Камiнна душа

III

Що й говорили старі їмості про весну, але й то мало. Всім єством своїм відчула Маруся прихід свята землі.

Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в організмі всесвіту, якась боротьба і якесь нове торжество нової правди.

– Йой, сказати – шо то весна! – говорив старий Дмитро, вартівник. Маруся часто любила збігати до нього і слухати довгих його оповідань. Зустрічав уже якусь не то вісімдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не міг рівнодушно відноситися до її приходу, сам відживав рівно з природою, чув «єснішу кров» у собі.

– Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в оби-двóїх руках по вік вічний. І шо то за чєс, шо то за любість – годі вповісти! Думайте лиш собі, їмостечку, шо таку сми путерю в кістках чую, що зара’ бих… не знаю, шо робив.

Маруся поглядала на крепкого, жилавого діда, на його міцні чорні від праці руки і гадала собі: який же він був в молодості?

– Виходьте д’мені, їмостечку, на сєту ніч^[8] Благовіщенє: мемо ворожити вбоє^[9], – казав Митро і підморгував, підкивував головою, мовби любаску кликав до себе на ніч. – Зрештою, хто знає… хто знає… Усєко на світі…

На ніч благовіщенську Маруся до діда не пішла, але однаково знала погоду на цілий рік наперед. Річ у тім, що Митро славився умінням відгадувати погоду після приміт благовіщенської ночі, і до нього регулярно щороку зіходилася гуцулія довідуватися: чи сіно дешево пускати, чи худобу, чи пловè віщували сєті зорі, а чи верем’є на літню пору, чи сіяти колопні^[10], а чи лен і т. д. і т. д.

І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зі свідомістю висоти функції говорив:

– А ци у кєму вам^[11], люде добрі, та ци у памнєть – єк сми тогид^[12] вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спізнюйте косінє – най дзелень Божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?

– Ає! ає!.. Говорили-сте, Дмитрику, діждали би-сте.

– А ци то си не справдило?

– От ік у воко, бігме.

– Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собі, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаєте, ґазди? А не взєв-сми відтив ні віхтя сіна!

– О?

– Кобих так здоров! Шо брав звідтив двоє сін, а то – ні віхтя.

Митро слухав те ніби рівнодушно, але зморшки весело грали у нього на лиці. Помовчавши кілько слід, зачинав:

– Ну, то тепер іскажу вам, ґазди мої славні, шо й весна буде файна, і сапанє, і по сапаню, і єк колопні брати. Не сійте, люде, лену, бо лен дощ полюбляє, а зорі так приповідають, що ладне буде верем’є увес чєс і на трави добре. На Юрія й віл си напасет, не то вівця ци там баран.

– Ой га! А я сіно перетримав. Так було в думці, що навесні багачам дорого му продавати.

Гуцули сміялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нічого – ні сіна, ні маржини. А от ішов. Ішов слухати приповістей Митрових, хоч йому було цілковито однаково – «ци верем’є буде, ци сльота».

Весна, весна! Приходить!..

Маруся літала по проталих стежечках, весело поплюскуючи гарними своїми чобітками. Зупиниться на хвильку, набере повні груди гірського чарівного повітря – і мов крила від того виростають! Летіла б до сонця, до вершків гір, до хмар. І серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цілком теплі дні, зійде сніг з усіх зашкалубин і можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там і заспівати.

– Як же ж то гарно, як же ж то мило! – і цілувала дітей, дівчат, весь світ готова би цілувати.

Іде весна! Мати Велика!

От уже скоро-скоро приїде на білім коні свят-лицар Юрій, і люди вітатимуть його. То ще давно-давно, в сивій давнині, урочисто почали обходити цей празник оновлення тіла, празник потомства, празник будучого. Довгою зимою під шкірами сховане тіло відбувало обов’язки, було рабом; тепер – увільняється і буде святкувати. На зиму припадають всі ті моління, клячання, пристосовання душі; весна – празник тіла. Воно велить, воно веде, воно творить.

І все чекає великого Юрія. Як молода дотримує честі до вінця, так все доокола, вся природа чекала приїзду кінного лицаря. І їде він, пишний та годний царевич, в блискучім лóдіню сяйливім і здалеку ще кричить: «Мечи ключі, брате Миколо, бо відіб’ю!..»

І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустріч Юрію ключі від світа, а сам тікає у запічок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.

А пишний Юр їде, коником виграває, гострим списом леди пробиває, з гір зиму стручує, просікає копитами стежки-доріжки по убочах. Стрепенуться сонні смереки, киваючи Юрієві назустріч, на привітанє, напружиться бучина, березина соком наллється. Широко зітхнуть гори, Черемош запіниться, вийде сонце і довше постоїть над землею. Їде! Їде Юрій! Ліси косичить, земля правиться, хором могутнім несеться клич:

– Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключі, поверх моря йдучи!..

Частіше зупиняються леґіні з дівками коло перелазів, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягає:

 
Ой напий си, бідашечко,
До мене горівки, —
Ти не маєш чоловіка,
Я не маю жінки!
 

А з-за хати, десь з-під оборога, задерикувато відкликається дівочий голос:

 
Ци я тобі не казала,
Не казали й люде,
Шо з нашого ба й коханя
Та нічо не буде?
 

А леґінь лиш усміхнеться собі в усок та йде далі, в сопілоньку вифівкуючи, теплого вечора, темної ніченьки дожидаючи…

От і Юрій!.. Сонця Великого празник предвічний!

З незнаних країв, з-понад мір’я невідомого принесли гуцули честь цьому празникові і, як грань темної ночі, бережуть із покоління в покоління. Повмирали старі боги, нові народилися, – а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому – як зможет ци у силу сонічко добре і днинка продовжит ци май-май – востра кров приливає гуцулові до тіла, і святкують сини природи спільне свято з матір’ю посполу. Зиму – перебувають, літом – набувают ци. Юрій літечкові відчиняє ворота – тож чолом Юрієві!

І маржинка святкує. Весь добуток гуцула в маржині. Без неї гуцул ніщо, з нею – все. Заможність рахується на голови скота або на сінá. Про ґазду кажуть, що він «у двадцятеро сін стоїт» – і це вже повна міра заможності. Зустрівшися, гуцул, по привітанню, питає: «Єк маржинка?» Жебрак простибіг проговорює: «За ваше здоров’є та й за маржинчине здоров’є». Півзими жиє відлюдно гуцул у зимарці – бо так на маржину ліпше; півліта жиє відлюдно гуцул у полонині – бо так на маржину ліпше. Тисяча приміт, тисяча заговорів, чарів, примівок – все то для маржини, ради неї. Як хто хоче допечи кому, то заклинає на маржину; як хто хоче приємність кому сказати – бажає добра маржині: «Аби кожда вам чинила по двоє, корови та вівці велико манни давали, прудко множили си, пишно котили си…»

І Юрій, цей поворотний, приворотний празник – весь у ворожінню. З далекого загодя пам’ятають гуцули на цей день. Ще на свят-вечір, коли пеклося й варилося до святої вечері дванадцять страв, брала ґаздиня з усіх мисок по ложці, пекла з того всього книшик та й ховала той книшик аж до Юрія. Ще на Благовіщення ходила ґаздиня до мурашковини і клала туди сіль, булки кавальчик, а відтак свої бовтиці, пацьорки, чепраги і присипала тото все землею аж до Юрія.

А в Юрійове надвечір’є, лиш запало так май трішки у ніч, гори в сутінь повилися, долини поглибшали і Черемош почорнів – дивний малюнок забачила Маруся.

Саме всі в плебанії сіли вечеряти. О. Василь оповідав щось нудне й нецікаве, як нараз Маруся, несподівано глянувши у вікно, закричала:

– Пожежа десь! Горить!

І так переразливо скрикнула, що всі посхоплювалися з місця. Підбігли до вікна.

Дійсно – по тім боці Черемоша, у Задурєків, горіло. Пишне зарево червоно-золотим півколом здіймалося угору і кидало криком у темні небеса.

– Пху, як же ти мене налякала, – говорила стара їмость. – Та яка ж то пожежа? То Юрія завтра.

– То що?

– Та палять гуцули ватри глогові – від того маржині, кажуть, добре.

Тим часом коло другої оселі запалало ще більше огнище; далі коло третьої, четвертої, – і скоро всі гори, кілько було їх доокола, засіялися вогнями, задрижали червонястими, золотими променями.

– Як у казці… – прошепотіла Маруся.

Коло вогнів ворушились, видко, люди. Часом якась постать заступала костер – і тоді доокола бризкали затушовані снопи. В Черемоші дрижали й ломилися золоті мечі.

– Як то красиво!.. Я побіжу, – і Маруся скочила з місця.

– Але куди ти? Чи не здуріла часом? Таже ніч надворі.

– Ну, то що як ніч?

– Ще зачепить хто по дорозі.

– Кого? Мене? – і в голосі Марусі було стільки здивування, що о. Василь махнув рукою.

– Нехай біжить. Се ж уперше вона бачить Юрія у гуцулів, – вступалася стара їмость.

– Я теж у перший раз буду святкувати Юрія у гуцулів, одначе мене анітрішки не кортить бічи кудись стрімголов. Навпаки: се треба поборювати, і я буду старатися всіма силами скасувати сі поганські звичаї. Бо то поганство.

Маруся вже не чула дальших наук. Накинувши хустку на голову, байбарочок старої їмості на плечі, вже бігла царинкою коло церкви до найближчої своєї сусідки і найліпшої приятельки – Анниці Дим’янчучки.

У Дим’янчуків саме запалювали ватру. Штефан приніс давини з-під маржини, підкладав під гліг, а жінка тримала скіпку з вогнем. Побачивши Марусю, закричала:

– Ой їмостечку, Біг би вас укрив від усєкої прички! Ану-ко підкладайте цесу ватру своєв ручков: маєте руку шєсливу, та й через вас Біг нам маржинки, ади, при-множит.

Штефан, присівши, кивав привітливо головою. Маруся взяла з рук Анниці скіпку з вогнем.

– Де маю класти?

– Усуда та утсуда, їмостечку, – з чотирьох усіх боків. Казав бих «синку», та не вільно, – і Штефан підіймав топорищем гліг.

З якимось священним трепетом підкладала Маруся вогонь. Таїнство обряду захоплювало.

Суха трава спалахнула. Затріщали, закрутилися на вогні дрібоцькі галузочки, закурився дим. Штефан з Анницею шепотіли:

– Аби тілько було маржини, кілько має бути попелу з цего курища… аби жєдні уроки маржинки нашої не ловили си, єк сего глогу нічого си не ловит…

І їх голоси спліталися з димом, іскрами приоздоблювалися і летіли високо-високо, в чорне небо, до старого гуцульського бога. Марусю обхоплювала урочистість хвилі, солодка близькість до таємного ритуалу; здавалося, що може вірити і вірить, як ці гуцули.

Ватра палала, розкидаючи фантастично вирізаними плямами доокола, щохвилі їх міняючи, творячи нові. Хлопчик-пастушок зіп’явся на воринє і з якоюсь не то радістю півсвідомою, не то острахом дивився, застигши очима, в саму глибінь таємної, чарівної ватри. З переляком, осадивши глибоко в толуб голови, дивилася на вогонь маржина і не вимахувала хвостами. А серед тої всеї незвичної обстанови тонесенька, гей ґаджучка, чомусь радісна, чомусь усміхнена стояла молода їмость. І мінилася лицем в цілуючих, червоно-золотих смугах. Скакала би через цей вогонь, співала би, жертву би приносила!

Штефан відійшов трохи і уважно стежив – в який бік більше хилиться дим з курища. Стовп віявся в усі боки, але так, здавалося, що навертає от ік би бирше на Волощину. Кємував собі з того Штефан, що на там-тім боці, за ріков, тра пробувати.

«У кого ж би? З кого ж би то маржина на нас мала переходити?» – розкидав головою і не міг дорахуватися.

Все в першу весінню цю ніч мало значіння, було насичене чарівною силою віщування. Той, хто установив цей обряд і вшанував, не хотів і думати, щоби хоч щось могло пропасти дурно. Все говорило, все давало знаки, все ворожило – треба лиш було розуміти цю мову.

Спалахнувши високо, мов одразу пожерши, вогонь почав поволі пригасати; десь в однім місці, на сухій гіллячці зможеться, лизне жвавіше – а потім жовкне, золотіє, поникає. Пишна грань мов ворушилася, мінячися блисками й світлами.

Уважно приглядався Штефан до ватри, і як лиш пригасла вона стільки, що не було поломені, кивнув на хлопця:

– Ану!

Хлопчик скочив з вориння, борзо розіклав і, гейкаючи, погнав худобу через грань. Корови жахалися, виставляючи вперед ноги та дужим рухом мотаючи з сопінням головою, але потім, широко переступаючи ногами, бігли через грань до загороди.

– Напаслася! Напаслася! – радісно підкрикувала Анна.

А ватра тим часом гасла, мертвіла грань, темнота ставала смілішою. Та Штефан, як тільки перейшла остання скотина, набрав із купи оберемок глогу і кинув у мертвіючий жар. Пригасла на хвильку ватра нараз з новою силою залопотіла, заборюкалася, веселими зигзагами просвердлюючи тьму.

– Підкидай, – коротко сказав Штефан жінці.

– Нічо, нічо. Мемо з їмостечков підкладати вбі^[13]. Сідайте, прошу. Не дуже сідець файний, але най буде, – і змахувала запаскою ковбочок, що лежав збоку, і просила Марусю сісти.

– Тра підкладати цесу ватру, аж докив когут не запієт, бо то, ади, проти чередінниць, проти відьмий тотих.

– І то всюда будуть вогні тримати аж до півнів?

– А всюда. Бо то відьма ласа сеї ночі ходити за молоком та й гет би зопсувала корову анінащо. Ото Штефан пішов також проти чередінниць кидати кєцков. Бо вна, відьма тота, страхат ци, ади, того та й гляба їй приступити.

Штефан відійшов убік. Брав заготовлені «кєцки», обвивав їх сухим сіном, запалював і кидав, кілько було сили, вниз по царинці.

– І-і-і-хха!.. – кричав при тім таким голосом, що не треба було бути й відьмою, аби перелякатися.

Кєцки скакали, як невидані вогненні звірі, і, здавалося, свистіли проразливим свистом. Наскочивши в польоті на купу зікладеного каміння, підлітали догори і відразу гасли, розбризкуючися тисячами іскор доокола. Маруся плескала в долоні, як дитина, і тупотіла ногами, регочучи, тішачися й скачучи від радості.

І довго сиділа потім, час від часу підкладаючи патики в огонь, задумчиво слухаючи, як Анниця оповідає усяке ворожіння на Юрія.

– …А витак попіл, що то, ади, з сего курища позістане, тра розсівати царинкáми. Маржині добре си робит ви’^[14] того на усєке. Сирá така буде, йк глина, а вівці мут обростати, йк земня травов.

Маруся двоїлася, слухаючи й дивлячися. Виростали таємні образи нерозгадані з вогняних язиків, тріщало і гілля, оповідаючи казку передсмертну, і билися лицарі, криваві королі поблискували скіпетрами, і мінилася звізда на безціннім уборі молодої цариці. А з-за костра, прориваючися через гостре полум’я, доносилися слова:

– …Треба ще перед сонцем, бо то би не файно було, єкби хто завидів. Голіська меш бічи, от їк мати породила. Назбирати зілля Юрочка, а витак до мурашковиня до того, шо то на Благовіщенє закопуєт ци усєчіна. Тото си вибирає і даєт ци сіль з тов булков маржині, а до того ше дрібоцько посічет ци тот цвіт. Та й си примов’єє при тім: «Даю ті манну з усего світа, шо мурашок наробив, шо тут наносив – та й би моя голубаня так ми з усіх свіків молока носила та й так аби старала, єк мурашок си старав». А витак доїти тра корову через тот пацьорок, що си викєгне з мурашіня, та й так видоїти, шоб ані-ні молока не позістало. Бо то є така ворожка, що ме корова цілий рік давати тілько молока, кілько го’ дасть на Юрія самого. Та й тому маржині підкладат ци перед цим днем сіна побагато найліпшого, та й живит си добре, та й все.

Вже на плебанії почали непокоїтися, що так довго нема їмості. Стара пані казала Оришці піти пошукати, але та не фатигувалася йти далеко: стала на перелазі та й загукала, як на черево:

– Ї-мо-стеч-ку, го-о-ов!

Та так старанно, що старша пані аж знетерпливилися й вийшли до перелазу.

– Та що це ти гукаєш на їмость, як на корову? Посоромила би ся. Не піти та не пошукати!

– Та вони у Анниці – де би їм шє бути.

– Ну то що з того? Треба піти ґречно попросити, а не так галайкати на все село.

Оришка побігла, ляпаючи босими ногами.

– Їмостечку, любі! Там старі їмость такі лю-юті-і, шо аж пудно си дивити, бігме. Ідіт скоріше, бо вже ків тримают, мут бити.

– Ти не лякай, а сідай ліпше підкладати.

Оришка не давала себе довго просити, присіла перед ватрою і, ломлячи дрібно гілочки, любувалася, як вони спалахують. Потім зскакувала і, щезаючи в тьмі, кричала:

– Чкайте! Я знаю, де шє є гліг. Бага-ато-багато! – і за кілька хвиль тягла оберемок нового пруття, сикаючи, як залізе котра колючка у тіло.

В тихій бесіді, в гляданню мовчазливім тайн неговорених серед царства вогню минула ще яка година, аж сама Маруся згадала нарешті, що таки треба йти додому. Напустилася на Оришку:

– Ти пощо прийшла? Пощо тебе післано, га? Аби їмость до хати вести? А ти сама бавишся?

Оришка реготала.

Ішли потім вузенькою стежечкою, лізли через воринє. Дим’янчучка кричала Оришці услід:

– Прийди завтра будза їсти!

– Не требую!.. Я ґаздівська дитина! – відгукується Оришка, і голос її, дзвінкий, гострий, свердлує вухо.

– Який будз? Що за будз? – питала Маруся.

– А то, ади, завтра, на Юрія, по раз перший вівці си доят. Зара’ молоко глєджиют, та роб’є будз, та несут до церкви разом з колачами перенними. А витак тото свєтє^[15] та дают кому бінному, аби Бога молили та просили, аби вівці давали бирше молока. А я не требую тими будзами – ци я не маю шо їсти? Ой га!

Ішли, близько притулившися одна до другої, в нічних потемках. Близькості хотілося перед цими темними несподіванками, в свіжій вогкості першої весінньої ночі. Маруся кріпко цілувала Оришку.

– Що се мені цілуватися так хочеться нині?..

IV

Прийшов Юрій – і розрішив. Сказав: «Плодіться, і розмножуйтеся, і наповняйте землю, радуючися», – і жажда життя, жажда любові, жажда єднання розлилася в повітрі. Нею дихалося день і ніч, нею переситився напиток, і хліб, і тогорічний овоч. І всюди, де сила, де природа, де творці, – там широкою рікою розливалася вона, перетворяючися в поезію, в радість, в саме життя. І Маруся відчула це веління, але не зрозуміла його. Щось прийшло. Живіше забурхала кров у жилах, око заблищало, хтось велів бігати, співати. Неясні думи, неясні бажання заворушилися в грудях, звідкись налітало зітхання, мимолетний сум – а потім знов хотілося дзвінко реготатись, повиснути старій їмості на шиї, пеститися, як кіточці.

І було солодко… Спочатку…

Але ріс і повнився місяць десь за горою; світло-зеленим хором гримнули нараз пісню нові бруньки на деревах; земля запишалася материнством… і леґіні фуркали потоками, як молоді олені, викликаючи дівчат; і яку червонішу фустку надівала молодиця в свято, а пацьорків стільки чіпляла, що аж шия вгиналася, – і Маруся все частіше й частіше попадала в задуму і тихий сум. Щось росло, виростало, кликало кудись, а хто кликав – не знала, не уміла відгадати.

Хтось могутній ходив селом від хати до хати і сіяв одуряючим зіллям. Підійде, кине у відчинене вікно і йде собі далі, а від того зілля шаліють веселим солодким шалом люди, множитися хотять, вічність творити. І земля пристроюється на празник єднання, земля вагітніє, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари, чари весняні розіллялися темним небом зоряним нічним, першими цвітами яблунь і слив, рожевими хмарками на сході і темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час західній.

А Маруся ходила в незрозумілій тривозі, шукала – і не могла знайти. Ішла двором – з-за стайні випорхувала, як пташка сполохана, вся зашарівшися, Оришка і лопотіла босими ногами, а через вориння штрикав хлопець і, згинаючися, біг у корчі.

Сідала під старенькою дзвіницею дивитися, як сонце заходить, а внизу, не бачачи нікого за густою вербою, шепотілися… Мужеський голос, стримуючи схвильовання, говорив, перериваючися:

– А я ті то все дарував… Єк ти з Васьком зáходила собі, – я ті дарував. І з Федорчуковим колач єк розтєгали на пальцьох, – гадаш-сми не видів? А я й то ті дарував…

А повний грудний набалований голос женщини, мало стримуючися, дзвенів і дрижав вабливо:

– Фе! Було би не дарувати. Я ті кажу, шо з тобов нічо в нас не буде, та й іди собі гет.

Але ніхто не йшов геть, тихли згодом слова, чувся шепіт і довгий, щемливий поцілунок…

Могутньо співала природа! І діти її знали, що вона співає, квапилися виконувати її приказання. Без намислу, без рахунку, як птиці, і пчоли, і цвіти. І лиш Маруся ходила неприкаяною в тім чаді, серед тих екстаз і не знала, щó з нею діється.

А як зіходив над Добушінками млосний місяць, таємний властитель приливів, притягань, як натягнув свої струни і тоскливо задзвенів мелодіями покликів і питань, – гострий неспокій заповзав у душу Марусі. Простягалися стомлені в самоті руки, заломлюючися в гнучке коло, вигинався в солодких хвилях стан, а уста розкривалися, пили холодне повітря, принесене хвилями місяця, пили й не насищалися.

І міцно в таку ніч тулилася Маруся до свого попа, жадібно й гаряче цілувала. Піп сопів, розпалювався, довго возився коло жінки, а потім, відвалившися, засипав у ту ж хвилю і хропів. А Маруся, півголодна, роздражнена, довго лежала, вся в огнях, і хотіла стогнати. Засипляла під ранок неспокійним, жарким сном, до пізнього потім не вставала з ліжка і виходила аж під обід, стомлена, вимучена, з великими синцями під очима.

Запитливим оком поглядала стара їмость то на сина, то на невістку. О. Василь червонівся і потупляв очі в таріль, а Маруся, не розуміючи, як загнана ланя, дивилася великими очима кудись далеко-далеко.

А приходила ніч, знов вставав проклятий мучитель-місяць і, мов злий чарівник, трубив у свій ріг, кличучи до жажди, до польоту, до усолод, і простягав руки, тайну відкрити обіцяючи.

…Сюди… сюди… шепотом-шелестом шуварів на високих полонинах, шумом потоків, свистом вітру в смерекових сиглах обпою, обвію, засиплю цвітами, дзвоненням крапель…

…Тихою вільною вічною казкою я обів’ю твої скроні рожевії, з слів і таємних заклять зачарованих буду сплітати вінки срібноцвітнії, тайни розкрию гірських моїх схованок, зроблю тебе Чорногори царицею!

…І царевич полонинський прийде з топірцем блискучим, свисне, крикне по-леґінськи – гори-доли затріпочуть! З пістолета-двійки стрілить – що аж кінь спряде ушима, і ухопить тя, царице, понесе понад верхами, понад прірвами, лісами, понад тими потоками, що рокочуть вдень і вночі, що манять дівочі очі.

Ге-е-е-ей! Злітайтеся, орли! Викрешіть вогню з скали тими крильцями із криці для гуцульської цариці! Та запалим ватру, пишну, дивну, чудно гожу, щоби на три світа ясно, щоби красно, дивно щасно!

…Розстелю, постелю, приголублю дорогую… обійму, притулю, до півсмерті зацілую. Заспіваю, вколисаю, снами казки спеленаю, місяць в хмари закочу, вітром тихий сон примчу… Спи, моя царице красна… спи, кохана зоре ясна… спи під тихі шепти гір, береже твій сон простір… Спи і сни солодкі сни… спи, моя царице, спи…

…І заснули з нею гори, повились в туман ізвори, ніч притихла, хвилі стали, тіні світла вколисали. Лиш ген-ген, не знать далеко, там, де в синь верхи повиті, тужно, тоскно, мелодійно грає гуцул на трембіті…

Що творилося з нею по тих піснях нечутних, по тих снах неснених, по тих думах недуманих, по тих злобних, жорстоких, безумно-солодких і прекрасних покликах, – не могла би уповісти. І тужила би, тужила, русою косою шию овиваючи, і причитувала би над кимось помершим. І шаліла би в танці безумнім, при вогнях, обнажена ціломудрено, жаглива при огнях – і молилася би, на холоднім каменю священного підземелля, в чорних шатах вклякнувши, без світла, без празника.

Тісно… Тісно й душно в нудній плебанії. Нудно зі старою Гафійкою, нудно з одноманітною в любові бабцею. Ішла б і йшла вгору по місяцевій срібній струні, грала би на невиднім і невиданім інструменті і, мов лунатик, вдивившися у місяць, усміхаючися, ходила би з верха на верх, а гуцули дивили би ся й чудувалися: «Шо то, варе, най си преч каже, лєшує кичерами?..»

І кінчалося те все рясними безпричинними сльозами. Падала головою в подушку і мочила її, гейби дрібним дощем. А стара їмость не знала вже, на яку й ступити, яким духом дихнути.

– Що тобі, моя ясонько, що тобі, золото? Чим тебе скривджено, чим уражено? Скажи ж мені, рибонько, скажи, донечко моя, втіхо моя, скажи мені, чим тебе рятувати, чого тобі бракує?

Але що могла відповісти Маруся, коли вона й сама не знала. Не знала, чому палять її місячні ночі, чому зове невидимий голос, чому в журкотінню струмка чуються шепоти, а в шумах смерек сопілкові, флоєрні ноти. Що їй бракувало? Нічо. Достаток, свобода, безклопітність, молодий муж, за котрого йшла, не почуваючи відрази; добра, нá-світі добра свекруха, милі люди, любі верхи, – чого ж їй бракувало, ну, чого?

І, лиха сама на себе, казала, що більше так не буде, що то від безділля, з жиру. Казала собі, що з завтрашнього ж дня почне працювати по господарству і забуде дурні хвилювання. Але безсонна ніч приносила під ранок тяжку, розломлюючу втому, нило молоде тіло, руки не підіймалися навіть учесатися.

Борзо йшла весна цього року: на бистрім коні приїхав свят-лицар Юрій.

Ще Чорногора вся була в снігах, і, піднявшися трохи вище на груник, можна було бачити блискучі шапки, і в лице повівав прозоро-зимний вітер, а внизу вже так потепліло, що хоч купайся. І Черемош так борзо очистився, опрозорів, і зелень так буйно й відразу розвилася.

Наближався Великдень.

Клопоти передсвяточні уйняли трохи неспокою Марусі: не було часу. Хоч усе робилося, власне кажучи, само, а проте все ж і на Марусину долю випало чимало праці. А тут іще, мов на біду, навчила Анниця писанки писати, – і Маруся ціла потонула в цій цікавій забаві. Двадцять горнят і мисочок відразу було запаскуджено усякими жовтилами, зеленилами, красилами, чорнилами; у всіх наймичок кінці носів були пофарбовані, а сама Маруся, випадало, більше була подібна до папуги заморської, як до високоповажаної жони пастира душ. А сидячи над гранею і капаючи туди з незручності воском, вона так наїдалася того незносного чаду, що очі рогом лізли, і довший час не могла прийти до себе та блимаючи очима, крутилася по хаті, як дурна вівця.

Але зате, як привчилася трохи, дивувала усіх своїми писанками.

– Йой, їке ж то ладне! – вигукували наймички і просили кожна собі наперебій. З радістю віддавала Маруся, і любо їй було знати, що таки й вона щось уміє та ще так добре уміє. Написала ще більше, ще ліпших, положила до кошика і побігла до своєї професорки похвалитися.

Дим’янчучка була задоволена з учениці, дійсно похвалила, а при тій спосібності оповіла цілу історію, звідки пішли писанки на світі. З якимось надзвичайним зацікавленням слухала завше Маруся усякі оті гуцульські оповідання, повір’я й приказки. Розкривали вони перед нею нові світи в туманах невідомості, квітли квіти незнаємі, плелося рожевеє марево. Потім кілька день блудила Маруся в казкових підземеллях, передумувала свої мрії, волічкою^[16] шовковою їх оплітаючи, позліткою позлочуючи. Фантастично проста різьба народної фантазії знаходила якийсь короткий приступ до її душі і заволодівала нею цілковито. Щось було в тім і рідне, й невідоме, і солодке, й страшне.

– Та й доти буде світ стоєти, докив люде мут писати писанки та вогні на Юрія палити. За високими грунями, за шумливими потоками, дес далеко, не в нашу думу, у безвістях безвістенних, у темнім ізворі на дванацітьох ланцюгах сидит найстарший ірод – Пекун, прикутий до чорної скали. Сидит – і єк день, так ніч ірвет си з тотих ланцюгів, уриває, ади. Та посилає юдів, ослужалих своїх на земню: «А йдіт ви, юди, йдіт ви, ослужалі мої, довідайте си – ци ше говорє люде до себе, ци ні, ци гнівают си помежи собов, ци ні, чи шєнуют дєдя та й неню, ци братя й сестри не ворогуют із собов, ци сусід на сусіда не закладає. А ци пишут ше писанки та ци вогні палє на Юрія?»

І долітають юди тоті, переглєдают, а єк назад приходє – вповістуют: «Ой біда, біда! Сповідают ци ше люде і мирно межи собов жиют. Та й дєдя-неню шєнуют, та й брати з сестрами мирно межи собов жиют, і сусід на сусіда не закладат. А писанки пишут іще люде, й писанчєрі ходє, й кокуцарі, та колєдники. Та й вогні на Юрія ше палє».

Та й тогди Пекун тот плаче гірко, говорючи: «Ой, не скоро, варе, ше цес світ ізгине!» – та й зелізє тогди на нім си потужат. А єк гнівают си помежи собов люде та си сварут, ба тото, ба сесе – тогди май легше стає Іродові у ланцах, смієт си тогди. А от ік не станут люде писанок писати та на Юрія класти вогнів, – ізгибне світ цес і памнєті по нім си не лишит!

Щось передчувала народна душа, що прийде чєс – і не мут уже більше писанок писати: у Косові на фабриці їх нароблять. А відтак мине потреба і в писанках самих, і в тім, щó викликало їх писання. Згинуть повір’я й віра з ними, не стане гуцулів з їх оповіданнями, ношею й культурою минулих віків. «Згибне цес світ – і Пекун розкуєт си!»

Але настане інший світ, на Пекуна нові ковачі скують нове залізє: з розуму людського варене, доброю волею бгане, чистим сумлінєм щеплене!