Ратники князя Лева

© П. М. Лущик, 2016

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2016

I

Цього року весна прийшла несподівано, якось одразу вибухнула розмаєм, неначе природа хотіла скомпенсувати людям холод, що докучав їм іще з грудня^[1]. За якихось десять днів там, де ще недавно стояли голі промерзлі дерева, з’явилися перші бруньки, що майже одразу розпустилися буйною зеленню.

Коли ж, здавалося б, те, що має цвісти, зацвіте першими квітами, на початку луковця^[2] природа, немов злякавшись своєї сміливості, якось застигла, надовго залишивши все без змін: із рясною зеленню, із пуп’янками, але без цвітіння.

Звичайно, подібна ситуація для смердів, бояр і навіть князів хвилювала лише з суто практичного боку. Всі чекали, поки земля вбере у себе воду, що утворилася із заметів та кучугур снігу, але й тут у кожного був свій інтерес: смерди чекали на початок польових робіт, князі й бояри – на можливість вибратися нарешті зі своїх міст, де провели всю зиму.

Князь галицький, холмський, дорогочинський, володар Чорної Русі, співправитель Князівства Литовського Шварно Данилович найменше думав про те, щоб покинути столицю. Холм його повністю задовольняв, і князь остаточно полюбив засноване батьком місто. Хоча офіціально не Холм, а Богом забутий Новогрудок вважався його резиденцією, Шварно Данилович там майже не бував. Лише вряди-годи, щоб прийняти візитерів від Переславля-Залєського, куди ось уже чотирнадцять років перебрався ображений на Данила митрополит Кирило, чи зустріти посольство із Сараю. Правда, і перші, й другі не поспішали ощасливити князя своєю присутністю. А сам він і не намагався нав’язувати свою гостинність. Тому коли Шварнові повідомили, що у місто прибув князь литовський Воїшелк, він щиро здивувався. Кого-кого, а свого співправителя Шварно не сподівався побачити. Хоч ось уже декілька років вони удвох правлять навколишніми землями, слід чесно зізнатися, князь із Воїшелка – ніякий. Усі роки, відколи вони знайомі, литвин увесь час шукав себе, кидаючись від однієї крайності до другої. Був час, коли він уперто тримався місцевого язичництва, і це тоді, коли його батьки й увесь народ прийняли хрещення з Риму; можливо, неприязнь до вибору віри батьком, князем Міндовгом, підштовхнула Воїшелка прийняти православ’я. Зробивши цей вибір, литвин із завзяттям неофіта віддався йому: навіть побував на Афоні. Коли ж унаслідок змови Тройната зарізали Міндовга на весіллі власного сина, Воїшелка майже силоміць повернули додому і посадили на княжий стіл.

Зовсім позбавлений будь-якого бажання вникати у державні справи, новоспечений князь наполіг на тому, щоб співправителем йому дали чоловіка його сестри Рамуне – Шварна Даниловича. На той час у Литві за владу змагалися дві сили. Одна, на чолі якої стояв Тройнат (його вбили вже через рік) і нальшанський князь Довмонт, наполягала на відокремленні князівства від впливу наступників Данила. А друга, яку мимоволі очолив сам Воїшелк, прагнула протилежного. Через чотири роки перемогла саме вона.

Відтоді князь литовський Воїшелк Міндовгович не нав’язував свою компанію князю литовському Шварну Даниловичу. Причиною цього був той неприємний факт, що за життя короля Данила Воїшелк вбив Романа і став новогрудським князем. Щоправда, цей випадок не зіпсував, а лише охолодив стосунки із Даниловичами.

Тому поява литвина у Холмі, за сотню верст від власної резиденції, не могла бути випадковою.

Так думав Шварно, отримавши від начальника міської варти цю звістку. Князь одразу ж розпорядився прийняти литвинів якнайкраще і приготувати обід.

– Який саме? – поцікавився начальник.

– Тобто? – здивувався Шварно.

– Зараз піст, а великий князь…

– Зрозуміло. Невже і самому поститись? Готуй те, що завжди, – розпорядився Шварно і попрямував до покоїв дружини Рамуне.

Ось уже чотирнадцять років вони разом, і ніщо не могло зіпсувати їхні стосунки: ні відсутність дітей, ні вбивство свояком його брата. Рамуне всіляко підтримувала чоловіка, тому присутність її на майбутній вечері була бажаною.

Як і Шварнові, княгині Рамуне виповнилося тридцять п’ять років, але і досі вона зберегла свою ще не зів’ялу красу, якою так підкорила колись четвертого сина могутнього руського князя. І хоч у княжого подружжя так і не народилися діти, Шварно обожнював свою Рамуне, як і того пам’ятного дня, коли приструнив її батька – Міндовга.

– Щось трапилось? – запитала Рамуне із помітним акцентом, що не зник навіть після чотирнадцяти років життя серед русичів.

– У Холм прибув твій брат Воїшелк, – повідомив Шварно.

Для Рамуне це стало несподіванкою, у чому вона й зізналася.

– Ти з ним зустрівся?

– Ще ні. Велів приготувати обід. Гадаю, саме там усе з’ясується. От тільки не хочу, щоб причина появи Воїшелка заскочила мене зненацька.

– Ти хочеш, щоб я поговорила із братом? – запитала Рамуне.

Шварно вкотре був вражений інтуїцією дружини.

– Гадаю, що це буде не зайве, – сказав він. – Хоча за трапезою будемо лише ми утрьох, не хочу видатися необізнаним щодо справ свого співправителя і шваґра. Спробуй з’ясувати, що й до чого.

Зустрівшись із братом, Рамуне, тим не менше, не змогла добитися від нього хоч якогось пояснення. «Хочу все змінити», «скажу Шварнові» – ось і все, що почула вона від брата.

Для Шварна і перше, й друге не було чимось новим: Воїшелк уже давно метався між вибором: княжий стіл чи келія збудованого ним же монастиря. А те, що він не вважав за доцільне посвячувати будь-кого, навіть рідну сестру, у такі справи, було зрозуміло – не жіноче це діло.

Скоромний, як завше для Шварна, обід для Воїшелка виявився занадто неприйнятний, особливо в останній тиждень перед Великоднем. Для Шварна, а тим більше для Рамуне, така пересторога була зайвою, але вони лише мовчки спостерігали, як родич задовольняється різною квашениною, яку запасли ще минулого літа.

У трапезній, де зазвичай проходили пишні учти із десятками запрошених гостей, вони були лише утрьох. Слуги понаставляли наїдків і зникли, щоб не турбувати своєю присутністю княжу родину.

– Вас обох, безумовно, цікавить, чому я тут, – почав Воїшелк.

Шварно кивнув.

– Що ж, тоді слухайте. У мене визріло остаточне рішення: покинути цей грішний світ і присвятити решту свого життя Богові.

– Невже? – вихопилось у Рамуне, причому сказала вона це рідною мовою.

– Так, – повторив Воїшелк. – Цього разу – остаточно!

Рамуне ошелешено перезирнулася з чоловіком.

– Але чому, брате? Що тобі у тім монастирі? – запитала вона.

– Спокій. Те, чого так бракує мирянам, – відповів Воїшелк і, обернувшись до Шварна, продовжив: – Ти знаєш, брате, що я ніколи не прагнув того, що змушений був робити проти своєї волі. Пробач, але тільки твого батька, попри всю його відстороненість від небесного, я поважав і досі поважаю серед усіх світських і духовних мужів.

– Не треба виправдовуватись переді мною, – сказав Шварно. – Я не ображений, що ти не назвав мене. А свого батька я також поважаю. Але що буде з Литвою, брате? Ти про це подумав? Ти ж знаєш, як твої піддані ставляться до мене!

– Знаю. На жаль, мої піддані досі живуть іще спогадами про часи мого батька і тими звичаями.

Помітивши, що Шварно і Рамуне сидять спантеличені, Воїшелк спробував їх заспокоїти:

– Від цього виграють усі. Литвини і русичі опиняться під владою єдиного сильного князя. Під твоєю рукою, брате! У минулому залишаться ті криваві роки, коли ми воювали одне з одним. Поляки не посміють зазіхати на таку силу. Вороги взагалі забудуть, що спокусились на наші землі. А я, нарешті, зможу сповна віддатися покликанню душі.

– Ти забув про Лева, – остудив його запал Шварно.

Згадка про перемиського князя примусила усіх трьох задуматись. Кожного з них Лев Данилович мав причини не любити: Шварна – за те, що, помираючи, батько передав йому, а не старшому Леву, корону і все королівство; Воїшелка – за вбивство Романа. Навіть на Рамуне Лев був ображений. Здавалося б, улюблена дружина брата нічим не могла дратувати дівера, але Шварно одружився з коханою жінкою, а він, Лев, подібним похвалитися не міг. Дочка угорського короля Бели, Констанція, після одруження залишилась католичкою, і це не дивно, адже прикладом для наслідування для неї були її сестри – Кунегунда, Маргарита і Йолента, яких уже шанували як святих.

Навіть той факт, що, на відміну від сестер, Констанція подарувала чоловікові двох дочок і, головне, спадкоємця, не став на заваді її мрії: якщо у цьому не вийшло, то хоч в іншому прославиться. Вважаючи свій подружній обов’язок виконаним, Констанція повністю віддалася справі побудови храмів у Перемишлі і Львові, залежно від того, у якому з цих міст перебував Лев. Усе б воно було нічого, але храми дружина короля ставила католицькі, що не могло не позначитися на ставленні мирян до неї, а заодно й до Лева.

Але тут, у Холмі, віра була не тим, чим передовсім переймалося княже подружжя, тому містяни не мали ніяких причин не любити Шварна. Кожен молився тому богові, до якого звик із дитинства. Навіть Воїшелк, ревний прихильник православ’я, розумів, що пояснювати людям, які віками вірили у силу видовбаного зі стовбура ідола, у чому різниця між главенством папи і Царгородом, даремно. Русичі поклонялися Зельманові^[3], а не якомусь незрозумілому Спасителю.

– Лев буде незадоволений, – сказав Шварно.

Воїшелк навіть не став заперечувати. Натомість він лише знизав плечима: мовляв, це вже не мої клопоти і вирішувати їх не мені.

Зрештою, Воїшелк поспішив закінчити обід, пославшись на те, що ще сьогодні хоче прибути до свого монастиря, аби останні дні перед Великоднем (найважливіші дні!) провести у молитвах.

Вже увечері, коли надворі шуміла рясна весняна злива, Рамуне зайшла до покоїв чоловіка. Шварно стояв перед відчиненим вікном і споглядав, як внутрішній дворик перетворюється на водойму.

Рамуне підійшла до Шварна й обережно, щоб не налякати, торкнулася чоловікового плеча.

– Надумав щось? – поцікавилася вона.

Шварно відповів не одразу. Він дивився, як великі краплі дощу важко падали у калюжі, вкриваючи воду бульбашками.

– Знаєш, чого найбільше хочу я? Об’єднати русів і литвинів, – озвався він. – Власне саме через це зголосився правити з твоїм братом. Тепер же, коли Воїшелк відрікся… не знаю…

– Ти боїшся Лева?

– Лев на те й лев, щоб його боялися, – усміхнувся Шварно. – Але ні, не боюся. Ми ж брати, сини Данила. А вони з дядьком Васильком жили у мирі все життя.

– То, може, запитати поради у дядька? – запропонувала Рамуне.

Шварно вкотре захопився мудрістю дружини. Вона сказала якраз те, до чого він сам дійшов після довгих роздумів.

– Люба, я вже думав про це, – зізнався Шварно. – І гадаю, що це єдиний вихід. Ти маєш рацію: потрібно провідати дядька, попросити поради. Зрештою, він єдиний, хто ще має вплив на Лева. Отож накажи слугам приготувати на завтра коней.

– Чому так спішно? – здивувалася Рамуне. – Може, після Пасхи?

– Та скільки там їхати до того Володимира! А якщо у Литві комусь захочеться дізнатися, чому Воїшелк не у Новогрудку, а в монастирі? Гаятись ніколи! А повернутися встигну вже у четвер.

Рамуне змушена була погодитися з думками чоловіка. Вона залишила його самого. Шварно Данилович все ще споглядав дощ.

II

Через північну браму Львова в’їхав вершник. Ці міські ворота (як, зрештою, й інші три) були як насмішка над містом. Ось і цей вершник від побаченого навіть зупинив коня, аби переконатися, що це йому не привиділося. Себто ворота стояли, але де ж фортечний мур? Місто, що розкинулося на березі невеличкої річки, із дерев’яним замком на горі, стояло незахищене від будь-яких ворогів. Відсутність фортечних мурів можна було пояснити або відсутністю у правителя коштів і робочої сили для їх побудови, аби просто небажанням щось будувати. Може, це покарання свавільних підлеглих? Але ніхто з приїжджих не міг зрозуміти: навіщо ж тоді оті ворота?

Здивування подорожнього, тим не менше, пояснювалося просто. Не лише Львів виглядав так дивно. Усі великі міста Руського королівства були геть відкриті для ворожих орд. Галич, Володимир, Белз не дуже відрізнялися від Львова щодо фортифікаційних споруд, вірніше, повної їх відсутності. Жителям Львова ще пам’ятний той тяжкий рік, коли їм самим довелося розбирати дерев’яний фортечний мур стовбур за стовбуром. А монгольські темники стояли оддалік і ядуче всміхалися.

Відтоді минуло вісім років, але щоліта у міста Русі прибували монгольські наглядачі, щоб на власні очі перевірити, чи не з’явився на місці розібраного муру хоч якийсь камінь, чи не замишляють русичі якоїсь напасті супроти Сараю.

А щоб іще більше принизити містян, монголи, як на посміх, дозволили залишити ворота, а вірніше, заборонили їх зносити. Так і стояли руські міста, відкриті для будь-яких зайд, зате в’їхати до міста можна було крізь ворота.

Всього цього вершник не знав. Він лише на хвильку зупинив коня і продовжив свій шлях. Копита лунко цокали дерев’яним настилом (не пропадати ж колодам із мурів!). Весняне сонце вже перевалило за полудень, але сили добряче припікати ще не мало. Цю пору – коли весняні води вже зійшли, а комарі з болота ще не рояться – містяни любили найбільше.

Поява незнайомця зазвичай пройшла непомітною для жителів міста: вони звикли до подорожніх, купців і усіляких пройдисвітів. Цим їх не здивуєш. Напевне, єдині, кого зацікавив вершник, були місцеві шибайголови, що уперто супроводжували прибулого. На їхнє превелике розчарування, незнайомець навіть не поглянув у їхній бік, від чого остаточно перестав їх цікавити.

На вершнику була досить дорога одіж. Таку носили або бояри, або збагатілі на продажу заморських товарів купці. Щоправда, не могло не кинутися в очі, що одіж уже не нова, запилючена і де-не-де навіть вицвіла від сонця. Але й такий одяг був не по кишені для більшості містян.

Усією своєю поставою приїжджий виглядав на русича, лише обличчя мав таке засмагле, що на його тлі темно-русяве волосся здавалося світлим.

До сідла коня ззаду були прив’язані дві невеликі торби. Помацати їх вміст ні в кого не виникло бажання: коротка сарацинська шабля при поясі вершника виразно відганяла будь-яке зазіхання на чужу власність.

Та, видно з усього, вершник був уперше у Львові і без сторонньої допомоги обійтися не міг. Тому звернувся до хлопчаків, що трапилися на шляху.

– Гей, хто мені підкаже, де я можу зупинитися на кілька днів?

Наперед чомусь вийшов найменший.

– Знаєш, де можна зупинитися? – скептично поглянув на малого вершник.

– Знаю. Мій батько приймає подорожніх, – шморгнув носом хлопець. – І зовсім недорого, – додав малий із знанням справи.

Чоловік усміхнувся.

– Що ж, показуй дорогу. Далеко звідси?

– Та ні! – махнув той рукою. – Он, де церква.

Босоногий хлопець хутко побіг мощеною вулицею. Вершник смикнув за повіддя, і кінь слухняно потюпачив дорогою.

Заїжджий двір дійсно примостився при церкві Іоанна Хрестителя – єдиної поки що кам’яної споруди біля замку. Туди було не так і близько, як твердив юний супровідник. Зрештою, невдовзі подорожній зрозумів причину: дорогою він зауважив ще один заїжджий двір, а при воротах – сердитого господаря. Подорожній усміхнувся у вуса: малий далеко піде, але не у військовій справі.

Вершник попрямував за хлопцем у широку браму й опинився на просторому дворищі, де в оточенні галасливого птаства стояв літній чоловік у домотканій сорочці, підперезаній червоним шнуром. На ногах у нього були хоч і підтоптані, але все ж таки чоботи, а не прості личаки, як у всіх. Господар повагом оглянув приїжджого.

– Маю честь говорити з господарем? – запитав прибулий, не злізаючи з коня.

– Саме так, – кивнув той.

– Твій синок сказав, що тут приймають на постій, притому – недорого.

Господар хитро зиркнув на хлопця.

– Що ж, якщо він так сказав, то суща правда. Шановний гість не знайде кращого місця, аніж у мене. Тобто є ще десь, але не за такі гроші.

– Гаразд! – махнув рукою подорожній і спішився.

Господар усміхнувся, цей незнайомець таки залишиться у нього.

– Що передовсім хочете? – запитав господар.

– Кімнату, харч і догляд за конем, – повідомив незнайомець, знімаючи торби. – Правда, я не знаю, на скільки тут затримаюсь. Мені ще потрібно дещо з’ясувати.

– О, і тут вам поталанило! Я знаю все про всіх в окрузі!

– І навіть те, що було давніше?

– Ось уже десять зим, як я живу тут, – повідомив господар і, обернувшись до хати, голосно покликав: – Любославе!

Із хати хутко вибіг підліток.

– Чого стовбичиш? Відведи коня до стайні.

Любослав миттю підбіг до приїжджого, взяв коня за вуздечку.

– І не забудь покласти свіжої трави! Ма5ле! – продовжував розпоряджатися батько. – Скажи неньці, щоб приготувала кімнату і щось подала до столу.

Хлопці виконували, судячи з усього, звичну їм роботу. Батько хотів було взяти у подорожнього торби, але той владним жестом відсторонив його і закинув клунки собі на плече.

– Як тебе зовуть? – запитав подорожній.

– Стоян. Стоян Лісник.

– Чому Лісник?

– Бо мій батько прибув сюди з лісу, він побудував багато домів у граді. А тебе як на ймення?

– Тугар.

Більше нічого господар не дізнався. Не вдалося виказати свою гостинність і господині: Тугар, зайшовши до відведеного йому помешкання, впав на ліжко і прокинувся лише під обід наступного дня. Коли він з’явився у світлиці, де зазвичай обідала родина, його зустрів Стоян.

– Зараз жінка принесе попоїсти, – сказав він.

Господар бачив, що пожилець уже не такий стомлений, як напередодні. Любитель потеревенити, Стоян вирішив скористатися нагодою.

– Ти не проти, коли я тут присусіджуся? – запитав він.

– Чого ж, сідай, – відповів Тугар.

Йому самому не терпілося дізнатися місцеві новини.

Принесли досить прості наїдки. Випереджаючи можливе запитання, господар щось пробурмотів про обмеження перед Великоднем і поборами, які він має заплатити, коли хтось довідається.

– Особистий наказ короля, – стишено закінчив Стоян. – А усе це нашепотіла йому Констанція.

– Король тут? – здивувався Тугар.

– Усю зиму перебував у замку. Нелюбий йому Перемишль, а у Холм його не пускають.

– Одначе дивно.

– Що саме?

– Дивно те, що не Лева Данило назвав своїм наступником. Я бував скрізь по світах. Усюди наступником стає первородний син.

– Тут такого немає, – мовив Стоян. – Добре, хоч Лев спокійно сприйняв верховенство молодшого брата. В усякому разі, привселюдно. Але від часу смерті Данила зі Шварном не зустрічався. Так ти ж і сам маєш знати. Про це всі говорять.

– Та в тому-то й справа, що не знаю, – спантеличив господаря Тугар. – Десять останніх років я був далеко від Русі.

Стоян якось по-новому поглянув на постояльця.

– Тож-бо дивлюся, що шкіра у тебе аж занадто засмагла, – сказав він.

– Я багато років провів у Палестині, – повідомив Тугар.

Звістка, яку сповістив приїжджий, себто згадка про Палестину, не справила ніякого враження на господаря. Він хоч і чув, що така держава існує, але вона десь далеко. Але і Белз далеко. І там, і там Стоян Лісник не бував, тож яка різниця?

– У тамтешніх землях учив людей наш Спаситель, – уточнив Тугар.

Стоян кивнув. Він збагнув, що можна особливо не слідкувати за своїми словами: необізнаний у місцевих справах Тугар сприйме все, що скажуть.

– А що ж Констанція? – нагадав той.

– Вона яра католичка, – мовив Стоян. – Я нічого проти неї не маю. Кожен – молися кому хочеш. Тільки навіщо ж примушувати? Ось побудувала вона церкву Хрестителя. То навіщо віддавати її домініканцям? Яке їм діло до нашого граду?

– Ти кажеш, храм перед майданом належить ордену домініканців?

– А чому це тебе дивує?

– Свого часу я стикався з монахами-домініканцями. Навіть жив серед них.

– То, може, ти монах? – запитав Стоян.

Тугар усміхнувся.

– Ні. Мене не взяли. Але дещо про них я знаю.

– Авжеж, домініканці, – продовжив Стоян. – Комусь це подобається, комусь ні, але поки що у граді Лева немає нашої церкви. Ми маємо або йти на поклін до домініканців, або нікуди не йти.

– І що ж ти вирішив?

– Піду. Мені ж тут жити, а подейкують, що король хоче зробити своє місто столицею.

– Столицею чого?

Стоян пильно подивився на Тугара.

– Слушне запитання, але Лев уміє чекати, – відповів господар.

Тугар подивувався такій обізнаності господаря, але вирішив не розпитувати далі. Стоян відчув, що, здається, наговорив зайвого. Тож запитав:

– А в якій справі ти прибув? Може, я чимось допоможу?

– А, це… – Тугар відмахнувся. – Шукаю свого брата.

– Саме тут, у Львові?

– Мені сказали, що саме сюди вони попрямували.

– Вони?

– Мої брат і сестра. Вона, щоправда, не рідна нам, але ми вважали своєю.

– А як звали брата і сестру?

– Неждан і Злата, – сказав Тугар.

– Давно це було?

– Дев’ять, може, десять років тому…

Стоян прихилився спиною до стіни, згадуючи.

– Тож скільки їм тоді було років?

– Братові – не більше сімнадцяти, Златі – десь під двадцять.

Подумавши трохи, Стоян похитав головою.

– Хтозна… Ти кажеш, минуло десять літ?

– Я точно не знаю. Десять, дев’ять, вісім… Ми розсталися десять років тому. Я їх залишив у Луковому разом із матір’ю. Коли повернувся, мати вже померла, а вони двоє десь виїхали. Люди сказали, що наче сюди.

– Саме вісім років тому Львів заполонили, з одного боку, люди, що тікали від орд Буругдая, а з іншого – самі орди. Саме тоді князь Данило змушений був розібрати міські мури в усіх своїх містах. Тільки Холм Бурундай дозволив не чіпати. Тоді багато було людей. Щоб розібрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зігнав людей з усіх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не пам’ятаю, щоб серед городян когось так звали, – знизав плечима Стоян. – Хоча, стривай…

Він гукнув жінку. Вона з’явилася перед чоловіками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день гріх, треба постувати. Але Стоян запитав її про інше.

– Як їх звали? – підійшла ближче Цвітава.

– Неждан і Злата, – повідомив Тугар.

– Щось пригадується… Саме тоді, давніше, я пам’ятаю двох молодят, що назвалися братом і сестрою. Брата не пригадую, а от сестра… Вона мала золотаве волосся? – раптом запитала Цвітава.

Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жінку.

– До чого тут це? – засумнівався він.

– Золото в імені, золото у волоссі, – таємниче мовила Цвітава. А Тугар подивився на господиню з надією.

Вона лише ствердно кивнула головою.

– Що з ними сталося? – скинувся Тугар.

– Цього не можу сказати. Дехто з людей залишився тут, але не вони. Інші повернулися домів.

– Не вони…

– А когось князь відправив на сторожу границь, – додала Цвітава. – Але…

– Що?..

– Але мені пригадується, що з нею, здається, була мала дитина…