Чаша

Вітер розгорнув книжку й почав гратися її сторінками, аж поки не зупинився на перших рядках третього розділу.

 
                               Де є початок, де кінець – Вам скаже, мабуть, і дитина.
                                                        А золота де середина —
                                                        Не кожен визначить мудрець.
                       Ніщо початком є всього, Кінець – то все вже означає, Лиш середина «є» і «має»,
                                                      Вона життя й лиш мить його.
                         Хто хоче відповідь знайти, В серці чиїм вогонь палає, Той відшука її, спізнає,
                                                              Та має довгий шлях пройти…
 

Максим згорнув книгу.

З моря віяв прохолодний вітерець, зеленувато-сині хвилі одна за одною накочувалися на берег, перемішуючи пісок і гальку. Разом з ними на серце набігав смуток. Після позавчорашньої сварки зі Світланою Максим уже не радів ані морю, ані сонцю.

Сварка була якоюсь дивною, нелогічною. Вони вже досить давно зустрічалися і добре знали одне одного. Світлана була юристом, двоюрідною сестрою колишнього Максимового сусіда по кімнаті в гуртожитку, який уже закінчив навчання і зараз проходив інтернатуру. Власне, й познайомилися вони на якійсь спільній вечірці.

Того дня, коли хлопець знайшов книжку, яку зараз тримав у руках, Світлана прийшла витягти його в кіно. Побачивши, як Максим щось захоплено читає, вона без тіні здивування, обнявши його, сказала:

– Слухай, Максе, поки ти тут читаєш у чотирьох стінах, на вулиці така чудова погода…

– Тут я з тобою, Свєтік, цілком і повністю погоджуюся.

Дівчина відійшла до вікна, замріяно подивилася на вулицю і зітхнула.

– Я справді повинен це прочитати і не можу піти з тобою сьогодні в кіно. Давай завтра?

– Завтра – понеділок, робота, а післязавтра – вівторок і знову якісь турботи, а там – відпрацювання, стажування, – голос Світлани задзвенів на високих нотах.

– Тоді давай через тиждень?

– Як завжди, Максе, – наступного разу…

– Але ж бажання не можуть завжди збігатися з можливостями, – намагався філософськи зауважити хлопець.

– Так-так, останнім часом мої бажання не збігаються з твоїми, – зовсім не філософськи обірвала його Світлана. – Залишайся зі своєю книжкою, а я й сама сходжу в кіно.

Вона вибігла з кімнати, грюкнувши дверима. Максим хотів її наздогнати, але в холі комендант гуртожитку зупинила хлопця, повідомивши, що йому телефонує шеф з інституту.

– Свєт, чекай…

– Бувай, – долинуло з вулиці.

«Що за день?!» – подумав Максим, беручи слухавку.

– Дякую, Ніно Григорівно… Алло, слухаю, Станіславе Станіславовичу…

Максим зітхнув, проганяючи неприємні спогади. Він приїхав на узбережжя дві години тому й чекав на автобус у селище Гірське. Зараз, мружачись від сонця, юнак дивився на дійство, що відбувалося неподалік, поблизу скелі, що чимось нагадувала вовка, який виє, задерши пащу.

Хлопець підвівся. Зібрав речі до рюкзака та попрямував туди.

Поблизу скелі прилаштувався мікроавтобус, а на її вершині кріпили страховку. Троє чоловіків одягали спорядження. Невеличкий в'юнкий дядько закликав у гучномовець: