Подорожі Лікаря Дуліттлa. Запалення вогню

ISBN 978-966-03-5461-6

ISBN 978-966-03-9298-4

© Ю. В. Лисенко, переклад українською, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

⁂

Частина перша

Перша глава
Велика мить

Наступна частина нашої проблеми була найважчою: як відкотити вбік, спихнути вниз чи розбити гігантську плиту. Коли ми дивилися, як вона височіє над нашими головами, то це завдання з нашими невеличкими силами виглядало зовсім безнадійним.

Але сигнали живих людей із нутрощів гори надали нам нового завзяття. І вже за мить ми всі нишпорили повсюди, намагаючись відшукати отвір чи розколину, з яких можна було б почати рятувальні роботи. Чі-Чі видряпався по прямовисній плиті й дослідив її верх, яким вона сперлася на схил гори. Я внизу викорчовував чагарник і обдирав в’юнкі рослини, під якими могло б ховатися якесь слабке місце, Лікар іще нарвав листочків і написав нові картинкові листи для того, щоб Джабізрі заніс їх усередину, якщо тільки він знову покажеться, а Полінезія тимчасом принесла жменю горіхів і заштовхала їх у жукову нірку, один за одним, щоб полонені всередині гори їх з’їли.

– Горіхи такі поживні, – зауважила вона.

Але відкриття, яке зрештою й привело нас до успіху, зміг зробити Джип, який рив землю в основі плити, немов управний щуролов.

– Лікарю, – загорлав він, біжучи до Джона Дуліттла, з носом геть вимазаним чорною грязюкою – ця плита внизу спирається всього-на-всього на шар м’якого ґрунту. Там копати нічого робити. Я гадаю, що печера за плитою просто розташована зависоко, аби індіанці могли руками докопатися до землі, бо інакше вони б уже давно могли б прорити собі хід на волю. Якби нам тільки вдалося прибрати земляну основу з-під плити, вона б могла трошки з’їхати вниз. І тоді, можливо, індіанці зуміли б вилізти через верх.

Лікар поспішив оглянути місце, де копав Джип.

– Так, справді, – сказав він, – плита стоїть настільки прямовисно, що якщо в нас вийде прибрати ґрунт з-під цього переднього краю, то вона могла б упасти прямо вниз у цьому напрямкові. Це варто спробувати. Нумо всі до роботи, хутчій!

У нас не було інструментів, окрім палиць і уламків каменю, які ми могли знайти навколо. Мабуть, зі сторони ми виглядали досить дивно: уся команда, присівши навпочіпки, гребла і рила землю під плитою, як шість борсуків, вишикуваних у рядок.

Десь приблизно через годину, протягом якої, попри холод, піт бризкав із наших лобів на всі боки, Лікар застеріг:

– Будьте готові відскочити з-під неї, геть з її шляху, як тільки помітите, що вона починає рухатися. Якщо ця плита впаде на когось, то розчавить його тонше, ніж млинець.

Раптом ми почули скрипучий, скреготливий звук.

– Обережно! – заволав Джон Дуліттл. – Вона зрушила! Розбігайтеся!

Ми кинулися на обидва боки навтьоки від смерті. Величезна скеля повільно з’їхала вниз десь на фут в ту канавку, яку ми під нею викопали. На секунду я відчув розчарування, бо виглядало все це так само безнадійно, як і раніше, – ніяких ознак входу в печеру над плитою не з’явилося. Але коли я поглянув угору, то побачив, що верх плити дуже помалу відходить від схилу гори. Ми вивели її з рівноваги. В міру того, як вона відділялася від поверхні гори, з-позад неї почали долинати голоси людей, які щось радісно кричали незрозумілою мовою. Швидше й швидше верх почав перехилятися вперед, а потім униз. З громовим гуркотом, який струсонув увесь гірський хребет, плита гепнулася вниз на землю й розкололася надвоє.

Як я можу описати вам цю першу зустріч двох найбільших натуралістів, яких коли-небудь бачив світ, Довга Стріла, син Золотої Стріли, та Джон Дуліттл, Доктор Медицини з Паддлбі-на-Болоті? Ця сцена й нині стоїть у мене перед очима, виразна й чітка в кожній своїй деталі, попри те, що все це відбувалося багато-багато років тому. Однак коли я тепер почав писати про це, то слова здалися мені занадто убогою річчю, аби передати вам цю величну подію.

Я знаю, що Лікар, чиє життя, безперечно, було сповнене справжніх подвигів, завжди вважав звільнення індіанського науковця найзначнішою справою, яку він зробив у своєму житті.

Що ж до мене, то, знаючи, як багато ця зустріч для нього значить, я був увесь на голках і шпильках від нетерплячки й цікавості, аж доки та величезна каменюка нарешті загриміла вниз і ми змогли поглянути, що ж ховається за нею.

Нам відкрився похмурий чорний вхід до тунелю висотою в повних двадцять футів. У центрі отвору стояв величезний червоношкірий індіанець, він був сім футів на зріст, гарний, мускулистий, стрункий і оголений, якщо не вважати вишитий бісером шмат полотна, обмотаний навколо талії, та орлине перо у волоссі. Однією рукою він прикривав обличчя, щоб захистити очі від сліпучого сонця, якого він не бачив багато днів.

– Це він! – я почув, як Лікар шепоче поряд зі мною. – Я пізнаю його за великим зростом і шрамом на підборідді.

І він повільно рушив уперед, через повалену кам’яну плиту, простягнувши руку червоношкірому чоловікові.

Нарешті індіанець прибрав долоню з очей. І я побачив, що в них був цей незвичайний проникливий вогник, як в очах орла, але добріший і м’якший. Він повільно підняв свою правицю, а решта його тіла залишилася застиглою й непорушною, як статуя, і взяв руку Лікаря в свою. Це був величний момент. Полінезія кивнула мені з виглядом задоволення й посвяченості. І я почув, як розчулено зашморгав Бампо.

Потім Лікар спробував заговорити з Довгою Стрілою. Але індіанець не знав англійської, а Лікар – індіанської. Тоді, на моє здивування, я почув, що Лікар випробовує різні тваринні мови.

– Вітаю тебе! – сказав він по-собачому. – Радий тебе бачити – кінськими жестами. – Як довго ви були завалені? – оленячою мовою. Проте індіанець жодного разу не поворухнувся й продовжував стояти, прямий і напружений, не розуміючи ні слова.

Лікар спробував ще кілька тваринних діалектів, однак безрезультатно.

Аж поки він не дійшов нарешті до мови орлів.

– Великий Червоношкірий, – сказав він дикими скриками й коротким клекотом, які використовують великі птахи. – Ніколи в житті я не був такий радий, як сьогодні, коли я знайшов тебе живим.

Раптом скам’яніле лице Довгої Стріли освітилося спалахом розуміння, і відповідь його була теж орлиною мовою:

– Могутня Біла Людино, я завдячую тобі своїм життям. До кінця моїх днів я є твоїм слугою.

Потім Довга Стріла розповів нам, що це була єдина мова птахів чи звірів, яку він спромігся вивчити. Але й нею він уже дуже довго не послуговувався, оскільки орли ніколи не прилітають на цей острів.

Тоді Лікар дав знак Бампо, який приніс горіхи й воду. Проте Довга Стріла не став ні їсти, ні пити. Узявши продукти з вдячним кивком голови, він повернувся й відніс їх у темряву печери. Ми пішли слідом за ним.

Усередині ми знайшли ще дев’ятьох індіанців, чоловіків, жінок і хлопчиків, які лежали на кам’яній долівці в жахливому стані, худющі й виснажені.

У декого очі були заплющені, наче вони були мертві. Лікар негайно обійшов їх і послухав їм серце. Усі вони були живими, але одна жінка була настільки слабка, що не могла підвестися на ноги.

За наказом Лікаря Чі-Чі та Полінезія кинулися в джунглі шукати ще фруктів та води.

Поки Довга Стріла ділив ту їжу, що в нас була, поміж своїх виснажених голодом друзів, ми раптом почули шум, який долинав ззовні. Обернувшись, ми побачили на вході скупчену зграю індіанців, які так негостинно зустріли нас на березі.

Спочатку вони з цікавістю вдивлялися в темряву печери. Але як тільки розгледіли Довгу Стрілу та інших індіанців, що були з нами, то кинулися всередину. Вони сміялися, плескали долонями з радощів і щось торохкотіли по-своєму з шаленою швидкістю.

Довга Стріла пояснив Лікареві, що дев’ятеро індіанців, яких ми знайшли із ним у печері, це були дві сім’ї, які супроводжували його в горах і допомагали збирати лікарські трави. І поки вони шукали спеціальний вид моху, що сприяє травленню і росте тільки всередині сирих печер, велика кам’яна плита сковзнула вниз і перекрила їм вихід. Наступні два тижні вони жили на цілющому мохові і тій свіжій воді, яка крапала з вологих стін печери. Решта індіанців на острові втратили надію знайти їх й оплакували їх як мертвих, а тепер вони були страшенно здивовані й щасливі побачити, що їхні родичі живі.

Коли Довга Стріла повернувся до новоприбулих і сказав їм їхньою мовою, що це білий чоловік відшукав і визволив їхніх рідних, вони всі зібралися навколо Джона Дуліттла, говорячи всі водночас і б’ючи себе кулаками в груди.

Довга Стріла пояснив, що вони просять пробачення і намагаються розповісти Лікареві, як вони шкодують, що виглядали такими недружелюбними на узбережжі. Вони ніколи раніше не бачили білої людини й злякалися Лікаря по-справжньому, особливо коли побачили, як він бесідує з дельфінами. «Ми подумали, що це сам диявол», – сказали індіанці.

Потім вони вийшли з печери й стали розглядати величезний камінь, який ми звалили вниз. Він був завбільшки з цілу галявину, й вони обходили й обходили довкола нього, показували пальцями на розлам, який пройшов посередині скелі, й дивувалися, яким чудом можна було її скинути.

Мандрівники, які після того відвідували Мавпопавучий острів, розповідали мені, що ця гігантська кам’яна плита тепер є одним з місць, яке обов’язково показують усім прибульцям. І що індіанські провідники, коли приводять туди відвідувачів, завжди розказують свою власну історію про те, звідки вона взялася. Вони оповідають, що коли Лікар довідався, що скеля закрила в пастці його друга Довгу Стрілу, то так розлютився, що розколов гору навпіл голими руками й випустив бранця на волю.

Друга глава
«Люди плавучої землі»

І з того часу ставлення індіанців до нас стало абсолютно іншим. Нас запросили в їхнє селище на свято з нагоди віднайдення втрачених сімей. Тож, змайструвавши з молодих деревець ноші, щоб нести хвору жінку, ми всі разом почали спускатися з гори.

Дорогою індіанці повідомили Довгій Стрілі якусь новину, яка, вочевидь, була недоброю, бо, коли він її почув, його обличчя зробилося вельми похмурим. Лікар запитав його, в чім річ. І Довга Стріла відповів, що його щойно повідомили, що вождь племені, якому вже було вісімдесят, помер цього ранку.

– Саме через це, – прошепотіла Полінезія мені на вухо, – вони, мабуть, і помчали назад у своє селище, коли гонець забрав їх з узбережжя. Пригадуєш?

– Від чого він помер? – запитав Лікар.

– Він помер від холоду, – відказав Довга Стріла.

І справді, тепер, коли сонце вже сідало, нас уже й самих хапали дрижаки.

– Це серйозна справа, – пояснив мені Лікар. – Острів усе ще перебуває в полоні цієї звихнутої течії, яка несе його на південь. Треба буде завтра над цим помізкувати. Якщо виявиться, що тут нічого не можна вдіяти, то індіанцям краще сісти в свої каное й забратися з острова. Ліпше вже піти на ризик перевернутися в морі, ніж замерзнути до смерті серед айсбергів Антарктиди.

Зрештою ми дійшли до гірської сідловини і, подивившись униз на дальній край острова, побачили селище – велике скупчення куренів із трави та яскраво розфарбовані тотемні стовпи ближче до морського берега.

– Як артистично! – вигукнув Лікар. – Прекрасне розташування. Як називається селище?

– Попсіпетель, – повідомив Довга Стріла. – Це також і назва племені. Це слово мовою індіанців означає «люди плавучої землі». На острові є два індіанських племені – попсіпетелі на цьому кінці і баґ-джаґдераґи на іншому.

– А яке з племен більше?

– Баґ-джаґдераґи, причому набагато. Їхнє місто займає площу в дві квадратні милі. Проте, – додав Довга Стріла, і його гарне лице злегка спохмурніло, – як на мене, то мені кращий один попсіпетель, аніж сто баґ-джаґдераґів.

Новина про рятувальну операцію, яку ми здійснили, очевидно, випередила нас. Бо як ми підійшли ближче до селища, то побачили юрми індіанців, що сунули вперед, аби привітати своїх друзів і родичів, яких вони вже не сподівалися знову побачити.

Ці добрі люди, коли їм теж розповіли, що порятунок це справа рук незвичайного білого, який прибув на їхній берег, зібралися усі навколо Лікаря, тисли йому руку, плескали його по плечах і обіймали. А потім вони підняли його на свої дужі плечі й понесли вниз по схилу до свого селища.

А там нас зустріли навіть іще гостинніше. Незважаючи на те, що з наближенням ночі сильно похолодало і люди до дрожу мерзли навіть всередині своїх хижок, вони навстіж повідчиняли двері й вийшли надвір сотнями. Я й уявити собі не міг, що в цьому маленькому селі може поміститися так багато народу. Вони юрмилися навколо нас, усміхаючись, і киваючи, і махаючи руками; а коли Довга Стріла розповів їм у деталях усе, що ми зробили, то стали вигукувати дивні співучі фрази, котрі, як ми припускали, були словами вдячності й хвали.

Потім нас провели до новісінької трав’яної хатки, чистої й запашної всередині, й повідомили, що вона наша. А шістьом дужим індіанським хлопцям наказали бути нашими слугами.

Коли ми йшли через селище, то помітили дім, більший за решту, який стояв у кінці головної вулиці. Довга Стріла показав на нього й сказав, що це був дім Вождя, але тепер він спорожнів – бо ще не вибрали нового вождя, який би замінив померлого.

Усередині нашого нового дому приготували бенкет з рибою і фруктами. Більшість найважливіших людей племені вже розсідалися за довгим обіднім столом, коли ми зайшли. Довга Стріла запросив нас зайняти свої місця й пригощатися.

Це ми зробили з великою радістю, бо всі були голодні. Однак ми були водночас і здивовані, і розчаровані, коли виявилося, що риба не була ні засмажена, ні зварена. Індіанцям же це, вочевидь, аж ніяк не здавалося ненормальним. Вони накинулися на рибу й наминали її з явним задоволенням такою, якою вона була, – сирою.

З численними перепрошуваннями Лікар пояснив Довгій Стрілі, що, коли вони не заперечують, ми б надали перевагу приготованій рибі.

Уявіть собі наше здивування, коли з’ясувалося, що великий Довга Стріла, такий обізнаний в природничих науках, не знає, що означає слово «приготований»!

Полінезія, яка сиділа на лаві між Джоном Дуліттлом і мною, потягла Лікаря за рукав.

– Я скажу вам, що тут не так, Лікарю, – прошепотіла вона, коли він нахилився, щоб його вислухати. – Цей народ не має вогню! Вони не знають, як розкладати багаття. Подивіться навкруги, уже майже темно, а ніде в усьому селищі не видно жодного вогника. Це безвогонні люди!

Третя глава
Вогонь

Тоді Лікар поцікавився у Довгої Стріли, чи він знає, що таке вогонь, пояснивши йому запитання за допомогою картинок, намальованих на скатертині зі шкіри оленя. Довга Стріла розповів, що бачив таку річ, вона виривалася з вершин вулканів, але ні він, ні будь-хто з попсіпетелів не має уявлення, як вона утворюється.

– Нещасні пропащі язичники! – пробурмотів Бампо. – Тоді й не дивно, що старий вождь помер від холоду!

У цей момент ми почули голосіння на вході до куреня. Обернувшись, побачили заплакану маму-індіанку з немовлям на руках. Вона сказала щось індіанцям, але ми не могли цього зрозуміти. Довга Стріла пояснив, що дитина захворіла, і мати хоче, аби білий Лікар спробував і вилікував її.

– О господи! – простогнала Полінезія мені на вухо. – Точно, як у Паддлбі – пацієнти з’являються посеред обіду. Що ж, одне тільки добре: вся їжа сира, так що нічого все одно не може вихолонути.

Лікар оглянув дитя й відразу ж установив, що воно було страшенно застуджене.

– Вогню, вогню! Ось що йому потрібно, – вигукнув він, повернувшись до Довгої Стріли. – Це те, що вам усім потрібно. У цього немовляти почнеться запалення легень, якщо його не тримати в теплі.

– Так, це правда. Але як зробити вогонь? – відповів Довга Стріла. – Звідки його дістати – ось у чому труднощі. Усі вулкани на цій землі згаслі.

Тоді ми метнулися шукати по кишенях, чи не знайдуться якісь сірники, що пережили кораблетрощу. Найкраще, що ми знайшли, – це два цілих і одну половинку, і в усіх сірку було змито солоною водою.

– Послухай, Довга Стріло, – сказав Лікар, – існують різні способи добути вогонь без сірників. Перший: за допомогою лінзи та сонячних променів. Однак, з огляду на те, що сонце вже сіло, ми не можемо зараз його застосувати. Другий – це вертіти тверду паличку в поліні з м’якої деревини. Денного світла вже нема? На жаль, ні. Тоді я боюся, ми змушені чекати до завтра, адже поряд із різними сортами деревини нам необхідне ще й старе білчине гніздо для розпалу. Але без ламп ви цього всього не знайдете в своєму лісі о цій порі.

– Великі твоя мудрість і твої вміння, о Біла Людино, – відказав йому Довга Стріла. – Однак тут ти несправедливий щодо нас. Чи ж не знаєш ти, що всі народи, котрі не знають вогню, можуть бачити в темряві? Не маючи ламп, ми змушені привчати себе пересуватися й за найтемнішої ночі без усякого світла. Я пошлю гонців, і ви отримаєте своє білчине гніздо протягом години.

Він віддав наказ двом хлопцям із нашої прислуги, і вони миттю зникли в джунглях. І будьте певні, дуже скоро білчине гніздо разом із твердою та м’якою деревиною вже лежало біля наших дверей.

Місяць іще не зійшов і всередині хижі морок був практично повний. Однак я відчував і чув, що індіанці ходять повсюди без жодних незручностей, так ніби це було за білого дня. Завдання зі здобування вогню Лікар був змушений виконати майже повністю навпомацки, просячи Довгу Стрілу й індіанців подавати йому інструменти, якщо він у темряві поклав був їх кудись не туди. А потім я зробив цікаве відкриття: тепер, як довелося, я і сам почав потроху бачити в темряві. І вперше я збагнув, що насправді немає такої речі, як абсолютний морок, принаймні доки в тебе відчинені двері або є небо над головою.

Попросивши позичити йому лук, Лікар послабив тятиву, засунув паличку з твердого дерева у петлю і почав вертіти цю паличку в м’якій деревині поліна. Незабаром від поліна пішов запах диму. Потім Джон Дуліттл став підкладати туди, звідки йшов дим, частинки білчиного гнізда й попросив мене, щоб я на них дмухав. Він змушував паличку крутитися швидше й швидше. Диму в приміщенні стало ще більше. І ось у темряві раптово спалахнуло світло. Полум’я охопило білчине гніздо.

Індіанці вражено загомоніли й загукали. Спочатку вони всі попадали навколішки й вклонилися вогневі, як божеству. Потім вони хотіли узяти його голими руками й погратися з ним. Ми мусили навчати тубільців, як вогонь використовувати, а їх особливо заворожило те, як ми поклали свою рибу на палички понад багаттям і засмажили її. Вони вдихали аромати кухні перший раз в історії, запах смаженої риби розлився по всьому селищу Попсіпетель.

Потім ми сказали їм наносити купу сухих гілок й розклали в центрі головної вулиці величезне багаття. Навколо нього, коли вони відчули його тепло, зібралося все плем’я, люди усміхалися й дивувалися.

Це було вражаюче видовище, одна з тих картинок нашої подорожі, яку я згадую найчастіше: веселе полум’я гогоче під чорним нічним небом, а скрізь навколо нього широке коло індіанців, вогонь виблискує на їхніх бронзових щоках, білих зубах і в щасливих очах – усе селище намагається зігрітися, регочучи й штовхаючись, немов школярики.

Незабаром, коли ми вже їх трошки навчили поводитися з вогнем, Лікар показав їм, як його можна занести в їхні житла, якщо тільки зробити в стелі дірку, аби дим міг виходити. І перед тим, як укластися спати після цього довгого-довгого виснажливого дня, ми домоглися, аби вогонь прийшов у кожну хижу в селищі.

Нещасні люди так зраділи можливості знову як слід зігрітися, що ми вже думали, вони ніколи не ляжуть спати. Аж до ранніх світанкових годин маленьке містечко гуло від повсюдного притишеного гомону: мешканці Попсіпетеля сиділи й говорили про свого дивовижного блідолицього гостя і дивну річ, яку він приніс із собою, – вогонь!