Америка

Заміський дім під Нью-Йорком

– Приїхали, – сказав пан Поллундер саме в один із тих моментів, коли Карл кудись забіг думками. Автомобіль зупинився перед заміським будинком, який, на зразок заміських будинків багатіїв в околицях Нью-Йорка, був більший і вищий, ніж зазвичай потрібно заміським будинкам, покликаним служити тільки одній родині. Та що освітлена була лише нижня частина дому, то взагалі годі було оцінити, який він заввишки. Перед домом шелестіли каштани, між якими – ґрати були вже відчинені – коротка доріжка вела до парадного ґанку.

Виходячи з автомобіля, добряче втомлений Карл подум-ки відзначив, що поїздка випала довгенька. У тіні каштанової алеї він почув, як поруч озвалася дівчина:

– Ось нарешті і пан Якоб.

– Моє прізвище Росман, – відгукнувся Карл і потиснув простягнуту йому руку дівчини, обриси якої він тепер розрізняв.

– Він племінник Якоба, – пояснив пан Поллундер, – і зветься Карл Росман.

– Це аніскілечки не применшує нашої радості вітати його тут, – сказала дівчина, якій не надто залежало на іменах. Попри те, Карл, крокуючи між паном Поллундером і дівчиною в бік дому, ще встиг запитати:

– А ви панна Клара?

– Так, – сказала вона, і ось уже з дому впало трохи більше світла на її обличчя, яке вона повернула до нього, – просто не хотіла знайомитися в темряві.

«Невже вона чекала нас біля брами?» – подумав Карл, поступово прокидаючись від ходи.

– До речі, в нас сьогодні ще один гість, – сказала Клара.

– Ні, тільки не це! – невдоволено скрикнув пан Пол-лундер.

– Пан Ґрін, – сказала Клара.

– Коли він приїхав? – спитав Карл, наче охоплений якимось передчуттям.

– Тільки-но. Хіба ви не чули його автомобіля перед вашим?

Карл подивився на Поллундера, щоби довідатися, як він оцінює всю цю справу, але той, запхавши руки в кишені штанів, лише трохи важче ступав, ідучи.

– Якщо мешкати недалеко за Нью-Йорком, це нічого не дає, тут не сховаєшся від небажаних гостей. Ми конче мусимо переселитися ще далі. Хай навіть мені доведеться півночі добиратися додому.

Вони зупинилися на парадних сходах.

– Але ж пан Ґрін уже давно в нас не бував, – сказала Клара, що, вочевидь, цілком поділяла батькову думку, просто хотіла трохи його заспокоїти.

– Але чому він приїздить саме сьогодні увечері? – спитав пан Поллундер, і гнівна промова вже ладна була скотитися з його товстої нижньої губи, що звисала важким кавалком м’яса, а тому й напрочуд легко урухомлювалася.

– От власне! – вигукнула Клара.

– Може, він незабаром піде, – докинув Карл і сам здивувався, в якій згоді перебуває з цими ще вчора цілком незнайомими людьми.

– О, ні, – сказала Клара, – він має якусь важливу справу до тата, і її обговорення, ймовірно, потриває довго, бо він уже жартома погрозив мені, що якщо я хочу бути ввічливою господинею, то муситиму слухати до рання.

– Цього ще бракувало. Таж він залишиться на ніч, – зойкнув Поллундер, наче підтвердивши цим свої найгірші побоювання. – Мені справді хочеться, – сказав він, розпогоджуючись від нової думки, – мені справді хочеться знову посадити вас, пане Росман, в авто й відвезти назад до дядька. Сьогоднішній вечір уже від початку перебитий, а хто знає, коли найближчим часом ваш дядько знову зволить вас нам відступити. Але якщо я вже сьогодні завезу вас назад, тоді він не зможе найближчим часом вас не відпустити.

І він уже вхопив Карла за руку, щоби здійснити свій план. Однак Карл не зрушив із місця, та й Клара попросила залишити його, бо ж принаймні їй із Карлом жодною мірою не зможуть перешкодити, врешті-решт, і Поллундер помітив, що навіть його власне рішення не таке вже й тверде. До того ж – і це, мабуть, було вирішальним – із найвищого сходового майданчика вже зненацька почулося, як пан Ґрін гукає в сад:

– Та де ж ви запропастилися?

– Ходіть, – сказав Поллундер, ступаючи на сходи. За ним ішли Карл і Клара, розглядаючи одне одного при світлі.

«Її червоні уста», – сказав собі Карл і подумав про губи пана Поллундера і про те, як гарно вони відтворилися в доньці.

– Після вечері, – так сказала вона, – ми, якщо лише ви не заперечуєте, відразу підемо до моєї кімнати, аби принаймні позбутися цього пана Ґріна, якщо вже тато змушений ним займатися. І тоді ви не відмовите мені в люб’язності заграти щось на фортепіано, бо тато вже розповідав, як добре ви це вмієте; я натомість, на жаль, геть нездарна до музики і навіть не торкаюся інструмента, хоча, власне кажучи, дуже люблю музику.

Карл ще й як погодився на Кларину пропозицію, хоча йому й хотілося залучити до їхнього товариства і пана Пол-лундера. Втім, перед велетенською постаттю Ґріна – до Пол-лундерових розмірів Карл власне щойно звик, – що поволі виростала перед ними, спускаючись східцями, у Карла розчинилася будь-яка надія якось звільнити пана Поллундера від цього чоловіка.

Пан Ґрін зустрів їх дуже поквапливо, так ніби належало чимало надолужити, взяв пана Поллундера за лікоть, а Карла з Кларою пропхав поперед себе до їдальні, що, передусім завдяки квітам на столі, які напівздіймалися з оберемків свіжого листя, виглядала дуже святково і тому подвійно змушувала пошкодувати про присутність перешкоди в особі пана Ґріна. Не встиг іще Карл, чекаючи при столі, доки посідають решта, втішитися, що великі скляні двері в сад залишаться відчинені, бо крізь них, мов до альтанки, долинали сильні пахощі, як пан Ґрін, сопучи, вже заходився їх зачиняти, нахилився до нижньої засувки, потягнувся до верхньої, і все це так по-молодечому прудко, що прислужникові, який кинувся був допомагати, вже не було що там робити. Першими словами пана Ґріна за столом були вирази здивування, як це Карлові вдалося дістати дядьків дозвіл на ці відвідини. Підносячи до рота ложку за ложкою, повні юшки, він узявся витлумачувати направо Кларі, а наліво пану Поллундеру, чому він так дивується, і як дядько чуває над Карлом, і яка велика дядькова любов до Карла, так що її ледве вже можна назвати просто любов’ю дядька.

«Не досить, що він непотрібно сюди втручається, то ще й пхає свого носа між мною і дядьком», – думав Карл і не міг проковтнути ані ложки золотистої юшки. А тоді не захотів, щоби помітили, який він невдоволений, і взявся німо вливати в себе ту юшку.

Вечеря тяглася поволі, як тортури. Лише пан Ґрін і, можливо, ще й Клара були жваві й вряди-годи знаходили нагоду коротенько засміятися. Пан Поллундер лише кілька разів долучився до розмови, коли пан Ґрін заводив мову про справи. Втім, скоро він припинив і ці розмови, і пан Ґрін знову і знову мусив заставати його зненацька. До речі, йому залежало на тому, – і тоді сталося так, що Кларі довелося звернути увагу Карлові, який прислухався, ніби зачув якусь небезпеку, що печеня вже перед ним і що він на вечері, – аби наголосити, що він від початку не мав наміру складати цей несподіваний візит. Бо навіть якщо справа, про яку ще слід було поговорити, і була особливо пильна, то принаймні найважливіше можна було обговорити сьогодні в місті, а другорядніше залишити на завтра чи ще колись. А так він справді начебто був у пана Поллундера ще задовго до кінця робочого дня, проте не застав його, тож був змушений зателефонувати додому, що не ночуватиме там, і виїхати сюди.

– В такому разі я змушений попросити вибачення, – сказав Карл голосно, перш ніж у когось з’явився час відповісти, – бо це я завинив у тому, що пан Поллундер покинув сьогодні свої справи раніше, тому мені дуже прикро.

Пан Поллундер прикрив велику частину лиця серветкою, а Клара хоч і усміхалася, однак то не був співчутливий усміх, а такий, що мав намір якось на нього вплинути.

– Не треба жодних перепросин, – сказав пан Ґрін, який гострими розтинами саме розбирав на частини голуба, – навпаки, я тільки радий провести вечір у такому приємному товаристві, замість самотньо споживати вечерю вдома, де мене обслуговує домогосподарка, така стара, що вже навіть шлях від дверей до мого столу дається їй важко, і я надовго можу відкинутися на кріслі, спостерігаючи за нею на цьому шляху. Тільки недавно я домігся, щоби страви до дверей їдальні підносив служник, але шлях від дверей до мого столу належить винятково їй, якщо я добре все розумію.

– Господи милосердний, – вигукнула Клара, – оце так вірність!

– Так, є ще вірність на світі, – сказав пан Ґрін, підносячи шматок до рота, де страву, як Карл випадково помітив, одним махом підхопив язик. Його мало не знудило, і він підвівся. Майже водночас пан Поллундер і Клара схопили його за руки.

– Сидіть ще, – сказала Клара. А коли він знову сів, прошепотіла йому на вухо: – Незабаром ми разом зникнемо. Потерпіть.

Тим часом пан Ґрін преспокійно віддавався своїй їжі, так ніби заспокоювати Карла було найприроднішим завданням пана Поллундера і Клари, коли він викликав у нього нудоту.

Вечеря особливо затягалася через докладність, із якою пан Ґрін обходився з кожною стравою, навіть будучи готовий невтомно приймати все нові й нові; виглядало на те, що йому справді хочеться добряче відпочити від своєї старої розпорядниці. Вряди-годи він нахваляв мистецтво панни Клари вести господарство, і це їй явно лестило, тоді як Карл постійно силкувався захищати її від нього, ніби то були якісь напади. Втім, пан Ґрін навіть не думав удовольнитися самою нею, а знай висловлював жаль, не підводячи погляду від тарілки, через вражаючу відсутність апетиту в Карла. Пан Поллундер узяв Карлів апетит під свій захист, хоча на правах господаря мав би також заохочувати Карла їсти. І справді, цей примус, від якого він потерпав упродовж усієї вечері, був такий дошкульний, що, проти власного доброго наміру, Карл витлумачив це висловлювання пана Поллундера як недоброзичливе. Його станові тільки відповідало те, що він то раптом геть недоречно швидко і багато кидався їсти, то за якийсь час знову втомлено опускав виделку і ніж, перетворюючись на найнеповороткішого в цьому товаристві, і служник, що подавав страви, часто не знав, як до нього ставитися.

– Таки завтра ж я розповім панові сенатору, як ви своїм неїдженням скривдили панну Клару, – сказав пан Ґрін, обмежившись тим, що підкреслив жартівливий тон цих слів лише способом орудувати ножем і виделкою. – Ви тільки-но гляньте на бідолашну дівчину, яка вона засмучена, – продовжував він і взяв Клару за підборіддя. Вона дозволила це й заплющила очі.

– Ах ти, штучко! – вигукнув він, відкинувся на кріслі й розреготався, весь буряковий на лиці, із силою насиченого.

Марно намагався Карл пояснити собі поведінку пана Поллундера. Той сидів перед своєю тарілкою і дивився в неї, немовби насправді найважливіше відбувалося саме там. Він не притягнув Карлового крісла ближче до себе, а коли зрідка говорив, то промовляв до всіх, а Карлові не мав нічого особливого сказати. Натомість терпів, що пан Ґрін, цей запеклий нью-йоркський парубок, торкається Клари з цілком відвертими намірами, що ображає Карла, Поллундерового гостя, чи принаймні обходиться з ним, ніби з дитиною, та й хтозна, до яких там іще дій підкріпляється і лаштується.

Коли вечеря скінчилася, – вловивши загальний настрій, Ґрін перший підвівся і якоюсь мірою підвів за собою решту, – Карл підійшов осторонь до одного з великих, переділених тоненькими поперечками вікон, що виходили на терасу, а насправді, як він, придивившись докладніше, помітив, справжніх дверей. Що залишилося від нехоті, яку пан Пол-лундер і його донька на початку відчували до пана Ґріна і яка здалася тоді Карлові трохи незрозумілою? Тепер вони стояли собі любесенько з Ґріном і кивали головами. Дим від сиґари пана Ґріна, подарунка пана Поллундера, тієї товщини, про яку батько вряди-годи розповідав удома як про факт, що він його, правдоподібно, так ніколи на власні очі й не побачив, поширювався на всю залу і розносив вплив пана Ґріна навіть у такі закамарки та ніші, куди той сам нізащо не проник би. Хоч як далеко Карл стояв, навіть у нього залоскотало в носі, а поведінка пана Ґріна, на якого він лише раз крадькома зиркнув зі свого місця, здалася йому мерзенною. Тепер він навіть не виключав, що дядько тому так довго не давав згоди на ці відвідини, бо знав слабкий характер пана Поллундера, а відтак якщо не напевно передбачав Карлову образу при цьому візиті, то принаймні не виключав такої можливості. Та й це американське дівчисько не сподобалося йому, хоча він і не малював її собі набагато гарнішою. Відколи пан Ґрін нею зайнявся, він був навіть вражений красою, на яку було здатне її обличчя, а особливо блиском її нестримно рухливих очей. Він іще ніколи не бачив, щоби сукня так тісно облягала тіло, невеличкі зморшки на жовтавій, ніжній і цупкій матерії зраджували силу цієї напруги. І все одно Карлові нічого в ній не було до вподоби, і він би радо відмовився від відвідин її кімнати, якби натомість міг відчинити двері, на клямку яких він про всяк випадок поклав руки, сісти в автомобіль, а якщо водій уже спить, самому пішки пройтися до Нью-Йорка. Ясна ніч із прихильною до нього повнею була відкрита кожному, і забоятися там, надворі, Карлові здалося безглуздим. Він уявив собі, – і вперше йому стало в цій залі добре, – як зранку, бо пішки він ледве чи дістанеться додому раніше, зробить дядькові несподіванку. Щоправда, він іще ніколи не бував у його спальні, та й узагалі не знав, де вона, але якось уже випитає. А тоді постукає і на формальне: «Увійдіть!» – забіжить до кімнати і застане зненацька коханого дядька, якого досі бачив лише повністю вбраним і застібнутим на всі ґудзики, в ліжку, з очима, здивовано зверненими до дверей, у самій нічній сорочці. Саме по собі це, можливо, й не було би нічим надзвичайним, але варто собі тільки уявити, які могло мати наслідки! Може, тоді він уперше поснідає разом зі своїм небожем, дядько в ліжку, він, сидячи на фотелі, сніданок на столику між ними, можливо, цей спільний сніданок перетвориться на постійну звичку, може, внаслідок такого виду сніданку, чого навіть важко було уникнути, вони частіше, ніж як це було досі, раз на день, зустрічатимуться, а тоді, звісно, відкри-тіше один із одним розмовлятимуть. Бо ж уся справа була тільки в бракові цього відкритого спілкування, що сьогодні він був трохи неуважний до дядька чи, краще сказати, непоступливий. А якщо вже йому доведеться залишитися тут на ніч, – на жаль, на це заповідалося, попри те, що його тут покинули стояти коло вікна і розважатися, як сам уміє, – можливо, ці нещасливі відвідини стануть поворотним пунктом на краще в їхніх стосунках із дядьком, та, може, й сам дядько сьогодні ввечері в спальні має подібні думки.

Трохи втішений, він обернувся. Перед ним стояла Клара:

– Невже вам у нас анітрохи не подобається? Невже ви не можете почуватися хоч трохи як вдома? Ходімо, я зроблю останню спробу.

Вона повела його навскоси крізь залу до дверей. За одним із бічних столів сиділи обоє панове з якимись ледь шумкими, налитими у високі склянки напоями, невідомими Карлові, що їх він і сам не відмовився би скуштувати. Пан Ґрін виставив один лікоть на стіл, а лице якомога більше наблизив до пана Поллундера; якби хтось не знав пана Поллундера, цілком можна було би подумати, що тут замишляють якийсь злочин, а не обговорюють справи. В той час як пан Поллун-дер приязним поглядом проводив Карла до дверей, пан Ґрін, хоча люди зазвичай навіть мимохіть дивляться туди, куди й співрозмовник, навіть не думав роззирнутися за Карлом, якому здалося, що в цій поведінці він бачить вираз певного Ґрінового переконання; кожен, Карл для себе, а Ґрін для себе, тут мусив намагатися давати собі раду власним здібностям, необхідний товариський зв’язок із часом і сам встановиться внаслідок перемоги чи знищення одного з них.

«Якщо він має на увазі це, – сказав собі Карл, – то він просто дурень. Я справді нічого від нього не хочу, тож хай і він дасть мені спокій».

Тільки-но він вийшов у коридор, як йому тут-таки спало на думку, що він, либонь, нечемно повівся, бо Кларі довелося мало не виволікти його, що втупився у Ґріна, з кімнати. Тим слухняніше йшов він за нею тепер. На шляху крізь коридори він спершу не повірив власним очам, коли через кожні двадцять кроків побачив безліч ліврованих лакеїв зі свічниками, що їх товстий стовбур кожен міцно стискав обіруч.

– Новий електричний дріт наразі доведено лише до їдальні, – пояснила Клара. – Ми лишень недавно купили цей дім і вирішили повністю його перебудувати, наскільки взагалі можна перебудувати старий дім такої химерної побудови.

– То, виявляється, навіть в Америці вже є старі будинки, – сказав Карл.

– Ну, звичайно, – засміялася Клара і потягла його далі. – Але ж у вас дивні уявлення про Америку.

– Не кепкуйте з мене, – сказав він роздратовано. Врешті-решт, він знав і Європу, й Америку, а вона лишень Америку.

Мимохідь вона ледь витягненою рукою штовхнула якісь двері й сказала, не зупиняючись:

– Тут ви спатимете.

Карлові, зрозуміло, хотілося тут-таки оглянути кімнату, але Клара нетерпляче, майже криком пояснила, що з цим можна й зачекати, а наразі хай просто йде з нею. Вони трохи потупцювали в коридорі, врешті, вирішив Карл, він не мусить конче в усьому коритися Кларі, вирвався від неї і увійшов до кімнати. Несподівану темряву за вікном можна було пояснити верхівкою дерева, що хиталася на повен розмах. Чутно було пташиний спів. Проте в самій кімнаті, до якої ще не дійшло місячне світло, не можна було розгледіти майже нічого. Карл пошкодував, що не прихопив із собою електричного ліхтарика, подарунок дядька. Бо ж де-де, а в цьому будинку ліхтарик був би незамінний, якби їх тут було кілька, слуг спокійнісінько можна було би відпустити спати. Він сів на підвіконня, і вдивлявся, і вслухався. Здавалося, крізь листя старого дерева продирається сполоханий птах. Звідкись здалека долинув свист нью-йоркського підміського потяга. Поза тим було тихо.

Однак недовго, бо до нього вже кинулася Клара. Явно розлючена, вона вереснула:

– Що це таке? – і ляснула рукою по спідниці. Карл вирішив відповісти щойно тоді, коли вона згадає про ввічливість. Та вона сягнистими кроками підійшла до нього і закричала: – То ви йдете зі мною чи ні? – і чи то навмисне, чи просто від роздратування так штовхнула його в груди, що він випав би з вікна, якби останньої миті не зісковзнув із підвіконня і не торкнувся ногами підлоги.

– Я мало не випав з вікна, – сказав він докірливо.

– Шкода, що цього не сталося. Чому ви такий нечемний. Я вас зараз скину! – І вона справді обхопила його, що від здивування він спершу навіть забув обважніти, своїм сталевим, виспортуваним тілом, і понесла мало не до самого вікна. Але тут він схаменувся, звільнився за допомогою викруту стегнами і тепер обхопив уже її.

– Ой, ви робите мені боляче, – одразу ж сказала вона.

Та тепер Карл уважав, що не слід її відпускати. Тож хоч він і дав їй змогу ступати, куди їй заманеться, та все ж ішов разом із нею і не відпускав. Та й легко було охопити її в цій вузькій сукні.

– Пустіть, – прошепотіла вона, а її розпашіле лице було так близько від його, йому доводилося напружуватися, щоб її побачити, так близько вона була, – пустіть, я дам вам щось гарне.

«Чому вона так зітхає, – подумав Карл, – адже їй не може бути боляче, я ж її не тисну», – і він усе ще не відпускав її. Та раптом, у мить, коли він неуважно стояв мовчки, Карл знову відчув на своєму тілі її зміцнілу силу, вона випручалася, схопила його вдалим хватом згори, підбиваючи ноги прийомом якоїсь чужинської бойової техніки, і попхала поперед себе, з чудовою розміреністю вдихаючи, на стіну. Але там стояла канапа, і на неї вона вклала Карла й сказала, навіть не надто до нього схиляючись:

– А тепер поворухнися, якщо зможеш.

– Кішка, дика кішка, – тільки й вдалося видушити Карлові зі свого замішання люті й сорому, в якому він перебував.

– Ти збожеволіла. Ти, дика кішко.

– Вважай, що кажеш, – сказала вона і посунула одну руку йому до горла, заходившись душити його так сильно, що Карл був зовсім неспроможний щось зробити, тільки хапав ротом повітря, в той час як вона піднесла другу руку до його щоки, торкнулася до неї на пробу, знову, до того ж усе далі й далі відводила її в повітрі, щомиті грозячи повернутися ляпасом. – А що, – питала вона при тому, – якби я за кару за твою поведінку супроти дами вирішила послати тебе додому добрячим ляпасом. Можливо, воно придалося б тобі на твоєму подальшому життєвому шляху, навіть якби й не було надто приємним спогадом. Адже мені тебе шкода, і ти доволі гарненький хлопчик, і якби ти навчався джиу-джитсу, то, напевно, відлупцював би мене як слід. І все ж, і все ж – мене просто-таки розбирає величезна спокуса дати тобі ляпаса, як ти оце тут лежиш. Мабуть, я згодом пошкодую, але якщо таки зроблю це, то знай уже тепер, що зроблю мало не проти волі. А тоді, ясна річ, не вдовольнюся одним ляпасом, а відлупцюю тебе навідмаш справа і зліва так, що в тебе щоки набрякнуть. А може, ти до всього ще й виявишся чоловіком честі – мені майже віриться в це – і не захочеш жити далі з цими ляпасами, і заберешся з цього світу. Але чому ти був так проти мене налаштований? Я що, тобі не подобаюся? Невже не варто піти зі мною до кімнати? Обережно! Щойно я вже мало не вліпила тобі ненароком ляпаса. Отож якщо тобі сьогодні таки вдасться звільнитися, то будь ласка, поводься як слід. Я не твій дядько, з яким ти все одно знаходиш спільну мову. До речі, хочу ще звернути твою увагу на те, що, коли я випущу тебе, не надававши ляпасів, тобі зовсім не варто вважати, що твоє теперішнє становище і справжні ляпаси з погляду чести є тим самим, якщо ти так вважатимеш, то я волію таки справді надавати тобі ляпасів. Цікаво, що ж скаже Мак, коли я йому все це розповім.

На згадку про Мака вона відпустила Карла, в його невиразних думках той видався йому справжнім рятівником. Якусь часину він іще відчував на шиї Кларине волосся, а відтак ледь відвернувся, а тоді лежав непорушно.

Вона зажадала, щоби Карл встав, він не відповідав і не ворушився. Вона запалила десь свічку, кімната освітилася, на плафоні з’явився зиґзаґоподібний візерунок, але Карл лежав, спершись головою на подушку софи, так як його вклала Клара, не пересунувши її ані на палець. Клара ходила кімнатою туди-сюди, сукня шелестіла об її ноги, мабуть, коло вікна вона затрималася надовше.

– Накомизився? – почулося її запитання. Карл дуже важко сприймав те, що в цій кімнаті, яку пан Поллундер призначив на цю ніч йому, він так і не знайде спокою. Тут бродило це дівчисько, зупинялося і говорило, а воно ж так невимовно йому набридло. Мерщій спати, а тоді геть звідси – ось єдине його бажання. Йому навіть уже не хотілося до ліжка, а спати тут-таки, на канапі. Він тільки й чекав, коли вона піде, щоби підхопитися за нею до дверей, зачинити їх на засувку і знову кинутися на канапу. Йому так кортіло потягнутися і позіхнути, але не хотілося цього робити перед Кларою. Отож він лежав собі так, незмигно дивлячись догори, відчував, як нерухоміє лице, а якась мушка літала довкола й мерехтіла йому перед очима, а він так до пуття і не знав, що це.

Клара знову приступила до нього, схилилася в напрямку, куди був скерований його погляд, і якби він не опирався, то мав би вже її побачити.

– Тепер я піду, – сказала вона. – Може, в тебе згодом з’явиться охота прийти до мене. Двері до моєї кімнати четверті, рахуючи від цих, на цьому боці коридора. Тож пройдеш повз троє дверей, а наступні – твої. Я вже не зійду до зали, а буду в своїй кімнаті. Ти й мене добряче втомив. Не скажу, що чекатиму на тебе, але якщо захочеш прийти, приходь. Пригадай, що ти обіцяв пограти мені на фортепіано. Та, можливо, я вже геть тебе вимучила, що ти навіть не годен поворухнутися, тоді залишайся і виспися. Батькові про нашу колотнечу я наразі не скажу ані слова; згадую це на випадок, якщо це тебе непокоїть. – Після цього вона, попри начебто втому, двома стрибками вибігла з кімнати.

Карл негайно сів, це лежання вже ставало нестерпним. Щоби трохи розрухатися, він підійшов до дверей і визирнув у коридор. Але ж темінь! Він зрадів, коли, зачинивши на ключ двері, знов опинився при столі у світлі свічки. Він вирішив не залишатися довше в цьому домі, а зійти до пана Пол-лундера, відверто сказати, як Клара з ним обійшлася – йому зовсім не залежало на тому, щоби приховувати поразку, – і з цим іще й яким достатнім обґрунтуванням попросити дозволу поїхати чи піти додому. Якби в пана Поллундера виникли якісь заперечення проти цього негайного повернення, Карл збирався попросити в нього принаймні дозволу, щоби хтось зі служників відпровадив його до найближчого готелю. Так, як то запланував Карл, щоправда, зазвичай не поводяться з приязними господарями, та ще рідше з гостем поводяться так, як оце щойно Клара. Ба вона навіть вважала за вияв люб’язності свою обіцянку наразі не розповідати нічого панові Поллундеру про ту колотнечу, вже саме це волало до неба. Хіба ж Карла запрошували на борцівський поєдинок, аби йому мало бути соромно, що його перекинуло дівчисько, яке, либонь, більшу частину свого життя провело у вивченні бійцівських прийомчиків. Урешті, її вчив сам Мак. Хай розповідає йому, що хоче, він із певністю розсудливий чоловік, це Карл знав, хоча й ніколи не мав нагоди пересвідчитися на якомусь окремому прикладі. Знав Карл і те, що якби він учився в Мака, то робив би набагато більші успіхи, ніж Клара; і тоді одного дня повернувся б сюди, найімовірніше без запрошення, вивчивши, ясна річ, попередньо місцевість, докладні знання якої були великою Клариною перевагою, а тоді схопив би цю-таки Клару й витріпав нею цю саму канапу, на яку вона його сьогодні пожбурила.

Тепер же йшлося лише про те, щоби знайти шлях назад до зали, де він, мабуть, у першій розсіяності поклав на якесь невідповідне місце свого капелюха. Свічку він, звісно, захотів узяти із собою, та навіть при світлі зорієнтуватися було нелегко. Скажімо, він навіть не знав, чи розташована ця кімната на тому самому рівні, що й зала. Дорогою сюди Клара постійно так його тягнула, що йому навіть не вдалося розгледітися, пан Ґрін і підсвічники заполонили його думки, одне слово, тепер він і справді не знав, чи вони йшли одними, чи двома, чи взагалі не йшли жодними сходами. Якщо судити за виглядом із вікна, кімната розташована доволі високо, тому він намагався переконати себе, що вони йшли сходами, але сходами треба було вийти вже й до входу, чому ж тоді і цей бік будинку не може бути підвищеним.

Якби хоч у коридорі звідкись падало світелко, з якихось дверей чи здалини долинав якийсь голос, хай навіть дуже тихо.

Його дзиґарок, дядьків подарунок, показував одинадцяту, він узяв свічку і вийшов у коридор. Дверей не зачинив, щоби в разі, якщо пошуки виявляться марними, відшукати принаймні свою кімнату, а після цього – на крайній випадок – і двері до Клариної. Задля надійності, щоби двері самі не захряснулися, він підпер їх кріслом. Та в коридорі сталася халепа: назустріч Карлові – він ішов, природно, в протилежний від Клариних дверей бік, ліворуч – дмухнув протяг, хоч і легесенько, але запросто він міг би задмухнути свічку, так що Карлові довелося прихистити пломінчик рукою, а до того ж раз по раз зупинятися, щоби прибите полум’я знову вирівнялося. То було повільне просування вперед, тому шлях здавався вдвічі довшим. Карл пройшов уже чималі відрізки вздовж стін, геть позбавлених дверей, годі було собі уявити, що там за ними. А тоді знову пішли двері за дверима, він спробував відчинити декілька, вони були зачинені й, вочевидь, необжиті. Несусвітенне марнування простору, і Карл подумав про східні нью-йоркські дільниці, які дядько обіцяв йому показати, де в одній малесенькій кімнатчині начебто тулилося кілька сімей, а домівкою для однієї родини був закапелок кімнати, де товклися діти та їхні батьки. А тут стільки кімнат порожнюють, і вся користь із них – порожнисте відлуння, коли стукаєш у двері. Карлові здалося, що пана Поллундера вводять в оману вдавані друзі, що він світу білого не бачить поза донькою, а відтак – що він пропащий чоловік. Дядько ще й як правильно його оцінив, і лише його засада – не впливати на Карлову думку про людей – завинила в цих відвідинах і цьому блуканні коридорами. Карл збирався завтра так і сказати дядькові, бо, згідно зі своїми принципами, дядько радо і спокійно вислухає небожеву думку. До речі, засада ця була чи не єдина, яка йому у дядькові не подобалась, але навіть це неподобання не було безумовним.

Зненацька стіна з одного боку коридора закінчилася, поступившись місцем якомусь крижаному мармуровому поруччю. Карл поставив свічку й обережно перехилився. Назустріч йому війнуло темною порожнечею. Якщо це головний хол будинку – в слабкому світелку свічки відслонився шматок склепінчастої стелі, – чому ж тоді вони ним не увійшли? Для чого ж тоді взагалі це велике, глибоке приміщення? Стоячи тут, ти почуваєшся наче на верхній галереї церкви. Карл уже майже шкодував, що не зможе залишитися тут до завтра, він радо походив би скрізь із паном Поллун-дером, а той йому все розповідав би.

Поруччя, до речі, не було аж таке довге, і незабаром Карла знову прийняв закритий коридор. На якомусь раптовому повороті коридора Карл зі всього розмаху налетів на стіну, і тільки неодмінна обережність, із якою він судомно тримав свічку, якимось щастям уберегла її від падіння і згасання. По-заяк коридор навіть не збирався закінчуватися, ніде не видно було вікна, ані згори, ні вглибині нічого не ворушилося, Карл запідозрив, що увесь час ходить колами, і вже сподівався був, можливо, знову відшукати відчинені двері своєї кімнати, та ні вони, ні поруччя ніяк не поверталися. Досі Карл стримувався голосно гукати, бо не хотів у чужому домі о такій пізній порі зчиняти галас, однак тепер побачив, що в цьому неосвітле-ному будинку це не буде аж так недоречно, і вже лаштувався вигукнути в обидва боки коридора голосне «Агов», коли з боку, звідки він прийшов, побачив наближення маленького світелка. Лише тепер він зміг оцінити справжню довжину прямого коридора, цей дім був просто-таки фортецею якоюсь, не віллою. Карл так зрадів цьому рятівному світлу, що забув про будь-яку обережність, кинувся бігти, і вже з першими стрибками свічка згасла. Він не зважав на це, адже вона вже не була йому потрібна, і тут назустріч йому з’явився якийсь старий служник із ліхтарем, що покаже йому шлях.

– Хто ви? – спитав служник, підносячи йому до лиця ліхтар і освітивши тим самим і своє власне. Його лице здавалося доволі непорушним через довгу сиву бороду, що аж на грудях закінчувалася шовковистими кучерями.

«Мабуть, вірний служник, якщо йому дозволяють носити таку бороду», – подумав Карл, невідривно розглядаючи бороду вздовж і вшир й анітрохи не переймаючись, що і його самого розглядають. До речі, він одразу й відповів, що він гість пана Поллундера й хотів зі своєї кімнати піти до їдальні, але не зміг її знайти.