Синій зошит

Аркуші днів світящих

«Чому твої пісні такі короткі? – спитали якось птицю. – Чи тобі бракує дихання?»

«В мене дуже багато пісень, і я хотіла б донести всі».

Аварська приказка.

Сей світ – сліпе лоша: куди поведеш – туди й піде.

Світован.

Золотий мед віку

У книг, як і в людей, свої долі, свої дороги, свої мандри в читацькому світі. Три попередні книги – «Многії літа. Благії літа», «Вічник», «Світован» – були прихильно прийняті читачем. І не тільки своїм, українським. Можливо, тому, що в них найменше книжності. Адже справдешня книга – це окремий від автора світ, що розчиняється у світі великому. А письменники – «яко ті блаженні, що ганяються за мрією і обнімають тіні». Бо ми тільки олівчики в руках головного Писаря…

Приходить час, і починаєш розуміти, що лише Природа може творити нову природу.

Так казав Андрій Ворон, чоловік великого вродженого обдарування, підсиленого світотворчим вишколом і терпінням серця. Його називали «незнищенним стариком», карпатським Сократом, Вічником і Світованом. Може, тому що за сто літ він світ перейшов уздовж і впоперек, торуючи дорогу до самого себе.

Планида водила його до білого волоса світами. Довелося, як кресалу об трут, обтертися об різні народи, аби від кожного потягнути по нитці – «на вишиття своєї, родимої сорочки».

Світован. А може, це слово від того, що на дорогах світу він світив собі та іншим? У цьому, власне, й корінь його простої й рятівної науки: шукати врадування, вилущати з соломи нашої юдолі зерно радості і передавати це словом. Бо всі головні слова – або поклик, або розрада.

І головним його покликом було – ставати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути. Наповнювати собою порожнечу в собі. І заповнювати порожнечу світу собою. А розрада – в найпростішому: відчувати, що ти живий! І яким би світ не був, не треба забувати, що він – Божий.

Те, що спізнав за сто літ, – залишив нам, заклав до стільників бездонного вулика мудрості. Золотий мед віку.

Ці крихти одкровень, спостережень, зауваг і мудрих приписів, «кристали днів світящих», як любив він казати, і склали книгу «Синій зошит». Те, що не ввійшло ні до Заповітів, ні до Сповіді на перевалі духу, ні до Штудій під небесним шатром.

Відхиляючи всяке знахарство, Андрій Ворон відносив себе до «братства трав’яного, ягідного, деревного, вільного і миротворного». Знав і любив дерева та людей. Саджав сади для радості бджіл і птиць.

Його запитували:

«Як ви гадаєте: птиці щасливі, коли співають?»

«Може… Але щасливіші ми, коли слухаємо їх спів. Для щастя потрібен слух. Осібний слух, аби його вчувати і приймати».

Мовлено про птиць. Але ж для людини, мабуть, ще важливіше – вчувати і приймати голос мудрої любові.

Бо всі ми голодні любов’ю. Нестачею її для себе і невмінням дати її іншим. А книга, либонь, і є тим хлібом, що почасти цей голод тамує.

Так казав той чоловік, що добрим словом брав за руку і вів за собою.

«Бо слово – то Божа рука».

Мирослав Дочинець.

Те, що нас оберігає

Я не златоуст. І тим більше – не письмовець. Та я знаю, що люди більше вірять написаному, ніж почутому. Через те й розподіляю свій віковий прожиток на гуртовий пожиток. Як та криниця, що всім дає пиття. Сам я не пишу, додержуючись засад нашого Вчителя, проте радо відкриваю свої надбання тому, котрий, як видиться мені, з легкої руки пустить се у світ, знайде йому оправу слова. І може, прийде година – і пилюга, якої я наївся на довгих дорогах земної ходи, обернеться на золотий порох досвідчення. І ляже на папір одкровеннями душевного звіту.

І прислужиться, як і я служив світови, рукою і мислю.

Маю час. Увесь огром мого знаття і незнаття, усі комори мудрощів і храмина стягненого духу кільчаться, як дуб у жолуді, у двох словах блаженної пам’яти мого діда: «Маю час». Йому казали: «Поспішай, чоловіче, – скоро вечір…», або «завтра дощ…», або «буде голод чи война…» А він одказував шелестом губ: «Маю час». Усі бігли, хапалися за роботу чи за клопіт, чи за новину, чи за якісь добра, хапалися… хляли й одступали. А він тягся неквапом десь іззаду – і встигав. І збирав на голому. І сіяв на твердому. Бо він «мав час». Другі вже бігли за другим, хапалися за нову годину, за нову журу— а дідо мій держався часу. Пускав час поперед себе. І йшов за ним, як за плугом, ведучи одну борозну, а не двоє-троє нараз – і встигав. І діставав своє. І мав тілько, кілько належиться мати. Бо мав головне – час.

«Маю час», – промовляв я вслід за дідом щоразу, коли доба насідала зі своїми шаленими темпами, примушуючи приймати хапливі рішення.

«Маю час», – безкровно шелестів я дідовими губами, коли в мене забирали все дотла… Ті, що забирали, давно вже десь ізслизли, і зотліли їхні добра, а я – в часі і з часом.

«Маю час», – кажу я, обходячи давно приготовлений гріб. Бо те, що я направду мав і маю свого на сьому світі, – мій час. І поспішати нам із ним нема куди. З ним і в ньому – я дома всюди і завсігди.

Спитай себе. Рабин із Біробіджана, якому я лікував хребет, розказував: «Коли мені було двадцять літ, умер батько. Вмираючи, він сказав: «Я відкрив тобі двері, далі йди сам». Я позбувся наставника, який рівняв мені путь у житті. Тогди я уявив себе ним, ніби мені п’ятдесят років, і подивився на себе з висоти чужого віку і досвіду. І запитував себе, як чинити в тому чи иншому випадку. І знаходив рішення, які боявся прийняти сам. У сорок літ уявляв себе шістдесятилітнім, а в шістдесят – столітнім. Життя моє спростилося, позбулося зайвини, набуло цілости. Я перестав боятися помилок і страхів невідомости. Бо чого можна боятися в сто літ?! Я зробився молодий тілом і мудрий духом. Бо спостиг: хитрість життя в тому, аби вмерти молодим, але щоб се сталося якомога пізніше».

Онучці моєї сестри, аби заплутати її в просьбах, говорили: «Се буде завтра». Завтра купимо тобі цукрового когутика, завтра підемо на базар до Мукачева, завтра буде празник… Щодня раненько вона пробуджалася і радісно викрикувала: «Настало завтра!» І чекала обіцяної маленької радости. Слово «завтра» мало для неї чарівне звучання. Доки не з’явився я. Не просто і не скоро мені вдалося притлумити гіркоту ошуканого дитячого чекання. І притулити чари до слова «нині». Найліпший день – нині. Се празник, який завсігди з тобою. І не варт його відкладати на завтра…

Мені довелося (діти слухають очима) витягти зі скрині мереживо її бабки і пояснити, що се – її життя, її дні. Нині, завтра і завжди. Дні, зіткані мудро і красиво.

Я – горянин. І характерність моя – горянська. Характерність простору і висоти: все, що виджу і скільки виджу, – моє. Се помогло мені вижити в чужому світі лісів, долин, степів і морів. Нашого на сій землі тілько, кілько ми забагнемо. Кілько можемо понести і принести до нашого останнього земного наділу під тином вічности.

«Розум – не головне», – казав мені один розумний чоловік. Із часом я серцем збагнув його примовку. По правді, розум може бути холодний і хибний, а от серце треба мати розумне.

Вір у те, що говориш, – і тобі теж віритимуть.

Вітай, плекай свої маленькі перемоги. Помітиш, що їх буде більше, якщо будеш за них дякувати, примовляючи: «Я дістаю більше, ніж очікую».

Дуже важливо для власної цілісности – дозволяти й иншим зокола бути собою.

Любити – з сього все починається. І цим звершується. Любити себе, любити людей, любити життя, любити Бога.

Кожен день відкриє щось нове, радісне й цікаве, якщо будеш його стрічати й проводжати з думкою: «Сьогодні чудесний день, а завтра буде ще ліпший».

Почувайся повсюдно і завжди в безпеці. Любов до себе і до Бога оберігає тебе.

Їж рибу – і пливтимеш довго. І запливеш далеко.

Не поривайся врятувати весь світ. Передусім рятуй одну голову – свою.

Ти господар своїх слів доти, поки їх не виповів. А коли виповів – то вже вони твої господарі. Міркуй добре!

Шаную тих, котрі завжди і на все мають свою відповідь. Коротку і однозначну. Може, вона не завжди вірна, не така глибока й мудра, зате – своя. То люди ясного взору. Не затуманеного помисливістю душі, болісними сумнівами і чужими віяннями. Таким людям простіше і легше живеться. І тим, хто біля них, – також.

Хоча іноді погляди й міняються, то є звична річ. Звісно, людина – не зяблик, що лише одну пісню знає.

Чомусь люди люблять поразницьку приповідку: «Добре там, де нас немає». Вір у те, що добре там, де ти є, – і так воно й буде.

А ще люди гадають, що «судити» – від слова «судьба». Мовляв, хтось чи щось судить нас чи, вірніше, – судить нам. І коли щось не виходить, ми кажемо: «Не судилося». Такий у нас забобонний розсудок.

Чиніть, як зранені звірі: зализуйте рани. Великі й малі. Не залишайте їх кровоточити й гнити. Зализуйте рани душі, обходячи й вириваючи з серця жала кривди, як тернини.

Тернини зловорожого світу.

Нива душі і Дім душі

Щастя приходить і відходить, як сонячна година. А радість – її добувати треба. Вона як насінина, яку належить зрощувати, поливати, полоти, леліяти. Се – безнастанна робота на Ниві душі.

Головна наша земна праця.

Любов має чотири барви, чотири сходини, чотири зрілости. Спершу – увага, потім – вибір, відтак – досягнення,і нарешті, – служіння. Тими ступенями зросту ми піднімаємося від захоплення, через любування, сласність, кохання, – до Любови.

До головного свого Дому душі.

Виходь із самотности на люди. Будь із людьми і серед людей. Але залишай серце в чистоті й недоторканности небесної самоти.

Бо й Батько наш там самотній, і тим благий та досконалий.

Німецький офіцер у колимському таборі повідав мені про свого вчителя – здається, його звали Бюхер. Той чоловік досліджував «роботу і ритм» і дійшов такого висліду: що більше праця сповнена гармонійної ритмічности, тим більше результативна і продуктивна. Така робота, якого б роду вона не була, досягає схожости з музикою. Иншим словом – творча праця, що, крім усього, приносить задоволення й радість працівникові та користувачу. Я це й сам відчував на собі, а тут ще й дістав потвердження вчених людей. Добра і гарна робота не лише добре годує нас, але й живить душу.

Згадаймо, що й Бог наш був теслею.

Кожна людина тобі – «своя». І кожна для тебе є на своєму місці, якщоти – на своєму. З сього починається прийняття людності і світу.

Себто – людяність.

Все, що ми робимо корисного, є збереженням сущого. Подяка за те, що дісталося нам від наших попередників. Вищий вияв збереження – творення. Коли береш «для себе», а вертаєш – «від себе». Одна рука бере – друга віддає.

Без того немає повноти радости тривку.

«Отже, Бог – се остання надія?» – запитав мене, пригадується, один каторжанин після довгої нічної бесіди «по душам».

«Не остання, а єдина», – одказав я.

З надією, що й він до сього дійде, як дійшов я.

Приймай і розгрібай клопоти малою мірою. Себто починай із найбільших і найскладніших. І тоді цілі грона дрібних самі відпадатимуть. Думай не про волосся, а про голову.

Коли голова порятована, то й волосся ціле.

Ми, українці, любимо збирати гроші «про чорний день». І таки наближаємо його, відмовляючи собі у вигодах життя, в здоровому житлі, добрій їді, відпочинку. І часто потім тих «стиснутих» грошей не вистачає, аби порятувати себе на старості.

То чи не ліпше витрачати гроші на себе, а не на ліки?!