Оргія

 
поправної латині!
 

Меценат.

 
Се трудненько!
Навчитись мовчки доброї вимови —
сього б і Демосфен не доказав.
 

Прокуратор.

 
Так що ж робити?
 

Меценат.

 
Те, що я роблю:
привчати ласкою, дарами навіть,
всіх видатних чужинців Рим любити.
Хто любить, той уподобитись може
до любого і тілом, і душею.
 

Прокуратор.

 
Розніжило тебе те філелленство!
Цікавий знати, як би ти, наприклад,
збирав податки «ласкою й дарами»?
Багато б назбирав!
 

Меценат (сміючись).

 
Ну, тут я мушу
зложити зброю. В сьому ти найдужчий.
 

Раб-атрієнзій (увіходить).

 
Прийшов Антей-співець.
 

Меценат.

 
А! клич сюди.
Стій! Як Антей уже почне співати,
я знак подам, тоді хай танцівниці
сюди увійдуть. Тільки ж не раніше.
Гляди мені! Рушай.
 

Атрієнзій виходить.

 
Оці раби
псують мені раз по раз лад усякий.
На їхню думку, оргія – то скоки.
 

Антей (у порога).

 
Вітаю вас, преславні.
 

Меценат.

 
А, здоров!
Та ближче приступи. Коханцю музи
в порога перестоювать не личить.
 

Антей підходить ближче, але місця йому при столі нема і він лишається стояти перед лежачими гостями.

Меценат (до гостей).

 
Се, друзі, найкоштовніша перлина
Корінфської затоки.
 

Антей.

 
Ти, преславний,
надмірну ласку положив на мене,
Корінфові ж віддав замало честі.
 

Меценат.

 
Чому замало честі?
 

Антей.

 
Бо не можна
злічити перлів нашої затоки
і зважити, котра з них найдорожча.
 

Префект.

 
Любити рідне місто – се годиться,
але ж не треба забувати правди
і вдячності. Якщо в Корінфі дійсно
є скілька перлів хисту і науки,
то се є Меценатова заслуга.
 

Меценат.

 
Моя заслуга півняча, мій друже.
 

Прокуратор.

 
Як розуміти сеє, Меценате?
 

Меценат.

 
Бо я на всяких смітниках громаджу
і там вишукую коштовні перли.
 

Префект.

 
Та ти ж їх не ковтаєш так, як півень,
але даєш в оправу.
 

Антей мовчки рушає.

Меценат.

 
Стій, Антею!
Куди ти йдеш?
 

Антей.

 
Туди, куди належу.
 

Меценат.

 
Я бачу, ти образився.
 

Прокуратор.

 
Се дивно,
які ті греки всі вражливі!
 

Антей.

 
Справді,
се дивно, як ми досі не привикли,
що переможцям вільно називати
країну нашу смітником, а нас,
поки ми не в «оправі», просто сміттям.
 

Меценат.

 
Моєму слову ти дав колючки,
але не я. Уся моя вина,
що мій язик був якось послизнувся,
але ж його боги слизьким створили.
Винуй Юпітера чи Прометея, —
ти краще знаєш, хто з них більше винен.
 

Префект.

 
А я, минаючи усякі вини,
вертаю до заслуг. Мій Меценате,
сей раз я маю затягти позов
супроти тебе.
 

Меценат.

 
Як?
 

Префект.

 
Бо сю перлину
не ти, а я відкрив уперше.
 

Меценат.

 
Справді?
 

Префект.

 
І в тім моя заслуга є ще більша,
що перли я не проковтнув, знайшовши,
хоч, власне, я повинен був ковтнути.
 

Меценат.

 
Я хтів би сеє краще зрозуміти.
 

Префект.

 
О, се не таїна! Колись я тута
відкрив, чи, краще мовити, закрив
гетерію співецьку потаємну.
Товаришем у ній був наймолодшим
осей співець. Я ощадив його,
вважаючи на молодощі ніжні,
і він один лишився з товариства,
бо, знаю добре, більше в цілім краї
гетерій не було, нема й не буде.
 

Антей.

 
Ти помиляєшся, ще є одна.
 

Префект.

 
Де?
 

Антей.

 
На Парнасі. Дев’ять і один
там сходяться на оргії таємні
і закриваються від ока влади
густими хмарами.
 

Меценат.

 
Ха-ха! Се влучно!
 

Префект (змінивши свій одноманітно-недбалий тон на гризький).

 
Не так-то вже і влучно, Меценате.
Ті «дев’ять і один» – Феб і Камени —
зовсім то не гетерія таємна,
а хор панегіристів. Їм же треба
амброзію та нектар заробити,
то й мусять панегірики співати.
 

Антей.

 
Кому?
 

Префект.

 
Звичайно, генієві Риму.
Парнас, Олімп і всі святії гори
тепер в його імперію дістались,
і тільки тим богам живеться добре,
що мають гідність римських громадян
або принаймні ласку Мецената
всесвітнього, а той є геній Риму.
Котрі ж боги йому не покорились,
ті вигнані були або й розп’яті.
 

Антей.

 
І що ж? вони від того повмирали?
 

Меценат (нишком, нахилившись до префекта).

 
Мій друже, вибачай, але юрбі
сі жарти можуть видатись блюзнірством.
 

Префект (знов здержано).

 
Нехай боги простять, не міг римлянин
остатнє слово полишить за греком.
 

Меценат (голосно до Антея).

 
Людською мовою ми наситились.
Час обізватись мовою богів
тобі, Антею.
 

Антей.

 
Вибачай, преславний,
мені не хоче муза помагати,
либонь, вона сьогодні не голодна,
а я без неї – мов безструнна ліра.
 

Меценат.