Мільйонна могила

На що Бабій тільки буркнув:

– Нічого, рано чи пізно він буде тут. – Уже чітким голосом скомандував. – За роботу. Такого не спіймаєте. Нічого даремно сили тратити. Після відповідної підготовки сплануємо операцію по його затриманню. Капітану Щербакову залишитись!

Офіцер перестав складати папери в теку., приготувався записувати.

– Не для запису. – Гаркнув Бабій. – На явку не повідомляти.

– То її знешкодять, скоріше всього уб’ють.

– Нехай, Хуторянка працювала не за ідею. Отримані гроші відробила. Вона – відпрацьований матеріал. В іншому місці працювати вона не здатна. Безпека – то її власна справа. Не думається, що йдучи на такий небезпечний заробіток, Хуторянка не подбала про безпеку. Нам, можливо, ще одного бандита спіймає.

Тим часом Танас сидів у розвалинах, чекаючи на одяг. Люди ледачі істоти від природи. Чи то буде прекрасний газон (Обійти його означає зробити пару лишніх кроків ), чи завали всеодно людина старається пройти навпростець. Вона по – варварському знищить красу, або оживить руїни. Танас спостерігав. Пройшла жінка, згодом високий худий чоловік.

– Штани впору, – подумав, – піджак куций. – У нього плечі шириною з мою шию, тай ноги як у багатої китаянки минулих століть. Такий черевик налізе мені хіба що на великий палець. А переодітись потрібно, бо по одежі мене можуть пізнати, опис одежі обов’язково повідомлять кому слід. Ще кількох людей пропустив Танас. Нарешті появився вдалині дебелий старий. Він пірнув у завали, лише голова мелькала іноді над купами битої цегли. За ним на невеличкій відстані поспішала жінка. Старалася не відставати, аби не так боятися. Все таки захист.

Зустрів Танас чоловіка за рогом майже зруйнованого будинку. Хоч місто знаходилося далеко від фронту, але люди придумали літаки, щоб скоротити відстань. Жінка через якісь пару хвилин завернула за ту саму руїну, та не побачила попереду імовірного захисника. Вона набожно перехрестилась і майже побігла дальше.

Танас переодягся. Залишив лише піджак, тому що невідомий був дуже тельбухатий і його одежина легко могла одітися на Танасів піджак. А два піджаки влітку – підозріло.

– Ось іще одна безневинна жертва. – Тупо подумалось Танасові. – Не розрахував, сильно вдарив. Все таки хвилююся.

На сторонні думки часу не вистачало. Під ногами стелилися кілометри небезпечної дороги. Через кілька днів вечором, після переходу умовної лінії фронту, спіймав коня. Тварина ще не здичавіла. Певне привикла до людини, тому далася в руки. Так що Танас рухався круглу добу, вдень ішов пішки, ведучи в поводу коня, вночі дрімав на нім. Ще коли йшов до фронту, кидав до рота кусочки хліба та овочі з чоловікової рогозяної корзини, після фронту хліб закінчився. Виручав підніжний корм.

Нарешті досягли хутора, де Танаса пов’язали. Круком кружляв навколо самотньої садиби, весь час звужуючи кола.

Пильно вдивлявся в довкілля.

– Тут має бути засада, але де ж вона. – Думав. – Спостерігав круглу добу. Засідку не знайшов.

Ще на підході відпустив коня. За скотиною не жалкував, бо користі з неї мало. Танас не впевнений, що більше їхав ніж ішов, скоріше навпаки. Жаль ставало сухоребру конячину, яка під його вагою похитувалась, тому і не їхав верхи. Кінь виручав лише вночі

Тихесенько приблизився серед ночі до тильного вікна хутірської хати, відчинив його. На заваді стали грати. Величезним зусиллям прогнув прути, упершись ногою в один, відтягуючи руками другий. Забряжчали кільця на гратах, та Танас стояв уже на кухні готовий діяти. Стояв довго, непорушно. Навіть обережна мишка почала знову прогризати дірку в підлозі. Прислуховувався і обдумував свої дії. В кімнаті хтось похропував, інший сопів, пахло самогоном.

– Чорти принесли цього бахура на погибель. – Подумав Танас. Він уважно розгледівся навкруг. Помітив лампу на столику, засвітив її від лампадки під образом. На ліжку спали дві жінки. План не підходив. Господиня проснулась, коли Танас зав’язував підняту вверх сорочку господининої подруги. Рука господині ковзнула під подушку. Танас встиг вхопити руку, але постріл прогримів. Куля знайшла жертву. Вона не відчула болю, бо Танас оглушив її сонною, щоб жінка нічого не бачила. Уже непритомною зав’язував сорочку на голові. Якби не постріл, побула б на кухні, от і вся пригода. Танас крутонув руку зі зброєю, долонею другої вдарив господиню в лоба. Голова неприродно відхилилась назад. З рота полилася кров. Якби не бильце ліжка, то голова потягла б все тіло додолу.

Танас витяг зброю з – під подушки, перевірив набої, поставив на запобіжник Все робив механічно, бо голову займала думка:

– А міг би передбачити зброю під подушкою. Всі так роблять, коли лягають спати з нечистою совістю. Знайшла легку смерть, а то я її посолив би, як мене солили. Вона мені дещо розповіла б. Він зі злості змахнув подушки з ліжка.

– Спокійно, Танасе, злість поганий порадник. – Маминими словами заспокоював сам себе. – Он між матрацами щось є, тому що верхній трохи видувся. – Здогадався.

Танас, розв’язав капшучок, висипав вміст на ліжко. Поряд з разками коралового намиста заблищали золоті каблучки з маленькими камінчиками. Танас взяв одну і підніс до лампи. Крива посмішка появилась на його обличчі.

– Та це ж копійчані. – Подумав. Він їх пізнав, бо колись таку самісіньку купував у місті для своєї Марічки. Тоді його добре нагріли. Видали позолочене за золото, а скло за діамант.

Тепер він досвідчений, може відрізнити скло від діаманту. Для певності зламав одну із каблучок, під позолотою справжнісінький метал. Оглянув усі сімнадцять. Жодного справжнього камінчика, одні скельця. Появились веселі вогники в очах, та невеселі думки зароїлись в голові.

– Господи, невже оце добро коштує шістнадцять життів. Тепер ясно, чому не виставлено засідки. Справжні камені осіли в чиїхось кишенях. Хоч не хоч всеодно одержувач попрацював на ворога.

Якби він міг прочитати Бабієві та Моргунові думки, то привидівся б Бабіїв заводчик та Моргунове поле, став з палацом над ним.

Не пояснив Осип’юк, чи не хотів, чи сам не знав, що саме в ім’я цього ведеться боротьба. Просто, прийде новий господар, нехай навіть замаскований під державу. Воля народу, його самостійність – далеке майбутнє, якщо не утопія. Така думка промелькнула в Танасовій голові, та затрималась там недовго, бо погляд упав на два трупи. Вид мертвих людей викликав нове міркування.

– Мабуть закономірність така, поки одного покараєш, гине двоє безневинних. Боже, скільки люду страждає від цих воєн!

Танас пожбурив каблучки у мертве обличчя господині. Подумав, може друга жінка тільки поранена. ЇЇ слід винести. Провів рукою по її обличчю, вона уже захолола. Помітив свічку, взяв її і розрізав навпіл. Запалені половинки прилив на ліжку та в шафи. Ще раз роззирнувся. Сльозами скочувався розтоплений віск зі свічок. В добрий час вони горіли б у згорнутих руках. Танас задув лампу, полив керосин біля свічок, через те саме вікно залишив оселю. У дворі загавкав собака. Потім гавкіт перейшов у жахливе виття.

– Не опечеться, – подумав Танас, – його буда далеко від будівель.

З цією думкою перемахнув хлопець латинки, якими дбайлива господиня обнесла свій огород, і подався до дороги.

Уже далеченько відійшов від хутора, коли позаду затупотів і тихенько призивно заіржав кінь. Він догнав Танаса, перш за все обстежив кишені, нічого там крім криці не знайшов, незадоволено форкнув, відстав на крок. Дві живі істоти рухались по курному пустинному шляху.

Зупинявся Танас, ставав і кінь, пряв вухами, прислухався чи не чигає на них небезпека. Кінь зрідка пофоркував ніби дорікав Танасові:

– Чого ти стараєшся мене покинути. За час подорожі ми здружилися. Кусочок хліба ти ділив навпіл, хоч траву не скубав як я. Овес шморгав ти, хоча кругом гойдалось ціле поле. Я з великим задоволенням брав його з твоїх рук. Не лишай мене! Можливо я потраплю до рук поганої людини. Я тобі вірно служитиму, ми одне одного пестетимо.

І неначе в доказ кінь наближався та старався потертися об Танасове плече чи покласти на нього голову. Невдовзі в тій стороні звідкіля йшов Танас почервоніло небо. Горів хутір.

Хлопець зі своїм товаришем – конем добралися до Танасового села. Танас ще з дитинства втямив значення прислів’я: не знаючи броду, не лізь у воду. Ним і десятками інших прислів'їв керувався все життя, бо що може бути мудрішим, хто може дати ліпшу пораду. Особливо в такий непевний час. Він не пішов до криївки, бо там може чекати засада. Не наближався до свого двору. А якщо там чатує снайпер?

– Гори покриті кучерявим лісом, – думав він, – прихищають не тільки мене, але й ворога. Не один я умію стріляти і слухати ліс. Таємно, здається ніхто не бачив, обійшов село горами., лісом. Постукався у крайню хатину між горами над потічком. Навіть при місяці стало видно, як заблищали Марійчині очі, коли та виглянула у віконце, щоб побачити хто там стукає.

Танас поставив коня у стаєнку. Місячне світло латками падало на стіни та долівку. Тут уже кілька років не припинали коней, тому стаєнку не доглядали. Вона валилася. Гонтовий дах пропускав і світло, і дощ. Танас кинув коневі трави. Далеко в горах завив

вовк. Ледь чутно обізвався другий. Марічка вибігла з хатини і спостерігала щасливими очима за Танасом.

– Спатиму тут, – ніяковіючи сказав хлопець, – боюсь вовки коня роздеруть. Клята війна. Люди не їх, одне одного вбивають не дивлячись на гріх. Хоча важко винищувати, однак ухитряються, бо розум мають. Убивають на воді і під нею, в повітрі і з нього, найчастіше на землі. Повсюди бродить смерть. Здається, дав Бог розум людині тільки для того, щоб вона примудрилась убивати.

Марічку не цікавили високі матерії. Вона кілька разів принесла сіна зі стіжка, кинула його в куток.

– Заходь, Танасе, до хати повечеряєш.

– Ні, спершу винеси яку – небудь батькову одежину. Помиюсь, перевдягнусь. Здається вошей набрався.

– Йой, Танасику, уже давно нічого немає. Дрантиву на голки, шпильки поміняли, дещо жебракам подали, краще ще з матусею продали.

Їв Танас з небаченим апетитом, хоча чарку відсунув.

– Тепер треба мати абсолютно тверезу голову, якщо не хочеш її втратити. – Говорив він, проковтуючи майже не прожовану їжу. Миску картоплі та салат впорав швидко. Зникло пів буханця хліба. З відразою поглянув на узвар із сухофруктів і промимрив:

– Певне, напився його на все життя.

На запитливий погляд дівчини нічого не відповів. Сказав просто:

– Не хочу, дай краще водиці.

Після вечері попрохав:

– А все таки дай мені той плащ, який в сінцях висить. Сама з хати не виходь. Я до потічка, митимусь.

Через віконце Марічка бачила як Танас шкріб голову, мало не вириваючи волосся. Потім він скинув одяг і з остервенінням почав натирати крупним піском тіло. Тер до тих пір, поки тіло загоріле до поясу і біле нижче не стало однаково темним. Склав одежу, накинув плаща, подався до стайні.

Чутко дрімав Танас, по – звіриному. Якби в лісі, то чув би шурхіт падаючого листу, ходу найобережнішого звіра. Відкрились перекошені двері.

Скрип, здавалось, рознісся по всіх горах. Танас вхопився за маузера, чомусь подумав не про небезпеку, а про те що в умілих руках ця зброя дуже грізна, не потрібно й автомата.

Зайшла Марічка. Ласкою юркнула під плаща. Вона гаряче обняла хлопця, горнучись до коханого все міцніше і міцніше.

– Не хочу тебе скривдити.

– Чим, Танасику?

– Мене можуть вбити. Залишишся е… солом’яною вдовою. – Після невеличкої паузи вголос роздумував хлопець. – Е ні, не вийде ні в кого мене вколошкати. Руки короткі. Але рано чи пізно прийдеться втікати в якусь Америку чи Австралію.

– Та я за тобою, Танасику, хоч на край світу!

Дальше стало не до слів, не до роздумів. Лише коли Марічка заснула, блаженно посміхаючись, на Танасові руці, чоловік вдарився у роздуми.

– В інших починається любов зі знайомства з гарною дівчиною з явним наміром покохатися, побратися, бо пора настала. А тут жаль перевернув душу, започаткувавши це велике почуття.

Марійчин батько Юрко – добрий тихий чоловік жив небагато. Він не порав землю, тому що землі не було. З молодих літ ходив на заробітки. Де тільки не носила його заробітчанська доля. На зиму завжди вертався додому до неньки в хатину над потічком. Одного року приїхав не тільки з невеличкою сумою в кишені але й з маленькою красунею. Весною, коли на Чорній Тисі стоїть висока вода, подався на сплав. Проковтнула свавільна річка Юрка, щоб стати ще чорнішою.

Поплакала, потужила красуня, та нічого не вдієш. Прийшов час, родила Марічку, пішла невдовзі працювати в школу прибиральницею. Було багато залицяльників, тому хотілося прекрасного тіла, що саме розцвіло, ті кликали заміж, та не дала лебедина любов. Не кинулась з висоти на скали, вирішила принести себе в жертву, не виходячи заміж та присвятивши життя дочці.

Взимку на Василя прийшов у школу учень також Василь. Він усівся на своє місце біля уже жарко натопленої грубки. Поклав голову на руки. Щось забулькотіло в нього в горлі. Він пару раз бекнув і зафонтанував. Добряче стругонув, бо дорослі умовляли гарно закусити кожну випиту чарку. Їм навіть на думку не спадало що не отравлений організм навіть при багатій їжі, великій кількості закуски не сприймає багато алкоголю. Вони думали лише про похмілля, а тут вагомий повід, у Васильовича син Василь та ще й Бог дав свято дав Василя. Вася вискочив надвір вхопити свіжого повітря.

У класі різко запахло. Хто приходив, шпурляв сумку з книгами та інші шкільні речі на парту і поспішав у коридор.

Появився Василів товариш товстий розовощокий Петро.

– А я урок не дочитав, – сварливо викрикнув він. – А тут ця вонь не дає.

– Ти завше починаєш і не кінчаєш. – Захіхікали в коридорі.

На очі йому потрапила Марічка.

– Прибери – приступив Петро до дівчини, – твоя мати прибиральниця, ти маєш винести.

– Не буду, він нагидив, то нехай прибирає своє добро.

– Прибери, сказав тобі! – Та хвать дівчину за косу.

Танас саме обмітав ноги від снігу на ганку. Почуте його розізлило. Кілька стрибків, і він вхопив Петра за шиворіт. Друга рука взяла за штани. Танас заніс Петра в клас, поставив біля калюжі і запитав:

– Прибереш чи я тобою витру? Твій товариш нагидив, ти маєш швиденько вимити, щоб йому менше попало.

З тих пір Марічка вдячно частіше ніж завжди позирала на хлопця. Помітила мускули навіть на обличчі не тільки на тілі. Високий ставний юнак дедалі більше подобався їй. Зникли царевичі й королевичі, їх місце заняв юнак. Подорожуючі благородні рицарі подалися за гори в незвідані краї, як їм і належало.

Затишніше відчувала себе дівчина, коли десь поряд знаходився Танас.

Пізніше спокій огортав дівчину, якщо Танас був хоч у селі. Зате появилась тривога за хлопця, якщо довго його не бачила. Тоді смуток огортав дівоче серце. Зрозуміла дівчина що закохалась, раз тільки він став таким рідним, тільки його вважала своїм.

Тоді Танас уваги не звернув на Марічку, коли ставив на місце нахабного Петра, але звернув увагу на вдячні тернові очі під чорними бровами, які перелякано дивились на нього.

– Не чіпай його, Танасику, хай йому біс. Сама приберу.

Ожив Петро, почувши такі слова, та Танас боляче штовхнув його ногою і спокійно мовив:

– Що обіцяв, те зроблю. Ти ж мене знаєш.

Марічка заховалась за дверима.

– Зовсім як наша мама. – Подумав Танас. – Та вважає, мовляв, батько знає що робить. Так воно і має бути.

Запали хлопцю в душу ті тернини. Кому не гляне в очі Танас, подумає:

– Таки в Марічки кращі.

З роками крім очей звідкілясь взявся гарний дівочий стан і всі інші жіночі принади. Піднялася, відкинулася назад невеличка голівка з довгими товстими косами. Здавалось, то коси відтягують голівку, задирають носика і показують обличчя. Подивіться, люди, яка я вродлива. Безтурботність, красу з гордістю виражало її личко.

Довго не насолоджувався Танас райським життям. Ідеї спрутом оповили людей, висмоктуючи життя. Люди діяли.

Ніби ніхто не бачив Танаса у Марічки, але вечором з’явився знайомий оунівець. Оунівець появився з ночі безшумно неначе примара. Він докладно розпитував про Танасові пригоди, починаючи з передодня початку подорожі на Рівенщену. Знайомий уважно слухав і питав, питав та перепитував. За кожним запитанням тяглася тінь недовіри. Говорили під горою, присівши під стіжком сіна.

Темнота так густо накрила гори, ліс, село, що світло з далеких віконець здавалося плямами.

Чутке Танасове вухо вловило вартового на горі в кущах.

– Скажіть вартовому нехай вдруге на посту не шумить.

– Котрому?

– Тому, котрий на горі в кущах.

Нітрохи не здивувався оунівець, попередили з ким матиме справу.

Танаса також не образив, навіть не здивував явний допит, розумів, йдеться про життя людей, цілої організації. Сліпа довіра іноді згубна.

Поглянувши на людину, вірніше на її подобу під стогом, оунівець подумав:

– Не дарма рекомендували в разі, якщо з Духом буде все гаразд, не виникне ніякої підозри, доручити справу Грицюка саме йому. Провід узнав, що Теля пов’язали. Не відомо як він вирвався. Бачили як помстився. Невідомо, чи розповів він про організацію, якщо розповів, то що саме. Перейменували його на всяк випадок в Духа. Воно й справедливо. Сам з гір, дихає горами, його життя з горами. Ніхто не може представляти гори краще за нього.

Він – дух гір, він виражатиме їх помсту. У цьому парубійкові щось є, коли перша справа така серйозна. Досвідченому і то не всякому по – зубах. Вірно сказано, довіряй своєму. В даному випадку надія на свіже око, якому набагато краще видно.

Трохи помовчали чи під впливом Танасових пригод, чи кожен думаючи про своє. – Знаєте, брате Танасе, у нашому проводі відбувається щось подібне до ваших пригод.

Почалось з вас, тепер я розумію, чи з того, що отруїлися грибами дев’ятеро людей. І це – хлопці, які збирають їх з раннього дитинства, вірніше, як тільки сп’ялися на ноги. Прийшли ми вечором у криївку, провели бесіду, поставили завдання і швиденько назад, хоча й запрошували залишитись. Наша людина, яка була зі мною, відговорила мене затриматись. Через кілька днів перевірили, чому не виконуються наші вказівки. Не було кому розповісти, що саме скоїлось. У перекинутій тарілці знайшли залишки грибів. Дали хлопці залишки грибів собаці, а він не захотів їсти як тільки понюхав. Втекла розумна тварина. Спіймали іншого. Цей також понюхав і не їсть. Прийшлось нагодувати насильно. Менш ніж за годину здох. Що через несвіжість жарених грибів засумнівались, бо знали напевне, грибна отрута не може так швидко подіяти. Доповідають, апостол проходив поблизу, кілометрів за сім. Про криївку він знав, міг зробити крюк кілометрів п’ятнадцять.

Це нас насторожило. Наші працюють роками. Здається всі перевірені ділом. Ще раз таємно пройшлися по всіх, нічого нового не виявили. Правда, є у нас один Грицюк. Що вам про нього сказати? Працює також довгенько при тому добросовісно, навіть не

просто на совість, зверх добросовісно.

Читати літературу любиш? – Після Танасового заперечливого похитування головою, продовжив, – в усякому випадку про Овода з Корчагіним знаєш. Він є і тим, і другим. –На жаль Танас не знав обох в чому чесно признався. – О…е…е…Такий він якийсь праведний, ідейний у нашому ділі, тому кличку отримав – Апостол. Батьки його звідціля, сам він народився і до армії жив в селі в Оренбуржжі. Не захотів служити Сталіну, прийшов до нас. Ось Апостолу не вдається промацати нутрощі, що само собою підозріло. Хотіли через батьків, та війна закинула їх на Далекий Схід чи в Сибір. Туди не поїдеш. Допитувала Апостола наша людина. Вона дійшла висновку, таки жив він у тому селі. Дали Грицюку завдання ліквідувати одного чекіста, то він з усмішкою його пристрелив. Ззаду, у тім’ячко. Той, певне, нічого не відчув. Смерть наступила моментально. Заманили Апостола у пастку. Хотіли наші хлопці переодягнені у вояків Совіцької Армії взяти його на допит. Куди там. Він як звірюга накинувся на них. Зламав одному пальці, другому вивихнув руку, третьому пошкодив ногу, четвертого так трахнув об землю, що й зараз головою не покрутить. Чотири чоловіки не могли спеленати одного, мабуть тому що ми його пожаліли, наказали не покалічити, не те що вбити. Добре що без зброї був, а то наробив би ще більшого лиха. В цей же день прийшов до нас і про все доповів як оце ти. Таке вміння ще більше насторожило нас, але, як вияснилось, за кілька кілометрів бігав до райцентру, аби стати самбістом. Ще тоді він, бачиш, мріяв достойно служити своєму народу, тому просив учити його бойовому самбо. Отакий наш Апостол – мексиканець. Отож, займись ним, Танасе, це – твоє завдання. Він тебе не знає. Прикинься простачком, може що вивідаєш. Тільки будь дуже обережним.

Чи то від втоми, чи від довіри спала напруга, Танас відчував себе розковано, вільно, готовим до подальших дій.

– Так, так, видно міцний горішок Грицюк, – тихо водночас твердо сказав Танас, – та ми його розгриземо, як сказав Петро. – Видно найшла коса на камінь. Тільки каменем буде Танас. – Подумав оунівець і продовжив розповідь про Грицюка.

– Недавно він підстрелив нашого вояка. Отак як оце ми Апостол говорив з нашим зв’язківцем, в кущах заховався наш чоловік. Не хотілося показувати його Апостолу.

– Ти сам прийшов? – Питає Апостол.

– Так, так. – Відказує зв’язківець

Раптом ні з сього, ні з того стрельнув у згусток темноти в кущеві. Попав гад, роздробив кістку. Прийшлось відняти руку. Нам же доповів, що стріляв у звіра чи людину яка підслуховувала. Знову ми пошились в дурні, самі себе звинувачуємо.

– Мені потрібно з ним походити, необхідно поближче до нього придивитися. – Попрохав Танас.

– Влаштуємо – Почулася відповідь. – Завтра вночі підете в наш загін у гори. Звідси півтора десятка кілометрів. Він із завданням, ти ще з одним вояком провідниками. Одного його ми нікуди не пускаємо. Він багато знає, тому ми стараємось залишити його без зв’язку, якщо він з красними. Пильнуй Танасе!

Марічка знову примостилась під боком у Танаса. Ще трохи поблискотіли щастям її очі, потім вона повернулась на бік, обнявши Танаса, і в його обіймах заснула.

Згодом, коли впаде роса на трави, візьме Танас її на руки, щоб бува не замочила ніг і віднесе до хати. А вона розморена сном щасливо посміхнеться, відчувши блаженний затишок. Що ще потрібно людині!

Танас не спав. По – перше, на білий світ не показувався цілий день. Мав час виспатися. Лежав, дрімав ночами ось уже неділю. По – друге, уже зараз мозок працював над завданням. Стріляє на звук.

Так влучати треба вміти. У нього Танаса на таке вміння пішли роки.

Почалося все з розповіді вуйка Гаврила.

– Йо й, йой, як влучно там мисливці стріляють. – Розповідав він. – Ви тільки уявіть собі, що на вершині кедра, а він нітрохи не нижчий смереки, бігає білочка, цокоче, клопочеться, відшукує шишки з добірним насінням. А тут мисливець зі спеціально натасканою собакою. Пес чує звірка, гавкає, спинається на стовбур дерева, де білка господарює. Чудо природи відчуває себе в безпеці, але цікавить його хто там внизу будить лісову тишу. Білка визирає з – за стовбура чи товстої гілки. Лясне постріл

яснеР?острілЌ

Куля з дрібнокаліберного ствола обов’язково попаде в район ока. Так уміють стріляти всі мисливці. Міша один на всю округу влучав на слух. Десь в кущах шелесне кабан. Міша з японського карабіна бабах, звіра поранено, а до підранка собака приведе.

Танас уважно слухав і думав: – Чим я гірший того Міші, він не пам’ятає, коли вперше вистрелив чи став на лижі, бо малим був. Я також не старий. Немає карабіна чи дрібнокаліберки, зате є наган і кільканадцять ящиків набоїв. Дідо ще в Громадянську війну десь доп'яв. Дарма що деякі з набоїв не стріляють. Їх просушити тай можна повторно заряжати. Батько тільки радів з Танасової задумки влаштувати в печері тир: мужчина росте, продовжувач козацького роду, якому буде не страшним жоден сусід будь то прибалт зарозумілий поляк, угорець, москаль чи турок. Мати з її життєдайним початком трохи незадоволено побурчала тай перестала. Руйнація перемогла творення.

Танас взявся у вільний час облаштовувати тир. Стріляти по мішенях не було необхідності. Карта і так пробивалась у п’яти місцях, чотири по вуглах, п’яте посередині. Коли почув Гаврилову розповідь, перехотілося діставати нову колоду, взявся вчитись стріляти не звук. Відповідно облаштував тир. З молодих смерічок зробив П – подібну невисоку споруду. Кінці стійок вкопав глибоко у жорств’яну підлогу печери. Посередині споруди прикріпив бляшану поличку. Через верх споруди перекинув товсту нитку з прив’язаним камінцем на кінці. Другий кінець нитки протягнув та прип’яв до колика на виході з печери. Варто було натиснути ногою нитку, як вона піднімала камінець. Відпустив її, камінець падає на бляшану поличку, гримить.

Тільки перший раз почуєш напрямок виникнення звуку, потім його спотворить відлуння.

– Звук то є, а як в нього влучити? – Думає хлопець.

Та ще й батьки прийшли подивитись, чи не покалічиться бува.

– Хіба таке можливо, стріляти по тарахтінню – попадати в камінчик? – Питала, сумнівалась мати. За що батько назвав її Хомою Невіруючим. Батько дав кілька порад. Мати переконалась, що сам себе ніяк не підстрелиш, така біда може статися, коли стрільців багато. Батько додав:

– Щоб я тут нікого не бачив, навіть братів, інакше заберу нагана, стрілятимеш з рогатки. Зі зброєю не жартуй. З цього нагана, певне, також не одного вбито.

Батьки дали остаточний дозвіл, обнявшись, пішли додому.

Танас сам на сам залишився з своєрідною мішенню. Спочатку нічого не получалося як не старався Танас. Уже й кинути готов був, та не дав сміх вуйка Гаврила. Він любив повторювати:

– Молодець проти овець, проти баранця сам як вівця. Чув на вулиці всіх б’єш, а ти себе зумій перемогти. У цьому вся загвіздка. Побореш себе – перемагатимеш таких як сам. Вони десь на світі є, мало але є. Та й взагалі, люба справа вимагає мозолів чи на руках, чи на ногах, чи навіть на сідниці. Твій мозоль на пальці. Коли натреш перший мозоль, тоді можеш кидати, якщо нічого не получається. Та я впевнений, тебе чекає неабиякий успіх. Танас затикав вуха ватою, закривав очі брилем, годинами стріляв. Мозоль на пальці ну ніяк не появлявся.

Уже й удосконалив мішень. За каменем припасував ще одну смужку бляхи, щоб знати, куди попадають кулі. Нарешті вийшло. Подивився на смугу, а в ній дві пробоїни зовсім поряд з камінцем. Дві маленькі дірки перетворилися у величезне щастя, в гордість собою. Затримався того вечора в печері, ще стріляв, дуже хотілося влучити, та нічого не виходило. Зате ‘ молоко ‘ його більше не засмучувало. Коли вернувся додому, сів вечеряти, губи так і норовили поповзти до вух. Мати довідалась в чім річ, скрушно похитала головою:

– Раденький що дурненький, рано чи пізно прийдеться стріляти в людину.

– Не буду. – вперто заперечив Танас.

З тих пір на довше затримувався Танас у печері. Щось манило його туди. Дома дозволяли, особливо восени, коли вечори довгі, смеркає рано. Є коли уроки приготувати і в печеру збігати. Танас давно змінив нитки на сукані з клоччя тоненькі мотузки. Через деякий час виготовив ще дві мішені, бо на каменях часто рвалися мотузки. Два роки майже щоденно гримало в печері. Тепер Танас збирав валуни завбільшки з людську голову, кулі трощили їх. Кілька влучних пострілів, камінь припертий до стінки печери дробився на куски. Все рідше і рідше стрілець не влучав. Прийшов час, коли всі кулі лягали в ціль.

Батько влаштував справжній екзамен. Він сам ставав на мотузки, відіславши сина в сторону. Тепер Танас не знав, яка з мішеней подасть звук. Але результат – той самий, камені потрощено. Був би тренувався ще, та на превеликий жаль набої кінчалися.

– А як же навчився стріляти той Апостол? Мабуть його в школі КДБ в спеціально обладнаному тирі добре підготовлені інструктори навчали, тому на уміння стріляти на звук йому не прийшлось тратити більше двох років. – Подумав.

– Ідіть за вуйком Тодором слід в слід. – На початку походу попрохав Танас. – Мені наказано прикривати вас ззаду. З тилу найчастіше нападають, якщо це – не засідка.

Перед Танасом крокувала міцно збита людина років тридцяти а то й молодша. Місяць викотився на небо ще тоді, коли рушили в дорогу. Тепер він піднявся по хмаринах неначе по східцях вище. Місячні промені не пробивали листяне шатро, та стежинка, якщо вона була, виднілася. Поблискували калюжі. Апостол їх обходив або переступав.

– Як можна навчитись так ходити? – подумав Танас. – У мене чоботи в болоті, воно мабуть і на спині, ба, навіть на крисах капелюха. А цей крокує як заведений. Мої ноги відчувають, що більша частина дороги пройдена. У нього сил має бути вдосталь, бо рівно дихає, не засапався як Тодор. Апостол крокує собі ніби пританцьовує.

Зупинились, порадились.

– Хутір обійдемо верхньою стежкою, щоб собака не гвалтував. – Настояв Танас. На розвилці притримав бійця. Апостол сам вибрав потрібну стежку.

– Певне, вивчив цю місцевість по карті. Він же тут не бував. – Знову примітив Танас.

Дальше стежина зміїлась по поляні порослій травою. Апостол пішов поряд з Танасом. У тому місці, де стежина пірнала у кущі, Апостол підсковзнувся, гупнув о землю ногою, зламав галузку але втримався на ногах. В долині загавкав собака і затих.

Танас доповідав, коли добралися до місця:

– Маємо результати. Цей чоловік уміє по лісу ходити.

Я старався і то три рази під ногами хруснуло. Апостол лише двічі подав знак, що він іде. То я ж з дитинства вчився ходити по лісу безшумно, а він – степовик. Міська людина за раз відмахала таку відстань по наших горах з такою швидкістю, що у мене самого не раз спирало дух, йому хоч би що. Не задихається, не потіє. Сам неначе випадково пощупав. Без тренування та ще й у хорошого спеца так не ходять.

– Все це – побічне, ще не – доказ. – Заперечив Сокіл. – Можеш говорити сміло, я його відправив в інший загін. Ніхто не почує.

– Майте терпіння вислухати до кінця. Певне, будуть і докази. Ідемо біля лісового броду, обходимо Орчиків хутір верхньою стежкою. Отут наш Апостол почав слідити. На поляні наступив на кротовину, зламав гілку та так гупнув, що на хуторі загавкав пес. Той собака комусь сказав, що по верхній стежці пройшли. Гадаю, завтра вранці хтось відшукуватиме знайомі сліди.

А ви, брате Танасе, правду говорили вчора. Не хтілося та й нагайної потреби не було тебе будити, тому ви не знаєте останьої новини. Таку розумну до того ж молоду голову як ваша потрібно по можливості берегти і гарно доглядати. Встигли ми до ранку до тієї поляни. Сидимо в кущах, чекаємо. Десь аж перед обідом привела пані Стася на поляну прогулюватись здоровенного вірного пса, хоча він вночі не на прив’язі. Сама любується краєвидами. Пояснила_ що заради них прийшла на поляну. І правда, краса там така, що можна повірити. Не її слова, ні, гори переконують.