«І от, журно схиляючи голови перед дочасною могилою великого діяча землі української, ми бажаємо йому непорушного спокою, тихого сну, а самі підемо працювати й сподіватись, і, може, діждемось часу, коли у нас встане ціле покоління таких щирих, невтомних працьовників, яким був покійний».

М. Зеров. Слово над могилою Бориса Грінченка, 9 травня 1910 року

І. Боягуз

Весна продовжувала змагатись із зимою, намагаючись хоч трохи очистити обличчя неба від хмар, що передвіщали чи то сніг, чи то огидний будь-якому перехожому дрібний дощ. Виходило в неї вкрай погано, зима після найнезначнішої перемоги суперниці з відвертою легкістю брала реванш. У свої двадцять вісім він усім серцем підтримував весну, уявляючи, як на її свіжому рожевому личку щоразу відбивалась гіркота поразки. Цю гіркоту Микола Костевич – так його називали учні гімназії – відчував у роті останні два місяці. Особливо насичений смак вона отримала в лютому, коли під Києвом зупинились червоні загони. Прізвище «Муравйов» не сходило з вуст дрібних торговців на вулицях, він чув його на перервах від своїх учнів та інколи – колег. Читав у смутку очей поважних працівниць бібліотеки і гарненьких гімназисток. Навіть Соня якось ненароком кинула це прізвище в порожнечу тихого надвечір’я.

– Що буде? – запитувала вона, але Микола не міг їй відповісти.

– Що там було? – запитувала Соня за місяць, коли він складав списки своїх учнів, що загинули під Бахмачем і Крутами. А він міг назвати лише прізвища. І оцінки, які вони отримували на уроках латини.

Коли вперше переступив поріг класної кімнати і відрекомендувався блискучоокій аудиторії, почув питання:

– А як правильно звучить ваше прізвище – ЗЕров чи ЗерОв?

– Я відгукуюсь і на ямб, і на хорей, – відповів чорнявому гімназистові.

– А в перекладі з латини – це…

Насміхались чи просто перевіряли його?

– «Нуль», але мені більше подобається трактувати як «ніхто», – усміхнувся у відповідь. – Урешті, Одісей, коли зустрівся з циклопом Поліфемом, теж назвався «Ніхто». І йому це зовсім не зашкодило.

Повертатися думками з далекої сонячної осені в холодну напіввесну було непросто. Сьогодні, 19 березня, після місяця кривавого терору і встановлення такого-сякого миру завдяки німецьким військам, Київ прощався з героями Крут. Газети з маніакальною віртуозністю в перші ж три дні затерли до дірок слова «юні герої» та «Аскольдова могила», хоча ховати загиблих мали на Новому Братському військовому кладовищі на Звіринці. На Аскольдовій могилі планувалось поховання тільки двох із двадцяти семи: Володимира Наумовича та Володимира Шульгина, в одній труні – вони обнялись у момент розстрілу. Але надто поетичним було словосполучення, аби його не підхопили і не виялозили в кілометрах солодкавих дефірамб, від яких гіркота в горлі ставала відчутнішою.

На вокзалі було людно. Микола розглядав юрбу, намагаючись відігнати думки про Соню. Чого їй було йти сюди? У страшне місиво з багна, людей і смутку? Останнім часом весна вдавалась до більш брудних способів повернути собі статус першої леді. Заяложене хмарами небо падало тягарем на плечі.

Візники зі своїм печальним вантажем рушили вулицею, за ними потягнулись люди, перетворивши натовп у процесію. Микола не відразу помітив, що опинився на відстані витягнутої руки від одного з возів із двома темними трунами. Різко сповільнив ходу, аби позбутися моторошного сусідства, не розуміючи, чому воно його так гнітило. З-за правого плеча виринула струнка постать, погляд блакитних очейрізонув раптово, примусивши пильно вдивитися в обличчя.

– Добридень, Миколо Костьовичу, – спокійно мовив блакитноокий, у якому пан професор – а саме такого статусу набув Микола з вересня 1917 року – увпізнав одного зі своїх студентів.

Цей був живий, на відміну від тих, з якими сьогодні прощалося місто. Однак ділити з хлопцем дорогу до кладовища чомусь не хотілось. Перебрав у думках кілька приводів ввічливо загубитись у натовпі, пошукав очима знайомих – намарно. Хоч раптом на мить здалося, що десь у глибині юрби тонкий промінь умираючого, ще не весняного сонця вихопив бліде обличчя Соні. Примарилось.

– Спитаєте, чому я не пішов? – без церемоній запитав блакитноокий, ім’я якого Микола вже згадав – Марко Лозницький.

– Куди?

– Під Термопіли, – сумно усміхнувся Марко.

– Не спитаю. Тут усі не пішли, – повільно відповів Микола, подумки оцінивши метафору.

Крутян було не триста – залізничну станцію боронило близько 600 юнаків супроти шести тисяч Муравйова, але хіба це не такий самий подвиг спартанців? Aut cum scuto, aut in scuto^[1].

Процесія повільно просувалась Бібіковським бульваром. Марко, як на зло, не відставав, але й нічого не говорив. Від його мовчання Микола почувався незатишно.

Київ на його очах перетворився з міста вишуканого в місто сіре і неохайне. Хлопець із Полтави, наївний і трохи романтичний, Микола закохався спочатку в Київ, а потім – у дівчину з цього міста. Закохався у якісні костюми і взуття перехожих, театри і вистави, аромат бузку і цвіт каштанів у тихій прозорості повітря, зовсім дешеву. але надзвичайно смачну каву в десятках маленьких кав’ярень на вулицях. Тільки в цьому місті могла жити струнка і тендітна дівчина в черевичках на підборах і легкій світлій сукні. Справжня Навсікая. У брудному Києві, який тхнув страйками робітників на «Арсеналі», сотнями чобіт червоної солдатні, кров’ю і смертю, мітингами на площах, не було місця цвітінню каштанів. Посеред такої київської вулиці він не хотів бачити Соню. Можливо, саме той, квітучий кавово-бузковий Київ і пішли захищати його учні.

– Я раніше ніколи не замислювався, як народжуються міфи, – почав Марко, про якого Микола вже забув – от, наприклад, як народився міф про Дедала та Ікара? Може, Ікар зовсім і не літав, може, він просто розігнався і впав зі скелі, а крила його були схожі на жалюгідні шматки з тканини та мотузок. Хтозна. Але ми знаємо Ікара як того, хто кинув виклик богам, самому Сонцю.

Микола похмуро глянув на небо. Сонце поперемінно затуляли обдерті сірі хмари, що не надавало урочистості його сяючому обличчю. Такому сонцю, напевно, можна було кидати виклик. А от коли проти тебе шість тисяч? Наскільки це складно уявити? Скільки людей зараз ідуть за домовинами загиблих? Три, чотири тисячі? Хтозна.

– Вони обіцяли оголосити мені бойкот, – байдуже кивнув Марко в бік однієї труни, – бо я не пішов.

Микола стенув плечима:

– Як бачиш, своє слово вони тримають, – зауважив він.

Повз них на підводі пропливли дві мовчазні труни. Марко невесело усміхнувся.

– Максималісти, – резюмував він.

– А ти?

– Я – навряд.

– У твоєму віці – це майже злочин.

– Без «майже». Найстрашніший злочин, – сказав Марко майже сумно.

Хоча, хто вирішує, що саме вважати злочином? Для різнобарвно вбраної більшовицької армії злочином було – не грабувати місцеве населення. Для німців, що тепер педантично розвішували на перехрестях і будинках таблички з назвами вулиць і установ, злочином була, напевне, неакуратність. Хтозна, як зміниться Київ за кілька років і в яких злочинах звинуватять його самого. Микола зусиллям волі примусив себе відмахнутися від нав’язливих думок. На думку Соні, для київської панночки злочином було знати точну адресу Миколи, адже студентки ніколи не ходили до знайомих юнаків додому, так було «не прийнято». Зеров згадав, як уперше переступив поріг квартири № 17, що на вулиці Велика Підвальна, у тому ж будинку розміщувалось Українське наукове товариство. Гімназія була поряд – лиш прогулятись до Сінного базару, вистачить на коротку розмову з другом. Упівока глянув на учня, ледь помітно хитнув головою: такого супроводжувача від роботи додому добровільно Микола б не обрав.

Марко, як Мефістофель, слідував за ним усю дорогу до кладовища. Його викладач мав надію, що той знудиться і зникне хоча б під час мітингу біля будинку Педагогічного музею, де розміщувалась Центральна Рада. Але Марко не зникав, гірше – уважно слухав промовців. Микола ковзав поглядом фасадом будинку. Інкерманський камінь. Кажуть, з нього зводились палаци старого Риму. Грушевський, ніби віддаючи шану цьому факту, почав виступ із латинського афоризму.

Урешті процесія рушила далі, звернула на Фундуклеївську. Біля готелю «Франсуа» Микола втратив будь-яку надію позбутися свого не надто балакучого супроводжувача. Той, у свою чергу, вирішив спровокувати Миколу на такий-сякий діалог.

– Ви виголошуватимете промову? На кладовищі? – запитав він.

– Не мав такого наміру, – відповів Микола.

– Чому? Я читав у газеті вашу промову над могилою Бориса Грінченка.

– О, то я вже майже професійний поховальний промовець…

– Щось на зразок.

Микола зітхнув.

– Сподіваюся, ти помиляєшся, – сумно усміхнувся він, розмірковуючи про те, чи справді цей юнак десь знайшов «Раду» кількарічної давнини чи переповідає чиїсь слова. Про кар’єру виголошувача промов над могилами Микола точно не мріяв. От тільки якийсь дивний дзвіночок тривоги дзенькнув чи то у вухах, чи десь у глибині горла, примушуючи його завмерти. Після такого дзвіночка, зазвичай, у пам’яті виринала картинка зі сну, що дивував своєю регулярністю останні кілька років.

Сон, зазвичай, огортав його під ранок, примушуючи забути про все на світі. Одне і те саме напівмарення, картини якого він встиг вивчити напам’ять. Височезні стовбури дерев, що сягали неба, – принаймні, Микола не міг роздивитися угорі нічого, крім гілок цих дерев. Ні, не просто дерев, цілком очевидно – то були сосни. Він стояв на якомусь пагорку перед стіною правічного лісу, обличчям до нього. А за спиною… За його спиною щось – він не міг відповісти, що саме, – чекало, поки він озирнеться. Щось, що таїло небезпеку. Однак Микола не озирався.

Прокидався іноді від власного крику, іноді спокійно. З відчуттям нестримного бажання поринути в ліс, сховатися в ньому, знайти серед хащ тишу і спокій. Про ліс він згадав і зараз, ідучи Хрещатиком за трунами своїх учнів. Від повного занурення в підсвідоме його відволікла метушня по праву руку. Марко різко відскочив убік, відсмикнув рукав пальто, в який вчепилась чиясь рука. З другого боку з юрби випірнув хлопець, обличчя якого здалось Миколі знайомим. Поки Марко відхилявся від удару другого нападника, Микола впізнав у першому свого учня. Він уже хотів зупинити їх зауваженням, однак нападники й самі завмерли в нерішучості, побачивши викладача.

– Миколо Костьовичу! – вдихнув перший.

Марко похмуро глянув на нього з-під лоба. Далі діалог не клеївся, певно, хлопцям було непросто пояснити, чого вони вирішили влаштувати бійку в декораціях поховальної процесії.

– О, не зважайте на мене, – картинно махнув рукою Микола.

Хлопці знітились ще більше, отож, він продовжив:

– Якщо ви змінили плани щодо побиття мого співрозмовника, ми продовжимо нашу бесіду, – іронічно констатував він.

Нападники всім своїм виглядом демонстрували небажання продовжувати акцію праведної розплати. Марко з виразом байдужості рушив услід за Миколою. Від візників із трунами вони безнадійно відстали, Микола не відчув жодного суму з цього приводу. Думав про Марка.

– То чого ж ти не пішов?

– Можливо, я – боягуз, – відповів той майже відразу.

– Чому ж я в цьому сумніваюся?

– Така властивість критичного розуму – в усьому сумніватися, – усміхнувся Марко. – От зараз ви сумніваєтесь, що ви – саме той, хто має щось сказати, перш ніж їх засиплять землею.

– Можливо.

– Не сумнівайтеся. Їм це потрібно.

– Мертвим нічого не потрібно.

– Окрім останнього боргу живих перед мертвими – кількох слів над труною.

Микола звів брови у здивуванні, скосивши погляд на свого учня.

– Для тебе це так важливо? Аби я виголосив промову?

– Для мене. І для них.

Микола стенув плечима.

– Якщо чесно, я просто не знаю, що сказати. З чого почати?

– З чого завгодно. Якщо зовсім нічого не вигадаєте – почніть, як Грушевський – з латини. Вам сам Аполлон велів.

Микола усміхнувся, краєм ока помітивши суворий погляд, який у відповідь на його усмішку кинула поважна пані в чорній траурній хустці. Стер усмішку з обличчя, як за наказом. Кладовище на Звіринці війнуло на них меланхолійною рівністю рядів білих хрестів. Це було військове кладовище, а отже, останній пристанок тут можна було знайти, лише підкоряючись чітким правилам: у могилі в три аршини в довжину і дві – у ширину.

Микола дивився на рівний ряд ям і якийсь усепроникаючий смуток наповнював його зсередини. Може й справді щось незбагненне, що в релігіях світу зветься «душа», могло тріпотіти тут серед хрестів? Про що можна говорити, проводжаючи зовсім ще хлопчаків? І щоб слова не видавалися затертими газетними заголовками?

Коли він виступив уперед, ковзнувши поглядом уздовж рівного прямокутника найближчої ями, тиша запала не відразу. Його ніхто не представив, та й, власне, він і сам не назвав свого імені перед тим, як почати говорити. Зловив себе на думці, що ще один виступ – і його й справді можна буде вважати досвідченим поховальним промовцем. Так і не вирішив, що саме казатиме, отож, почав з того, що згадалось:

– Aut cum scuto, aut in scuto…

– Це була гарна промова, – мовив Марко, коли вони повертались із кладовища.

– Я використав твою метафору. Про бій під Термопілами, – мовив Микола.

– Вона не моя. Але метафора й справді гарна.

Натовп поволі рідшав і розтікався вулицями. Микола намагався не думати про свої, тепер зовсім спорожнілі, старші класи. Марко перервав потік його думок, промовивши:

– Змушений вас залишити, Микола Костьовичу. Дякую за те, що дозволили розділити з вами цей шлях. Сподіваюсь, ви не відмовитесь від мого супроводу, якось… при нагоді?

Микола трохи здивовано поглянув на учня, не розуміючи, про що він. Але відповів:

– Звичайно, буду радий.

Якийсь дивний блиск ураз спалахнув в очах Марка, який кинув дзвінку репліку в небо, що враз ніби посвітлішало:

– Що ж, до зустрічі!

– До зустрічі.

Хлопець рвучко розвернувся і майнув геть, гублячись за спинами перехожих. Микола послав погляд йому навздогін і повільно рушив вулицею.

Висока струнка дівчина в темному пальто якраз намагалась обійти аж надто непривабливу калюжу з чорним місивом багна. Марко зупинився по інший бік від перешкоди і з викликом поглянув на неї. Дівчина спершу знітилась під його поглядом, потім роздратування увиразнило тонкі риси її обличчя.

Марко вступив у діалог першим:

– Я – учень Миколи Костьовича Зерова, – спокійно мовив він, – ви ж, напевне, його тут шукаєте?

– Не розумію, до чого… – здивовано почала вона.

– Микола Костьович зустрів приятелів по дорозі, вони планували завітати до когось із них – пом’янути полеглих. Ви ще встигнете їх наздогнати, – насмішкувато відрізав він.

Рум’янець пишними мальвами розцвів на щоках дівчини.

– Ви з кимось сплутали мене, – спокійно мовила вона.

Різко розвернувшись, рушила геть, а Марко лишився проводжати поглядом її струнку постать. Соня. Бісова Навсікая.

– Добре, що хоч встиг, – кинув крізь зуби слова просто в багнюку.

І розсміявся, тихим переможним сміхом.

II. Погані знаки

Соля очима пила густу вранішню прохолоду міста. Бігла. Підбори ледь чутно постукували у якійсь дивній тиші, яка була не властива Києву. Солодкаві травневі ранки зазвичай були сповнені звуками. Льняна сукня обціловувала ноги. Коси пломеніли чорним на фоні світлих рукавів. Бігла.

– Ти не встигнеш, – говорив малий шмаркач.

– Дивись, аби ти встиг.

Бігла. Мов безтілесна, пролітала повз людей і будинки, дерева і машини. Найболячіше було те, що малому шмаркачеві нікуди було поспішати. Принаймні не сьогодні. Сьогодні його Перехресник був у безпеці. Можливо, колись Соля, захлинаючись від розпуки і помсти, теж кидатиме йому в обличчя:

– Ти не встигнеш.

Це і є їхнє головне завдання – встигати. Попереджати неминуче і невідворотне, відтягувати останній час. Кажуть, спочатку встигати зовсім просто. Київ мовчки спостерігав за нею, ніби насміхався. Таким холодним він не був, коли вона вперше оглядала його вулиці з високого сидіння фаетону. Тоді їй нікуди було поспішати. Колись у розмові з нею пан професор Микола Зеров назве Київ 1917 року витонченим містом, навіть елегантним містом.

Того року вона вперше побачить Київ.

Упившись квітневими променями сонця, похитуючись, фаетон зупинився біля будинку з примхливо-візерунковою вивіскою «Магазин дамских нарядов A la ville de Paris». Манірна панна у приголомшливій сукні і капелюшку вінчала вивіску. Соля ступила на тротуар, помахом руки відпустила візника, ковзнула долонею по металу дверної ручки.

– Я на твоєму місці туди не заходила б.

Медові інтонації, голос жіночий, незнайомий.

– Це ж чому?

– У власниці зовсім немає смаку.

– Смак – це дуже суб’єктивно, хіба ні? – скопіювала інтонацію своєї співрозмовниці Соля.

Вона не озиралась, не хотіла. Чекала поки нахабна незнайомка сама ступить в поле зору.

– Я думала, тебе хоч вивіска налякає.

– Вона мені подобається.

– Отже, усе ще гірше, ніж я собі уявляла. Стара Геста зовсім втратила розум, якщо почала випускати на Перехрестя таких упертих ослиць.

Соля, примружившись, озирнулась. Здивувалась перш за все тому, що фаетон, який вона відпустила, стовбичив на вулиці просто перед нею. Скептично глянула на візника, той у відповідь лише мовчки знизав плечима, ледь помітно ковзнув поглядом у бік жінки, що стояла поряд.

Невисока, тендітна. Соля не могла дозволити собі витріщатись на неї кілька хвилин, лиш вихопила за мить силует, тонку лінію вуст і химерні обриси капелюшка.

– На Перехресті зустрілись ми… – почала вона звичний обмін обрядовими фразами, зрозумівши, хто перед нею. Наставниця.

– Ага, ага, у нас і так мало часу, – неввічливо обірвала її жінка, – лізь уже в бричку, спробуємо врятувати твоє відчуття прекрасного чи що там від нього лишилось.

Соля слухняно повернулась на м’яке сидіння, жінка сіла поруч, фаетон рушив.

– З цим містом спочатку треба привітатися, а вже потім відчиняти двері, куди б вони не вели, – моралізаторським тоном мовила тонкогуба.

Соля вигнула брову. Промовчала. Вирішила почекати, що буде далі.

Коні несли їх вулицями, Київ дихав мудрістю і весною водночас. Зеленіли дерева, синів Дніпро. Прості кольори, без йорзання напівтонів. Блакитне небо цілувало золоті куполи. Геста називала його золотоверхим, хоч Соля сумнівалась, що стара відьма спромоглася видобути з дірявого мозку справжню метафору, певно, почула від когось.

– Геста не така вже й стара, – мовила тонкогуба.

Соля лишила вираз обличчя незмінним. Подумки вилаяла себе: забула, з ким має справу, дозволила собі думати надто голосно. Побачила, як тонкі вуста затремтіли, приховавши посмішку. Змусила себе мовчати. Хай це рафіноване міське стерво починає розмову.

– Як забажаєш, – мовила жінка, – мене звуть Вікторія Ленартович. Однак цілком задовольнить «пані Вікторія».

Соля ніколи не розуміла, нащо взагалі ті Наставниці. Охороняти Перехресника все одно не допоможуть, то на біса здалися?

«Дурні питання не потребують відповідей» – говорила їй Геста, слідкуючи, аби Соля продовжувала вишивати. Отож, лекція про Наставниць запам’яталась дівчині тим, що була такою ж марудною, як оте штрикання голкою в полотно.

Перша ж зустріч із Києвом запам’яталась запахами. Солодким бузковим, терпким кавовим, і трояндово-насиченим неймовірно інтимним ароматом парфумів пані Вікторії. Останній аромат постійно змінювався, був то ледь відчутним, свіжим і грайливим, то сповнював собою все довкола, відвойовував територію аж до в’язкої блакиті неба, змушував Солю тонути в собі, але й прагнути повного занурення.

Коні несли їх далі, вглиб міста, минаючи церкви в коронах сліпучих куполів і сади, якими розкошував Київ.

– Подобається? – запитання змусило виринути Солю з глибини вражень і відчуттів.

Зрозуміла, що обличчя палає захватом, відповіла:

– Троянда – не надто, а місто гарне. Стара Геста називала його святим.

– Стара Геста непогано іронізує, як має настрій. Кажуть, у Києві є будинки, цегла яких почервоніла від сорому. Місто розпусти.

Помовчала і додала:

– А щодо троянди – це квітка королів.

Соля знизала плечима.

– Я чула, російські офіцери дарують троянди повіям. Оберемками.

– Дарують, – погодилась пані Вікторія, – але ж ніхто не називає королів чи їхні квіти святими.

Соля замовкла. Решту шляху дивилась в усі боки, збайдужівши до того, яке враження справить на пані Вікторію. Жінка їй відверто не подобалась, було незатишно від самої думки, що ця трояндова королева буде її Наставницею.

Місто ж лукаво всміхалось вивісками магазинчиків і кав’ярень, посилало повітряні поцілунки сонячних зайців від скелець окулярів і моноклів перехожих, блимало вітринами і прикрасами, квітами і широкими усмішками військових, рум’янцем на щоках гімназистів і червоним носами двірників та службовців. Обіцяло Солі розваги. Дихало життям і красою, молодістю і легкістю, іронічно поєднуючи на вулицях в полі її зору квіткарок і черниць, поважних професорів і волоцюг, метких журналістів і роз- важливих сивочубих селян. До різномаїття запахів додався стійкий аромат спецій, а коли пані Вікторія відточеним жестом узяла з рук хлопчака, що спинився поряд із фаетоном, газету, Соля на повні груди вдихнула аромат паперу і друкарської фарби.

Фаетон зупинився біля будинку в затінку дерев, краєм ока відзначила адресу – Паньківська, 7. Слухняно узяла газету з рук пані, поки та, граційно спираючись на руку візника, спускалась благенькими сходинками на землю. Зупинила погляд на ніжному букетику квітів, що прикрашав капелюшок Наставниці.

– Вони не справжні, – почула саркастичне зауваження і здивувалась – ніжні пелюстки вигравали на сонці, наче живі.

– Дуже гарні, – врешті спромоглась на комплімент і побачила щиру усмішку пані, що була їй відповіддю.

Скромна вивіска інформувала: «Школа кройки по французской методе Виктории Ленартович».

Ніяких малюнків.

– Здивована? – запитала Наставниця.

– Я думала на всіх вивісках такого типу має бути жінка в сукні.

– Жінок у модних сукнях для вивісок магазинів у Києві раніше малював учень Олександра Мурашка – Владимирський. Так мені розповідали.

Соля пропустила повз вуха незнайомі прізвища.

– Інший учень художника малював турків з люльками для тютюнових магазинів.

– І це погано?

– Нудно. Коли бачиш на всіх вивісках однакові постаті, врешті думаєш – яка різниця, в який магазин заходити.

А вже за кілька хвилин Соля сиділа в м’якому кріслі і розмірковувала над тим, як би то більш-менш елегантно узяти зовсім крихітну філіжанку з кавою і чи ризикнути додавати в ту каву вершків, що стояли поряд у дивній посудині, яку вона так і не змогла ідентифікувати. Капелюшок пані Вікторії зайняв почесне місце на підставці у формі дерева, що розлогим гіллям торкалося стелі. Замість листя на ньому квітли капелюхи всіх кольорів і форм, доповнюючи одне одного. Захват замкнув їй вуста, тож Соля просто витріщалась на диво-дерево, подумки приміряючи його скарби.

Пані Вікторія пила каву, звівши між собою і гостею паркан із газети. Соля з полегшенням зітхнула, як тільки господиня дому сховалась за шурхотливими сторінками. Вільніше сіла у кріслі, схопила філіжанку і ковтнула чорного і терпкого, як сама смерть, напою. Пробіглась очима корінцями книг, що стояли у шафі, ледь торкнула поглядом двері в іншу кімнату, втупилась у в’юнкі мідно-блискучі лози винограду, що прикрашали дорогий канделябр. Усе в цьому домі-майстерні дихало витонченістю, але витонченістю вмираючого королівства. Ніби король уже помер, але служниці все ще бояться сказати про це королеві.

Шурхіт газети змусив її повернутись до господині дому. Поставила чашку, звівши очі на свіже обличчя Наставниці.

– Тут не так уже й тоскно, як ти собі навигадувала, – констатувала пані, – хоча колір шпалер можна було б і змінити, в цьому сезоні від нього віє нафталіном.

Пройшлась кімнатою, кинувши зім’яту газету на канапу.

– Гарні новини? – запитала Соля.

– Брак поганих. Незабаром ми й цим не зможемо похвалитися. Однак я б хотіла спершу почути твою історію, – поглядом примусила вона Солю сісти рівно. – Твій Перехресник у Києві?

– Не зовсім.

– Тобто?

Дівчина витримала паузу, глибоко вдихнула.

– Я ще не зустріла його.

Морально Соля була готова до такої заяви ще коли сідала у фаетон поруч з цією холодною, по-осінньому красивою жінкою. Уявляла, як зміниться вираз її обличчя, розширяться у здивуванні зіниці. Можливо, вона навіть розсердиться. Урешті, має повне право на такі емоції. Наставницю не можна було зустріти до зустрічі з Перехресником.

А Соля зустріла. Мала нахабство заговорити до неї, приїхати в її дім, пити каву з такої витонченої філіжанки. Влила в себе рештки напою, зауваживши чорний слід гущі на дні. Темні залишки вкривали майже все денце і тонкою смужкою тягнулись до вінець. Білі плями у чашці дивились на Солю очима знайомих і незнайомих людей та чудовиськ. Чорні контури малювали числа і знаки, які їй не хотілось упізнавати. Вона давно кинула читати свою долю по каві у чашках. Повільно-уривчастий румбовий ритм відстукотіли каблучки пані Вікторії – вона підпливла до Солі. Узяла з рук чашку, опустилась на канапу поруч із кріслом.

– Поганий знак, – майже пошепки проказала вона, маючи на увазі чи то їх зустріч, чи то щось побачене в чашці.

– Я не вірю в погані знаки, – холодно відказала Соля.

Пані Вікторія усміхнулась:

– Знакам байдуже, віриш ти в них чи ні.

Після паузи додала:

– Отже, Соля. А повне ім’я?

– Соломія.

Господиня кивнула. Поставила чашку на столик, випросталась.

– Спатимеш у кімнаті нагорі. І не створюй шуму до дванадцятої ранку.

Кивнула. Пожалкувала, що кава скінчилась. Прослідкувала поглядом за господинею, що пройшла до дверей. Пані Вікторія на хвилину зупинилась біля шафи, узяла книгу і вийшла з нею в руках. Соля лишилась тонути у кріслі, насолоджуватись післясмаком кави у роті.

Хлопчина з газетами зупинився на розі вулиць, зсунув картуз набік, підморгнув юній панянці в капелюшку, що порожевіла і сховалась за плечем поважної пані, певно матері. Пані взяла газету, кивнула візнику, той хвицьнув коня, що поніс вулицею бричку з пані та панянкою, лишаючи Маркове перехрестя позаду. Сьогодні обрав це, відмітивши його зранку крапкою на карті міста. Далеченько від центра, але хто сказав, що Перехресник має тинятися центральними вулицями. Зітхнув. Складно було ще й тому, що не можна було прорахувати чітко, створити сяку-таку систему. Наглядач тільки розсміявся з Маркової ідеї систематизувати пошуки, відмічаючи пройдені Перехрестя на картах. Відсміявшись, пояснив:

– Немає ніякої гарантії, що Перехресник, якого ти не зустрів на вчорашньому Перехресті, не прийде на нього сьогодні.

Однак блукати вулицями без будь-якої логіки Марко не міг. У типографській комірчині, де ночував, обвісив усі стіни картами. Зранку кидав кості, запам’ятовував число, заплющеними очима тицяв у карту і рахував Перехрестя від місця, куди втрапив. Парне число – за течією Дніпра, непарне – проти. Сьогодні випало шість, тож із самого ранку чатував на шостому Перехресті від Маріїнсько-Благовіщинської вулиці. За течією. Вважав це гарним знаком. Звісно, не стирчав на одному Перехресті цілий день, вештався прилеглими вулицями, зазирав в обличчя перехожим, простягав газети, ховав у кишенях дрібноту. Однак раз у раз повертався на те, найголовніше Перехрестя дня.

Ввечері сумно констатував, що воно себе не виправдало, як і сімдесят два попередніх. Позіхнув, заснув, ледь торкнувшись головою жорсткого матрацу – подушок не визнавав. А на ранок знов обирав напрямок – за течією чи проти. Проти течії – поганий знак, хоч він і не надто вірив у погані знаки.

1. Aut cum scuto, aut in scuto (лат.) – зі щитом або на щиті.