Тато Жора

Переводчик Ірина Гаркуша

© Петро Немировський, 2023

© Ірина Гаркуша, перевод, 2023

ISBN 978-5-0059-6559-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Петро Немировський

ТАТО ЖОРА

Оповідання
Переклад Ірина Гаркуша

1

Мабуть, варто почати з того червневого ранку, коли я, шестирічний хлопчик, солодко сплю на старому дивані з потертою зеленою оббивкою. За вікнами – світанок, і сонячні зайчики, бавлячись, заплигують до мого трохи відкритого рота.

Раптом чиїсь кістляві пальці стискають моє плече. Перелякані зайці вистрибують з рота і розбігаються. Розплющую очі і бачу велику сиву голову, високе, перерізане зморшками чоло, великий ніс і жорсткі губи; лівий куточок рота злегка піднятий, а правий – опущений, як у П’єро. Хоча порівняння із П’єро є вкрай невдалим. Очі – темно-зелені, з дивним коричнюватим відтінком. Це – дядько Георгій, котрого всі навколо називають татом Жорою.

– Годі ніжитись. Підйом! – командує він.

Я кривлюся, заплющую очі в надії, що тато Жора зникне з мого життя бодай на кілька хвилин. Прикидаюсь сплячим, очі відразу наповнюються білим лататтям, під яким пливе велика срібляста риба… Та мене знову термосять, ще дужче.

– Ну-бо, вдягайся. Бач, принц який.

Сиджу на краєчку ванни, стуливши очі, намагаюся додивитись, куди ж попливла та рибина. Та хвіст її зникає, біле латаття тане у темній воді, а з кімнати все голосніше чутно надсадний кашель тата Жори.

Вдягаю футболку, шорти. Ґудзик ледь тримається – цікаво, коли ж відірветься? Затягую ремінці сандалів, з яких далеко вперед сміливо висовуються два великих пальці.

– Орел! – кидає тато Жора і прямує до дверей.

Йдемо вулицею. Я плентаюсь за ним – сухорлявим, високим, величним, схожим на пам’ятник імператору. Вудка в його руці могла би грати роль списа, але все псують широкі, витягнуті на колінах штани, і тато Жора-пам’ятник роздвоюється, перетворюючись на тата Жору-клоуна.

***

Батьки мене не виховували. Може, тому, що завжди працювали. Втім, їхня відсутність мене влаштовувала. О сьомій ранку під скрипіт паркету повз мого дивану важкуватою ходою проходив тато; услід за ним – набагато тихіше, майже навшпиньки – мама. Потім десь дзюрчала вода, лунали уривки фраз про дитячі чобітки на зиму, про ключі, про якогось Сергєєва, свистів чайник. Зрештою цей хаотичний набір звуків закінчувався клацанням замку, і вся квартира поринала у тишу, якщо не рахувати дзижчання мухи і цокання будильника. Не розплющуючи очей, я посміхався, відчуваючи себе найвільнішою у світі людиною.

Взагалі, працювали і метушились всі дорослі, окрім тата Жори. І в цьому – можливості вільно розпоряджатись своїм часом – ми були рівні.

В нього була дружина на ім’я Серафима, яку і тато Жора, і всі навкруги називали Сімою, – огрядна жіночка з гостреньким носом, дуже примруженими (навіть неможливо визначити колір) оченятками і тоненькими чорними вусиками над верхньою губою. Тітка Сіма вічно носила повні торби і була постійно чимось невдоволеною. Мабуть, вранці, коли вона збиралась на роботу, тато Жора, як і я, вдавав, що спить, відчуваючи таке ж неймовірне полегшення.

Потім він вставав, йшов на кухню, де тулилися шафки, табуретки, відра. Брав пачку «Казбеку», відчиняв кватирку і, дивлячись у вікно, без поспіху вдаряв пачкою по розкритій долоні, поки звідти не з’являвся кінчик папіроси. Крутив, ледь стискаючи, наповнену тютюном частину у тонкому папіросному папері. Потім тато Жора – цей Нептун у широких темно-синіх трусах і майці, з вирізу якої стирчала мочалка сивого волосся, – дмухав у гільзу, м’яв її і затискав у великих жовтих зубах. Чиркав сірник, і у кватирку вилітала хмарка диму.