Мільйонна могила

Ось уже шостий рік мусить Ларіон наймати чоловіка на пасіку собі на допомогу, бо невправка самому. Цього разу взяв аж двох, він та вона. Нею, здається, сів би та милувався, така гарна. Він неначе дух гір суровий з виду, худорлявий, до людей справедливий, кожну билинку любить, кожну комашку.

Бачив Ларіон, як обходив Танас жучка на стежині, аби ненароком його не розчавити.

Та любувався Ларіон не Марічкою, не Танасом, а Танасовою роботою. Лише раз попробував зробити зауваження, коли рубанок висвистував у Танасових руках.

– Танасе, дуже випустив жало, стружка товста.

Чоловік глянув на діда як на останього дурня. Ларіон зрозумів погляд так:

– Віка доживаєш, а дурниці городиш. Краще мовчав би, так пере так.

Дід подався геть і занявся іншою роботою.

В обід, коли Танас пішов їсти, Ларіон оглянув стругані Танасом дошки. Вони ідеально рівні аж поблискували на сонці.

– Краще мене впорався, хоч я все життя стружу. Ну і око в нього! Стоп, я у молоді роки товщу стружку гнав ніж зараз. Не таку як він але товщу.

– Танасе, – запитує трохи завидькуватий дід, – ви мали пасіку дома?

– Невеличку, сімей на десять. В нашім краї споконвіку займалися цим промислом. – Відповів Танас, бачачи величаві Карпати. Наступної миті похолов.

От і проговорився. Хто зна, чи на півдні Забайкалля, де я за легендою народився і виріс займаються бджільництвом. Як важко жити під машкарою! Привик говорити по – російському без акценту, але таке життя вимагає ще більших знань.

– Ага, – подумав Ларіон, то він також з дитячих літ столярує. Видно ще й талант до цієї справи має. А що одному дається більше інших, то від людини не залежить. Один за короткий час освоює стільки як дехто за все життя.

Старого заспокоїли такі думки, йому відлягло від серця, певне, жаба зістрибнула з грудей.

– Робитиму ще кращі вулики, щоб не оскандалитись в очах майстра.

– Танасе, – з неабиякою цікавістю знову запитує дід, – бачив я багато помічників. Вони наймитували, а ти господарюєш. Чому так?

– Не подумайте що ради вас, ваших грошей чи я лакуза.

– А чого ж, – знову трохи спантеличено запитує Ларіон.

– Турбуюся про бджолу, та й привик так працювати. – Отримав відповідь. Мало не сказав:

– То Радянська влада розбестила народ.

– Стара, давай горілки!

– З якого це дива? – Ошкірилась баба. – Ти ж давно не п’єш і знаєш, держу для гостей.

Дід суворо глянув на жінку але м’яко відповів:

Ти що ж не чуєш, є ще добрі люди на білому світі не одні покидьки. Він не гостює, господарює, не наймит, господар.

Дні мелькали в турботах про бджолу. Люди неначе злилися з роями, допомагали їм у роботі Пасічник. – чарівник не вивішував на деревах пусті дуплянки, щоб у них селилися рої. Він просто ставив вулики біля своєї пасіки. З тайги прилітали бджолині розвідники, обстежували житло і знаходили його придатним. Незабаром появлявся рій.

З лісу частенько приходив хазяїн поласувати медком. Він бешкетував на пасіці, якщо йому дозволяли господарі – два здоровенні пси. Вони ще на підході перехоплювали хазяїна тайги, піднімали несамовитий лемент на всю округу. Ларіон хватав тоді рушницю, прямо через вікно зимівника палив у небо.

Хазяїн, напудивши, відступав. Собаки ще довго супроводжували гостя. Нарешті їх гавкіт затихав у далині.

Але й серед ведмедів бувають нахаби. Однієї ночі, не зважаючи на шалений гавкіт та Ларіонову стрілянину, Михайло Потапович товкся в кущах біля пасіки, ніяк не хотів утікати, навпаки проривався вперед, чого не бажали ні собаки, ні господарі. Танас появився біля Ларіона з японським карабіном в руках. Тріщало галуззя під ногами великого звіра. Танас вистрелив. Звір ревнув, стрибнув і впав. Коли чоловіки наблизились, собаки додавлювали ведмедя, вчепившись йому в горло.

– Якби я достеменно знав, – вичитував обурено Ларіон, – що ти зумисне знищив звіра, то сказав би, геть з тайги. Таким як ти тут не місце. Через таких нелюдів на Карпатах перевівся звір. Поглянь, убита самка. Вона привела з собою маля, і ще років десять водила б потомство. Тільки звідки тобі селюкові знати, куди в тайзі стріляти. При пересторозі пали краще в небо, там, по крайній мірі, нікого й нічого не підстрелиш. Хоча дурень і в макітрі макогона зламає, а твоя куля в чистому небі серед ночі стріне найменшого птаха.

Уже спокійно бубонів – роздумував:

– Таким і серед людей … Забив звіра, знищить людину також. Все може понищити Антихрист проклятий. Отут закопаємо. Маля доглядатимемо, якщо потрібно, то баба з соски годуватиме З собаками помириться, знайдуть консенсус, не те що люди, яким тільки вбивати б.

Наступних два дні працювали особливо напружено. Поспішали з викачкою меду. Вчасно впорались. Приїхав трактор з пустою тарою. Заготівельник не наглядав за роботою вантажників, не давав вказівок. Вони добре знали свою роботу, крім того їх чекало заохочення у вигляді меду розведеного навпіл з горілкою вищого сорту. Заготівельник походжав по ледь помітній стежині байдужо дивлячись на красу гір вдалині.. Швидким кроком приближалась до нього Марічка.. Глянувши на пишні жіночі груди, які мало не розривали вишиту сорочку, заговорив речитативом:

– Люблю українську природу, гарячий борщ, холодну воду і повну пазуху …

Не договорив до кінця, бо Марічка уже обминала його. Він проворно обняв її ззаду. Величезні лапи накрили те, чим жінки зваблюють чоловіків. Марічка запручалась, обізвала його жеребцем, бугаєм, кобелем та іншими поганими словами, та чоловік не сердився лише шепотів на вушко:

– Ти ж моє сонечко, моя ластівочко, моє серденько, красуне премила.. Тобі поганенько тут одненькій.

Ще, певне, довго розпікав би джигун жінку, якби дужі руки не схопили одна за шиворіт друга за штани, не підняли вгору, не пожбурили в малинник.

– Ти чого? – Оправдовувався заготовач перед Танасом. – Я ж пожартував.

– Я також. – Відповів той. – Якби не на жарт, то взяв би за товсті ноженята і бив би он об той стовбур, поки грішне тіло не відлетіло б.

Заготівельник повірив що сталося б саме так, тому вирішив зберегти свою плоть саме зараз. Про завтра не думав, бо добре себе знав, що чистосердне бажання дотриматись хоч і собі даного слова недосяжне.

Сьогодні кидаєш пити чи курити або наркоту, а завтра знову починаєш

Танас ніби жартома ляснув заготовача по шиї. Той хоч і підставив руки, всеодно проорав глицю носом. Такі прийоми застосовував до інших сам, тепер самому потрібно стерпіти, тому нічого не сказав. Він підхопився, побіг до трактора і сидів у кабіні, поки вантажники закінчували роботу та вгощалися. Дуже хотілося підігнати їх, але там робила щось та горила. Підніметься сварка, чим вона закінчиться добре відомо. Цей кат з нами трьома справиться. Знаємо ми ці жарти, та ще й тракторист і вантажники можуть не постояти за мене.

– Да, тоді, – думав дід Танас, – не задумуючись віддав би життя за жінку. Відчував у ній частину самого себе, частку Карпатських гір, бачив зграйку Танасовичів, які бігали за матір’ю, а найменше чомусь обов’язково замурзане, держалось за мамину спідницю.

Чому я про все це повинен розповідати судді? – Зринула думка у сивій голові, – цій байдужій до всього жінці з кобилячою мордою. Не дано людині знати, – під риторичну мову громадського обвинувача роздумував підсудний, – яка її доля, хоч все циганське плем’я на вуха постав. Не знатиме вона ніколи, якими дорогами ходить доля, звідки підкрадаються нещастя обіруч з бідою.

Багато чого не знав і Танас. Не відав він того, що після пасіки Марічка відвідала жіночого лікаря, яка раз на тиждень приймала в медпункті рудника. Лікар оглянула її і сказала:

– Така квітуча жінка як ви може народити від шести до шістнадцяти дітей, а то і більше.

– Йой, йой, пані, – заплакала Марічка, – огляньте краще, зробіть аналізи та дайте якогось лікарства. Лікарка здивовано глянула на пацієнтку, яка хлипала неначе безнадійно хвора, хоча мала б радіти, ретельніше оглянула та опитала жінку і звеліла прийти за результатами аналізів на наступному тижні.

– Тільки переконана, – завірила лікар, – результати будуть якнайкращі, бо такі здорові у цьому відношенні жінки стрічаються рідко.

Лікар сказала правду. Не маючи віри, Марічка заметалась по області. Побувала у районній, поїхала в обласну лікарню, відвідала шамана, знайшла знамениту в цім краї знахарку, яка лікувала і травами, і словом. Скрізь однакова відповідь:

– Десятикратно годна в мами.

Почала вчащати до церкви, жодної служби не пропускала. Ревно просила Бога, але вже не за себе, а за Танаса. Бог і чорт вели боротьбу за Марійчину душу, бо навіть коли молилась в голові невідв’язно дзвеніли слова підпилої знахарки. Після того як знахарка ощупала Марічку, криво усміхнулась і прорекла:

– Чого ти до мене приперлась? Хіба ти не відчуваєш, що тобі потрібна не знахарка, а добрий жеребчик, а то й два.

Нечистий перемагав як і всі останні тисячоліття.

Коли повернулися з пасіки, зустрів земляка. Той бідкався:

– Уже три роки хворію і з кожним роком сильніше. Ще недавно вибивав гопака на сцені будинку культури рудника. Якраз там працював. Тепер дихати важко, задихаюсь, хоча нічого не болить. Зароблені здоров’ям гроші швидко розійшлися, позаяк привикли жити розкішно. До хорошого швидко привикаєш.. Добре що жінка місцева, шишкуємо і гроші капають. Цього року не знаю як викручуватись. У мене зовсім духу не вистачає, баба там не потягне. Мені хоч трохи б твого здоров’я. Поїхали, брате, з нами. Не покаєшся. Гроші розділимо навпіл. Матимеш тисяч п’ять – шість за якихось півтора місяці. Уговорив, хоч не довго переконував.

Розмашистим чоловічим кроком з рушницею в руках та речовим мішком за плечима попереду крокувала Марфа.. Ланцюжок замикала дівчинка років дванадцяти з напівпустим рюкзаком на спині. Уже відстав розчервонілий Дмитро.

– Ідіть вчотирьох, я прийду пізніше. Дорогу знаю. – Зупинився, присів, неначе витратив усі сили на сказане. Марфа змахнула сльозу Обізвався синок:

– Не плач, мать, нічого з ним не станеться, попрацює і зможе вернутися. На майбутній рік я зможу збивати шишку. Він не піде. Це зараз не знаю чому вони з дідом настояли.

– Далеко йти? – Запитав Танас.

– Верстов сім – Загула купа волосся ніби підфарбованого в брудно – сірий колір. Он за тією сопкою.

Танас ніяк не міг пристосуватися до темпу ходьби. Він привик ходити по лісу швидко, а тут старе і мале, ніяк не поспішиш. Нога за ногою добралися до вершини сопки. Марфа оголосила перекур. Мала обняла сидячу матір за талію і миттєво заснула. Коли настала пора рухатись дальше, Марфа майже з плачем заторсала малу. Дитя поставлене на ноги мимоволі опускалось на килим з голок, стараючись згорнутись калачиком та продовжити сон.

– Не муч дитину, – ніяково буркнув Танас, поклав біля Марфи інструмент подібний до дерев’яного молота тільки значно більшого, посадив дитину на коркоші. Мала лупнула очима, обняла Танаса за голову, закрила йому одне око. Той рученяти не забрав лише блаженно усміхнувся.

– Пішли. – Наказав голосом який не терпить заперечень.

– Волосата голова давала вказівки:

– Сильно по стовбуру не гати, бо дерево покалічиш. Два рази не бий, багато шишок впаде. Білці і птахові взимку не буде що їсти, і так їх грабимо.

За кілька годин Танас навчився правильно стукати. Дід майже не збирав шишку, все дивився на чоловіка і старався зрозуміти, як можна так швидко навчатися. Він в такт ударів помахував головою, одобраючи кожен з них. Дмитрів тесть чекав Танасової помилки, та так і недочекався. Він нагнувся до шишки і контролював удари слухом. Неначе в танці підходив Танас до височенного кедра. Удар по стовбуру – падають кедрові шишки. Дмитрова сім’я збирає їх, зносить в засіки прибудови до зимівника.

– Якщо так дальше піде, – радіє Дмитро, – то зберемо горіха в два рази більше ніж торік. Добрий урожай, якраз для такого роботящого чоловіка як оцей вуйко.

А Танас помахує важелезним “молотом” неначе дитячою іграшкою. Пар валить з – під розстебнутого ватника та роса капотить з розпашілого обличчя.

– Дядьку Танасе, трохи відпочиньте, а то не встигаємо зібрати набите.

– А ви піднатужтесь. – Відповідає хлопцю Танас, продовжуючи мірно постукувати по стовбурах.

Першим упав на коліна Дмитро. Поки що вони лише поболювали а не напухли. Дмитро прив’язав на коліна рукави від старого ватника. Тепер йому стало легше повзати під кедрами. Скоро маленька стала присідати, під вечір оперлась на одно коліно. На другий день і в малої, і в діда появилось чи то взуття, чи то одяг.

– Щитки не гірші ніж у канадського хокеїста, – жартував старий, – тепер при такій екіпіровці перемога за нами.

Танас вертав додому ще до глибокого снігу. Набив стільки шишки, аби за тиждень позбирали. Та не це основне. Не причина й те, що нікуди складати. Шишку можна держати на лютому морозі, вона не попортиться. Підвела Марфа. Бідкався колись Дмитро, мовляв, жінку і то рік не пригортав, відчуваю, вона бажає, а мені не хочеться, вірніше сказати, не можеться. Але Танас на інтимну фразу не звернув уваги, лише зауважив:

– То ваш клопіт. Тут я допомогти не можу.

Спали на нарах покотом. Після важкої роботи на свіжому повітрі настояному на хвої та ситної вечері Танас вмощувався на нарах якомога зручніше і миттєво засинав богатирським сном. Серед ночі проснувся Танас від того, хтось розстебнув штани. Крайня плоть часто не підвладна голові, тому вона ще більше виструнчилась. Вона диктує несказанно велику насолоду та ще й якщо зі стогоном на неї насувається жінка. Танасу стало не до роздумів. Ще крізь сон чув Танас, що його обнімають, але подумав на малу і тільки усміхнувся. Марфа осідлала чужого чоловіка.

О, що вона тільки не виробляла, поки впала знеможено аж за дочку.

– Бач, не витримала, – подумав Танас, – а мені стидно буде глянути дітям, Дмитру та дідові у вічі. Вранці їду додому, бо це може стати тільки початком. Що як Марічка ось так? Природа, а її дуже важко опиратися.

В селищі міського типу, де жили Танас з Марічкою, не мали звички обгороджувати двори. Іде скотина широкою вулицею, почухмариться об ріг хати і, прогнана пастухом, біжить дальше. Танасу таке подвір’я не до смаку, але потрібно показати, що ти народився і виріс серед місцевих жителів, перейняв їх звичаї. Танас підійшов не до дверей, а до вікна своєї хати. Він хотів пожартувати, закричати нічним лісовим птахом, приміром сичем. Високий зріст дозволив зазирнути в хату поверх фіранки.

І треба ж такому статися. Марічка борсалася в обіймах якогось чоловіка, правда не дуже активно. Той помаленьку підводив її до ліжка і щось нашіптував, бо губи у нього ворушилися. Побачене кинуло Танаса на ганок. Сінні двері злетіли з петель від удару ногою, хатні розсипалися на дошки. В наступну мить невідомий вилетів разом з друзками віконної рами надвір.

Танас важко дихав, ходячи по хаті. Він вилив на непритомну Марічку половину відра води, але та не опритомніла. Так з відром у руці вийшов на ганок. Чоловік, який щойно веселився біля молодиці, зі стогоном на карачках перетинав вулицю.

– Чого це я вийшов? – Запитав сам себе чоловік і ніяк не міг пригадати. Лише коли глянув на відро, пішов до колонки. Чи час, чи нова порція холодної води очумали Марічку. Не переставав кровоточити її ніс, нудота підійшла до горла, ніяк не хотів закриватися рот.

– А я любив тебе більше життя! – Почула Марічка охриплий пригнічений голос.

Тільки тепер блискавкою пронеслась думка:

– Найважливіше для люблячих – вірність. Це для тих, хто найбільшу насолоду знаходить в ліжку, вірність не обов’язкова. Якщо інший чи інша не отримає очікуваного задоволення, бігом кидає партнера, коли повезе, то знайде ще більшу дозу задоволення. Для них розрив – просте припинення полових актів з даною особою. Таке “ горе” швидко забувається. Скоро, може в цей самий вечір відшукаються спраглі без “кохання.” Як на курорті, емоційне розвантаження.

– Я тебе також з дитинства люблю. Але на біса така любов, коли діток немає. – Взявшись за щелепу відповіла Марічка.

– Зрадників убивають! – Прохрипів Танас.

– Навіть коли б що трапилось, всеодно я тобі не зрадила б. Просто мали б дитя. Любили б удвох.

– Невже ти не розумієш, що така дитина не моя, лише твоя. Якби женився на тобі з малюком, була б зовсім інша справа. Знали б не моя кров. З ним поводилися б по – особливому. Старалися б, щоб перемогла любов до нього та виховання, а не кров. З крові брали б лише краще. І то це – також дуже ризикована справа. А що як дитина не вдасться? Тоді про щастя навіть не мрій. Терпи сімейне горе. Не кайся, знав на що йшов. Тільки в кіно відбувається все ладком, а в житті мало навіть порядних не те що щасливих людей. Глянь на сім’ї з прийомними дітьми. Там здебільшого або батьки, або діти нещасні. В подібних сім’ях щастя може існувати тільки в ідеалі, вважай на папері. Як на мене, то усиновити можуть тільки багаті, женитися на жінці з дитям може всякий. Добре, якщо не шпинятимуть, мовляв, женився на жінці з байстрюком

– Ти у лікарів консультувалась? ? Після довгого мовчання запитав Танас.

– Так, і неодноразово. Всі в один голос твердять, що я можу родити не один раз. Те саме стверджує шаман та знахарка.

Гаразд, нехай причина у мені. То чого чесно не сказати, не порадитись? Може підлічився б, а то зразу ж курвити. Мені ти не можеш закинути, мовляв, бігає по чужих, а я що гірша.

– Та й правда, – думає Марічка, – чому не поговорити відверто. Він же не чужа людина. Тепер може кинути.

Після бійки обоє помудрішали. Танас відчував себе винуватим. Мабуть потрібно було здержатись, не бити жінку. Розібратись. Як і у всього живого потяг до продовження роду. Все таки потяг до розмноження. Такими нас Бог сотворив. Марічці стало ясним зовсім інше.

– В чоловікові причаївся звір готовий кинутися кожної миті не тільки на чужого але й на неї. Його не потрібно ні будити, ні дражнити, бо розірве кожного хто заступить дорогу.

Слово за словом крізь стиснуті зуби Танасове та Маріччине життя ввійшло в старе русло. (Ще не такі гріхи прощаються, коли вони поодинокі ). Тепер прибавилась Танасові ще одна турбота. Він регулярно відвідував лікарів, знахарів і всіх тих, котрі давали надію на дитину.

Минали роки а з ними танула надія. Марічка зробилась страшенною занудою, на Танаса частенько глипала ханжа, тому що мета життя не збулася. Відчувалась духовна пустота. Релігійна віра була не настільки сильною, щоб Марічка сказала:

– Як Бог дав, так воно й має бути.

Партія з комсомолом своїх вірувань не прищепили, націоналізм з його вірою у свій народ не прижився. Натомість з все більшою швидкістю покотилось приборкування Танаса. Марічка почала потихеньку пиляти як і всяка незадоволена жінка. Спочатку легенько подразнювала нервові закінчення, не колупалась в душі, тому що боялась розбудити в чоловікові звіра. Чоловік відмовчувався як всякий винуватий. Мовчання чи нерозбірливе буркотіння заохочувало жінку брати тупіший лобзик і випилювати собі нового Танаса. Любов витискалась злобою, яка накопичувалась, здавалось, у всьому тілі. Одно людське почуття замінювалось протилежним. Дійшло до того, що доторкнись одне до одного, виникне відраза. Жінчина мова насторожувала, дратувала. Танас відшукував в ній щось проти себе, завжди заперечував. Десятки років Марічка брала верх в сімейних баталіях. Спочатку тільки натякала на Органи Безпеки, згодом, вирячивши очі закричала:

– Ти мене доведеш, піду і заявлю:

Погроза занозою засіла в Танасовій голові. Багато чого міг простити Танас тільки не зраду.

– Дурна баба. – Дико глипаючи на жінку, кожен раз думав, – вона не може зрозуміти, що видасть не мене, а всю Україну, наші Карпати, наші ідеї. Хоча як подумати, то в основному від зради найбільше страждали організації, війська, навіть цілі народи. Наші ідеї житимуть до тих пір, поки не збудуться. Тоді вже народ вирішить добре воно чи ні. Згадав мудрі слова вуйка Гаврила. Він так і говорив:

– Народ вирішить проблему самостійності.

Дальше поніс якусь галіматю, мовляв, може в наш час статися, що буде самостійними та незалежною тільки мала частка населення, приміром верхи чи багаті. Народ тільки не баба. Не допущу такого поки живий. Чому б її не підтримувати мене! Немає своїх дітей, ну то й що, передала б нашу ідею комусь із чужих. Взяв би нашу ідею, став би нам за рідного. Он Дмитрів Тиміш зацікавився Обіцяв, коли виросте, поїхати жити і боротися в Україні. Така думка вартніша жіночої невірності, де розвівся тай по всьому. Моє геройство, на думку одних, чи злочин проти власного народу, за переконаннями інших, зараз не прощається. Вони зникнуть тільки разом зі мною в могилі.

Щоб якось дожити віку, мусив чоловік стелитися перед жінкою. Вважав служінням ідеї хоч і своєрідним подвигом. Відчував що жінка взяла його під каблучок та все сильніше натискає. Весь час старався звідти вибратись, але після все міцнішого ляпаса вертався назад. І цього разу спроба вислизнути не вдалась. Баба Марічка стрибнула на Танаса немов рись хвора на сказ, загнала пазурі прямо в душу.

– Іду і заявлю! – Викрикнула тай рушила до дверей. Вона тільки глянула в налиті кров’ю Танасові очі, зразу ж все зрозуміла.

– Пропала. Прийми, Боже, мою грішну душу.

– Величезний Танасів кулак садонув під дих. Він витяг з шухляди Жорине шило і загнав його в голову аж вперлося воно в протилежний бік черепа. Ні кровиночки не потекло, тільки капля крові вказувала на прокол. Танас витер її, накрив невеличку плямку сивими косами.

Здавалось, сильніша ідея перемогла, бо вхопила слабшу у вигляді Танаса і потягла на Україну досуджувати відкритим судом на місці злочину. Хоча про перемогу судити ранувато. Достеменно невідомо, де коли яка ідея підніметься як Фенікс з попелу. Тоді не одна людська істота заплаче кривавими сльозами.

Знову як особливо небезпечному злочинцеві, Танасові виділили окреме купе у вагоні для перевезення в’язнів із загратованим ззовні вікном. Через десяток діб цілодобового руху вагон зупинився в Москві. Пасажирам вистачало часу на роздуми будь вони професорами чи зеками. Танас часто згадував Гаврила. Казав мудрий вуйко, що навіть найбагатша країна має розвиватися на користь свого народу. Нехай та користь буде мізерною, малою, але на користь. Тоді відпадає необхідність націоналізму у вузькому значенні цього слова. В тім то й заковика, що націоналісту хочеться бачити свій народ забезпеченим як подобає людині. На думку агітаторів націоналізм дає більше можливостей зберегти блага наші нам будуть вони матеріальні чи духовні.

Правда, виникають проблеми, які повинні вирішуватись тільки окремою нацією. Які саме не казав.

Певне нація має винищувати власних паразитів, які прикидаються слугами народу чи держави.

Вони і тільки вони дають можливість розбазарювати народне добро, розпалюють ворожнечу, заводять у кабалу власний народ. В першу чергу багатіють вони, а народ перетворюють на жебрака. Якщо подумати, то яка може бути національна незгода. У всіх куточках Забайкалля побував, ніхто не дорікнув, що ти українець, не натякнув на національні риси. Ніхто ні мене, ні мій народ не паплюжив по крайній мірі при мені. Воно то так, але я стикався з такими як сам, робочим людом. У злодіїв чи можновладців між собою також не існує національного питання. Хіба мало при владі було і є людей різних національностей? Поляк і єврей, українець і росіянин, всіх не перелічити є і при владі, і в банді. Та тільки верхам вигідна національна ворожнеча, в потрібний момент вони її роздмухують, вони натравлюють один народ на інші, бо без народу вони не можуть обійтися при втіленні своїх намірів. Сам можновладець власними руками не побудує хату, не зможе він пост займати і бути будівельником. Задумав він війну, в ній приймають участь мільйони. По моєму так, зійшлися б маршали з фельдмаршалами тай воювали б, народ не чіпали б. А в моєму випадку натравили на нас велику частину багатьох народів та ще й велику частину українського. Правильно говорив Штеф’юк:

Більшовики натравили одну частину народу на іншу, тому це – уже не націоналізм.

Що і говорити, завжди ділили і ділитимуть, бо якби люди одностайно пішли за Христом, то існувало б на землі уже пару тисяч років боже царство, якби за Леніним, то побудували б комунізм.

Прості люди не ділять лише називають розумником або дурнем, хто що заслужив, їм націоналізм ні до чого.

Пригадались правдиві Гаврилові слова:

– Візьми Забайкалля. Землі багато, вона може утримати в десятки разів більше населення ніж зараз є.

Коли я поселився, то захотілося взяти кусок землі, бо який українець без огороду. Землемір полінувався спускатися з сопки натомість сказав:

– Отам біля струмка візьмеш скільки тобі треба.

Здавалось би, не захищає тамтешній люд свою територію від чужинця. Який там може бути націоналізм. Всяк живи, хто хоче. Під землею запасів тьма – тьмуща: хоч залізної руди, хоч руд різних металів, мінерали, вугілля, є все чого тільки найвибагливіша душа бажає. Основне населення мало. Привільно там буряту з його Будою та отарами, росіянину, корейцю чи нашому брату. Гаврило мав рацію що до простору, що до привілля. Сьогодні навіть чеченці вільним племенем кочують по краю, не визнаючи ніяких законів окрім своєї кровної помсти. Лише зараз зрозумів Танас сказане багато років тому вуйком Гаврилом.

– В який же націоналізм вірю я? – Думає Танас. – Мій не подібний до інших. Скоріше євреїв можна назвати націоналістами, тому що вони ще в біблійні часи знищили кілька племен, щоб забрати їх землю. Те ж саме роблять і зараз. Взагалі, народ у народу на протязі тисячоліть старався відібрати територію. Скажімо, Шікельгрубер хотів завоювати землі, народи перетворити в німецьких рабів, які мають жити тільки по мірі необхідності німцям. Штати і то мають свої інтереси у всіх куточках світу. Також попахує націоналізмом. Я ж не хочу чужих країв, але бажаю бачити свій край і народ вільним, ні від кого незалежним, самостійним. Оце і є основа мого націоналізму.

Танас опустив віконну раму. І насолоджувався рідним прикарпатським повітрям.

Потяг зупинився в місті. Танас закрив вікно. Його ще не зіпсований слух вловив якийсь шурхіт у товщі вагонної стінки під вікном. Після неймовірних зусиль Танас тримав у руці те що колись було електродом – двійкою. Він поколупався кусочком дроту у вусі, про щось подумав, загинаючи кінець. Робота не складна. В молоді роки згинав пальцями однієї руки п’ятака. Знову засунув у вухо дротину і зі всієї сили вдарив по загнутому кінцеві.

На гуркіт падаючого тіла зазирнув вартовий. Звістка про самогубство покотилась без зайвої затримки по інстанції. Потяг сховався вдалині, поспішаючи наздогнати графік.

Ще деякий час ящик з тілом знаходився на пероні. Згодом його прибрали.

Яка доля може чекати уже мертвого ворожого бійця? Величезний цвинтар розділений як саме місто на квартали хронометрував при вході людське життя. Так…так… так… Одна, дві, три секунди канули у вічність.

Танаса не супроводжувала процесія, не грала музика траурні мелодії, не молився на кожному перехресті доріг ні православний, ні греко – католицький піп. Його просто привезли в закритій машині на кладовище і скинули в траншею вириту екскаватором. Він же й загорнув могилу. У невеличкий горбочок застромили залізну табличку з написом №;10000000.

Ворон ворону око не виклює:

Подумає кожен телеглядач; коли мова йде про зняття недоторканності.

Людина яка видає ідею правильна?

Людина, яка видає ідею. Правильна Вона чи хибна для свого час часу перевіряється плином все того ж таки часу (утям) . Чи наскільки поглинула вона розум людський.

Фашизм – зелена гілка націоналізму. І соціалізм хоч він народися тільки на папері а комунізм заховався за горизонтом і не визирнув звілтіл

Ну скажіть мені ради всього святого чим погана ідея комунізму, де всім по потребі і кожному по труду. При Божому царстві взагалі не потрібно працювати. Націоналізм ставить одну націю вище над іншою.