Камiнна душа

V

От і Великдень!

Минула «бечкова неділя». Нахльостували гуцулки свою їмостечку по плечьох прутєм, приговорюючи шепеляво, як до дитини: «Не я б’ю, бечка б’єт. Віннині за тиждень Великдень».

А леґіні з дівками так хльоскалися попід церквою, що кожухи тріскали. Не одна та й не один пішли д’хаті з доброю смугою через лице.

Минула й живна середа. Кокуцарі бігали з галасом та реготом селом, ставали вряд під хатами й кричали щодуху:

 
Грійте діда, – дайте хліба!
Грійте діда, – дайте хліба!
Грійте діда, – дайте хліба!
Аби вам овечки!
Аби вам єгнички!
Аби вам телички!
 

А ґазди виносили кокуци та обдаровували дітву, а дівчаткам давали до того ще й сіль лизати, приговорюючи:

– Лижіт-ко, лижіт, дівочки! Може би так Бог дав, аби нарік мої овечки чинили єгнички.

Село принаряджувалося, приоздоблювалося. Ґазди опоряджували свої оседки назверхє: вивозили гній з подвір’я, обкутували маржину, чистили кошєри, назношували сіна та нарублювали дров на цілі сєтки^[17], бо якби рубав дрова під час свят, то би птаха кукурудзи рубала.

А ґаздині давали лад всередині хати: мили столи, лавиці, ослони, мастили припічки, опецки, учічковували образи зіллям, та писанками, та голубцями; робили «дідів», зв’язуючи кукурудзяні шульки у гушму хвостами та рівненько внизу обтинаючи чівки, відтак, поплівши з шумеління кіски, завішувати на «бегариках».

Мився посуд у шафці та в намиснику: усі тоті миски, глеки, черсаки, боклаги, горщєта, пугарі, блєхівки, колачі, що так вигідно виснуть на руці, аби мож і наливати, й випивати. А ґазда – тот прикрашує стіну: чисто випуцував^[18] топірці, тобівки старовіцькі блєховані, порошниці, гарапники, які файніші дзьобні; дав порєдок стрюбі – отим кресам, пушкам та пістолетам, бо будуть у роботі через цілі сєтки, а поки що мають хату закрасити; повісив рєд конєчий на клинках, тарниці зі стременами, аби кожне виділо, що не без шкап’єти си жиє.

А ґаздиня вже вчиняє паску. Місить тісто з побожними думками, стараючися гнати від себе всяку злість і нечисть. А як пора уже ставити паску у піч, виходить ґазда з хати, – то він має не пускати нікого: докив паска в печі, нікому не вільно входити, бо би врік.

Ще хвилька – і чутно то там, то там, то там вистріли селом: то ґазда, заглянувши знадвір’я у вікно, бачить, що вже суне жінка паску в роззявлене жерло печі, і бавкає тоді з пістоля. А ґаздиня любо приговорює до паски і просить: «Йка-с лізеш у піч ладна та гладонька, така аби-с і вилізала…»

І Маруся захопилася водоворотом тої усеї передсвяточної суєтливості. Пов’язалася білим рушником, мов наміткою, і з великим трагізмом колотила, мішала, рідила, коштувала всякі масти й омасти. Щохвилі підбігала до бабці запитатися – чи досить муки, чи не мало цукру, чи не густе, чи не рідке, і в дев’ятьох випадках з десяти кінчалося на тім, що бабця брала миску в руки й робила сама. Правда, Маруся протестувала і то навіть дуже голосно, пищала, вириваючи з рук, але врешті корилася.

О. Василь, заморочений службами, обтяжений людськими гріхами, що тягав їх на собі тепер тисячами, ходив завжди злий і роздратований. Кричав на паламаря, на дяка, гуркав на гуцулів, а коли в плебанії бачили, що він іде вже додому, – всі стрімголов кидалися, чим би йому запхнути горлянку скорше, аби заспокоїти.

Уже вигнали ґаздині з хати бóжку посту, що на збиток людям апетит наганяє – їв би, та й їв, та й їв. Шурхаючи лопатою по всіх кутках, приговорювала Анниця:

– Ей ти, нетленна бóжко! Іди собі надвір – вже тобі тут не вольно бути ані раз.

А відтак здіймала з себе пояс і перев’язувала грєди у куті, над ложем супружеським.

– Не зав’єзую грєди, але себе в’єжу з ґаздов, аби-смо жили, їк дотепер. Та шоби він не міг другій дати, а друга йому, аби лиш зо мнов і жив, і ґаздував, і не дав си нікому ані перемовити, ані переговорити, та й нас аби ніхто не розірвав, як цесі грєди з цим поєсом ніхто не розірвав.

Таки боялася трохи за свого Штефана. Хоч і був то солідний ґазда і ніби не заходив собі ні з ким, тримався своєї Анниці, але – все ліпше, як безпечніше. Бо то біда не по камінню ходить, а по людях, щезла би.

Наступала тривожна хвиля – витягати паски.

Перехрестившися разів, може, сто і штиринаціть, посягла Анниця у піч і тремтячими руками витягла першу паску.

Все, що було живого у хаті, навіть кітка, сунуло до припічка. А на нім – дишачи теплом в усі боки, красувалася пишна перша паска. Перша паска!

Є що показати на столі, є чим перед людьми похвалитися, є про що говорити цілий тиждень. Уже зарані уявляла собі Анниця Одокійчине лице – як вона увійде до хати і насамперед зиркне на паску.

– Ой, у тебе, Анничко, паска нівроку. А в мене шош сего літа не так…

А у неї так щогид^[19]. Бо одно – не вміє, а друге – не-харна, а коло того тра охайності.

І, зложивши руки напереді, скромненько вимовить Анниця:

– Ей де, кумочко!.. От так, аби-аби, – а в самої аж рот до вух хоче си розкєгнути.

Повитягала менші паски, повитягала перепічки. Трошки потривожилася була, як тягла паскєвник: натикано в нім глухим кінцем яєць стільки, скільки є душ у хаті. Та котре яйце трісне, – та душа має вмирати сего року.

На щастя, усе було ціле. Словом, не знала вже Анниця, як і радуватися. І сама стала така добра, що сорочку би попросив – віддала б. Та що! Навіть Штефан, завше суворий і мовчазливий, мов посвітлішав і, задоволений, сидів на лаві. Хотів курити, але жінка не звеліла: каже, що не вільно. Ну, як не вільно, то й не вільно.

Пішла винесла дорінник із комори. Е – то не простий дорінничок був! Брат Анничин, що у Космачі сидить, канцер був до таких роботий: таке вдасть, як схоче, що вже раз. А над цим дорінником сидів був щось місяців чотири – але ж бо й виробив! Хоч би королівна сама несла паску до церкви у сім дорінничку, то би си не повстидала! То вже ті був вицвєкований, та пацьорочками побиваний мудро, та й ще раз мудро. Давали барана Анниці за цес паскєвник, але де!

Тепер почала його опоряджувати. На сам спід дору поклала хліба, худоб’єної паски, сира букату, ковбасу, рак-ву з маслом, солонину, яйця, а між ними сире одно – бо то проти згаги добре. Флєшу з тов водов, що яйця си варили, – від очей помагає; збоку натикала хріну з косицями, часнику і всього-всього, що треба.

А опорядивши паскєвник, поклала його в одно вухо бесаг, а в друге – першу паску, перепічки, свічки, кусні, солонини, буджениці. Штефан важив тото на руці, довго похитуючи, з серйозним лицем; Анниця запитливо дивилася.

– Шош… от ік цесе переважує.

– Йке?

– Аз дорінником. Тра шош докласти.

Анниця докладала, а Штефан знов важив на руці.

Нарешті бесаги виважені, завішені на кілку, хату опоряджено, все готове. Лягають спати. Там того спання буде – от, аби очима кліпнути. Як у верхах сидять ґазди, то май опівночі встають, бо докив си вмити, докив си прибрати, докив ґаздиня дівкам волосє опорєдит, то вже, диви си, чєс і до церкви.

А церква – уже прибрана, прикрашена: дяк з дячихою та з дяченятами і паламар з тою ж гієрархією вже доклали рук, що й самі любуються тепер на свою роботу.

Днина обіцяла бути файною. Добрим світлом розсипалося сонце по ясній зелені трав, грало на ніжних нових пуп’янках смерек; де-не-де вже й дерева були в листочках, а поважна задумлива зелень старих смерек давала тло. Тихо стояли гори, мов говорячи: «Бачили ми, бачили… бачили не раз… Ще й не те ми бачили… ого…»

Вже починала з’їздитися гуцулія. По всіх плаях і плаївках зачервонілися сардаки, фустки, мов по величезнім зеленім мурашковінню порозповзалися черлені комашки. І обличчя у всіх радісні, веселі, кричать усі дзвінко та голосно, цілуються моцно, зі смаком. Аж нема де коням ставати коло церкви – тілько їх напрєтало си.

Паламар навив цілий оберемок витиць і тепер продає; люди купують, ліплять на паскєвники. Обділюються всі взаємно дорою з приговорами, з бажаннями всього найкращого, з ласкавими усміхами, цілуючи одно одного по руках.

Маруся стояла на узгір’ю, і в неї аж дух захоплювало. Перший раз в життю бачила вона таку картину, і хотілося самій упасти на коня, крикнути так, як оті гуцульські амазонки, і летіти, летіти, щоб вітер у вухах свистів, щоб іскрами з-під копит дорогу собі освічувати.

Але найцікавіше було ще впереді: се два багачі найбільші криворівські. Один по цей бік ріки сидить, а другий на тамтім боці, але до бері їм разом. І щороку, як сусіди, ставлять вони паски рядом, разом їх ксьондз святить, разом зав’язують у бесаги, разом сідають на коней – і от тут вже починається.

І хоч усі зайняті кожний собою, але в ту хвилину, коли тихим кроком виїздять на дорогу Харук з Якіб’юком, – все зупиняється і завмирає. Заповняють цминтар, лізуть на воринє, на верби і то не хлопчища, а ґазди; дерево ломиться, все, що йде-їде дорогою, стає осторонь: то значить Харук з Якіб’юком женуть! Але як!.. Очі рогом у коней лізуть, нім вони цей кавальчик до бері перелетять.

От і тепер… Не спішачися, по-ґаздівськи зав’єзують у фустки багачі свою свєкість – але моцно! Бо зара’ не буде вже чєсу дивити си за пасков. А якби згубив – ого! Сміху було би на ціле село – та де! На цілі гори!

Зав’язали. Перекинулися словом-двома – от так, про шо-будь. Відтак приклякнув кожний, повагом, не кваплячися.

Ідуть… Зводять коней на дорогу, бо церква повисоку. Один другого ґречно вперед пропускає…

От уже на дорозі… Подали один одному руки. Останнім нервовим поглядом пробігають кожний по своїм рєді: чи все в порядку, чи не сповзе тарниця, чи не станеться прички якої. А потім – мовби сила неземна підкидає їх обох – зскакують на сідла один з другим. Рвонули коні! Каміння, болото бризнули з-під копит. По товпі мороз пробіг. Гейкають, присідають, кричать щось незрозуміле для самих себе.

А багачі вже далеко. Врісши в сідла, пруть, не розбираючи, чи є хто на дорозі, чи нема: не встиг утекти – сам винен. Зуби їм затиснуті, руки аж заклякли на вуздах. Летять – мов чорти від води від свяченої.

А товпа – живе з ними й за них. Ахкає, коливається, мов поле від вітру. Десь заїдуть коні на хвильку за горбок, за купку смерек – мов затріпає хто товпою, розриваючи її в кусні.

– Е-е-е-е-е-е… – частить якийсь гуцулик, себе не пам’ятаючи. От стоїть собі у лисій киптарині, убогу свою пасчину тримає під пахов; може, зроду й не бачив коня на своїм подвір’ю, – а горить, усе забув, нічого не бачить. Настоптав дитині ногу, здусили, змняцкали йому паску ліктями, а він лізе комусь на шию, на спину, витягається увесь.

– Ой не дай си, не дай си, не дай си, не дай си, – і разів з двадцять викрикує це «не дай си» з найдивнішими інтонаціями і електризує своєю екстазою і без того вже наелектризовану товпу.

– Ой, браччику Васи’!.. Ой, браччику Васи’!..

– А ігій на тебе! Та ббий коня, ббий! – і се «ббий» вимовляється з таким притиском, наче там сто «б» стоїть.

От уже на закруті коні… От уже, може, яких п’ятдесят до шістдесят кроків до бері. Що робиться з товпою – годі вповісти! Забули про церкву, забули весь світ. Та що! Сам єгомость забув про решту пасок та так і застиг із кропилом у руці.

І шарпнулися, хто міг, вище, д’горі – щоб видніше. І бачать, що лупцює, лупцює коня Якіб’юк, але де!.. Скок за скоком, поволі, але твердо, невпинно, з залізною силою випирає Харук своїм конем дорогу. От уже його терх коло голови Якіб’юкового коня, от уже фіст… От уже він коло бері, але не може повернути – лиш раптом, підскочивши високо та тріпнувши обома руками, кричить дико в торжестві – дає всім, всьому селу, всім горам знати, що – він випередив у сім році! Не дурно кохав коня, випасаючи його на ліпших травах, не даючи важкої роботи. Будуть сусіди приходити, дивувати си, чудувати си…

Заревла, загоготіла товпа. Довго ще не могли отямитися гуцули та кричали, доказуючи щось один одному. Вже доспівав піп молитви, вже дяк повідбирав до коша, що належне, і пішли вони до церкви, а гуцулія все ще непокоїлася, мов схвильоване море, вигукуючи, розмахуючи руками.

…І, мов зачарована, стояла Маруся й дивилася. Чи то сон їй сниться, чи то казку лицарську хтось оповідає? Але се був не сон і не казка – лиш гуцульський Великдень!

VI

Минув Великдень – і якось одразу настали теплі дні.

Скінчився період боротьби початків, шаленої битви скованих і схованих сил, коли все живе мало одну ціль – проявитися, родити й родитися.

І весела, й жорстока, і радісна, й безжалісна скінчилася гра. Слабші погибли, сильніші переторжествували побіду – почався зріст.

Росте. Все росте. Синім благосним шатром розпростерлося небо, в спокійнім спочиванню лежать гори, зеленями укриті. Міцно врізується корінь в грудь землі, смокче соки і гонить їх в смереку, в бучє, вільху, калину. І навіть стара верба над потоком не дається обігнати: вибила, виштовхнула з трудом з-під грубої шкіри кілька молодих паростей і гонить, та й гонить тепер на них лист за листом, галузку за галузкою, мов приговорюючи: «От як у нас!.. От як у нас!.. Ми ще постоїмо за себе!.. Ми ще покажемо, як то ся робит…»

А молоді верби підсміхаються. Легко, свобідно, он далеко вже погнали віттям, а одна якась, злобна сусідка, пре великою гілкою таки старій прямо в сад молодих прутів і заступає дорогу до сонця. Лютиться стара, а вже нічого не годна вдіяти – безсила боронитися. Он на ній самій, пустивши коріння в струхлілу середину, кілька літ вже росте кущ рябини, і о. Василь, чи йдучи, чи їдучи попри сю вербу, ніколи не помине, аби не сказати за кожним разом одну й ту ж саму фразу:

– Он як у нас на Гуцульщині: скоро на вербі груші будуть рости, а на осиці кислиці.

Марусі, як казала стара Гафійка, «попустило трохи». Жура втомилася і пішла собі за високі гори, за дев’єте море, де кури недопівають.

Повільним кроком, довго йдучи, виходила Маруся ген на високий верх, лягала на угрітій сонцем царинці і, утопивши очі в бездонну глибину небес, лежала так цілими годинами. Мислі пливли от як ті білі хмарки в небі – такі ж чисті, такі ж безцільні, такі ж фантастичні.

І легко було з ними, безм’ятежно. Спокійними очима тихої задуми дивилася, дивилася на далекі сині верхи Буковини, на суворе пасмо Чорної гори і на тоту яскраву плямку снігу, що блищить сліпучо під заблуканим сонячним променем. І любила в ті дні говорити зі статечними ґаздинями, древніми дідами; не прикучувалися їй вічні оповідання о тім, як то було давніше, що нарід май не був такий кручений, ади, та збитошний, оповідання довгі, нудні, пересипані скаргами то на поперек, то на кривди від властей, від природи, від злих людей.

І йшла відтак додому тим самим меланхолійним кроком; лагідним рухом пестила корову, що попалася на дорозі, а стрічної наймички питалася – чи дома єгомость?

– Сплять, – була стереотипна відповідь.

Іноді, от так по обіді, в вільну хвилину підсідала до Марусі стара їмость і починала розмову, але тонко, політично, здалека. Говорила о тім, як її колька колола у бік сеї ночі; про якогось Штефурака, що приходив сьогодні до ксьондза з орудов про телицю, – словом, про всякі дотичні питання.

А потім, так ніби непомітно, зводила розмову на діти, починала захвалювати їх взагалі, яке-то воно миле, гарне, маленьке, як-то приємно коло нього ходити, але зате вже ж і берегтися треба, особливо в тяжі. Не можна тоді піднімати що тяжке або серцем печалуватися – то так погано потім відбивається на дитині, що страх.

А підготовивши таким способом ґрунт, стара їмость притулялася до вуха Марусі і питала:

– Ну… а ти, голубко?.. Чи не чуєш чого? Отак ніби… ніби якось під серцем що смокче, а?.. Ніби так іноді захочеться чого з’їсти такого – ні?..

Маруся хитала, заперечуючи, головою, але стара їмость не вірила: після її рахунку то вже слід би було щось почувати.

– А може, ти лиш не звертаєш уваги? Може, ти не помічаєш? – і починала оповідати детально, як то буває, що женщина чує при тім, які об’яви.

Маруся нічого того не почувала, не мала жадних об’явів, і стара їмость, зітхнувши глибоко, йшла до себе.

– Що би воно за знак? Сама, як орішок, здоровенька і все. Тут би діти та діти – а от дивися!.. Ні, таки, мабуть, з моїм Василем щось та не так…

А то нараз підхоплював Марусю якийсь вир радості й гострого відчування розлитої доокола гірської краси. Тоді співала цілими днями, як пташина, літала садом, лізла в поточчини, де ще й нога людська, здавалося, ніколи не бувала. Мило було продиратися між кущами ліщини, крислатими буками, колючим смеріччям, любуючи на кожнім кроці все новими й новими фантазіями вибагливого потоку, малими водоспадами, озерцями, заточинами. То пропаде вода між камінням і вурчить десь в глибині, то знов вискочить, засміється і миє пласке каміння, тріпає гілкою, що упала вздовж. А Маруся стане на рухавий камінь і гойдається, як дитинка, сама собі підкрикуючи; великий камінь то плюсне краєм у воду, то вирне знов, то плюсне, то вирне, а відтак, змокрівши, посунеться вниз, а з ним і Маруся. І скрикне, і замочить черевички, і вискочить, і регоче потім, регоче на весь ліс, як русалка.

А то стане тихенько-тихесенько під хіхлатою віковою ялицею і слухає… Довго слухає, як в південній спеці коло насиченої жаром землі десь бринять невидимі мухи; як чорний метелик, не знаючи людини, летить і сідає на білу ручку, мов на лілею пахущу, і шукає хоботочком поживи; як коник великий важко скочить на билину, билина погнеться аж до води, і маленькі хвилі хлюснуть на коника; перестрашений, вилупивши великі очі, хоче лізти він вище, хоче скакнути, надрабляючи крилами, – і падає в воду.

А доокола так сліпучо, так гаряче світиться біло-яскраве каміння, дишачи жаром; маленьке змієнятко порскає десь у щілину між плиттям, а Маруся випорпує його звідтам патичком, але де!.. Воно вже не знати куди проповзло між камінням.

Ще кілька кроків вище потоком – і мов у другий світ попала…

Величезний храм із прозрочисто-зелених стін, зеленим ґонтом побитий, наповнений фантастичним зеленим півсвітлом. Десь-не-десь прорветься промінь, упаде на гнилий пень – і мов запалить його! Ген далеко, мовби в сутках, стоїть всохла смерека; обілляло сонце її червону фою – і аж дивно глянути: звідки тут сей інший колір в сім зеленім морі.

І все тут, в тих вічних тінях, все тут якесь вогке, приросле, нерухливе. Потік зі срібного став чорним; переплівся чорним корінням; сире сіре каміння поросло мохом, а поміж всіма ними малими – один, величезний, мов патріарх сивий між правнуками, лежить від сотворення світу уламок давно неіснуючої скелі. Порепався весь від лютих морозів, відвалені непокірливі діти самі вже мохом поросли. Вода нанесла землі жміньку – і от росте вже в щілині зелененька смерічка, радуючися наївно своїми блідо-зеленими пучечками. Таке дурненьке… Сміється, а того й не знає, що ще рік-два – і висилиться випадково нанесена купка землі, не стане чим жити. І судорожно простягатиме, засуджена, тоненьке ніжне своє коріннячко в усі боки – але всюди зустріне холодний, злобний камінь, непоживний одвічно й непривітний невмолимо. І зів’януть зелені безжурні пуп’яшки, згорбиться стан, вже не сміятиметься більше смерічка, задрижить передсмертно.

І до сердечного болю жаль стане Марусі дитини-смерічки. Сідає коло неї, цілує м’ягонькі зеленці, пестить, як хоре немовляточко. А камінь сірий лає і б’є сердито ніжкою. Глухо говорить камінь у відповідь:

– Ой, не бий мене, молодичко, не бий мене, чорно-бривочко, а вислухай. А я розкажу тобі казку – не казку, билицю-небилицю, бо багато, сонце, бачилося, бо багато, миле, вичулося.

…Розкажу я тобі, як дівчаточко вибігало сюди, сідало от там саме, де ти тепер, – леґіника чекало, постільчиком, нетерпливлячися, било-вибивало – от там саме, де ти мене вдарила.

…І леґіник приходив. Цілувалися, милувалися, білими руками обіймалися. Шо було, то було… шо сми видів – не видів, шо чув – не чув…

…А відтак пібрали си… І забули про камінь… А я не забув… Го-о-ой, шуме мій, шуме, зелений мій шу-уме. Та веселії квіти, тоненькії віти… віночок сплітається, чоло квітчається, серце з серцем таємно стрічається…

…А то ще було раз… єк мати з сином прощала си… Шо як закувала зозулиця святої неділі, а іскликав д’собі тісар хлопці молодії, то так зробили-спорєдили, шо у бінної удовиці, у нещасливої сироти одним одного сина-юнака брали.

…Ой же й не плакала й не ридала стара Василина та й об землю головов не била си й ні, лиш сивим волосєм камінь вимітала, сльозами лютими скелю пропікала. А леґіник говорить:

– Ой не плач ти, моя нене, журов не вбивай си – лиш за штири неділеньки мене сподівай си…

…Та як минуло їх штири, п’єта си зачєла, – темної ночі дощової стукав у віконечко молоденький жовнєрочок; а стара неня виходила, дзьобенку наладовану виносила, пістолєта^[20] мосєндзові, рушничку набивану. Та ішли сюда і тут, от на сім місці, де ти сидиш, прощєли си, випрощєли си, неньчини сльози з потоковими филями мішєли си.

– Ой і сину ж мій, ти житє моє, буду ті питати: звідкив му тє виглєдати та й коли видати?

– Ой, у тотій полонинці ізродили рижки, а іду я, моя нене, тепера в опришки. Ти ж набери, нене моя, біленького цвітку – щиро за мнє Бога проси на сім білім світку. А їк ме тот сухий цвіток черешні родити – та й тагди д’вам, моя нене, буду приходити.

…Тріснув барткові по камені, – он диви си, ше й досі слід видко.

– Ой га! – крикнув. – Най же тепер кємує, хто має кємувати, шо я цесу барточку в ручках тримаю!

…Та йк свиснув, шо аж лист з вільхи покотився, як шугнув д’горі – посипалося дрібне каміннячко з-під постолів, а ті камінчики неня у пазуху сховала…

…О-о-о-ой сльози, сльози, сльози нелічені, душі покалічені… Хто вас, сльози, збиратиме, хто вас, душі, зцілятиме…

…А темної ночі сталася новина – шо іскєв^[21] побратим побратима. Не за воли, не за вівці, не за білі сороківці – лиш відобрав віку за пишну Маріку…

…Ішов леґіник, в сопівочку вифівкуючи, постільчика-ми камінчики потручуючи, а з-за смерічки, темної схова-ночки, звисла бартка-стальованка, та не влучила ба й головоньку, лиш правеє плече…

…Скочив леґіник усюда, от де ти сидиш, лівов ручков си відбиват, правов ніжков по мохові ховзаючи си. А воріг кєв уводно^[22], геть посік-порубав – і впало тіло леґінське-молодецьке, увпоперек потоку упало, воду загатило. От тогди й на мене вода пішла, кров злизала, принесла смерековеє дзерно та й ви’тогди ся смерічка на мені ростет. Дурненька, як єст… я їй уже казав…

…Е-е-е-е-ей гади, гади, гади коло серця в’ються, шо буйнії леґіники поміж собов б’ються. Потоками й на увбочі, за ті дідчі чорні очі…

В руки коліна защемивши, тихо колишучися з хвилею разом, слухала Маруся дивних оповідань сірого каменя, бачила плями крові на м’якім мосі, крапелиночку сліз діамантову, слід ноги закоханої дівчини. І завидувала каменеві, що випив він усю поезію гір, що бачив життя і записав його на своїх незрушних скрижалях, розкриваючи лиш тому, хто вміє читати.

І стільки радості, стільки щастя приносила Маруся зі собою з тих прогулок, що наповняла веселістю весь дім. Як листочок квітяний злітала, трошки голодна, трошки притомлена, і радувала всіх. Кіточкою терлася коло старої їмості, просячи їсти, а бабця робила суворе лице й буркотіла:

– Бігає світами не знати де, не знати по що, а ми їй тут маємо семеро обідів наставляти. Он там, у печі, пригрівається, що слуги не доїли – бери собі та й їж, коли хоч, а не я ще тобі буду подавати.

Маруся накидалася на страву і, переплітаючи пізній свій обід оповіданнями про чорного метелика та про великий камінь, сміялася дзвінко, мов срібні дзвіночки на кінцькім рєді би сколихнув. А стара їмость лиш похитувала головою.

– Ох-ох-ох, біда, біда! Правду гуцули кажуть: узєв собі наш піп не жінку, а дитинку.

– Поки єнчої не маєте, бабцю, най я вам за дитину буду… добре?

– Ну, а коли ж я матиму єнчу?

– Фе, бабцю! Встидали би-сте ся таке серед білої днини говорити.

А ввечері сідала стара їмость коло постелі і розпочинала свої допитування:

– Може, тобі квасного чого хочеться? Може, стіну лупати та й тото їсти? А може, хочеться гарно вбиратися, гуляти?

– Ой, того мені завше хочеться, бабцю!

– Ну, то одна річ, а то друга річ. Бо як хочеться строїтися та танцювати, – то певний знак, що дівчинка буде. Лиш я, доню, знаєш, не хотіла би дівчинки на перше. А втім, буду любити, буду берегти вас обох, як зіницю в оці… Буду вночі уставати, гріти тепле молочко…

На рісницях старушки тремтіли сльози. Вона замовкала і лиш жувала беззвучно старими губами. А Маруся дрімала вже, угрівшися під легеньким ліжничком, усміхаючися крізь сон. Схилялося над нею віття смерекове, поточчина журкотіла…

– Гм… Але ж то дивно, направду таки дивно. І ти так-таки нічого й не хочеш?

– Ой, хочу, бабцю.

– Чого ж, моя доню? Чого, люба?

– Спати, бабцю… – і тут же засипляла з дитячим усміхом на лиці.

Стара їмость гасила пальцями свічку і тихо, навшпиньки виходила пріч.

Наступала гірська чарівнича ніч. Таємне небо зорєшливе, вічний шум вічного Черемоша, тоска темно-зелених смерек… А потім чорна-чорна хмара наповзає з Чорногори, оплутує верхи, сон нагонить… Твердий, здоровий, як дерево полонинське.