Князь знав, що саме зараз усі сестри позирають на нього з усіх вікон та закутків. Але йому було не до того. Самійло шморгнув носом і позирнув на свої чоботи із коштовної жовтої шкіри, на яких чорніло плямою багно. Князя це дратувало. Він наблизився до кущів бузини біля монастирського ганку, нахилився, аби обтрусити бруд, як почув за спиною тоненьких сміх. Корецький миттю вибухнув, щоки його гінвно запалали, він випростався і потягнувся до шаблі – хто посмів сміятись із князя? Розвернувся – і настрій його враз змінився: рожевощока Софія, затуливши рота рукою, колихалась, як та маківка на вітру.

– Чого це ти смієшся, маленьке дівчисько! – Самійло відкинув гнів, підскочив до сестри, обійняв, і підніс її над собою. – Ти на церковних харчах тут зовсім схудла.

– Припини! Я ж ігуменя!

– Ще й двадцяти нема, а вже ігуменя! Добре мати тобі вгодила! – Самійло все ще реготав, аж нарешті Софія змінилась у лиці.

– Постав мене на землю! – суворо звеліла вона.

Князь підкорився, однак продовжував її розпікати, ховаючи посмішку у темний вус:

– А що, кажеш, не мати таке вчинила для рідної доні? Уявляю, скільки вона золотих вивалила заради такого призначення.

– Ага, це добре, що вона ще більше церковних земель не відтяпала. Наше ім’я й так церковному люду, як бельмо на оці… – Софія смикала чорну рясу, яка від братових пустощів прим’ялась.

– А чому ж Серафима? Чому саме в честь цієї святої? Нагадай мені – вона мучениця? – князь вже мовив серйозним тоном, але в душі посміювався з молодшої. Її темна ряса і те, як ревно вона бажала присвятити себе Богу, дивували Самійла. Чи не краще жити за спиною чоловіка – неодмінно заможного, адже з іншими доньок Корецьких не шлюбили, – і насолоджуватися владою та багатством? Брат намагався, проте, не світитись посмішкою – хоч і кумедно сестра виглядала в незграбному вовняному платті, хотів утримати серйозний вираз обличчя і врешті обійтись доречними фразами про підтримку родини, але не вийшло – і на лиці він враз змінився – наче то маска блазня Полішинеля не втрималась на акторові під час вистави на велелюдному ярмарку в Римі. Ох, припали ж до душі князю ті римські забави. Самійло гучно розсміявся і спробував пригорнути сестру, закрутити її, аби й вона, як в дитинстві, реготала з ним аж до болю у печінці.

Та молода ігуменя відсахнулась. Змірила гостя суворим позирком. Хоча, як вона могла сердитись на брата? І за мить вже сама не втрималась і розпливлась в усмішці:

– Як же я молилась за тебе, братику, не відчуваючи втоми, аби Господь звільнив тебе з того османського полону, аби ти успішно повернувся до нас із того католицького Риму.

– Бачиш, твоїми молитвами! – Самійло нарешті пригорнув сестру і ще раз міцно обійняв. – А я до тебе з дарунком.

Ігуменя Серафима лише нині помітила, що на монастирському подвір’ї вони не самі. Кілька постатей чорніли у тіні старого розлогого дуба. Мовчазні, вони непорушно стежили за зустріччю близьких родичів. Щоки ігумені від такого пантрування запалали рум’янцем – соромно їй стало за недоречні для монахині веселощі.

– Зі мною послання і дар від Папи Павла V, – промовив князь гучно і майнув рукою у бік гурту.

Серафима-Софія вколола брата холодом.

– Від католиків? – вона вже вирішила припинити розмову і повернутись до монастиря. Нічого від Папи настоятелька не збиралась приймати.

– Стій! – спіймав її за руку брат. – Це справді дуже цінна річ. Це ікона Божої матері, і вона чудодійна! Принаймні, так кажуть у Римі. – Ігуменя спинилась. – Невже ти не хочеш для свого монастиря чудодійної ікони? Уяви, скільки прочан приїжджатимуть у Корець!

Серафима замислилась, роздивляючи свої руки з чорнильними плямами на пальцях від постійного листування з церковними сановниками, а тим часом троє вже наблизились до співрозмовників. В одного з трійці в руках – образ у золотому окладі, він вигравав на сонці, відбивався сяйвом на темній чернечій одежині ігумені. Ікона була надзвичайно гарною, Серафима позирнула на витончені риси ликів матері та сина, на дорогоцінну оздобу і зачарувалась роботою італійських майстрів.

– Споручниця грішних, – прошепотів князь їй на вухо. Він наблизився на непристойно близьку відстань і взяв у свою руку долоню з шорсткими від тяжкої чернечої роботи пальцями.

Сестра нарешті отямилась від краси ікони, перехрестилась і перетнулась поглядом із іноземцем, який тримав святий лик. Високий, кучерявий, одягнений за італійською модою в яскраво-зелений оксамит, гаптований золотом. Чоловік у відповідь примружив очі – здавалось, теж пильно вивчав молоду ігуменю, а може, його засліпили відблиски від ризи? Від такого тривалого та прискіпливого погляду у Серафими похололи кінчики пальців. Вона запитально подивилась на брата.

– Це Серджіо. Він супроводжує цю ікону і повинен пересвідчитись, що вона опиниться у безпечному місці.

– От з безпекою у нас не все так добре, як ти думаєш. До того ж сестер все більшає, а монастир у нас невеликий, та ти й сам про це знаєш.

– То зробимо тобі значний монастир, найбільший за усі інші сусідні, тут у Корці! – вигукнув Самійло.

Ігуменя зашарілась і ще раз зирнула у бік смаглявого італійця. Чимось він її зачепив. І все ще свердлив поглядом. Матінка Серафима навіть подумки обурилась такому нахабству, бо ж як сміє він так допікати її своїми темними великими очима? Вона ж бо черниця! Але сестра Софія розізлитись так і не змогла, відчуваючи щось млосне у череві, таке незнайоме і дивне відчуття. Ігуменя заклякла від того невідомого їй стану, чи не грішить вона – сама позираючи з-під вій на чужеземця? Такі роздуми змусили її отямитись, хутко перехреститись і втекти до обителі.

– Серджіо, доведеться тобі тут трохи затриматись. Поки ми укріпимо мури. А образ святий доти побуде у замку в Корці, – мовив Корецький латиною.

Самійло розвернувся у бік коней і ще раз усміхнувся у чорні вуса. Хто б знав, що його молодша, тихоня Софія, відмовить їхній владній матері у заміжжі, попри батьківську волю піде в черниці і врешті таки змусить Анну змиритись із цим, ба більше, матір зробить її ігуменею. Бо ж не пристало княжні Корецькій, хоч і неслухнянці, отримувати накази від когось. Корецькі завжди верховодили – і це знають усі русини. Та що там русини, королі! «Вперта сіра мишка!» – Самійло зареготав.

Італієць почув сміх князя і повів бровою. «Таки усе тут дивне. І родичі, наче й не рідня. То сваряться, то сміються. Холод і спека завжди в цих земях поруч». Серджіо пересмикнуло через згадку про морозну русинську зиму, в яку він прибув у Річ Посполиту, на думку спали йому страшні хуртовини, які відрізали від світу Божого не те що села – цілі міста. Він йшов слідом за Корецьким та враз спинився, повернувся обличчям до монастиря і роздивився його. Не надто великий, однак із декоруванням на фасаді, круглою банею та мармуровими сходами. Самійло розповідав йому, що цю обитель зводив ще його дід – Богуш Корецький. Спершу монастир був чоловічим. «І хто зна, як тут опинились ці жінки»… – зітхнув італієць від згадки про рожеві щічки і ямочки на них. Своїм сміхом геть юна настоятелька нагадала йому розкутих італійок. Як же він скучив за домом! Серджіо до болю в пальцях стиснув оклад ікони.

Слуга князя тримав коня, аби дати змогу Самійлу швидко заплигнути. Втім, Корецького щось відволікло. Тут був ще хтось, і цей хтось стояв за чагарниками поруч із яром. Він дозволив князю себе помітити, вистромивши частину тулупа. Князь відступив від жеребця, торкнувся рукояті шаблі і посунув до незнайомця, готовий будь-якої миті вистромити її з піхов. Чоловік у чорній бурці, темному жупані, підперезаний плетеним паском сміливо вийшов назустріч. Він тримав листа у простягнутій руці. Іншою показував на горло – даючи знак, що говорити не може. Князь добре знав про підступи султана, який проголосив Корецького злочинцем і навіть призначив викуп за його голову, бо пробачати втечу із в’язниці Єдикулє головний з османів Самійлу не збирався. Тож русин очікував нападу будь-якої миті і не довіряв незнайомцям.

– Перевірити цього! – гукнув князь до свого почту.

Надвірні козаки оточили чужинця. Той понуро сунув згорнутого учетверо листа за пазуху жупана, скинув бурку, зняв пасок і відчепив шаблю.

– Хто ти? – князь дивився на чоловіка з підозрою. Але незнайомець приречено зітхнув, ще раз спробував вказати на горло, та його руку різко відвів охоронець.

– Я повторю востаннє – ти хто і звідки? – буркнув Корецький, ще міцніше стискаючи зброю. Але відповіддю була тиша. Князь наказав схопити впертюха, той і не пручався, його вдарили під дих і швидко повалили на землю. Один зі служб навалився згори на охоронців, які утримували дивака, розкрив йому рота і вигукнув:

– Безязикий! В нього немає язика!

Князь наказав звільнити німого. Той став на коліна, довго хапав ротом повітря, з носа шпарила кров, сорочка і жупан були подерті.

– Брехав багато, і язик відрізали? – суворо зирнув на прибулого князь. – Та ти все одно вже не скажеш.

Слова ці викликали регіт серед козаків, та й Самійло теж хижо всміхнувся. Німий тремтячою рукою дістав з-за пазухи листа і простягнув до охоронця, витираючи другою кров під носом.

– Відкрий! – скомандував вартовому князь.

– Лист писаний по-польському, – промимрив той після того, як зірвав печатку.

– А підписаний ким? – князь наближався до козака, який втупився у зжовтілий папір і ніяк не міг розшифрувати численні закарлюки підпису.

Корецький, переконавшись, що загрози від посланця немає, схопив листа. Справді писано польською і було це – запрошення до розмови із Урсулою Маєрін, яка станеться у Замості під час відвідин німкенею молодого воєводи подільського Томаша Замойського. На чолі князя виступили зморшки – здивуванню Корецького не було меж. Але чого ж хоче від нього ця владна жінка? Примиритись? Струсити осад після невдалого її сватання? Корецький раптом усміхнувся, згадавши, як дав відкоша могутній Урсулі під Смоленськом – «Хто зна, але поїхати варто».

Частина II

Як і срібло, якщо в нього увести живе срібло, очищується, отримуючи природу тонкої води, що поміж тим доволі легко робиться за допомоги олова. Природа же його липка і водяниста, також може бути удосконалена в золото, якщо його з золотою ожариною розпилювати упродовж 226 днів, поступово пропускаючи повз всі ступені вогню.

Еш Мецареф, гл. 4

Розділ VI

Літо. Його пахощі увірвались у світлицю. Таке смачне, настояне на травах, присипане яблуневим цвітом, з тягучим, як мед, запахом ширилось літо довколишнім світом. Анна вдихнула аромат, що линув із замкового саду, і кинула засмучений погляд на чорний шовковий корсаж сукні. Іспанська мода з її темними барвами і масивними ланцюгами контрастувала із довколишнім радісним світом. Чорний тхнув пихатою самовпевненістю, людською зневагою до живого – випадав, виокремлювався з різнобарвної картини Всесвіту, в природі якого немає насправді ані такого глибокого чорного, ані навіть найчистішого білого. Княгиня відчула, що в цей момент готова була начхати на осуд посполитий, вдягти щось яскраве, як саме літо, скинути з себе весь смуток панського обов’язку, стати хоч на мить знову тією жінкою, яка відчула свободу і любов. Пригадався Євстафій. Як рідко вона тепер про нього згадує – в її сни він вже не приходить. «Чому, чому ти мені тепер не снишся?» – сльози навернулись, і княгиня струсила головою, аби викинути з неї увесь сум. Приречено потягнулась до модних шат, які чорніли на спинці крісла. В ту саму мить до опочивальні залетіли служниці, і хазяйка одразу перетворилась на сувору і різку господиню краю Корецьких.

«Треба довести цю справу до кінця… Цей Понхас і книга…» – жінка занурилась у справи, розмірковуючи, як їй довідатись, що знає той єврей, який зустрівся їй на Подолі. Поки служниці вдягали на пані вовняні панчохи, обв’язували їх червоними шовковими стрічками, масивні темні черевики, корсет, численні підспіднички, спідницю з темного шовку, яка шелестіла з кожним рухом княгині, чорний корсаж, прикрашений бантами та перлами, і нарешті високі мереживні манжети та великий відкладний комір із брюсельським плетивом. Від заушниць, які закривали шию, Корецька відмовилась, підставивши білу шкіру сонцю та людським поглядам. Служниці стривожено позирнули одна на одну, але слухняно прибрали тканину, якою добропорядні пані прикривались, бо так веліли суворі правила, що їх встановили на цих землях не менш суворі чоловіки. Корецька знала, що як виїде в такому вигляді за мур власного замку, місцевий люд її вчинок обговорюватиме не день і не два, це ж справжній скандал – княгиня-удовиця порушила догмати моди, які останнім часом стали більш жорсткими, ніж будь-коли раніше. Але хоч трохи відкритись сонцю – цього прагнула її душа, скинути пута, якими, так вона відчувала, її обв’язали після смерті чоловіка, поставивши на неї клеймо – «доброчесна удова».

«Яка ж я, в біса, доброчесна» – всміхнулась своїм думкам княгиня і вдоволено оглянула власне відбиття у дзеркалі, де окрім її білого лиця і шиї, оздобленої коштовним коміром, блимали вогники свічок. Та не міг пристрасний вогонь зрівнятись з жагою до звершень повелительки Лісників, і жінка задмухала язички полум’я.

Корецька вже збиралась іти, як впала їй в око книга, що тьмяніла палітуркою біля дзеркала. Анна потягнулась до невеличкого стародруку – той був писаний латиною.

– Хто це сюди приніс? – Корецька суворо встромилась у служок. Одна з них потяглась до палітурки і побілівши, ледь прошепотіла:

– То мій молитовник, пані…

– Латинський? – хазяйка змірила дівку поглядом, і від того служниця ще більше принишкла.

«Єзуїти вже геть пустились берегів. На моїх землях проповідують! Та з цим я владнаю пізніше». Княгині зараз було не до слуг і їхніх релігійних вподобань. Її непокоїло геть інше.

Корецька вирішила закликати Понхаса, аби самій розпитати його про ту дивну розмову на київському Подолі. Орендар прибув до княгині у той же день, щойно отримав листа. Обережно проковзнув до світлиці, озирнувся – чи нема когось у кутах зали, потроху човгаючи, наблизився до столу і ще раз оглянув кімнату. Він помітив, що вже немає на стіні портрета Юхима Корецького. Натомість з’явився інший – Анни, з високо піднятим підборіддям, в горностаєвій пелерині, ознакою високого статусу – рівні королям.

Хазяйка увірвалась до світлиці, наче шалений буревій.

– Я не очікувала, що ви так швидко прибудете. – Корецька стрімко ринула до середини зали, ретельно вивчаючи поглядом старого.

– Я не міг змусити вас чекати, ваша світлосте, – Понхас мовив хриплуватим голосом, низько схиливши голову, на що княгиня розпливлась у посмішці – єврей завжди вмів добре вмастити її марнославство.

Корецька посунула до свого крісла з подушкою із червоного оксамиту і запросила до розмови оренадря.

– Ви мене заінтригували, пане Понхасе. – Почувши шляхетне звертання до нього, єврей зрадів, довго вмощувався на лаві і лише коли розташувався зручно, Анна продовжила. – Наші з вами ділові стосунки принесли нам обом велику користь, ми добре одне одного знаємо. Однак здається мені, що ви могли щось невірно розтлумачити стосовно мене. Ви зробили натяк за нашої останньої зустрічі, який я прагну розвіяти, аби не було пересудів.

Понхас з-під своїх косматих сивих брів дивився на Корецьку, на її відкриту шию, як натяк, що ця пані здатна розкритись світу ще більше, набагато більше. «Пересудів вона боїться. Ага, так я й повірив» – подумки розпекав єврей господиню, але мовив він улесливо:

– Я не хотів вас образити чи сказати щось недоречне. Можливо, моє надмірне хвилювання при зустрічі з вами змусило мене це бовкнути, ваша світлосте. – Єврей схилив голову і втупився у лаковану стільницю.

Але Корецька відчувала, що це ще не кінець їхньої розмови. Після тривалої паузи, такої довгої, що вже навіть стала видаватись моторошною, слово взяла хазяйка:

– Але пане Понхасе, це ж не все, що ви хочете мені сказати, еге ж? – жінка смикала перли на своїй сукні. Єврей схвально кивнув.

– Не все. Я знаю, і мої брати по вірі знають, що у вас є дещо юдейське. Один раритет, який багато для нас значить, – пробубнів гість, ховаючи очі, бо не здогадувався, чого тепер чекати від Корецької.

– Ви хочете, аби я вам цей раритет віддала? – Корецька зареготала, спопеляючи поглядом співрозмовника.

– Продали, пані. Ми хочемо, аби ви продали. – Понхас зітхнув і зіщулився.

– Щоб продати, я маю знати його повну вартість. А відтак я мушу довідатись, які ще таємниці закладені в книзі. Ті таємниці, про які ви мені натякнули. – Анна хижо всміхалась.

– Все, що вам дано знати, ця книга вже відкрила. Усі ці знання, якими ви володієте. Все решта – це для народу Ізраїлевого. – Понхас повів упевненіше. Він поглянув на Корецьку пронизливо і суворо. Його дрібні чорні очі під сивими бровами виглядали навіть дещо загрозливо. Корецька торкнулась великим пальцем правиці до верхньої губи і замислилась. Вона мовчала, розвернувшись у бік вікна, за яким раділо життю різнобарвне літо.

– Тобто таки є якась таємниця, більша за ту, яку я вже розкрила. – Анна промовляла немов лише до себе. – Мабуть, це щось дуже важливе або цінне… Ви ж так швидко сюди прибули… Відтак надто важливе для вас. А може бути, і для мене….

Понхас мовчав, він і так забагато бовкнув Корецькій, через що вже почав нервувати. «Казав я їм, я поганий перемовник. А вони всі затягнули – не бійся, прямуй до неї. Ох, бідна моя сива голова». Єврей закряхтів, його хворий поперек нагадав про себе.

– Я хочу знати більше про цю книгу, Понхасе. Я не продам її, доки не знатиму все, – нарешті озвалась княгиня до гостя.

– Я не маю права вам казати більше. Але повірте, що в руках неюдея ці знання принесуть самі нещастя і смерть. Це дуже кровожерлива книга, ваша світлосте. Вона не лише дає, вона забирає, багато забирає.

– Понхасе, не треба мене лякати цими вигадками для селян, – буркнула княгиня. – Якщо ви не маєте права вести далі перемови зі мною, скажіть, хто може. Я сама навідаюсь до цієї людини.

Корецькій кортіло дізнатись, про що ж насправді ця книга. Сама назва «Еш Мецареф», що означає «У вогні плавильника» наводила її на роздуми, що там не лише про алхімію, щось більше криється у тому вогні і хто ж він – той плавильник? Загадка, яку, відчувала Анна, варто було розтлумачити.

– Шломо Фабісевич у Білій Церкві вам скаже більше, ваша світлосте, – промовивши ці слова, Понхас відчув, як з його плечей впав тягар.

– Ви попередите його про мій візит? – На ці княгинині слова гість схвально кивнув. – Я не змушу себе довго чекати, Понхасе. А вам вже час іти.

Корецька ледь кивнула старому, підвелась із крісла і повернула у бік виходу. Вона не проводжала гостя, який повільно сунув до своєї брички. Анна поспішала до замкового саду, де на зеленій траві був ще свіжим килим яблуневих пелюсток, де заливалися-тьохкали птахи, в ледь помітному тремтінні і в живодайній насолоді, зароджувалось нове життя.

Розділ VII

Довгі пальці худорлявої руки з темною родимкою на зап’ястку відбивали на перилах такт жартівливої пісеньки, яку Іосиф Рутський почув на ярмарку у Вільні. Слів він не пам’ятав, але мелодія все ніяк не йшла йому з голови. І хоч не пристало панотцю слухати такі непотребні пісні, та ще й запам’ятовувати їх – він врешті здався. Мотив встромився в його пам’ять і час від часу виринав звідти. Та ще в найнезручніший для того момент. Примушуючи Іосифа намагатися згадати ще й слова, хоч марно – він їх не пам’ятав. Але мелодія попри це знов і знов нагадувала про себе. Унійний митрополит вже цьому не опирався.

Ось і зараз нав’язливий мотив знов його переслідував – поки він стояв на сходах і чекав. Іосиф самовільно прибув до православної школи на Подолі, розташованої в братському монастирі, без вартових пройшов до осередку схизматиків і тепер чекав на людину, з якою давно вже волів зустрітись. Іов Борецький. Він – лідер думок православних у цьому місті. Та що там у місті – на всій Русі.

Викладачі та учні братської школи висипали надвір і cпідлоба дивились на унійного митрополита, розкольника, який прибув так приголомшливо неочікувано. Але здавалось, гість від таких недобрих, косих поглядів аж ніяк не нервував. Роздивлявся білі кам’яниці, де навчають синів київських міщан, і зрідка поглядав на тих бурсаків – хлопців, які вже перейшли межу дитинства, але ще не досягли того віку, коли їх можна було б назвати чоловіками.

Братська школа у Києві багатіє – за підтримки козаків із Сагайдачним на чолі та за допомоги заможних міщан і міщанок. Он, Гальшка Гулевичівна віддала київській братії землю і статки, на які зведену цю школу. З якого це б дива жінці віддавати так багато на справу, по суті, політичну? Іосиф давно вже здогадувався, що в тому рішенні заможної шляхтянки є особистий мотив. Чи не той, що перший її чоловік Криштоф – син Іпатія Потія, який спочатку був православним єпископом, а потім влаштував Берестейську унію і став першим унійним митрополитом за підтримки Папи? Чи не конфлікт зі свекром змусив цю жінку так яро підтримувати православну церкву?

Іосиф перевів погляд на монастирську браму, над якою вже давно не б’ють у дзвін – його інтердикту кияни начебто притримуються, або ж роблять вигляд, що виконують наказ. Рутський припускав, що потайки панотці попри заборону відправляють служби і відпускюать гріхи – такий вже тут люд. «Може, Іов не прийде? Аби всі знали, що перемов із уніатами не буде…» – Іосиф зітхнув, дістав встромлені за пасок вишиті сріблом оксамитові рукавиці і збирався вже повертатись до карети, як раптом під брамою люд заворушився. В оточенні ченців у темних рясах та високих клобуках прямував просто на нього статний бородань. Іоасаф здогадався, хто то. «Ось ти який, Іове!» – прошепотів Рутський, розтягуючи вуста у посмішку.

– Не чекали ми на такого гостя! – гримнув ректор братської школи.

– Хтось мав би зробити перший крок! – з широкою усмішкою Іосиф ступив у бік Борецького.

Обидва заклякли за крок один від одного. Довго роздивлялись, тримаючи дистанцію. Борецькому не до вподоби була широка посмішка уніата. Хто-хто, а він знав – Рутський при нагоді покаже і зуби.

– Ходімо до мене. – Ректор вказав рукою на ґанок і повів сходами до своїх покоїв.

– Ви чудово розбудувались за кілька років. Нагадайте, почали 1615-го? – на ходу намагався підтримати розмову Іосиф.

– А ви наче не знаєте, – буркнув Борецький, відкриваючи гостю дубові двері.

Кімната – невелика, із книжковими полицями і писарським столом, піччю та образами у куті, біля яких променіла лампада, – відчувалось, нещодавно залу обкурили ладаном. Рутському від того зашкребло у горлі і він кашлянув.

«Як той чорт» – промимрив Борецький собі під ніс.

– Ви щось кажете, отче? – спитав гість, відкашлявшись.

– То я кажу, що погода чудова! – від нервування Іов вигукнув – неочікувано для себе його щоки вибухнули червоним. Рутський зрозумів, що ректор надто приголомшений його візитом.

Обидва вмостились у кріслах, прискіпливо вивчаючи один одного.

– То ви приїхали до мене через вбивство Антонія Грековича? – Борецький намагався поводитись стриманіше.

– А чого ви так вирішили?

– Бо весь Київ знає, що ви наче королівський слідчий все виню… – Іов запнувся і побагровів.

– Вистежую убивць посланця Іпатія Потія, представника митрополита унійного на цих землях? – продовжив спокійним тоном Рутський. Борецький полегшено зітхнув. – Господь покарає того, хто зробив такий страшний злочин.

– До цього вбивства православна братія не має жодного стосунку. – Іов витер спітніле чоло хустинкою і всунув її в кишеню.

– А якже козаки?

– Гадаю, і козаки тут невинні. Король надто до них упереджений. Хоча, хто я такий, щоб засуджувати короля… – Іов відвів погляд від гостя. Нарешті він заспокоївся і міг говорити впевнено. – Інтердикт, накладений на киян, зокрема і на ваших вірян, робить життя нестерпним. Ви, уніати, ще більше збурите містян проти себе.

Рутський мовчав. Це ж була його ідея – покарати мешканців Києва та околиць за тяжкий злочин. Тому ж бо у дворі учні братської школи і дивились на нього з такою ненавистю. Бо ж церкви зачинені, а городяни позбавлені таїнств та Божої ласки. І все це його рішення. Але як Борецький не намагався посіяти в ньому зерно сумніву у власному рішенні, Іосиф був непохитний. «За гріхи приходить розплата, завжди.»

Унійний митрополит подивився на лаковані підлокотники стільця, його рука знов відбивала ритм жартівливої пісеньки, що ніяк не йшла з голови.

– Коли ви станете митрополитом, ви залишите собі це ім’я? Будете Іовом? – нарешті промовив Рутський.

– Чого ви так вирішили, що я стану митрополитом?! – збурився ректор.

– Можете вважати, що то моє пророцтво, – віджартувався уніат, широко усміхнувшись. Від чого Борецького знов пересмикнуло.

– Я, як той святий Іов, якого випробовує сатана, позбавляючи усіх мирських благ. Але я не зречусь свого Бога і церкви. Майте це на увазі, пане. – Борецький недоброзичливо подивився на співрозмовника, той же залишався так само усміхненим.

– Це чудово. Насправді заради церкви я до вас і прибув. – Цих слів ректор не очікував, тож застиг і мовчав. Тому гість повів далі. – Ви любите наш руський нарід понад усе. Не виправдовуйтесь. Я це знаю. І я люблю його. І не хочу, щоб його розчавили інші народи, яким дуже кортить це зробити. Як можу, захищатиму його від покатоличення – засновуючи школи із викладанням руською, оберігаючи люд від єзуїтів, відстоюючи право на наш спосіб життя. Можете вважати це компромісом, на який я пішов, аби вберегти мій нарід. Ви можете й надалі залишатись упертюхом і стояти на своєму, а можете також піти на компроміс. Заради збереження русинів і миру на наших землях, – Рутський випалив це і зробив довгу паузу, вдивляючись в обличчя Іова. Той зчепив долоні, схилив голову і не виявляв жодного бажання переривати тираду гостя. – Я приїхав до вас із пропозицією – створити єдину церкву.

– Під Папою? – нарешті вичавив із себе Борецький.

– Ні, чому ж? Давайте обговоримо це.

Іов вперто мовчав. Рутський зрозумів, що більшого він сьогодні не досягне, і підвівся.

– Подумайте про мої слова. І дайте мені знати, якщо зацікавитесь цією ідеєю.

Унійний митрополит Іосиф Рутський попрямував на вихід. Худорлява постать сивого панотця віддалялась у бік брами. Довколишній люд проводжав його недобрими поглядами, перешіптуваннями та навіть улюлюканням, яке линуло з найвіддаленіших студейських лав. А Рутський радів, він щиро усміхався, його серце повеселішало, бо він нарешті згадав слова тої набридливої пісеньки: