У вогні плавильника.Золото

Розділ X

Була темна зоряна ніч. Над землею з’явився змій, який розкидав по небу зорі своїм довжелезним хвостом. Змій жив на небі від самого створення Всесвіту, був вже старим і стомленим. Тож спочив просто на небосхилі. Люди дивились на нього з землі і дивувались його звивистому тілу. Змієм називали його ще у темні давні часи, потім про чудернацьку істоту забули і почали звати довгий хвіст «Божою дорогою». Вона і досі вказує шлях торговцям та воїнам звідси аж до самого Криму, і назад.

Під цим змієвим хвостом вночі в оточенні вершників зі смолоскипами поверталась Корецька. Вона сумнівалась, чи вірно вдіяла, що погодилась пустити в свій замок юдея, тим паче в присутності якого їй не по собі. Він буде вивчати «Еш Мецареф» в її Лісниках, спілкуватись із нею і рештою мешканців замку. Але як ще вона могла пізнати істинні знання цієї юдейської книги? Як – без тлумача?

Служниця, яка принишкла навпроти, попри втому спершу намагалась не дрімати, та в неї не виходило і врешті вона засопіла, згорнувшись на подушках. Але Корецька не склепила б очей ані на мить. Вона добре пам’ятала, що вночі дорога набагато небезпечніша. Анна розважала себе роздумами. Вона була певна, що чарівна юдейська книга здатна дати їй набагато більше, ніж просто золото. І те, що вона потрапила саме їй до рук, може бути знаком, що саме княгині Корецькій судилось створити щось більше ніж золото зі свинцю, більше ніж скарби та багатства, набагато більше, а саме – ідеальну країну. З цього неоднорідного, бунтівного краю – могутню і кращу державу, на чолі якої, звісно, буде її син. Бо він кращий за усіх. Він – справжнє золото. Анна вже почала непокоїтись, Самійло затримується у подорожі їхніми маєтками. «Та якщо він пережив османський полон, то тут, на рідних землях, він як риба у воді і нічого йому не загрожує» – подумки заспокоювала себе Корецька. І звісно, йому буде все до снаги. Анна тепер вірила, що всі події в її житті – і добрі, і злі не були марними, все, що сталось в її долі, до найменших дрібниць просякнуто великою місією князів Корецьких.

Почт княгині під’їхав до шинка при дорозі. У дерев’яній будівлі з широким ґанком грали музики, галасливо було і надворі. Хтось, вочевидь, бився, і сп’янілий натовп підбурював супротивників. Анну пересмикнуло від огиди.

Напуваємо тут коней і їдемо далі! – звелів молодий Пашкевич.

Коні гучно пирхнули і спинились. Анні закортіло вийти, аби потягнутись і випрямити спину і вона, запнувшись плащем, обережно відчинила дверцята. Її козаки вже спішились. Шинкарка винесла їм кухлі з пивом, і вони, як бджоли на мед, полинули до неї. Анна проходжала довкола карети. Вдихала просочене димом повітря і дивилась на зорі, що загадково блимали на небосхилі.

За спиною хруснула гілка. Корецька була певна, що то її вартові, і не поверталась на шум.

– Так, так і хто у нас тут вночі із’явився? – почувся зміїний шепіт.

Княгиня застигла. Її наче простромила небесна громовиця.

– Раджу не здіймати галас, бо я озброєний. – Корецька обережно розверталась. Серце її калатало, долоні спітніли. Але вона намагалась не видавати свого страху. Анна повільно підвела очі, і на мить її дихання перервалось. Перед нею добре знайомий їй лиходій. Самійло Лащ був п’яним. Він розмахував ножем в одній руці, іншою поправляв свого чудернацького чуба, який стирчав від самого чола і аж до потилиці, в той час, як скроні і решта голови були поголені. Цю зачіску Самійло вигадав сам і вона ставала дедалі популярнішою серед розбишак, які такий чуб вже й називали не інакше, як лащовка. – І чого ж це така впливова пані як Корецька робить тут уночі? – прошипів знову Лащ.

– Самійле, а я тобі раджу опустити ножа. Інакше мої козаки саме ним із тебе зроблять рублену ковбасу.

Жінка збиралась вже йти, як чоловік заступив їй дорогу. Він похитав перед обличчям Анни вказівним пальцем і підніс його до вуст:

– Зі мною тут триста п’яних шалених вояків. Не варто їх дражнити, ваша світлосте. Інакше буде дуже шкода, якщо така пані як ви загине посеред бійки. – Лащ наблизився, він дмухав своїм отруйним запахом – сумішшю пива та поту, погойдуючись обійшов закляклу Корецьку і з-за спини схопив її лікоть. – І мені доведеться забрати всі ваші землі, бо кому їх тоді охороняти? Ні, не вашому синочку, який більше думає про молдовські справи, ніж про свій край.

– Прибрав свої мерзенні руки від мене… – обурливо процідила княгиня. Але Лащ не підкорився. – Чула, ти вже вкрав всі тутешні землі своєї кузини. Але якщо гадаєш, що зможеш і надалі залякувати і робити безчинства на Київщині, помиляєшся.

– А хто мені завадить? Ти? Бідна вдова? – Лащ скажено зареготав, Анна вирвалась з його пазурів і помчала до своїх козаків. Спершу вона хотіла наказати їм спіймати розбійника, однак згадала – той тепер на королівській службі, монарх його пробачив, хоч і не офіційно, за численні вбивства, ґвалт і за спалення її Черемошки. Через це Анні було найбільш прикро. Королю такий шибайголова потрібен на Чорному шляху, аби дати відсіч татарам. Корецька озирнулась і помітила численних сп’янілих реєстрових козаків. «Мабуть, вони тут з Лащем. Поки ж протверезіють, татари вже до Києва дійдуть» – жінка з презирством подивилась на чоловіків. Вона знайшла Пашкевича і звеліла негайно рушати додому.

По дорозі Корецька згадувала гидкого Лаща і докоряла собі тим, що на мить злякалась того покидька. Але ж вона не якась там Софія Ружинська, яка втекла від кузена аж у самий Вільно! А він скористався цим і відібрав всі тутешні землі князів Ружинських. Ні, вона не дасть Лащу більше залякати себе. Вона викоренить його звідси, виполе, як бур’ян. Аби сліду мерзотника на її Київщині не лишилось!

Зоряної ночі Шломо Фабісевичу не марились сни. Він, замислившись, сидів за столом, накинувши вовняну ковдру на свої худі оголені плечі. Свічка плавила віск, від чого пахло одночасно солодко й гірко. Шломо прочитав у колі родини Талмуд, наказав викинути в сміття всі столові прибори, яких торкалась рука княгині Корецької і, здавалось би, він мав заспокоїтись. Його будинок тепер знов чистий від тої, що споживає трефне і молиться чужому Богу. Але його й далі гризли думки. «Як йому бути у замку цієї Корецької? Як не прогнівити цим Бога? І як дістати ту книгу, що зберігається в її таємному сховищі, де, як кажуть, вдень і вночі вариться золото». Шломо добре знав, що викрасти книгу не вдасться – скільки людей не намагались це зробити, та все марно. І як краще тут вдіяти? Аби отримати бажане і не викликати гнів Всевишнього?

Чоловік потягнувся до пера і вмокнув його у чорнило. Навіть якщо він вже буде у Лісниках, хай про це хоча б знає рабі. Поки папір цей дістанеться Кракова до Йоеля Сіркіса, може, Шломо вдасться вже оволодіти Еш Мецареф. «Ото б рабі Йоель зрадів би!» – промайнуло в голові Фабісевича. І дійсно зрадів би, бо не було в Речі Посполитій більш знаного і тямущого кабалліста, ніж рабі Йоель Сіркіс.

Розділ XI

В палаці Єроніма Ходкевича у Вільні не мигтіло жодного вогника у вікнах. Чорніли проваллям шибки на тлі сірих стін кам’яниці. На місто впала ніч, і будівлю обійняла пітьма. Від того палац видавався моторошним, особливо на тлі інших осель, вікна яких були розчинені, всередині яскравіли полум’ям свічки, звідти линули співи та звуки лютні. До самотньо-чорніючого палацу підкотився дормез у супроводі малочисельних гайдуків та напівпорожніх возів, вкритих поховальним рядном. Від вітерця, який зненацька повіяв, на даху кам’яниці заскреготав аж до самих мурах флюгер із гербом Ходкевичів – «костеша» з войовничим грифоном. З темної карети вискочила жінка у жалобній напівпрозорій намітці. На ходу вона стягувала з долонь рукавиці і прошмигнула в прочинені палацові двері.

Софія Ходкевичева, княгиня Ружинська, кинула гаптовані пальчатки на стіл і підставила руки під мідний акваманіл у вигляді лева, який саме розкрив пащеку, аби загарчати. Служниця обережно поливала з нього водою на долоні пані. Хазяйка різко стягнула з плеча челядниці рушник і зі всієї злості кинула його в бік столу. Софія була стомлена і роздратована. Довга дорога відбилась на ній чорними синцями під очима. На порозі виринула постать дівчинки-підлітка у жалобній сукні і одразу ж зникла. Донька Марія вирішила не з’являтись на очі невдоволеній матері – інакше скандалу не уникнути. Хазяйка недбало розтібнула комір і обхопила руками поперек, який занімів в дорозі. Увесь цей час Адам спостерігав за Софією, сидячи за столом навпроти. Він вже знав, що цій жінці потрібно охолонути, перш ніж починати розмову. Ходкевичева плюхнулась на крісло, обхопила голову руками і кілька хвилин була нерухомою. Нарешті вона потягнулась за дзвоником. На його звук в залу простромилась голова у білому очіпку.

– Вина! – звеліла господиня і двері миттю зачинились.

– Що сталось? – нарешті мовив Адам Ружинський, який увесь цей час холоднокровно спостерігав за мовчазною люттю жінки.

– Ніхто зі мною там не говорив! – вибухнула Софія.

– Так вже й ніхто? – чоловічі вуста перетворились на доброзичливий човник, і це змусило Софію усміхнутись. Вона подивилась у блакитні очі коханого, переповнені ніжності, і Ходкевичева відчула, як очі її затуляє паволока сліз, жінка зарюмсала.

– Уяви, навіть той малий, онук Єроніма, якого я гледіла, і той від мене відсахнувся. – Софія шморгнула носом. – Я привезла тіло Єроніма до Берестя, в таку далечінь. Пробула з ним усі дні і ночі, коли над труною читали молитви в храмі. Я була з ним до останньої миті, коли тіло поклали в крипту. А вони всі – всі його діти і родичі уникали розмов зі мною! – від люті Софія розжеврілась.

– Вони просто тебе бояться. – З лиця Адама не сходила посмішка.

– Ні, вони мене зневажають. – Жінка гупнула долонею по столу.

– Ні, Софіє, вони знають твою вдачу і начувані, як ти обходишся з ворогами. Тому намагаються триматись подалі, аби ти не дай Бог не повела проти них армію. – Адам гикнув і відкинувся на спинку крісла.

У залу занесли наїдки і червоне вино у срібних глеках, розмова припинилась, аж поки служки не пішли геть.

– Як можна боятись ту, хто не втримала свої землі? – зітхнула Софія.

– Ти б їх втримала, якби не підступ Лаща. Дуже важко тримати оборону міст, коли ти знаходишся так далеко. – Адам притягнув до себе срібну тацю з запеченою на крутиві качкою.

– Ось тому моє ім’я заплямоване. Я мушу відвоювати свої землі. – Софія налила вина і задумливо поглядала на портрет власника дому – Єроніма Юр’євича Ходкевича, що впевнено і навіть трохи зухвало зі стіни дивився на них, дружину та її коханця. Чоловік на картині – здоровий, ще не старий, пан у золотому жупані і в червоному плащі, підбитому горностаєм. Таким вона його не пам’ятає. А згадуватиме лише хворим та кволим настільки, що піднятись із ліжка сам він не міг. Чого тільки коштувало Єроніму, каштеляну Вільна та старості серця Берестейщини, виконання королівського наказу, а саме супровід королевича Владислава перед виправою на Москву. Сигізмунд III Ваза розраховував, що досвідчений в політичних справах Єронім передасть знання молодому розпещеному принцу. Невідомо, чи встиг він бодай якоїсь науки того навчити, бо свій земний шлях скінчив Ходкевич ще на початку дороги, у Кремінці. Його слабке, підірване тою ж політикою здоров’я не витримало мандрів. Недовго Софія з Карабчиїв, вона ж княгиня Ружинська, була кастеляншою Відня. А шкода. Бо тут, у Литві вона нарешті відчула себе в безпеці і в любові. Ходкевичева позирнула в блакитні очі Адама і відчула, як тепло і добре їй стало раптом. У цій тьмяно освітленій вітальні палацу, що потонув в жалобі.

– Ти не мусиш воювати, Софіє, – плямкаючи, висловився Адам, що відрізав другий шмат качки.

– Ти що, не хочеш повернути землі Ружинських? Твої ж землі? – жінка посуворішала.

– Ні, це вже не мої землі. Я їх зрікся.

Софія пирхнула, але змовчала.

– І тобі раджу про них забути. Тут у Вільні – ти почуватимешся вільно. Вибач, за такий каламбур. Але це правда. Тобі не треба буде відстоювати себе, воювати. Тут із тобою буду врешті я. Тут, в місті, куди постійно навідується король зі своїм двором, ти зможеш вигідно видати заміж Марію. А що на неї чекає у Ружині? Постійні війни? Я б не ризикував її життям, Софіє.

Ружинська-Ходкевичева відчувала, як лють заповнює її по самі вінця. Вона і чути не хоче про відступ. Вона ж, Софія, ніколи не здавалась. Хазяйка з рипом відсунула крісло і підвелась. Спопеляючим поглядом вона змірила блакитноокого Адама, другого сина Кирика Ружинського. Але ані словом не прохопилась. Жінка в жалобі вийшла із зали і гучно гримнула дверима.

Розділ XII

Хмель плівся нагору, аж до самого піддашшя, затулив собою всю стіну дерев’яної занедбаної садиби і здавалось, що проковтне, придушить її своїм міцним і гнучким зеленим єством. Італієць задивився на рослину і вдихав солодкаво-гіркий аромат. Від нього чухалось у носі. Моцне гілля нагадало йому виноградні лози, під якими він зростав в материному обійсті неподалік Рима. Під розлогим виноградом, який так само нависав над їхньою оселею, як і цей пахучий хмель, він грався, коли був малим, вчив латину та Святе Письмо вже підлітком, під ним вперше зізнався собі, що не тягне його ані до війни, ані до життя міщанина середньої руки з купою дітлахів та постійно роздратованою дружиною. Під тими лозами він вирішив йти шляхом до Бога. Але Всевишній, здалось, не почув його. Серджіо швидко опинився серед папських церковників, найвищих сановників, намагаючись отримати їхнє благословення на службу Богові, чи хоча б на дозвіл служити Папі. Благо, сімейні зв’язки допомогли йому наблизитись до найвищого духовенства. Але він поки так і не став ближчим до церкви. І він – ще не священник і вже не мирянин, немов застиг на роздоріжжі. Серджіо через це навіть сердився на церковників – замість того, аби дати гідне призначення, молодика відправили сюди, в цей незрозумілий йому край, наповнений схизматиками та єретиками. «Хоча треба визнати, що й серед них є особливі, – італійцю згадалась смішлива ігуменя. – Радість їй до лиця», – підсумував іноземець і рушив далі у бік корецького жіночого монастиря.

У келії настоятельки він знайшов креслення нових будівель та мурів, що їх зробив князю його особистий архітектор. Поки Самійло в роз’їздах, контролювати будівництво наказно йому, Серджіо, та ігумені Серафимі. Італієць роздивлявся папери і не відчув, що в келії він вже давно не сам.

Черничка підняла поділ задовгої ряси і тишком зайшла в кімнату. Вона присіла на стільчику і задивилась на іноземця. У незвичних їй яскравих шатах, шитих за італійською модою, з розлогим дорогим мереживним коміром, при зброї – все в ньому викликало в ній цікавість. Софія-Серафима закусила нижню губу від сорому. Не пристало черниці так витріщатись на чоловіка. Жінка відводила погляд, однак знов і знов потайки позирала на італійця. Нарешті вирішила припинити підглядання, яке геть не личило її стану, і виявити себе. Підвелась і кхекнула. Серджіо розвернувся і вмить розплився усмішкою. На лобі з’явились зморшки чи-то від здивування, ачи захоплення. Серафима від того засоромлено зчервоніла. Італієць же відчув, як від тих її рожевих щічок його грудьми розливається тепло. Таке чудове, однак незнайоме чуття.

– Вибачте за вторгнення, я хотів… – чоловік спершу й не помітив, як почав промовляти рідною мовою.

– Нічого. Це дуже добре, що ви зайшли, – мовила ігуменя латиною і ще більше зашарілась.

– То ви знаєте латину?

– Звісно, я отримала непогану освіту. – Черниця потягнулась у кишеню за чотками, аби спрямувати свої думки у молитву, а ще аби зайняти себе чимось іншим, ніж сверлити очима гостя.

– Знаєте, я теж хочу зректись мирського світу, аби віддати себе церкві. – Серджіо опустив очі додолу і втулився на край чорної ряси співрозмовниці.

– А може, не варто? – вихопилось із вуст молодої ігумені.

Італієць здивовано кліпнув очима, густі вії його затремтіли, і Серафима відчула, що від того серце її йокнуло і посипалось вишневим цвітом на вітру. І впали цнотливі пелюстки на грішну землю. Жінці здалось, що так само просто зараз полетить додолу, вона заплющила очі і схопилась за край стола, аби втриматись. На її онімілу руку поклав свою теплу долоню італієць, і Софія від того отямилась… мов налякане лисеня, вона шмигнула у коридор – наче наполохана тварина у свою нірку.

Розділ XIII

Іосаф Биховський насуплено гортав сторінки фінансових книг. Поруч на лаві чорніла худорлява постать митрополита. Той водив довгим вказівним пальцем по рядках звіту з витрат монастиря і невдоволено хитав головою. Біля дверей з ноги на ногу переступав скарбій Видубицької обителі. Він схилив голову, тремтів і подумки молився, аби старці не виявили незбіги в його книгах, а вони, звісно, були, бо який же скарбій не кладе чужі статки собі в кишеню!.. Служник навіть пообіцяв Богові зробити щедру пожертву – якщо перевірка минеться без скандалу.

Іосиф Рутський врешті відсунув книгу і глибоко зітхнув:

– Кепські справи.

– Так, ваша святість, останнім часом нашій обителі пишатись нема чим. – Ігумен все ще позирав на списані до самих краєчків сторінки.

– Не лише вашій. – Митрополит втомлено протер очі. – Православні архієреї тримають у страху всіх киян, і навіть ті, хто схиляються до Унії, бояться погроз, які лунають з Лаври. Але нам треба змінити ситуацію і негайно.

Іоасаф наблизився до блідого скарбія і щось прошепотів тому на вухо. Служник миттю зник. Ігумен навіть не встиг вигадати, чим би розбавити неприємний осад фінансових справ, як челядник повернувся. На витягнутих руках він ніс напрестольного хреста. Биховський забрав церковну утвар і відпустив скарбія із його непідйомними фоліантами. Під їхньою вагою той зігнувся вдвічі і почалапав на вихід. Щойно двері за слугою зачинились, Биховський під здивований погляд митрополита водрузив хреста на стіл.

– Цей хрест ми знайшли у покоях отця Антонія Грековича після його смерті. Здавалось би, звичайний престольний хрест, срібний з позолотою, ми навіть не звернули спершу на нього увагу. І я навіть не знаю, як вам сказати, ваша святість, бо, як відомо, що про небіжчиків або добре, або тиша. – Биховський провів рукою по холодному металу, очікуючи слів митрополита. І вони не забарились.

– Можете розповідати, отче Іоасафе. Ми разом помолимось про прощення гріхів і ваших, і отця Антонія, хай його душа знайде прихисток у отця нашого небесного. – Іосиф Рутський благоговійно перехрестився, не зводячи очей з хреста.

– Служник отця Антонія, аби зняти із себе вагу гріхів та таємниць, якось розповів мені про певну особливість цієї речі. Але спершу я мушу спитати вас, що ви бачите перед собою, ваша святість? – за цими словами ігумена, Іосиф Рутський нахилився ближче, з цікавістю розглядаючи розп’яття. Рівно позолочене, без зображень і прикрас. Звичайний собі хрест – дехто навіть би сказав, що аскетичний. Таких багато у сільських церквах.

Поки митрополит був зайнятий спогляданням, огрядний ігумен, почервонівши від ваги ноші, ледь розхитуючись, переніс з кута кімнати до столу глибоку мідницю для миття рук, наповнену прозорою водою. Та ж на новому місці весело захлюпала і замиготіла під променями, що линули в кімнату з відкритих шибок. Биховський під спантеличену мовчанку високого гостя кинувся до вікон і з грюком зачинив їх. І сповнений високого статусу знавця ще нерозкритої таємниці, Іоасаф поважно підійшов до хреста та поклав його у воду.

– Цей служка Грековича розповів мені одну особливу здатність цього хреста. А тепер дивіться. – Іоасаф поставив змочене розп’яття на стіл, і на металі почали повільно проступати обриси Ісуса Христа. – А з іншого боку – сцена Водохреща. – Ось вам і диво, ваша святість.

Позолота темніла, і зображення виднілось все чіткіше, поки не стало настільки явним, що навіть найупертіших противників Унії могло переконати у дивах, які стаються в руках її священників.

– І як це сталось? – Митрополит провів рукою по малюнку.

– Це алхімія, ваша святість. Отець Антоній цікавився нею. І до його рук потрапив цей хрест. Його слуга сказав, що такий може бути ще в Острозі.

– І де той слуга? – митрополит нарешті позирнув на ігумена, який задоволено погладжував своє чрево. Адже він зміг здивувати Іосифа Рутського.

– Він наклав на себе обітницю мовчання. Я ж благословив його стати відлюдником і він тепер живе у печері на одному з наших пагорбів, – не без гордощів промовив владика.

– Значить, більше ніхто не знає? – зрадів власній здогадці Рутський і прудко схопився з місця. Деякий час він проходжав з кута в кут, обмірковував та посміхався. Було видно, що чудодійний хрест підніс його настрій. Нарешті митрополит спинився, наблизився до ігумена та обійняв того.

– Цього хреста ми представимо прочанам на наступне освячення вод. Наприклад, на Спаса. І ці київські агнці самі прибіжуть до нас! – очі митрополита зблиснули. Він підійшов до вікна і позирнув надвір. Там нікого не було, лише зелень саду, в якій потопали чернечі келійні. Рутський звернувся до ігумена, змінившись в обличчі, та й говорив він тепер значно тихше. – Я теж мушу з вами поділитись. Після смерті Іпатія Потія я зблизився з отцем Антонієм. Тому його смерть прийняв дуже близько до серця. Ви ж розумієте? – ігумен на це зізнання митрополита трохи зблід. – Так от, мій друже. Можна я вас буду так називати? – Биховський кивнув головою і відчув, як пересохло йому в роті. «Невже Грекович йому розповідав про наші непорозуміння?» – ця думка не давала Іоасафу спокою. Митрополит, здавалось, не помітив зміни у настрої монастирського владики і продовжував: – Антоній Грекович шукав спосіб привернути увагу до нашої церкви. І зокрема, в алхімії. В одному з листів він мені писав про книгу, особливу, яку створили юдейські алхіміки. Ця книга могла б нам дуже допомогти. Чи ви зустрічали таку в його келії, мій друже?

Биховський похитав головою:

– Нічого юдейського, ваша святість. Я б помітив.

– Шкода. – Рутський плюхнувся на стілець. Здавалось, він засмутився. Однак його поганий настрій тривав недовго. Вже за мить він знов усміхнувся. – Тоді повернемось до питання, як ще більше збагатити київську братію. І щодо цього в мене є ще певні міркування.

Ігумен видихнув. Він зрадів, що про Грековича гість більше не згадував, і вмостився навпроти митрополита.

– Отче Іоасафе, як гадаєте, куди люди добровільно несуть останні мідяки? – Рутський хитро примружив око.

– У церкву, ваша святість, – підіграв архієрею ігумен.

– А от і ні, в шинок, мій друже, в шинок. І ми у Верхньому Києві відкриємо одразу чотири корчми.

– А чому чотири?

– Бо в кожній буде продаватись щось одне. Чотири різних шинка, неподалік одне від одного. Один з медом, інший – пивний, ще один винний і нарешті горілчаний. Це змусить людей ходити з одного в інший та більше витрачати грошей. До останніх мідяків. А ще саме там ми зможемо поширювати вісті про переваги нашої Церкви.

– Як? – щиро здивувався Биховський.

– Плітки та красиві корчмарки – ось що нам допоможе, – цокнув язиком митрополит.

– Але ж, ваша святість, монополія на продаж спиртних напоїв лише у міщан.

– Я це залагоджу. – Рутський знову підморгнув.

– Нам дорікатимуть. Ми ж панотці все ж таки.

– Нас ніхто не звинуватить. Бо пивниці та корчми відкриємо ж не ми, священники, а звичайні кияни. І ви, мій друже, таких нам знайдете.

До глибокої ночі тривала бесіда у покоях митрополита Видубицького монастиря. І лише коли заголосили перші півні, митрополича бричка виїхала з брами обителі у бік замкової гори.