Українські землі під польською владою. 1919–1939 роки

Рішення Ради послів Антанти спричинило кризу в українському національно-політичному таборі. Новий статус краю зумовив зміну становища екзильного уряду ЗОУНР. У березні 1923 року голова уряду Є. Петрушевич подав у відставку. Ліквідаційна комісія на чолі з Костем Левицьким ухвалила рішення про розформування урядових установ та розпуск дипломатичних представництв і місій ЗОУНР за кордоном. Є. Петрушевич переїхав до Берліна та продовжив політичну діяльність як президент УНРади. Виступаючи на засіданні Ліги Націй у 1923 року, він підсумував розчарування українських політичних сил допомогою західних держав: «Лише голослівними заявами і протестами, лише пасивним чеканням на ласку світу український нарід нічого не осягне, коли не підтвердить своєї волі до державної незалежності активною боротьбою».

З величезним обуренням рішення Ради послів зустріли і в радянській Україні. Виступаючи 17 березня 1923 року в Харкові, Х. Раковський підкреслив, що УСРР протестує проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців. Вказавши на те, що підписанням Ризького мирного договору уряди Росії та України визнали існуючі кордони й не претендують на Східну Галичину, Х. Раковський одночасно заявив, що право вирішувати долю цієї території належить тільки людям, які на ній проживають. Він назвав анексію Східної Галичини Польщею актом насильства й додав: «історія свідчить, що жоден акт насильства не буває довгочасним».

З цих пір політичний курс Польщі був спрямований на цілковиту асиміляцію українського населення, позбавлення його всіх ознак самобутності. Одним з основних проявів такої політики була ліквідація Галицького сейму та відповідна організація територіального поділу і функціонування місцевих органів влади.

Термін «Східна Малопольща», який був історичною назвою Західної Галичини з центром у Кракові, поширився на всю Галичину. На території Східної Галичини було утворено три воєводства – Львівське, Станіславівське та Тернопільське. Щоб переконати європейську громадськість у польському характері цих територій, до Львівського воєводства були приєднані вісім повітів Західної Галичини з переважно польським населенням.

Волинське і Поліське воєводства отримали назву «східні креси» (креси з польської мови – окраїни). До них була приєднана частина земель sз переважаючим там польським населенням. Натомість Лемківщину приєднали до Краківського воєводства, Холмщина була включена до Люблінського воєводства.

Найнижчою ланкою територіально-адміністративного устрою Польщі стали ґміни. Їхня кількість у повітах коливалась у Східній Галичині від 9 до 14, на інших українських землях – від 5 до 8. Ґміни в Східній Галичині успадкували території попередніх австрійських органів самоуправління, на Волині, Підляшші і Холмщині – території російських волостей. У 1933 року спеціальним законом нижчі адміністративні органи Східної Галичини укрупнювались, внаслідок чого деякі регіональні відмінності усувались. Така схема територіально-адміністративного поділу не узгоджувалася ні з економічними, ні з природно-географічними принципами, а лише з політичними.

Польська система управління відзначалася сильною централізацією. В її основу покладено інститут староств, при цьому суттєві владні функції одержали поліцейські органи. Широкі повноваження система надавала воєводі, який призначався президентом за рекомендацією міністерства внутрішніх справ та уряду. Конкретні напрямки роботи контролювали відділи воєводського управління. Адміністрацію очолював староста, а старостинське управління, відповідно, поділялось на реферати і підвідділи. Керівництво нижчими територіально-адміністративними одиницями – ґмінами – здійснював війт. На чолі сільського самоуправління стояв солтисяч. Громадське самоуправління великих міст складалося з президента, віцепрезидента, лавників. Така структура територіально-адміністративного управління зв’язувала будь-яку ініціативу знизу і найкраще відповідала цілям окупаційного режиму.

Таким чином, українські етнічні землі входили до шести воєводств: у Львівському було 26 повітів, Станіславівському – 12, Тернопільському – 17, Волинському – 11, Поліському – 9, Люблінському – 8.

26 вересня 1922 року польський сейм прийняв юридичний акт «Про засади загального самоврядування воєводств», зокрема Львівського, Тернопільського і Станіславівського. Закон передбачав створити в цих трьох воєводствах окремі двопалатні – польські й українські – воєводські самоврядні сеймики, які були наділені широкими повноваженнями. Особам української національності гарантувалася участь у державній і самоврядній адміністрації, рівноправність у державі української мови і греко-католицької віри. Закон залишився, однак, на папері до кінця існування ІІ Речі Посполитої. Польща була унітарною державою.

Гасло «Польща для поляків» стало основою державної політики польського уряду в українському питанні. Згідно з цією концепцією, українське населення розглядалось як потенційний об’єкт асиміляції шляхом зміни національної структури Східної Галичини і Західної Волині, а також відповідно спрямованої адміністративно-територіальної, господарської, мовної та освітньої політики. Конкретними проявами такої політики було об’єднання у травні 1921 року Галицького крайового банку з Польським державним банком у Варшаві. 1 січня 1921 року введений новий закон про заробіткові і господарські спілки, в зв’язку з чим нагляд над українською кооперацією перейшов до новоствореної Державної кооперативної ради. Всі українці, які працювали в державних і крайових установах, були зобов’язані скласти присягу на вірність польській державі. Через відмову скласти таку присягу майже 6 тисяч українців – працівників державних структур – були звільнені з роботи.

У польській державі українським територіям нав’язувалися офіційні колоніальні назви – «Східна Малопольща» і «східні креси». Обмежувалось вживання понять «українець», «український», які переважно замінювались назвами «русин», «руський», «православні», «греко-католики» «малополяк», «тутешні», «волиняки», «поліщуки». Це робилося, щоб обійти те єдине слово, яке пов’язувало місцеве населення з багатомільйонним українським народом. Польські чиновники часто називали українців «бидлом». Як згадує один український селянин з Тернопільщини, він «…тільки й чув від властей: «хлоп – свиня».

Розділ третій
Українські політичні партії у міжвоєнний період

У поділеному на численні фракції польському суспільстві в 1925 році налічувалося 92 зареєстровані партії, з них 32 були представлені у сеймі ІІ Речі Посполитої. Така тенденція до політичної диференціації також мала місце й в українському середовищі. Охоплюючи ідеологічний спектр від крайніх лівих до крайніх правих, українці мали приблизно 20 політичних партій, які до того ж відображали дуже різноманітні політичні традиції «австрійських» українців Східної Галичини на противагу «російським» українцям Волині, Полісся та Холмщини. Післявоєнне облаштування кордонів переважальній більшості українців під польською владою здавалося найгіршим з усіх можливих. Та життя примушувало до пристосування навіть за найнесприятливіших політичних умов.

Згідно з конституцією, Польща в міжвоєнний період була парламентською республікою. Легально діяли різні політичні партії, видавалася опозиційна преса, опозиція мала своїх представників у парламенті. Український національний рух включав три основні напрямки боротьби за українську державність, відображав три орієнтації, що домінували в тогочасному політикумі: центристський, праворадикальний, ліворадикальний.

Провідною силою українського національно-визвольного руху в Східній Галичині була Українська народно-трудова партія (УНТП). Цю назву вона дістала на надзвичайному з’їзді в Станіславові у березні 1919 року, її попередницею була Українська національно-демократична партія (УНДП), яка була утворена 1899 року. Націонал-демократи об’єднували українську інтелігенцію та духовенство в часі існування Австро-Угорської імперії та ЗУНР. Після зміни назви колишні націонал-демократи, а тепер трудовики залишалися на державницьких позиціях. Вони визнавали легітимною владою Східної Галичини еміграційний уряд Є. Петрушевича й підтримували його політику на міжнародному рівні стосовно правового статусу Східної Галичини. Польський державний апарат ця партія вважала окупаційною владою, а всі її розпорядження розглядала як неправочинні.

Проте, з плином часу, та змінами політичної кон’юнктури, у рядах партії набирали силу діячі, які прагнули порозуміння з Варшавою. Головною причиною радикальної зміни поглядів були невдачі західноураїнської дипломатії, яка не зуміла заручитися підтримкою держав Антанти. Цілком нова ситуація склалася після офіційної ліквідації статусу міжнародної території, що його Східна Галичина мала за рішенням Ради послів Антанти від 14 березня 1923 року.

21 травня 1923 року у Львові відбувся з’їзд УНТП. Голова партії Володимир Охримович виголосив реферат, одностайно підтриманий делегатами. В ньому йшлося про докорінну зміну тактики. Замість побудови в найближчому майбутньому незалежної Української держави В. Охримович окреслив іншу мету: «Мусимо домагатися повної територіальної одноцілої автономії для всіх українських земель під Польщею». Що означало відмову від визнання Польщі окупаційною державою й початок діалогу з польським урядом щодо надання українцям автономії.

Автономістська концепція В. Охримовича не означала відмови від національно-державницької ідеології. Кінцевою метою для партії залишалося створення незалежної соборної України. Ця мета не приховувалася, але партія бажала діяти з урахуванням об’єктивних обставин. Проте польська адміністрація на українських землях дотримувалася наступальної тактики й не йшла на компроміси в національному питанні. Тому позиції В. Охримовича в партії швидко послабилися. Під тиском незалежницького крила партії у грудні 1923 року він залишив посаду голови УНТП. Нове керівництво відмовилось від «добровільного признання панування чужої нації на українській землі навіть на перехідний період».

У квітні 1924 року відбувся черговий з’їзд трудовиків, який скасував автономістську резолюцію попереднього з’їзду. Натомість трудовики висловили «тверду віру в рішаючу волю золотоверхого Києва відносно долі пошматованих кордонами українських земель».

Ідея консолідації впевнено торувала собі шлях. Українська партія національної роботи (УПНР), яку в квітні 1924 року заснувала частина трудовиків на чолі з С. Підгірським (голова), Д. Паліївим і Д. Донцовим, запропонувала консолідаційну платформу під назвою «Тези української національної політики». Члени УПНР гуртувалися навколо журналу «Заграва», редактором якого був Дмитро Донцов. Їх часто називали «загравистами». В цій групі об’єдналися всі ті, хто не сприймав ні автономістської резолюції УНТП, ні радянофільських настроїв закордонної групи партії.

Іншу політику сповідувало Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) – наймасовіша на окупованих поляками українських територіях партія, створена 1925 року. Вона виступала за конституційну демократію і незалежність України. УНДО очолював спочатку Дмитро Левицький, потім – Василь Мудрий. Ця партія об’єднала представників різних течій в українському русі – і самостійників, і автономістів. Оскільки більшість українських діячів, переважно представники інтелігенції та духовенства, належали до УНДО, вона була партією українського «істеблішменту». До найвпливовіших лідерів партії, крім уже згаданих, належали Степан Баран, Остап Луцький, Мілена Рудницька та Іван Кедрин. Для польських правлячих кіл об’єднання національно-демократичних сил регіону стало великою несподіванкою. Адже в одній політичній партії діяли галичани й волиняни. Відтворення «сокальського кордону» не спрацювало.

У політичній програмі націонал-демократів було чітко висловлено їхнє прагнення боротися за єднання всіх українців у Польській державі, щоб у цьому єднанні здобути сили для протидії асиміляторській політиці Варшави. Програмний документ проголошував: «Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям і Волинь з Поліссям мають відвічний український характер. Українське населення супроти чужинного напливового елементу являється тут подавляючою більшістю. Тому УНДО змагатиме, щоб західноукраїнські землі супроти Польщі виступали разом як цілість і в своїй участі головну вагу прикладали до вдержання і розбудови одноцілого державного фронту». Від 1925 до 1939 року УНДО залишалося провідною політичною силою серед українців у Польській державі.

Свій визначальний вплив українські націонал-демократи вперше підтвердили у вічевій кампанії протесту проти колонізації та осадництва 11–18 жовтня 1926 року. У повітових центрах краю відбулися віча, на яких населення протестувало проти сваволі польської адміністрації. Було ухвалено рушення створювати окружні й місцеві комітети оборони землі. Після цієї акції УНДО зміцнило свої позиції серед українських культурно-економічних товариств – «Просвіти», «Сільського господаря», «Пласту», «Лугу».

Авантюристською політикою польських націонал-демократів, яка розхитувала самі основи відродженої Польщі, скористався Юзеф Пілсудський. У травні 1926 року стався державний переворот. Істотне обмеження парламентської демократії маскувалося терміном «санація» (оздоровлення).

Ю. Пілсудському вдалося краще налагодити функціонування державного апарату й упорядкувати міжпартійну боротьбу за владу і впливи. Однак «санаційному» режимові не вдалося головне: зменшити напруження в міжнаціональних відносинах. Варшава не була готова піти на значні поступки національним меншинам.