кратос (Влада) та Бія (Сила), Зевс нарешті виступив проти свого останнього й найстрашнішого супротивника – Тіфона, сина Геї та Тартара.

Лише після того, як він у безпрецедентній сутичці здобув перемоги над цим жахливим богом, у якому зосередилися всі сили хаосу та руйнування, наявні у всесвіті, Зевс отримав від Геї та інших богів доручення правити світом (Теогонія, 881–885).

Цим завершується сюжет «міфу про спадковість»: жоден спадкоємець не потривожить встановленого Зевсом порядку, оскільки цар людей і богів виявив кмітливість та проковтнув Метиса, «підступний розум», потужне божество, від якого буде народжений наступник царя, що навіює жах (Теогонія, 886–900). Асимілювавши Метиса та вдосконало оволодівши здатністю обернути кожну провальну ситуацію собі на користь, Зевс metieta («метисований») відрізняється від своїх попередників (як ми бачили, Метис Крона був викривленим, а його правління спотворене): він у певному розумінні стає наступником самого себе.

Стабільність всесвіту в такий спосіб була забезпечена, а верховна влада Зевса гарантувала баланс численних сил, які там діяли.

2.2. Мова родоводу та розподіл timái

Коли в гомерівському «Гімні Гермесу», де переказується народження сина Зевса та Майї, бог-хлопчик, акомпануючи собі на лірі, у присутності Аполлона співає пісні на честь богів, він розповідає про народження світу, прославляє безсмертних згідно з рангом та народженням кожного з них та вказує, яким чином боги розподілили «вшанування».

Інакше кажучи, Гермес оспівує теогонію, чия структура є аналогічною тій, на яку музи надихнули Гесіода (Теогонія, 104–115): родовід богів та розподіл їхніх чеснот виявляються значно більш функціональними для репрезентації божества, оскільки вони привертають увагу до внутрішнього устрою світу богів та логіки їх розподілу, адже кожному божеству в структурі пантеону відводиться належне місце.

Складна структура родоводу світу богів сама по собі не є ні кінцевою метою, ні втіленням прагнень первісного мислення навести якийсь лад у політеїстичному хаосі. Йдеться, скоріше, про складний когнітивний інструмент, котрий, простежуючи генеалогічне дерево богів, накреслює карти сил, що діють у світі, та репрезентує їх через зв’язки спорідненості й способи народження. Такі видатні знавці античності, як Жан Рудхардт та Жан-П’єр Вернан, наочно продемонстрували, як приховані відмітні риси і прерогативи найдавніших божественних сил проявляються, деталізуючись, через їхнє походження. Наприклад, від подружжя Титанів, і відтак, від Уранідів, походять Гіперіон, «той, хто високо злетить», і Тейя, «божественна», а від них народжуються Геліос (Сонце), Селена (Місяць) та Еос (Ранкова зірка Аврора). Ці божества космосу, увібравши астральну спадщину батьків, виявляють її та водночас надають їй більш чітких та опуклих контурів. Діти Урана та Геї Океан (божественна річка, що оточує Землю) та Тефіда^[6] (не плутати з Фетідою, дочкою морського божества Нерея та матір’ю Ахіллеса) утворили подружжя стародавніх водних божеств та дали початок усім Річкам (Potamoi) й сонму Океанід, дівчиськ-богинь, чиї імена говорять самі за себе щодо притаманних їм специфічних властивостей, пов’язаних із течією води (наприклад, Калліроя (Kallirhoe), «прекрасне джерельце», або Окіроя (Oryrhoe), «швидка течія»). Гесіод вдається до прийому каталогізації як для Океанід, так й для Нереїд, морських божеств, і репрезентує їх як сили води та наділяє промовистими іменами (наприклад, Галена (Galene), «штиль», Кімофоя (Kymothoe), «швидка хвиля», або Кіматолега (Kymatolege), «приборкувачка хвиль»), і ці базовані на образі хвиль теоніми прямують один за одним у довгому та мудро складеному переліку.

Причина народження божественної сили проявляється також у подіях, що супроводжують виникнення світу: від статевих органів Урана, що впали в море, точніше, від сім’яної рідини (áphros), що витекла з його фалоса, утворилася Афродіта, богиня, яка опікується статевими союзами та небезпеками, що їх супроводжують. З пролитої на землю крові Урана народилися Гіганти, до зубів озброєні божества-воїни, та Еринії, жахливі богині, котрі мстяться за пролиту кров. Шок, спровокований у всесвіті злочином Кроноса, втілюється не тільки у подібному подвійному способі народження, а й у родоводі Ночі: насправді саме в цьому місці сюжету дочка первинного Хаосу приводить у світ низку сил, що виражають смертність, старіння, слабшання та хвороби. У такій спосіб замальовується філігранна форма тендітного та делікатного життя, котрим буде наділено людство (Теогонія, 211–225).

Окрім структури родоводу, ще однією тяговою віссю пісні про теогонію виступає розподіл почестей. Він є ключовим поняттям еллінського політеїзму, на підвалинах якого за кожним божеством визнаються його timái, «чесноти», які співвідносяться з «часткою» (móira) тих, що має загалом спільнота богів. У поемі Гесіода розповідається, як через акти народження, укладення союзів, через альянси та конфлікти боги розподіляються по світу та як кожен із них зрештою отримує ту частку, що йому належить: Зевс стає верховним правителем, а Титани вирушають на заслання у глибини Тартару.

Сюжет про Прометея (бога, котрий викликав гнів Зевса, несправедливо розділивши м’ясо бика та поклавши край нерівності між богами і людьми) також входить до «міфу про спадковість». Він так само розвиває тему розподілу, оповідаючи про непереборну відстань між богами і людьми, між безсмертними, яким призначені вшанування жертвоприношеннями, та смертними, що приречені вшановувати богів. Доля людей остаточно була визначена з актом їх створіння, втіленим Зевсом через Пандору, цей прототип жінки, що викликає тривогу. Від неї бере початок родовід жінок, і водночас чоловіки отримують остаточне приречення до життя, сповненого праці, страждання та нещасть.

Встановлений Зевсом порядок вписаний у здатність сина Кроноса розпізнавати свою частку в кожному та підтримувати рівновагу між множиною сил, які розхитують всесвіт. Справді, перемога над Титанами та наступне здобуття Зевсом царських регалій є також результатом мудрої політики, яку він втілював: перед сутичкою він не тільки обіцяє наділити кожне божество часткою себе, а й опікується також тим, аби винагородити стародавніх богів, що приєдналися до нього, та виправити несправедливий розподіл чеснот на користь Кроноса, який вбачали раніше окремі боги. Звісно, верховний бог дотримується своїх обіцянок, й цей справедливий розподіл timái насправді стає першим актом його правління (Теогонія, 881–885). Крім того, встановлений Зевсом порядок є тим більш стабільним, як і нестатичним: нові боги можуть виходити у світ, між ними на Олімпі виникають конфлікти й непорозуміння, стосунки зі смертними потребують подальших уточнень. Через ті métis, що йому властиві, та свої привілейовані відносини зі сферою thémis, «норми», очільникові богів і людей дедалі вправніше вдається вправлятися з такою делікатною справою, як повторне обговорення timái. Про це свідчить, зокрема, чотири найважливіших гомерівських гімни (Деметрі, Аполлону, Гермесу та Афродіті).

Розподіл kosmos (всесвіту) між Кронідами дуже швидко знаходить відбиток у «Іліаді» (XV, 187–193), коли Посейдон у полеміці із Зевсом пригадує, що три області всесвіту були розподілені між трьома синами Кроноса: Аїду передано вхід до підземного світу, Посейдону – морське царство, а Зевсу – ефір та небо, тоді як земля та Олімп залишаються спільними.

Тут ідеться не про альтернативний порівняно з оповіданням Гесіода розподіл, а про його уточнення. Не варто забувати також, що наділяючи Посейдона автономією щодо Зевса, цей сюжет у Гомера завершується тим, що перший із них зрештою потрапляє під вплив другого.