Іван Вишенський

VI

 
День за днем минав рівно,
як на морі безбережнім
хвиля хвилю рівно гонить,
хмара хмару в небесах.
 
 
У своїй печері старець
знов на камені недвижно
спочиває, вперши очі
в лазуровий неба звід.
 
 
Втім — о диво! Щось живеє
ворухнулось! На незримій
нитці понад вхід печери
зі скали спускавсь павук.
 
 
Старець пильно, дух заперши,
придивлявся павукові,
мов його не бачив зроду,
мов се з того світу гість.
 
 
А павук собі швиденько
від верха до споду входу
нитку натягав, по нитці
зараз догори поліз.
 
 
І почав як стій снувати,
протягати, заплітати
ниточки, і швидко сітка
вхід яскині заплела.
 
 
Старець думав: «Висилав
ще, мабуть, своїх шпіонів
земнеє життя за мною,
хоче вислідить, мабуть,
 
 
чи ще де хоч павутинка
духу мойого не в’яже
з тим життям, аби за неї
потягти думки мої.
 
 
Сей павук, се, може, ворог,
що свою зрадливу сітку
заставля на мої мрії,
на думки мої й на зір».
 
 
І вже ось підняв він руку,
щоб зірвати павутину,
та нова шибнула думка
у старечій голові.
 
 
«Сім братів колись, тікавши
від поганської погоні,
схоронились у яскиню
і заснули твердо в ній.
 
 
А павук отак самісько
заснував весь хід яскині,
врятував їх від погоні,
спас для божої хвали.
 
 
Тою сіткою закриті
спали ті брати в яскині
триста літ, аж поки бог їх
на свідоцтво не позвав.
 
 
Збуджені господнім словом,
стали свідками безсмертя,
свідками того, що в бога
три століття — се момент.
 
 
Може, з божого наказу
сей павук тут сіть мотав,
може, бог мене на свідка
теж для себе зберіга?»
 
 
Втім тихенько забриніла
павутина; чорна муха
замоталася в ту сітку,
стала сіпатись, пищать.
 
 
І павук прибіг щодуху
і давай мотати живо
павутину і в’язати
мусі крила і лапки.
 
 
То прискочить, муху вкусить,
то відскочить, знов мотав;
муха сіпавсь щосили,
і тріпочесь, і пищить.
 
 
«Га, поганий кровопійце, —
мовив старець, — чи на те ти
аж мою найшов яскиню,
щоб і тут життя вбивать?»
 
 
І вже руку піднімав,
щоб розшарпать павутину,
увільнити бідну муху, —
та знов думка зупини.
 
 
«Без господнього хотіння
навіть мушка ся не згине;
бог і сьому павукові
дав отсей його талан.
 
 
І яке ж я маю право
відбирать йому сю страву,
на котру він своїм робом
таки тяжко працював?»
 
 
І він став поклони класти,
гаряче почав молиться,
та весь час він, молячися,
чув, як муха, мов дитя,
 
 
сіпалась у павутинні,
і пищала, і квилила.
Серце в старця тріпоталось,
та рука не піднеслась.
 

VII

 
«Цілу ніч гуляв тут вітер,
скиглив по щербатих скелях,
вило море й кам’янії
стіни гризло і товкло.
 
 
Цілу ніч страшенний холод
проникав мене до кості,
і немов на божім суді
я тремтів, зубами сік.
 
 
Я тремтів, у кут яскині
заховавшись, і тривога
проняла мене, й молитва
не ворушилась в душі.
 
 
І я чув себе безсильним,
бідним, хорим, одиноким,
мов дитя, сирітка кругла
без матусі, без вітця.
 
 
Бачилось, земля завмерла,
вимерли всі люди в світі,
я один лишивсь остатній
у страховищах отих.
 
 
Бачилось, і бог у небі
вмер, один лиш чорний демон
тепер паном у вселенній
і гуляє, і реве.
 
 
І я був, мов та пилина,
згублена з порядку світу,
що про неї всім байдуже —
богу, й людям, і чортам.
 
 
А тепер заблисло сонце,
щезли демони півночі,
уляглись вітри скажені,
теплотою подиха.
 
 
Теплота огріла тіло,
і душа воскресла в тілі,
віднайшла свойого бога
і молитву віднайшла.
 
 
Що ж се за крутії дебрі,
у які мій ум заходить?
Сеї теплоти крихітка
в тілі душу виклика!
 
 
Так удар кресала іскру
викликає із креміня,
а ся іскра — се пожежа,
жар і блиск, тепло й життя.
 
 
Жар, життя, тепло і світло,
разом з тим і смерть, руїна,
і нове життя, й безсмертя —
се душа всесвітня — бог.
 
 
Крихта теплоти і світла —
іскра в тілі у мертвому
душу будить, без тієї
теплоти душі нема.
 
 
А в душі розводить ясність,
порив, віру — без тієї
теплоти немає віри,
ані ясності в душі.
 
 
А та віра творить чуда,
творить і найвище чудо
над всі чуда — творить бога,
відкрива його для нас.
 
 
Бог відкрився нам — от дивно!
Все він відкривався в днину,
 
 
у гарячім, теплім краї,
в світлі, в блискавці, в огні.
 
 
В реві вихру, в пітьмі ночі,