Потоп. Том III

Розділ I

У той час, коли в Речі Посполитій усе живе сідало на коня, Карл-Ґустав безперестанку перебував у Пруссії, зайнятий здобуванням тамтешніх міст і перемовами з електором. Після несподівано легкого підкорення країни скандинавський полководець усвідомив, що шведський лев зжер більше, ніж нутрощі його перетравити зможуть. Після повернення Янa-Казимирa він уже втратив надію втримати Річ Посполиту цілком, але зрікаючись у душі цілого, хотів принаймні якнайбільшу частину здобичі захапати, і насамперед Королівську Пруссію, провінцію, що до його Примор’я прилягала, родючу, великими містами всіяну та багату.

Але ця провінція, що першою стала захищатися, і досі вперто стояла на боці законного короля та Речі Посполитої. Повернення Янa-Казимирa і заснування Тишовецької конфедерації спровокували війну, що могла прусський дух підняти, у правильності дотримання вірності переконати і до повстання спонукати, тому вирішив Карл-Ґустав зламати опір, стерти сили Казимира, щоб пруссакам надію на допомогу відібрати.

Був змушений це зробити і з огляду на електора, котрий могутнішому завжди готовий коритися. Шведський король вивчив його дуже ґрунтовно і навіть на мить не сумнівався, що якщо Казимирoвa фортуна переважить, електор на його бік знову перекинеться.

Облога Мальборка зайшла в глухий кут, бо чим наполегливіше фортецю атакували, тим запекліше її пан Вейгер захищав. Тому вирушив Карл-Ґустав до Речі Посполитої, щоб Янa-Казимирa навіть у найвіддаленішому кутку його країни дістати.

А що дія за рішенням у нього наставала так швидко, як грім за блискавкою, то миттю підняв король війська, що стояли по містах, і перш ніж у Речі Посполитій схаменулися, перш ніж звістка про його похід розійшлася, він уже минув Варшаву і в найгарячіший жар пожежі кинувся.

Тож налітав монарх, на бурю схожий, гнівом, помстою та злістю спонукуваний. Десять тисяч коней топтало за ним поля, ще снігом вкриті, піхоту з гарнізонів він забирав і летів вихором на південь Речі Посполитої.

Дорогою палив і вбивав усе дощенту. Не був це вже той давній Карл-Ґустав, добрий, людяний і веселий, котрий аплодував польській кавалерії, підморгував на бенкетах і лестив жовнірам. Тепер усюди, де з’являвся, лилася потоком шляхетська та селянська кров. Дорогою винищував ополченців, військовополонених вішав, нікого не жалів.

Але як поміж гущавини борів могутній ведмідь несе свою важку тушу, ламає по дорозі лід і галуззя, так вовки йдуть у назирці за ним і не сміють йому дорогу заступити, щораз ближче наступають на нього ззаду. Так і ті загони ополченські тягнулися за армією Карла, в щораз більші об’єднуючись загони, і пантрували за шведом, як тінь слідує за людиною. Та навіть краще за тінь, бо переслідували і вдень, і вночі, і в погоду, і в негоду. Водночас перед зайдами руйнували мости, знищували продовольство. Тому окупанти були змушені йти, як пустелею, не маючи де голови прихилити або чим у голоді підкріпитися.

Тож Карл-Ґустав скоро збагнув, якою страшною виявилася його ініціатива. Війна розлилася навколо нього настільки широко, наскільки море розливається навколо самотнього корабля, що заблукав. Палала Пруссія, палала Велика Польща, яка, першою шведське підданство прийнявши, першою ж хотіла той хомут скинути. Палали Мала Польща, Україна, Литва та Жемайтія. У замках й у великих містах, ніби на островах, трималися ще шведи, зате села, бори, поля, річки були вже під польським контролем. Не лише окрема людина, чи нечисленний роз’їзд, а й навіть цілий полк не міг від головних шведських сил хоча б на дві години відлучитися, бо відразу ж пропадав без сліду, а бранці, котрі потрапляли в селянські руки, вмирали в жахливих муках.

Даремно Карл-Ґустав по селах і містах проголошувати наказав, що якщо якийсь селянин озброєного шляхтича живим або мертвим привезе, то отримає вольності та землю в довічне володіння. Селяни на рівні зі шляхтою та міщанами потягнулися до лісів. Люди з гір, люди з глибоких пущ, люди з лугів і полів укоренилися в лісах, робили засідки проти шведів на дорозі, нападали на менші залоги, вирізали до ноги роз’їзди. Ціпи, вила та коси не гірше за шаблі шляхти напилися шведської крові.

Тим більший гнів наростав у серці Карла, що ще кільканадцять місяців тому так легко ця країна йому піддалася, а тепер не міг второпати, що сталося, звідки ці сили, звідки цей опір, звідки ця страшна війна не на життя, а на смерть, кінця якої він не бачив і прогнозувати його не брався.

Часто також відбувалися наради в шведському таборі. З королем перебували брат його Адольф, принц біпонтійський, котрий командував військами, Роберт Дуґлас, Генріх Горн, родич того, котрого під Ченстоховою селянська коса скосила, Вальдемар, данський граф, і той самий Міллер, котрий біля підніжжя Ясної Ґури славу свою військову втратив, і Ашемберґ, котрий кавалерією найкраще командував, і Гаммершильд, котрий гарматами завідував, і старий розбійник, маршал Арвід Віттемберґ, котрий шкуродерствами своїми прославився та залишки здоров’я свого намагався зберегти, бо йому галлійська недуга допікала, а також Форґель і багато інших. Це все були полководці, котрі вміли здобувати міста, а в полі поступалися лише королівському генію.

Вони в душі боялися, щоб усе військо з королем не загинуло, труднощами, браком провіанту та польською затятістю зморені. Старий Віттемберґ відверто відмовляв короля від цього походу.

– Як можна, ваша величносте, – переконував він, – ганятися аж у руські землі за ворогом, який нищить усе по дорозі, сам невидимим залишаючись? Що тут вдієш, якщо коням не лише сіна чи вівса, але навіть соломи зі стріх бракує, а люди від голоду попадають? Де ті війська, що на допомогу нам прийдуть, де замки, в яких ми могли б відгодуватися та стомленим тілам своїм дати перепочинок? Я не порівнюю себе з вашою величністю, але якби я був Карлом-Ґуставом, вашою славою вкритим, що у визначних перемогах здобута, на хитку колію такої війни не ставав би.

На це Карл-Ґустав відповів:

– І я також, якби я був Віттемберґом.

Відтак монарх згадував Александрa Македонського, із котрим любив себе порівнювати, і йшов уперед, ганяючись за паном Чарнецьким. А той, не маючи достатніх і вправних сил, утікав від нього, але тікав, як вовк, завжди готовий кинутись на переслідувачів. Часом він ішов перед шведами, часом по флангах, а часом, сховавшись у глухих лісах, відпускав їх уперед, так що вони думали, що супротивника наздоганяють, а той насправді йшов назирці. Відсталих вирізали, там і тут наздоганяли якийсь роз’їзд, знищували загони піхоти, що забарилися, нападали на підводи з провіантом. І ніколи шведи не знали, де їхній ворог, з якого боку вдарить. Не раз у нічних сутінках відкривали вогонь із гармат і мушкетів по заростях, вважаючи, що супротивника мають перед собою. Стомлювалися смертельно, йшли в холоді, голоді та відчаї, а караючий меч vir molestissimus¹ постійно висів над ними, як хмара з градом зависає над ланом збіжжя.

Врешті-решт дістали його під Ґоломб’єм, неподалік від гирла, де Вепр впадає у Віслу. Деякі польські хоругви, що були напоготові, кинулися стрімко на ворога, сіючи страх і паніку. Першим навалився пан Володийовський зі своєю ляуданською хоругвою і зім’яв військо данського принца Вальдемарa. Своєю чергою, пан Самуель Кавецький і його молодший брат Ян напали з пагорба зі своєю панцерною хоругвою на найманих англійців Вілкінсонa, й умент зжерли їх, як щупак поглинає коропа. А пан Малявський зіткнувся з принцом біпонтійським так щільно, що люди і коні позмішувалися між собою, як курява, яку два вихори з протилежних боків несуть і один вир із неї творять. В одну мить відтіснили шведів до Вісли. Побачивши це, Дуґлас поквапився зі своєю добірною рейтарiєю на виручку. Але натиску цієї нової потуги стримати вже не могли. Тож почали шведи стрибати з високого берега на лід, падаючи мертвими так густо, що чорніли на засніженому полі, як літери на білому аркуші. Загинув принц Вальдемар, поліг Вілкінсон, а принц біпонтійський, звалений із коня, ногу зламав. Проте загинули в різний спосіб і обидва пани Кавецькі, а також пани Малявський, Рудавський, Роговський, Тимінський, Хоїнський і Порванецький. Натомість пан Володийовський, котрий у шведські ряди, як у воду, пірнав із головою, навіть найменшої рани не отримав.

Тим часом прибув і сам Карл-Ґустав із головними силами, гарматами, і перебіг бою змінився. Решта полків пана Чарнецькогo, недисципліновані і не достатньо вишколені, не зуміли вчасно перешикуватися, деякі коней не мали під рукою, інші, котрі по дальших селах стояли, всупереч наказам залишатися напоготові розійшлися по домівках. Тому, коли ворог напав несподівано, одразу ж кинулися врозтіч, і в бік Вепра повтікали. Тому пан Чарнецький наказав сурмити відступ, аби ті полки, які першими атакували, не втратити. Одні подалися за Вепр, інші – до Кінської Волі, залишаючи поле та славу перемоги Карлoвi. А тих, хто за Вепр тікали, довго переслідували хоругви панів Зброжекa та Калинськогo, котрі ще на боці шведів воювали.

Радість запанувала у шведському таборі незмірна. Невеликі, щоправда, дісталися шведам від тієї перемоги трофеї: сакви з вівсом і кілька порожніх возів, але Карлoвi до здобичі цього разу було байдуже. Король радів, що перемога, як у давні часи, повернулася до нього, що як тільки він з’явився, то всіх розбив. І це самого пана Чарнецькогo, на котрого найбільші надії Ян-Казимир і Річ Посполита покладали. Монарх міг сподіватися, що звістка пошириться всією країною, що кожні вуста повторюватимуть: «Чарнецького розбили», що страхопуди розміри поразки роздують і тим самим засмутять серця і відберуть запал усім, хто на поклик Тишовецької конфедерації за зброю взявся.

Коли монарху принесли і кинули під ноги ті сакви вівса, а разом із ними тіла Вілкінсонa та Вальдемарa, той звернувся до своїх зажурених генералів:

– Не треба хмурити чоло, бо це – найбільша перемога, яку впродовж року вдалося здобути, й усю війну вона закінчити може.

– Ваша королівська величносте, – відказав Віттемберґ, котрий у своїй слабкості бачив речі песимістичніше. – Дякуймо Богові, якщо дальший похід будемо мати спокійний. Бо хоч такі війська, як пана Чарнецькогo, хутко розпорошуються, але й мерщій знову в купу збираються.

На це король зауважив:

– Пане маршале! Я не вважаю вас гіршим полководцем за пана Чарнецькогo, але якби я вас так розбив, то можу закластися, що і за два місяці ви не змогли б військо зібрати.

Віттемберґ лише мовчки вклонився, а Карл правив далі:

– Правду кажете, похід будемо мати безпечний, бо лише пан Чарнецький міг його справді стримувати. Немає війська пана Чарнецькогo – немає й перешкод!

Генерали втішилися від цих слів. Одурманені перемогою війська проходили перед очима короля з вигуками та співами. Пан Чарнецький припинив висіти, як хмара, над ними. Пан Чарнецький переможений і припинив своє існування! Від цієї думки забули про всі незгоди, яких зазнали. Від цієї милої думки забули й про майбутні труднощі. Слова короля, які багато офіцерів чули, розлетілися по табору й усі були переконані, що перемога ця справді мала надзвичайне значення, що дракон війни переможений, а тепер настали часи для помсти та панування.

Монарх дав війську кільканадцять годин перепочинку. Тим часом із Козениць прибули підводи з провіантом. Військо розмістилося в Ґоломб’ї, Кровєніках і Жижині. Рейтари підпалили покинуті подвір’я, повісили кільканадцятьох селян, узятих зі зброєю в руках, і кількох пахолків, котрих сплутали із селянами. Потім відбувся бенкет, після якого солдатня заснула міцним сном, вперше вже віддавна спокійним. Наступного дня прокинулися бадьорі і перші слова в усіх на язиках були:

– Немає більше Чарнецькогo!

Повторювали це один одному, немовби навзаєм хотіли доброю новиною поділитися. Похід розпочався весело. День був сухий, холодний і погожий. Кінські тіла та ніздрі вкрилися памороззю. Льодяний вітер заморозив калюжі на Люблінському тракті і дорогу зробив прохідною.

Військо розтягнулося майже на милю вужем, чого раніше не робили ніколи. Два драгунські полки під командуванням француза Дюбуа пішли на Кінську Волю, Маркушів і Ґарбів, за милю від головних сил. Якби так ішли ще три дні тому, то їх обов’язково спіткала б смерть, але тепер передував шведам страх і слава перемоги.

– Немає більше Чарнецькогo! – повторювали офіцери та солдати.

Похід відбувався спокійно. З лісових глибин не чулися вигуки, із заростів не прилітали стріли, невидимою рукою випущені.

Над вечір Карл-Ґустав прибув до Ґарбовa, веселий і в хорошому гуморі. Вже саме хотів вдатися до відпочинку, як тут Ашемберґ повідомив через службового офіцера, що хоче побачити короля в нагальній справі.

За хвилину він зайшов до квартири, і не сам, а з драгунським ротмістром. Король, котрий мав швидке око та пам’ять, таку обширну, що імена майже всіх жовнірів пам’ятав, упізнав зараз же капітана.

– А що нового, Фріде? – спитав він. – Дюбуа повернувся?

– Дюбуа мертвий, – відповів Фрід.

Король сторопів. Лише тепер зауважив, що ротмістр мав вигляд, немов його з могили викопали, й одяг на ньому пошарпаний.

– А драгуни? – поцікавився монарх. – Їх же два полки?

– Всіх до ноги вирізали. Мене одного живим відпустили!

Смагляве обличчя короля потемніло. Руками він заправив собі пасма волосся за вуха.

– Хто це зробив?

– Чарнецький!

Карл-Ґустав замовк і здивовано витріщився на Ашемберґa, а той лише головою кивав, немовби мав намір повторювати:

– Чарнецький! Чарнецький! Чарнецький!

– Не можу в це повірити, – сказав помовчавши король. – Ви бачили його на власні очі?

– Як вашу величність бачу. Наказав мені вклонитися вашій королівській величності й оголосити, що він за Віслу тепер переправляється, але скоро знову стежками нашими піде. Не знаю, чи правду він повідомив.

– Гаразд! – промовив король. – Скільки в нього людей?

– Я не міг точно полічити, але з чотири тисячі людей бачив особисто, а за лісом стояла ще якась кавалерія. Оточили нас біля Красичинa, до якого полковник Дюбуа навмисно з тракту відхилився, бо йому донесли, що там якісь люди перебувають. Тепер вважаю, що пан Чарнецький навмисно підіслав язика, щоб той нас у засідку привів. Тому ніхто, крім мене, живим не залишився. Селяни добивали поранених, я ж дивом урятувався!

– З нечистим цей чоловік увійшов до спілки, не інакше, – зронив, прикладаючи долоню до чола, король. – Бо щоб після такої поразки знову військо зібрати і над карком нам зависнути – це не людська сила!

– Сталося те, що маршал Віттемберґ передбачав, – докинув Ашемберґ.

Тут король вибухнув:

– Ви все вмієте передбачати, лише радити не вмієте!

Ашемберґ зблід і замовк. Карл-Ґустав, коли був веселий, то наче із самої доброти виліплений, але коли вже брову насупив, то викликав забобонний страх навіть у найближчому оточенні. Не так птахи криються перед орлом, як крилися перед ним найстарші та найзаслуженіші генерали.

Але поміркувавши, монарх знову спитав капітана Фрідa:

– І хороше військо має пан Чарнецький?

– Я бачив цілком пристойні хоругви, а кавалерію завжди мали добру.

– Це ті самі, що під Ґоломб’єм із таким запалом на нас насідали. Загартовані мусять бути це полки. А він сам, пан Чарнецький, – веселий, самовпевнений?

– Настільки самовпевнений, наче це він під Ґоломб’єм нас розгромив. Тепер тим більше серця їхні зміцніють, бо про поразку вже й забули, і новою вікторією вихваляються. Ваша королівська величносте! Що мені наказав пан Чарнецький передати, те я й повторив, але коли я вже виїжджав, то підійшов до мене хтось із старшин, могутній чоловік, старий, і повідомив мені, що він той, хто самого славетного Ґуставa-Адольфa в поєдинку здолав. Дуже вже він вашу королівську величність поносив, а інші йому вторили. Так вони хизуються! Я від’їхав під лайку й образи.

– Менше з тим! – махнув рукою Карл-Ґустав. – Отже, не розбитий пан Чарнецький і військо вже зібрав, це точно. Тим хутчіше мусимо йти вперед, аби польського Дарія якнайшвидше здолати. Можете йти. Війську оголосити, що ті полки від селянських зграй у незамерзаючих болотах згинули. А ми йдемо вперед!

Офіцери вийшли, а Карл-Ґустав залишився сам. Через якийсь час уже думав інакше. Мало того, що перемога під Ґоломб’єм жодних трофеїв не принесла, розкладу сил не змінила, то вона ще більшу запеклість в усій цій країні розбудила.

Карл-Ґустав перед військом і генералами завжди проявляв упевненість у собі та віру, але коли залишався сам і починав міркувати про цю війну, яка спочатку такою легкою здалася і щораз важчою ставала, то не раз його охоплювали сумніви. Всі ці випадки здавалися йому якимись дивними. Часто виходу не бачив, кінець не міг передбачити. Інколи здавалося йому, що він людина, котра, увійшовши з морського берега у воду, відчуває, що з кожним кроком усе глибше ступає і незабаром втратить дно під ногами.

Однак монарх вірив у свою щасливу зірку. Тому й зараз підійшов до вікна, щоб на свою обраницю поглянути, на саме ту, яка у Великому Возі, як кажуть інші, – у Великій Ведмедиці, найвище місце займає і світить найяскравіше. Небо було погоже, тому зараз вона палахкотіла весело, мерехтіла то блакитним, то червоним. Здаля лише, нижче, у темній синяві неба, чорніла, як змій, самотня хмара, від якої відходили немовби плечі, як галузки, ніби мацаки морського чудовиська і вони щораз ближче підсувалися до королівської зорі.

Розділ II

Наступного дня, на світанку, король вирушив у дальший похід і дістався Любліна. Отримавши там повідомлення, що пан Сапєгa після перемоги над Богуславом зі значним військом наступає, не став зупинятися, лише гарнізоном Люблін зміцнив та подався далі.

Найближчою метою його експедиції тепер було Замостя, бо здобуття такої добре укріпленої фортеці може дати підстави для дальшої війни і майбутньої перемоги. Різні про Замостя кружляли чутки. Поляки, котрі досі залишалися на боці Карла, були впевнені, що ця фортеця – найзахищеніша в Речі Посполитій, і подавали як доказ те, що вона самого Хмельницького зупинила.

Карл помітив, що поляки аж ніяк не прагнули укріплені фортеці штурмувати і вважали їх недоступними, хоча в інших країнах такі твердині могли б лише до третьорядних зарахувати, однак він був переконаний, що жодна з фортець не змогла б чинити належного опору, бо ні мурів належно не утримували, ні земляних укріплень, а також не мали відповідної зброї. Тому оповідки про Замостя короля не лякали. Та й розраховував він на чар свого імені, на славу непереможного полководця, врешті-решт, і на перемови. Перемови, які будь-який магнат у Речі Посполитій міг вести на власну руку, бо в такий спосіб Карл досяг значно більше, ніж зброєю. Як людина хитра, монарх намагався наперед дізнатися, з ким має справу, тому старанно всю інформацію про власника Замостя збирав. Випитував про його звички, схильності, почуття гумору й уяву.

Ян Сапєгa, котрий на превеликий жаль воєводи вітебського зрадою вже своє ім’я встиг заплямувати, давав королеві пояснення щодо пана старости калуського. Проводили в нарадах довгі години. Пан Сапєгa, однак, вважав, що не легко буде королеві господаря Замостя на свій бік схилити.

– Грошима його не спокусити, – казав пан Ян, – бо чоловік він вельми заможний. Він не марнославний і ніколи за посадами не ганявся, не хотів їх навіть, коли ті самі його шукали. Щодо титулів, то я сам чув, як при дворі вилаяв він пана де Ноєрa, секретаря королеви, за те, що той сказав йому: mon prince². «Я не prince, – бештав тоді чиновника, – бо навіть вельмож в’язнями у своєму Замостю тримав». Правда, це не він мав, а його дід, котрого Великим у народі нашому називають.

– Тільки б мені ворота Замостя відчинив, то я запропоную йому щось таке, чого жоден польський король пропонувати не став би.

Пан Сапєга не наважився спитати, що б це такого могло бути, поглянув лише з цікавістю на Карлa-Ґуставa, але той правильно витлумачив цей погляд і вів далі, закладаючи за своєю звичкою волосся за вуха:

– Я запропоную йому Люблінське воєводство як незалежне князівство. Корона його точно спокусить. Бо ніхто з вас такій спокусі не зміг би протистояти, навіть теперішній воєвода віленський.

– Необмежена щедрість вашої королівської величності, – зауважив, не без певної іронії в голосі, пан Сапєгa.

А Карл відповів із властивим йому цинізмом:

– Я даю, бо це не моє.

Пан Сапєгa захитав головою.

– Він неодружений і синів не має. А корона мила тому, хто нащадкам її передати може.

– То порадьте, пане, якийсь кращий спосіб.

– Мені здається, що лестощами можна більше домогтися. Той магнат із розумом не дуже товаришує і саме на цьому його можна взяти. Треба його переконати, що лише від нього залежить мир у Речі Посполитій, якось йому втовкмачити, що лише він може вберегти її від війни, нещасть, усіляких потрясінь і майбутніх нещасть, але це якщо відкриє ворота. Якщо риба цей гачок проковтне, то ми будемо в Замості, а інакше – ніяк!

– Залишаться гармати як останній аргумент!

– Гм! На такий аргумент знайдеться чим у Замості відповісти. Важких гармат мають із надлишком, а нам доведеться свої ще підтягати. А коли відлига настане, це стане нереальним.

– Я чув, що піхота у фортеці вишколена, але кінноти їм бракує.

– Кавалерія тільки в чистому полі потрібна, та й, як виявилося, пан Чарнецький не розбитий, тому міг би одну-дві хоругви йому на підмогу прислати.

– Ваша милість одні завади бачить.

– Але весь час вірю в щасливу зірку вашої королівської величності, – не поліз далеко по слово пан Сапєгa.

Пан Ян мав слушність, коли припустив, що пан Чарнецький послав у Замостя кавалерію, необхідну до роз’їздів і захоплення язиків. Щоправда, пан Замойський і своєї мав досить і зовсім допомоги не потребував, але каштелян київський дві хоругви, які найбільше постраждали під Ґолемб’єм, Шемберка та ляуданську, зумисне до фортеці послав, аби ті могли відпочити, від’їстися і коней потомлених замінити. У Замості прийняв прибульців пан Собіпан привітно, а коли дізнався, які славетні жовніри до нього прийшли, то до небес їх возносив, дарами осипав і щодня до столу свого запрошував.

Ніхто не зможе описати радість і зворушення княгині Ґризельди, котра взріла панів Скшетуськогo та Володийовськогo, давніх полковників її видатного чоловіка. Упали їй до ніг обоє, зворушливі сльози від зустрічі улюбленої пані проливаючи, вона також не могла плач стримати. Скільки ж спогадів було пов’язано з ними з давніх лубенських часів, коли її чоловік, слава та любов народу, сповнений сил, володів величезною дикою країною, й як Юпітер, одним супленням брів сіяв страх між варварами. Такі це недавні часи, але де вони? Тепер магнат у могилі, країну варвари зайняли, а вона, вдова, сидить на попелищі щастя і величі, смутком живучи та молитвою.

У тих спогадах солодке з гірким настільки перемішалося, що думки всіх трьох полинули в минуле. Розмовляли про давнє життя, про місця, яких вже не побачать їхні очі, про давні війни, врешті-решт і про теперішні часи поразок і Божого гніву.

– Якби наш князь був живий, – зітхав пан Скшетуський, – інша доля була б у Речі Посполитої. Козацтво було б стерте, Задніпров’я належало б нам, а швед знайшов би свого гробаря. Бог зробив, що хотів, аби за гріхи нас покарати.

– Лише б Бог у панові Чарнецькому оборонця воскресив! – видихнула княгиня Ґризельдa.

– Так і буде! – пожвавився пан Володийовський. – Як наш князь інших панів наголову розбивав, так і він зовсім на інших полководців несхожий. Знаю я обох панів коронних гетьманів і пана гетьмана литовського Сапєгу. Великі це воїни, але в панові Чарнецькому є щось екстраординарне, можна сказати, орел, а не людина. Ніби ласкавий, а всі його бояться, ба, навіть пан Заглобa часто про свої вибрики при ньому забуває. А як військо веде! Як шикує! Неможливо собі уявити! Не інакше, як видатний воїн з’явився в Речі Посполитій.

– Чоловік мій, котрий його полковником знав, ще тоді славу йому передрікав, – додала княгиня.

– Подейкують навіть, що й дружину в нашій садибі мав би шукати, – вставив і свій гріш пан Володийовський.

– Не пригадую, щоб про це була мова, – задумалася княгиня.

Як же вона могла пригадати, якщо ніколи нічого такого не було, бо пан Володийовський таким чином хитро хотів повернути розмову на матримоніальні справи, щоб про панну Ганнусю Борзобагату щось дізнатися, адже прямо питати про це вважав непристойним, занадто фамільярним у присутності княгині. Але викрутас не вдався. Княгиня знову повернулася до згадок про свого чоловіка і козацьких воєн, тому субтильний лицар подумав: «Немає Ганнусі, може, навіть Бог зна скільки років!» І більше про неї не згадував.

Міг також розпитати офіцерів, але його думки були зайняті й чимось іншим. Щодня роз’їзди повідомляли, що шведи щораз ближче підходять, тому готувалися до захисту. Пани Скшетуський і Володийовський одержали обов’язки на мурах як офіцери, про шведів, і війну з ними обізнані. Пан Заглобa дух підіймав і розповідав про цього ворога, якого дотепер не знали, а було таких між захисниками Замостя багацько, тому що шведи до цього міста ще не доходили.

Пан Заглобa близько з паном старостою калуським хутко зійшовся, і той безмірно його полюбив і в усьому до нього звертався, особливо що й від княгині Ґризельди чув, як свого часу сам князь Ярема пана Заглобу вихваляв і vir incomparabilis³ називав. Тому щодня за столом усі слухали, а пан Заглобa розповідав про давні та новіші часи, про війни з козаками, про зраду Радзивіллa, про те, як пана Сапєгу в люди вивів.

– Я йому порадив, – казав літній шляхтич, – щоб насіння конопель у кишені носив і потрохи споживав. То він так до того звик, що тепер щоразу зернину виймає, вкине до рота, розгризе, серединку з’їсть, а луску виплюне. Уночі, як прокинеться, також це робить. З того часу почуття гумору в нього розвинулося таке, що навіть найближчі не впізнають.

– Справді? – не повірив староста калуський.

– Бо в коноплі олія міститься, тому і в голові її прибуває.

– А щоб вас… – вилаявся один із полковників. – Tа це в животі олії прибуває, а не в голові.

– Est modus in rebus!⁴ – філософськи зауважив пан Заглобa. – Потрібно якнайбільше вина пити. Тоді олія, як легша, завжди буде вгорі, а вино, яке і без цього вдаряє в голову, справлятиме таким чином якусь корисну дію. Цей секрет я вивідав у Лупула, молдавського господаря, після котрого, як вам відомо, хотіли мене волохи на царство посадити, але султан, котрий бажає, щоб господарі не мали потомства, виставив мені умову, на яку я погодитися не міг.

– Вам, мабуть, довелося, прірву конопляного насіння з’їсти, – зауважив пан Собіпан.

– Не було потреби, але вашій гідності від щирого серця раджу! – відрізав пан Заглобa.

Почувши ці сміливі слова, дехто злякався, щоб їх пан староста калуський до серця не взяв, але той, чи не допетрав, чи не захотів показати, усміхнувся лише і спитав:

– А соняшникові зернята не можуть конопляні замінити?

– Можуть, – кивнув пан Заглобa, – але позаяк соняшникова олія важча, тому потрібно пити міцніше вино, ніж те, яке ми зараз п’ємо.

Пан староста второпав, про що мова, розпалився і зараз же наказав найкращих вин принести. Після чого втішилися в серцях усі й атмосфера стала невимушеною. Пили за здоров’я короля, господаря та пана Чарнецькогo. Пан Заглобa мав такий хороший гумор, що нікому й слова сказати не давав. Розповідав про битву під Ґоломб’єм дуже детально, в якій себе дуже добре проявив, врешті, служачи в ляуданській хоругві, не міг вчинити інакше. А що від шведських військовополонених, котрі служили в полку Дюбуа, дізналися про смерть грaфa Вальдемарa, тому, природно, пан Заглобa взяв на себе і за цю смерть відповідальність.

– Цілком інакше б ця битва пішла, – торочив він, – якби не те, що я напередодні до Бaрaнoвa, до тамтешнього каноніка, поїхав. А пан Чарнецький не знав, де я, тому порадитися не мав із ким. Може, і шведи про того каноніка чули, бо в нього смачнючі меди, тому й під Ґоломб’є подалися. Коли ж я повернувся, було вже запізно, король наступав і треба було хутко відповідь дати. Ми пішли, як у дим, але що вдієш, якщо ополченці бажають таким робом своє презирство до ворога виказати, що спинами до нього обертаються. Не знаю навіть, як тепер пан Чарнецький дасть собі раду без мене!

– Дасть собі раду! Не бійтеся, пане! – заспокоїв пан Володийовський.

– І я знаю чому. Бо шведський король воліє за мною під Замостя вдарити, ніж його по Повіслю шукати. Не заперечую, що пан Чарнецький хороший жовнір, але коли почне бороду крутити і своїм бичачим поглядом зиркати, то товаришам навіть із найкращої хоругви здається, що вони прості драгуни. Зовсім він на гідність не зважає, чого ми й самі були свідками, коли пана Жирськогo, заслуженого чоловіка, наказав по майдані кіньми волочити лише за те, що з роз’їздом не дістався туди, куди мав наказ. З шляхтою, шановне панство, треба по-батьківськи, а не по-драгунськи. Кажеш йому: «Пане-брате, або будь ласкавий, або йди», зворушиш його, вітчизну та славу згадуючи, і піде навіть далі, ніж драгун, котрий за гроші служить.

– Шляхтич шляхтичем, а війна війною, – резюмував староста.

– Дуже це химерно ваша гідність вивела, – скривився пан Заглобa.

– Але пан Чарнецький ще Карлoвi покаже, де раки зимують! – втрутився пан Володийовський. – Я був не на одній війні, тому можу авторитетно про це заявити.

– Спершу ми йому покажемо під Замостям, – вихвалявся пан староста калуський, котрий, надимаючи губи, пихтів фантазійно, витріщав очі і брався в боки. – Бa! Ф’ю! Що мені Карл! Га? Кого в гості запрошую, тому двері відчиняю! Що? Га!

Тут пан староста став ще гучніше сапати, колінами об стіл ударяти, перехилятися, вертіти головою, лютувати, очима виблискувати та базікати, як зазвичай, з певною фамільярною недбалістю:

– Що мені Карл! Він пан у Швеції, а Замойський Собіпан у Замостю. Eques polonus sum⁵, нічого більше, що? A я в себе. Я Замойський, а він шведський король. От Максиміліан був австрійський і що? Йде, то хай собі йде. Побачимо! Йому Швеції мало, а мені Замостя досить, але його не віддам, що?!

– Мило, шановне панство, слухати не лише таке красномовство, а й такі доброчесні сентименти! – вигукнув пан Заглобa.

– Замойський є Замойський! – відповів, утішений похвалою, староста калуський. – Ми нікому не кланялися і не будемо… Ma foi! Замостя не віддам, і баста.

– За здоров’я господаря! – загукали офіцери.

– Vivat! Vivat!

– Пане Заглобо! – покликав староста. – Шведського короля я в Замостя не впущу, а вас зі Замостя не випущу!

– Пане старосто, дякую за милості, але цього ваша гідність не зробить, бо наскільки Карлa першим рішенням ви б засмутили, настільки другим його втішили.