Січові гості

Еге, добродію! сидимо оце ми з вами на пасіці – ні гадки!.. Божа бджола гуде, кругом гречки біліють… а колись гули кругом мене не такі бджоли: козики гули, небожата, да ще не гетьманці – сама січова воля, добродію… Переїв я всякого хліба: помагав і панам панувати, помагав навпослі і гайдамакам-братчикам. Ге! вже того не буде, що було, а було ж воно нащось. Тим-то, нічого гріха таїти, признаюсь вам, добродію, який я був дурний колись… на свою рідну браттю ставав до бою! Далебі!..

Родився я на Подоллі,– то моя рідна Вкраїна, а се вже мені на старість чужа сторона рідною стала, – шибнула доля, куди схотіла. Родився ж я в державах князя Любомирського, коли чули, під Попонним. Старосвітське місто, добродію. Добували колись його козаки і злили всякий ступінь землі кров'ю жидівською, – он яке місто Полонне! Ну, родившись у підданстві, мусив тим робом і ходити. Взяли мене ще хлопцем малим до замку, до панів, звичили мене до коней, до козацького обороту, а далі і в надвірні козаки записали, бо зросту був я хорошого, таких у надвірні корогви й підбирали. Величавсь я козацькою зброєю перед хліборобами, і думки не було в мене, против кого вона наготовлена… Не хутко мені очі одкрились, а все ж, хвалити бога, одкрились. Ніхто мене не вмовляв: отак і так воно було, отак воно єсть, отаке буде; сам я почув душею, що воно й як воно, і до чого воно… та не так-то хутко досяг самого дна. Глибоке дно й каламутне! Чую було ще змалку – гайдамаки та гайдамаки, ніби сказати – ледарь яка невірна. Пани на їх як на вовків полюють; селяне їх жахаються, а жид аж плюне, як почує. То, було, й сердишся, як хто гайдамакою налає. Який я гайдамака?.. А гайдамаки з не з кого й брались, як з таких же панських підданих. Інший не вгодить шляхті на облаві, чи на бенкеті, чи на посилках чого не второпає – втікає од батогів. Іншого не злюблять панські похлібці,– од них утікає. А хто, то й так не схоче по наймах тинятись або в панському дворі довічним грубником пропадати, – і сей, надумавшись, дмухне на Січ манівцями.