Варан

– Так.

– До світанку зависнуть.

Стало тихо. Потріскувала олія в каганці.

– А чому ти одразу не пішов до начальника варти? Не сказав, що бачив?

– Не бачив нічого… Хтось на когось напав. Оце і все.

– Треба було піти хоча б із цим.

– Треба було, треба було!.. – Варан ударив кулаками по колінах. – А тобі що?

– А що коли в них спільники лишилися, – не зважаючи на його прикрий тон, сказала Ніла. – Ти казав, ще був хлопець. А він хоч куди дівся?

– Не знаю.

Знову стало тихо.

– Нікуди не ходи, – по-діловому серйозно звеліла Ніла. – Сиди тут. Хоч Туга й підступна, але своїх не дасть скривдити. Сиди тут, а я дізнаюсь, – вона незграбно вилізла з гамака. На ній були все та ж сорочка й усе ті ж штани з самоцвітами, Варан мимохідь подумав, як незручно в них спати.

– Куди ти підеш?

– Не сирота, слава Імператору, – Ніла жорстко усміхнулась. – До кого треба, до того й піду… А ти носа надвір не показуй!

І недбало зібравши волосся, почалапала вгору по гвинтових сходах.

* * *

Варан заснув на світанку, і снились йому крилами. Уві сні він тицявся лицем у жорстке біле пір'я, а прокинувшись, виявив, що на щоці відбилася гамакова сітка і що Журба з Тугою нетерпляче кружляють по гроту – бажають снідати.

Він нагодував змійсих і вперше почистив, увесь при цьому вимокнувши й закалявшись. Потім узявся за сачок для виловлювання випорожнень; як на зло, саме в цей час нагодилася Ніла.

На ній була спідниця до п'ят і блуза з короткими, за модою горні, рукавами. Гладенька висока зачіска робила наїзницю на змійсах старшою, величнішою і суворішою. Варан навіть розгубився – казати до неї, як і перше, «ти»? Чи все-таки «ви»?

– Значить, так, – сказала Ніла, всідаючись на край кам'яної приступки. – Ті, котрих грабували, залишилися живі – це ти їх, між іншим, урятував – і подали князеві скаргу. Начальник варти посилив сторожу і навісив повітряні патрулі. Після того як патруль зняв з човна двох підозрілих зі зброєю, прочесали весь острів і схопили п'ятдесят шість людей. П'ятнадцятьох сьогодні звільнять. Решту вже повісили.

– Що?!

– Закон сезону. – Ніла провела по обличчю рукою, наче прибираючи павутиння. – Якщо князь не зупинить грабежі – в міжсезоння всі будуть голодні: і піддонці, і горні також. Є два особливо тяжкі злочини: грабіж і фальшування імператорських грошей. Потім іде шахрайство, але це вже не так страшно, за нього принаймні не засуджують… Що ти так збліднув? Гарна новина: того парубка, чорнявого, який на тебе навів, схопили й стратили разом з рештою. Тобі нічого не загрожує, можеш залишатись, можеш іти…

Вона відвернулася. Нараз Варан побачив, що вона ладна заплакати. Ледве стримується. Смертельно втомилася. І чомусь ображена.

– Ніл о, – він підійшов ближче. – Дякую…

– Ти можеш іти. Ніхто тебе не тримає.

– Чому ти мене женеш? Чи… мене що, звільнено після вчорашнього?

– Ні, тебе не звільнено.

– То чому?

Вона розридалася. Він стояв поряд, прагнучи її обійняти – і не зважуючись. Він був брудний і мокрий наскрізь. А вона була чиста і строга, попри сльози і шмарклі.

Справжня горні.

* * *

Печера то тягнулась тунелем, то ширилася, то роздвоювалась, а то розкидала навсібіч десятки щупалець, вузьких, іноді непрохідних. Деякі гроти були світлі – туди пробивалось крізь воду сонячне проміння. Інші – напівтемні, а в двох чи трьох панував такий морок, що доводилось цілком спускатися на змійсих.

– Вони бачать у темряві?

– Вони знають дорогу…

Варан їхав на Журбі. Вона була покірлива, мов дровиняка, за командою «вперед» поспішала вперед. За командою «стій» негайно зупинялась. За командою «пірнай» занурювалась без вагань.

– Це тому, що вона працювала в шахтах. Адже там ще хитріші коридори, там у щілини просякати треба. А Туга – та в відкритому морі гуляла, їй печери не подобаються. Ну й характер, звісно, паскудний.

– А ти бувала в шахтах?

– Овва! Я там, можна сказати, виросла… Знаєш, там є такі повітряні кишені, де людина може жити навіть у сезон. Темно, холодно, але повітря досить, і їжі також, і води, коли її зі сталактитів злизувати. Був там один, так він залізні заготовки цупив і потім крамарям продавав, потай. Його піймали й хотіли судити, а він утік і сховався в шахтах. Там такі лабіринти – можна втікача сто років шукати, і не знайдеш… Ну, думали, прийде сезон, він сам вилізе. А він не виліз – боявся. А може, заблукав. Уже на друге міжсезоння вийшов – живий, тільки якийсь причинний. І судити його не стали – сам себе скарав… Уявляєш, над тобою каміння й вода, ціле громадище води… А ти сидиш поночі і навіть вогонь не розкладаєш, щоб він твоє повітря не жер. Нагорі сезон, а ти мов у Шуу в кишках… Він, до речі, все Шуу згадував відтоді. Може, бачив її. А може, просто здурів. Як ти думаєш?

– Я думаю, що Шуу живому бачити не можна.

– Я теж так думаю… Але ти не думай, що в шахтах погано. У шахтах насправді весело. Усе дзинчить, колеса крутяться, воду відсмоктують, змійсихи робітні ходять туди-сюди… Там світло від вогнів. Стіни сяють, неначе в палаці, і невтямки – краплі чи самоцвіти. Там добре пісні співати. Усі співають. Там крихітне дівчисько пісню запищить – а здається, наче хор на різні голоси, і відлуння підспівує. Припливай до нас у міжсезоння.

– Та в мене ж своя робота є.

– А ти восени припливай, коли торги. Восени майже ніхто не працює, тільки продають і купують… Дивись, оце буде глибокий тунель, а за ним – грот-палата. Там гостей звичайно черепашками частують. Туго, вперед!

Туга вкрутилась у воду, пірнула майже вертикально вниз. Варан міг бачити, як вона мчить під водою, оповита, немов білим полум'ям, мільйонами дрібненьких бульбашок. Він ледве встигнув ухопити повітря, як Журба пірнула слідом.

Мазнула по лиці медуза, сахнулася геть величезна смугаста рибина. Вода потемніла; змійсиха довго протискалась крізь густий морок, так що у Варана неприємно закололо в грудях. Нарешті попереду мигнуло світло, райдужною плівочкою захилиталась поверхня, і Журба, велично вигнувши шию, прорвала її. Обтрусила зі шкіри потоки і водоспади, покосилась на Варана з поблажливою зневагою, мовляв, як тобі, сухопутний черв'ячку?

Варан озирнувся.

Грот був найбільший з тих, що він бачив досі, – і, звісно, найкрасивіший. Сонце пробивалося в нього не тільки з-під води, але й згори, зі щілин у куполі. Сталактити тяглися до своїх віддзеркалень, утворюючи колонаду; вапняні патьоки були схожі на парадне драпування.

Ніла вже вибиралась по сходах кудись нагору; Туга, звикла перепочивати в «палаті», витягла шию по воді й сонно зітхнула.

– Іди сюди! – покликала Ніла. Варан плюхнув із сідла у воду, видерся на плаский камінь, обтрусився, як ситуха на березі. Полетіли бризки.

– Сюди! – голос Ніли долинав десь згори. – Піднімайся!

На сухій квадратовій площинці безладно валялись шкіряні подушки, жаровня з залишками вугілля й купа перламутрових скалок. Глек із-під вина тріснув і лежав тепер у маленькій червоній калюжці. Ніла витягла звідкись мітлу й совок:

– Хазяїну скажеш, у гроті прибрано. Тут вони такого, буває, накоять – змійсихи носом крутять…

Варан простягнув руку за мітлою. Ніла віддала не зразу. Була мить, коли вони стояли лицем до лиця, у чотири руки держачись за гладенький держак. Ніла мовчала, нічого не пояснюючи. Очі її, вічно примружені, у півмороку нарешті розплющились, і кожна зіниця здавалася входом у шахту.

– Це гостьовий шлях, – сказала Ніла глухо, мовби стримуючи сльози. – Ми по ньому відвідувачів возимо. Він уздовж берега йде, по краю, тому світло. А коли повернути вглиб – там такі переходи… такі лабіринти… і там завжди темно.

– А ти любиш, коли темно? – спитав Варан, відчуваючи, як нагрівається в долонях злощасна мітла.

Ніла різко кивнула:

– Сонце пече. Не люблю.

А окуляри, хотів спитати Варан, але вчасно прикусив язика. Звиклі до яскравого світла горні не носять окулярів. А заморські гості – ті взагалі вважають, що затемнені скельця піддонців ховають брехню в очах, і пожадливість, і ще Шуузна-що. От чому хазяїну так сподобалось, що очі Варана звиклі до світла…

Ніла ждала чогось. Не спускала вимогливого погляду.

– Поїдьмо вглиб? – обережно запропонував Варан. Вона кивнула знову.

– А хазяїн?

– Хазяїн велів у гроті прибрати й дівчаток вигуляти. До вечора не шукатиме. – Вона нарешті випустила мітлу.

Варан, відвернувшись, швидко-швидко задзвенів розлущеними черепашками, загримів черепками. Ніла зібрала подушки й вичистила жаровню. Мовчки, не дивлячись одне на одного, вони склали сміття в мішок, прив'язали важкий камінь, підтягнули до виступу над водою, зіштовхнули; розійшлись по воді хвилі, піднялося декілька бульок. Комусь із наших буде на осінь вітаннячко, подумав Варан. Утім, восени й сміття на добре: загати зміцнити або ще щось…

Ніла тихенько свиснула. Змійсихи підняли рогаті голови, їхні опуклі очі блідо світилися зеленим.

Не турбуючи себе спуском по східцях, Ніла стрибнула у воду з краю скелі. Красиво, без сплеску, пірнула у воду, виринула прямо перед Тугою, ухопилася за повід:

– Годі хропти, стара! їдьмо!

Варан замружив очі і теж стрибнув. Вода здалася цупкою, мов шкура на барабані; Варан випірнув оглушений. Журба покосувала із презирством.

* * *

– Підожди, я зараз вогник запалю.

Варан почув торопкий стук кременя.

Нічого не було видно. Заплющені очі або розплющені – не мало значення. Темрява. Самоцвіти на лусці змійсих, смарагдові опуклі баньки, біле Нілине обличчя – у мороку все вмерло. Замість самоцвітів могло бути просто каміння, змійсихи могли бути сліпі, а Ніла могла бути потворною відьмою…

Варану стало страшно. Він уперше пожалів, що пішов за нею в надра гори, в лабіринт переходів. Хто вона така? Хто вона йому?

Зродився вогник. Із безвісті з'явились Нілине лице і долоня з довгою тоненькою свічкою, поверхня води, тіні рогатих голів на довгих шиях.

– Злякався?

– Дзуськи.

– Я тут була давніше… Тут сухих каменів нема. Праворуч відкритий тунель, там іноді хазяїн особливо хоробрих гостей водить, зі смолоскипами… А прямо – дуже глибока кишеня. Я три рази пірнути намагалась, мало не втопилась… Не вийшло.

– А там? – Варан махнув рукою наліво.

– Там інший коридор, тунель, потім два гроти один за другим, потім розвилина. Якщо ліворуч повернути, то скоро вийдеш у таку печеру… Я там різні речі знаходила. Шовкова хустка плавала… Стара, уся майже в дірках, але з малюнком. Потім шматки корка… Потім із дерева така фігура, з двома головами. Принесла хазяїну, кажу, може, продати… А він каже: спали. А спалила іншу дровиняку, а фігуру сховала – вельми гарна. Потім тобі покажу.

– Це що, з двома головами гарна?

– Еге ж… Знаєш, у цих печерах скарби є. Точно є. Водою їх поволі вимиває… А є просто сховки. Горні в міжсезоння так їх лаштують, щоб у сезон, коли вода підніметься – не дістати. Кажуть, тут десь княжа скарбниця…

– А то князю більше нема де скарбницю зберігати.

– Не знаю… Шахраї, які в сезон промишляють, так просто гроші з Ікла не вивезуть – варта перевіряє. От вони й ховають. А потім, у міжсезоння, коли варта розлітається – вони приходять і виймають.

– А ти шукала?

– Ну звісно. Знайшла фігуру двоголову і ще один черевик на праву ногу з золотою набійкою. Він у шпарині застряг і тому не потонув. Із цієї набійки мені вдома перстеник викували…

Усе ще тримаючи свічку на долоні, вона торкнула ногою Тугу. Зміисиха, ледве видна в темряві, рушила уздовж печери – дві хвилі розкинулись, мов проділ на чорному волоссі. Журба без команди потягнулася вслід.

Ніла притримала змійсиху поряд із глибокою, порослою водоростями щілиною. Варан здригнувся, але те, що здалось йому живим потворним тілом, було всього лише здоровезним ланцюгом, що звисав згори. Ланцюг позеленів, узявся черепашками; кожна ланка була завбільшки з блюдо.

Ніла обернулась:

– Тут горище.

– Що?

– Так називається – горище. Верхня печера. Суха. Хочеш подивитись?

– А хто ланець повісив?

– Може, моряки. А може, бандити. А може, варта… Він давно тут висить.

– Проіржавів?

– Сто літ висітиме – не проіржавіє… Боїшся, чи що?

Не чекаючи відповіді, Ніла затисла запалену свічку в зубах. Зісковзнула з сідла й ухопилася за нижню ланку. Підтягнулась. Ланцюг захитався, скреготнув, під склепінням печери розляглася шелестка луна. Застрибали тіні – наче не дівчина видиралася нагору, а багаторуке чудовисько.

Змійсихи не стривожились. Туга витягнула шию і приплющила очі; не ризиковано, подумав Варан. Зовсім не страшно.

Згори падали краплі. Знову стало темно – Ніла зникла за навислим черевом скелі, і тільки мерхлі відблиски свідчили, що свічка в її зубах іще горить. Діждавши, поки ланцюг перестане смикатись, Варан ухопився за нижню ланку; ланцюг був холодний і порский. Гостра мушля враз подряпала мізинця.

– Давай сюди! – Варан побачив вогник просто над головою. – Тут сухо!

Тонка рука схопила його за плече, допомагаючи видертися. Варан твердо став на камені, сів на п'яти, витер руки об мокрі штани. Озирнувся.

Суха кишеня, стеля низька, так що на повний зріст стати не можна. Камені несподівано гладенькі, вочевидь кимось колись обтесані. Дивний запах – не вогкості, не водоростей, а начеб деревної смоли. Приємний.

На стелі, теж гладкій, малюнки кіптявою. Не зрозуміло, чи то дитина бавилася, чи то таємні знаки.

– Гей, може, це карта? Де скарби сховано?

– Я шукала. – Ніла всміхалась, чомусь задоволена. – Нічого не виходить… Коли це й карта, то не про нас.

– А що хоч тут було?

– Сховище. Комора контрабандистів. Нора якого-небудь секретного мага… Не знаю. Усе це було давно. Відтоді, як я це місце три роки тому знайшла, сюди ніхто, крім мене, не приходить.

У кутку купою лежали сухі водорості. По-справжньому сухі; такими набивають матраци, і як солодко спати на них у міжсезоння, слухаючи, як мурмоче за вікном дощ…

У другому кутку, у кам'яній заглибині, знайшлася книга зі злиплими сторінками. Справжня паперова книга, точніше, колишня паперова, тому що жовто-сіре цвіле місиво, на яке перетворились сторінки, не взяв би за папір жоден лахмітник.

– Може, тут були замовляння, – мрійливо сказала Ніла. – Ми б прочитали їх – і самі стали магами. А може, це просто прибутково-видаткова книга якого-небудь крамаря.

– Або щоденник капітана далекого плавання.

– Або список кулінарних рецептів.

– Ну тебе. – Варан невпевнено розсміявся. – До речі, якби ми прочитали замовляння, то магами не стали б. Швидше за все, у нас просто роздвоїлись би язики, або вискочило сліпе око на потилиці, або щось іще. Магами народжуються.

– Я знаю.

Ніла поставила свічку на жорстку зморшкувату оправу. Варан побачив, що тоненький стрижень догорів уже до половини.

– Гей… нам світла вистачить?

– У мене ще є… І потім… Навіщо нам світло?

Варан підняв очі. Ніла дивилася на нього без усмішки.

* * *

Зміисихи знайшлися за звуком – Туга тихо засичала, відповідаючи на Нілин поклик. Журба форкнула. У повній темряві, напомацки, Варан видерся в сідло.

Його трусило. Журба, яка не любила нервових, мляво спробувала скинути вершника.

Туга пливла попереду. Шелест води відбивався від стін, від склепінчастої стелі, світ навколо здавався опуклим, як тепла хмара. Зміисихи пам'ятали дорогу назад; коли Туга пірнула, Варан почув приглушений сплеск і встиг набрати повітря.

Журба несла його крізь темряву, крізь густу масу води. Що тепер буде, думав Варан, зажмуривши очі. Як я зможу далі жити… без Ніли – ніяк. Треба одружитись із нею, от що треба зробити. Він, Варан, ще молодий, але одружитися все одно можна. Батько зрозуміє.

Журба випірнула. Варан струснув воду з волосся й розплющив очі.

Морок перетворився на півтемряву. Крізь воду пробивалося далеке світло. Ніла сиділа на спині Туги. Дивилась на Варана через плече; він уперше побачив її. Уперше в житті.

– Вийдеш за мене заміж? – гукнув похапки, мов боячись, що вона дасть драла.

Ніла мовчала. Мокре волосся прилипло до голови й здавалося блискучим шоломом.

– Це я сказала хазяїну, щоб він тебе найняв, – призналась, дивлячись ув очі.

– Вийдеш за мене?

– Якщо хазяїн дізнається, що було, він тебе звільнить…

– Вийдеш?

Ніла зажмурилась. І так, не розплющуючись, кивнула.

* * *

А сезон був у розпалі.

Кожен день із-за моря прибували кораблі. Прилітали вершники і повітряні повозки, і надуті вогнем розписні кулі. Здоровезні, величні, білосніжні крилами походжали по причалах, як у міжсезоння, – звичайнісінькі кричайки. Усі палаци й хижки були зайняті приїжджими та їхніми слугами. Що день, то ціни росли. Коло вантажних пристаней щодень швартувались крамарі – переважно постачальники продуктів для гостей і корму для їхніх тварин.

На головній площі що два дні кого-небудь страчували. Частіше за все – за грабіж чи підозру в грабежі; а проте, нові мисливці за гаманцями прибували на Кругле Ікло щодня – у натовпах челяді. Тому грабіжників на темних вулицях не більшало й не меншало.

Іноді страчували за розповсюдження фальшивих грошей. Варановому батькові одного разу всучили підроблений папірчик з намальованою райдугою; батько одразу викликав сторожу, але шахрая так і не піймали.

– Щоб його Шуу відригнула! – гарячкував батько. – А якби я не помітив і купив на неї що-небудь? Мене б закували, так, чи що?

– Півреала, – заспокоювала його мати. – Прикро, але ж не кінець сезону!

Варан бачив батьків рідко. І щоразу не знаходив часу, щоб поговорити з батьком. Як тут приступитися? «Здоров, тату, я женюся»?

Вони з Нілою ніколи не говорили про любов, про весілля, про майбутнє життя. Вони розмовляли про змійсів, копальні, магів, зірки, видні тільки в сезон, про таємні письмена, про Імператора, підводні печери й коштовне каміння.

У ті рідкісні дні, коли охочі до прогулянок верхи не йшли суцільною лавою, Варан із Нілою вибирались на ринок. Нілу, як справжню горні, вічно тягнуло в ювелірні крамнички. Власники, як правило, її знали, дозволяли ввійти, роздивитися товар, іноді й приміряти; Варан перше ніяковів, стояв на порозі, не зважуючись наблизитись до розкладених на оксамиті коштовностей. Потім осмілів.

А подивитися було на що. На високих столах розкладено грановані, оправлені в золото й срібло камені – але не кольорове каміннячко, якого повно на Маленькій і яке прикрашало Нілині штани. Ні – ці були справжні, майже живі, із тих, що попадаються рудокопові один раз за все життя.

Такі камені бережуть власника, лікують його від головного болю, додають сили й подовжують життя. Кожен такий камінь має своє ім'я. Кажуть, що вони здатні злягатись і створювати собі подібних, але в це вже ні Варан, ані Ніла не вірили. Зате легко можна було переконатись, що всередині кожного каменя живе власний вогник – білий, голубий чи жовтий. Варан і Ніла годинами могли стояти біля рундука, споглядаючи, як мерехтять, стискаються й розширюються живі серця каменів.

При них купували прикраси вартістю в п'ятдесят, сто, тисячу реалів; Варан бачив, якими очима дивилась Ніла на молодих і старих аристократок, що ставали власницями скарбів.

– Ти все одно гарніша, – казав він переконано.

– Авжеж, – відповідала вона без найменшого збентеження. – І потім, де б мені це носити? У копальнях?

Вони йшли, і Варан вирішував подумки, що більше в ювелірні ряди – ніколи; одначе минало кілька днів, вони з Нілою йшли на ринок, і від рядів із шовками, фруктами, дрібничками на пам'ять, залізними й дерев'яними речами знову навертались до ювелірів – майже проти власної волі.

У Ніли була улюблена цяцька – намисто з білими й голубими камінцями. Варан знав, що кожна прогулянка на ринок неодмінно закінчиться біля цього намиста; хазяїн лавки, із тутешніх, знав Нілину матір і дозволяв дівчині брати прикрасу на долоню. Ніла стояла, зачаровано дивлячись на мерехтіння камінців; їхнє бліде світло відбивалось на її зосередженім обличчі.

Намисто коштувало порівняно недорого – сто реалів. Для Варана це був заробіток за весь сезон – і то коли не купувати солодощів і вдовольнятись тільки найважливішим. У душі він, Варан, давно погодився віддати всі свої гроші за намисто – але що скаже батько? Невдалий початок для розмови про весілля; батько, чого доброго, розлютиться й відмовить, навіть не вислухавши. Навпаки – якщо Варан принесе в сім'ю чесно зароблені гроші, батько повірить, що він уже дорослий самостійний чоловік і цілком спроможний привести в дім дружину…

Прокляте намисто снилося Варану ночами. Йому снилося, як він приносить його Нілі. І які в неї, у Ніли, стають очі.

У щасливі дні, коли вони, вислизнувши від усіх, залізали на «горище» й обіймали одне одного на купі сухих водоростей, Варан, не тямлячись від щастя, присягався дістати намисто. У крайньому разі вкрасти; Ніла закривала йому рот долонею:

– Дурненький… Тільки спробуй мені!

Він замовкав, але од наміру свого не відмовлявся.

Обов'язки Варана згодом значно розширились. Тепер він не тільки доглядав змійсих і виловлював сачком свіже лайно, але й проходжувався по ринку з табличкою «Прогулянка на серпантерах, недорого», проводжав одвідувачів до входу в підземні печери і, що найбільше хвилювало, іноді супроводжував їх на прогулянці.

Якщо поїздка мала бути зовсім легка, без пірнань і занурень, то двох одвідувачів саджали на двох змійсих і Варан вів їх неквапно, помахуючи веслом у легкім човнику й віддаючи команди змійсихам:

– Журба, пішла! Туга, придержи… Стояти, обидві!

Він скоро вивчив напам'ять усі слова, що були до вподоби відвідувачам, і натхненно розповідав про історію кожного грота, про скарби, що їх тут заховано повно-повнісінько, про лиховісні таємниці, більшість яких ніколи не буде розкрито. Розповідав, між іншим, і про змійсів на службі рудокопам, і про патрульних змійсів, і про те, що неприборкані змійси майже так само небезпечні, як донний дракон, прозваний у просторіччі Утробою. Відвідувачі слухали, дивувалися – і в кінці поїздки нерідко віддячували Варану монеткою. Він влаштував у розколині власну маленьку схованку, але цих грошей не вистачало не те що на намисто – на один маленький камінець.

Якщо відвідувач вимагав чогось вибагливішого й цікавішого, Варан садовив його на покірну Журбу, а сам залізав на спину Тузі. Вів тоді заплутаними переходами, оповідав про «самісіньке серце скелі», коли треба, пояснював супутнику, де й скільки належить пробути під водою. Як не дивно, багаті любителі темних підводних нір виявлялись не такими щедрими, як боязкі любителі спокійних прогулянок. Але Варан однаково коли-не-коли що-небудь діставав.

Ніла водила гостей частіше. По-перше, змійсихи слухались її краще, по-друге, Варан для неї поступався.

У той пам'ятний день відвідувача – відвідувачку – мала вести знову-таки Ніла. Але відвідувачка виявилась малолітньою дочкою заморського аристократа, пихатою і вередливою. З'явившись у гостьовому гроті, вона перш за все оцінювально скинула оком на Нілу з голови до ніг.

– Оце так вирядилася, – сказала, дивлячись на розшиті камінцями Нілині штани. – Ти що, усі свої статки на штани причепила, дівко? Тоді де ж олов'яні монетки?

Хазяїн заговорив із гостею поштиво, відвертаючи її увагу від Ніли; а та як стояла, так і вклякла, дивлячись у простір білими від люті очима.

– Не зважай, – видихнув Варан їй на вухо. – Шуу з нею…

– Я її не поведу, – так само пошепки відказала Ніла. – Варане, виручай…

Він мав до шмаркатої аристократки почуття не менш відразливе, аніж Ніла, – однак не міг не стати коханій до помочі.

– Я готовий, – сказав він хазяїну, і той миттєво все зрозумів і кивнув:

– По світлому колу. Малим ходом. Затямив?

Особистий слуга аристократки – круглощокий тип із заплилими жиром очима – підсадив її на спину Журбі так вправно, що панночка навіть не замочила сукні. Усівшись, вона перш за все вдарила змійсиху п'ятами; поступлива Журба повернула голову і засичала.

– Ваша милосте, – м'яко сказав хазяїн, – серпантери – злостиві й небезпечні тварини. У відповідь на ваш удар Журба може скинути вас у воду… Затягнути в глибочінь… Укусити… Я прошу вас – просто сидіть у сідлі, ваш провідник усе зробить сам.

– Якщо ця тварюка, – повідомила панянка з незрівнянною бундючністю в голосі, – насмілиться забризкати мені сукню – мій батько викупить її у вас для своєї шкуродерні… Зрозуміло?

Варан посмутнів, передчуваючи прикру поїздку. Туга під ним цілком поділяла його побоювання – нервово била хвостом по воді, крутила рогатою головою і знай облизувалася роздвоєним язиком.

– Уперед, – сказав Варан найспокійнішим голосом, на який тоді міг здобутись.

І вони рушили.

* * *

– У мого батька п'ять сотень рабів, на кожному золотий нашийник, до нашийника причеплено золотий дзвоник, і коли всі дзвоники одночасно дзеленчать – виходить акорд… У мене троє коней, ховрашок і своя крилама. У моїй кімнаті цілий рік цвітуть п'ять трояндових кущів. Ти коли-небудь бачив троянди?

– Так, – відповідав Варан, аби хоч що-небудь відповісти.

– А от і брешеш, не міг ти їх бачити. Ви тут живете серед води й каміння, їсте рибу й нічого не бачите. А світ, між іншим, великий. Торік улітку ми з батьком їздили до країни вулканів. Ти знаєш, що таке вулкан?

– Ні.

– І ніколи не дізнаєшся, можеш бути певен… Ой, у мене вода в лівій туфельці.

– Але ж це водна прогулянка, ваша милосте. І потім… Спробуйте рівніше держатися в сідлі.

– Рівніше в сідлі? А ти знаєш, слуго, що я літаю верхи на криламі, а це таки важче, ніж хляпати на цих твоїх рептиліях… Мені обіцяно дива підводних печер. Ну й де ж тут дива?

Юна аристократка – на вигляд їй було років п'ятнадцять – промовила цю репліку в «камінному саду» – гроті, де відвідувачі звичайно роззиралися на всі боки, роззявивши роти в захваті. Знизу грот підсвічувало сонце, згори звисали «гілки» та «квіти» – білі вапнякові відкладення. Поблиски води танцювали на них, і здавалося, що «сад» живе, гойдається, дихає.

– Погляньте, – Варан підняв руку. – Он там, над нами…

– То й що? – Аристократка знизала плечима. – Якщо прогулянка не справдить моїх надій, хлопчику, мій батько придбає для шкуродерні не тільки серпантер, але й тебе, твого хазяїна, цю дівку в розцяцькованих штанах…

Вона відвернулась і знов ударила Журбу п'ятами. Змійсиха хльоснула по воді хвостом.

– Ти десь-інде був, окрім цього свого острівця? – спитала мерзотниця, не помічаючи ні обурення Журби, ані помутнілих Варанових очей.

– Ні.

– І не будеш, безперечно. Ти хоч живеш тут, наверху, – чи там, у вільгості, де тепер дно?

– Я піддонець, – сказав Варан крізь зуби.

– Оце так, – неуважливо вела аристократка. – А якщо я кину у воду монетку – ти зможеш її піймати?

Не дожидаючись відповіді, вона відкрила гаманець, причеплений до пояса, і кинула у воду монету – як устигнув завважити Варан, одну шосту реала. Монетка опускалася майже невидима, поки не потрапила в сонячний промінь і не замерехтіла, наче рибка.

– Що ж ти не стрибнув?

– Вона занадто швидко тоне, – признався Варан.

– І де вона тепер? Що, це правда, що під нами безодня?

– Ні. Під нами дно, тільки дуже-дуже глибоко. Монетка впаде на дно, і восени хтось її знайде.

– Слухай, слуго, – аристократка поглянула на нього уважніше, ніж доперва. – Ви зі своїм набродом підсунули мені казна-яку нудну прогулянку… Я згодна це подарувати вам, коли ти мене трошечки розважиш.

– Як?

– Я дуже люблю дивитись, як пірнають по різні речі. По монетки. Дивись, отут у мене третина реала… Лови!

Вона жбурнула монетку, і Варан стрибнув перш, ніж устигнув подумати.

Третина реала – світла монета і досить велика. Варан бачив, як вона занурюється, метушливо похитуючи круглими боками. Він пірнув сторч головою, за декілька ривків досягнув монетки – але не влучив, і вона вислизнула з долоні. Він шарпонувся глибше і тоді таки її піймав; стиснувши монетку в руці, він запізно второпав, як це мало. Третина реала – для того, щоб купити Нілі намисто, треба пірнати триста разів!

Йому захотілося розтулити руку, але він стримався.

Під водою було світліше, ніж у гроті. Варан бачив палаючу під сонцем поверхню ззовні, бачив черево скелі в зелених плямах водоростей, бачив тьмяну, мов натягнений риб'ячий пухир, поверхню грота всередині. Йому не хотілось повертатись до примхуватого розпещеного дівчиська, у чиїй владі йому належить пробути ще якнайменше годину. От якби він був рибою…

Він повернув голову – і побачив.

Маленька райдуга у воді. Світлий прямокутний папірець. Точніше, не папірець, а…

Вони не тонуть у воді й не спливають. Якщо їх притопити – так і будуть дрейфувати слідом за течіями. А в нетечі – нерухомо лежати, наче листочок зелені в рибному желе.

Скарби, сказав голос Ніли в голові. Тут повно скарбів, сховків… Княжа скарбниця… Схрони контрабандистів…

Варан рвонувся, боячись, що мана розвіється і грошовий папірець, що пливе в шарі води, виявиться всього лише сонячним зблиском. Кинувся, викинув уперед руку, схопив…

Пальці відчули цупку, м'яку, приємну на дотик тканину грошей. Варан розгорнув купюру, придивився…

Сто реалів! Сто реалів! Сто!

Він зрозумів, що йому не стає повітря. Що до поверхні ще плисти й плисти, а груди вже розриваються. Що він зараз потоне з грішми в руці…

Вирвавшись головою на поверхню, він довго кашляв, задихаючись, відчуваючи, як кров припливає до щік.

– Дістав? – нетерпляче питала аристократка. – Я вже думала, ти втопився… Дістав чи ні?

Варан, не маючи сили вимовити й слова, помотав головою.

– І це ті славетні норці! – протягнула аристократка, не ховаючи розчарування. – Мало не втопився, а все одно не дістав…

Варан кашляв. Сто реалів пекли гарячково стиснуту долоню. Раптом помітить, спитає: «Що там у тебе?»

Схопившись рукою за вуздечку Туги, він непомітно переклав гроші в кишеню штанів.

Решта подорожі минула, наче в мутній воді. Аристократка все чогось вимагала, на щось скаржилась, била п'ятами бідну Журбу; змійсихи нервувалися все сильніше. А Варан, зовмерши в сідлі, бачив тільки одне: як він простягає ювеліру сто реалів. Не Нілині очі, коли вона побачить подарунок, не перемигування вогників у білих і голубих каменях – а ювеліра, що дивиться на сто реалів у Варановій руці. Сивого, засмаглого горні з вицвілими бровами й залисинами на лобі.

Обтяжлива прогулянка нарешті закінчилась. Аристократка затіяла суперечку з хазяїном, відмовляючись платити домовлену суму; Варан потихеньку прослизнув у грот із гамаком. Хотів зняти й викрутити мокрий одяг – але в останній момент злякався загубити або зіпсувати гроші. Його трусила остуда; сяк-так обтершись сухим ганчір'ям, він видерся нагору по вузькій драбині і, нікому нічого не кажучи, гайнув на базар.

* * *

– Де тебе носить?! – напустився хазяїн, коли він повернувся, задихаючись від бігу, притискаючи до грудей полотняний мішечок. – Хотів тебе з гостями відправити, довелось Нілу посилати… Де ти був?

– Ніла з гостями? – спитав Варан, усе ще притискаючи мішечок до грудей. – А коли… Коли вона повернеться?