Українські землі під польською владою. 1919–1939 роки

З початком роботи Сейму польська влада хотіла схилити українських послів та сенаторів до порозуміння. Так, прем’єр Владислав Сікорський під час перемовин із головою УПР А. Васильчуком пропонував українцям голосувати за державний бюджет взамін на територіальну автономію. Але згодом українські посли пересвідчилися у справжніх намірах поляків і поступово від співпраці перейшли в опозицію. У їхніх виступах все частіше звучала вимога територіальної автономії українських земель.

В цей час А. Васильчук все ж наполегливо закликав до підтримки українськими послами вотуму довіри уряду В. Сікорського, створеному після вбивства президента Ґабріеля Нарутовіча (грудень 1922 року). В обмін на це польський прем’єр погодився на певні поступки щодо українського населення Волинського воєводства (зокрема щодо закритих шкіл і православних церков). Попри те, його критикувала частина українських діячів, які вимагали опозиційних дій щодо Польської держави. Коли українські посли невеликою більшістю голосів вирішили не брати участі в засіданнях польського сейму, незгодний із цим рішенням А. Васильчук 16 травня 1923 року склав повноваження голови УПР.

Участь українців Волині у парламентській кампанії 1922 року і подальша діяльність Українського парламентського представництва в польському сеймі стала першим досвідом їх політичної самоорганізації. З того часу на Волині помітно активізувалось українське громадсько-політичне життя. У воєводстві починають діяти численні політичні партії, локальні організації з найрізноманітнішими програмами і методами діяльності.

Найсильнішими на початку 1920-х років були позиції партій лівого спрямування. Прорадянські симпатії значної частини українців сприяли поширенню впливів Комуністичної партії Західної України, Українського селянсько-робітничого соціалістичного об’єднання (Сельроб), Української соціалістичної радикальної партії (УСРП).

23 січня 1923 року на першому засіданні новообраного сейму заступник голови УПР Самійло Підгірський (був головою УПР у 1923–1924 роках) виголосив декларацію. В ній зазначалося: що «корінні землі українського народу, які колись входили до складу Київської Русі, були без згоди місцевого населення передані в Ризі Польській державі. Українські парламентарії заявляють, що ставлять собі за мету відродження самостійної Української держави. Визнаючи реальний стан речей, вони погоджуються на співпрацю з парламентом Польщі на певних умовах. Польська держава мусить забезпечити кожному народу, який входить до її складу й посідає окреслену територію, вільний розвиток усіх галузей життя». Це були не просто слова. Ряд українських центристських партій в цілому підтримав це гасло, але по-різному бачив співжиття з поляками в Польській мікроімперії, тим більше, що остання час від часу виявляла свою справжню суть, наприклад злочинне закатування польською поліцією в ніч на 13 лютого 1924 року Ольги Басараб, однієї із знаменитих жінок – членів УСС.

Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 році, з точки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями лишалася спірною. Тому до 1923 року західні держави, насамперед Франція й Велика Британія, продовжували обговорювати питання про статус Східної Галичини. Проте вони тимчасово погодились на те, щоб краєм опікувалася Польща, за умови надання йому автономної адміністрації та забезпечення національних прав українців. Своєю чергою українці відмовлялися визнавати владу Польської держави, а поляки, зі свого боку поводились так, начебто Східна Галичина є цілком польським краєм. Найкраще передає напружені стосунки, що існували у Східній Галичині між українською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 1919–1923 років, вислів «взаємне невизнання».

Розділ другий
Рішення ради послів Антанти 14 березня 1923 року. Анексія Східної Галичини

О 16-й годині 25 червня 1919 року в резиденції президента США Вудро Вільсона у Парижі зустрілися голови урядів провідних держав Антанти. Вони затвердили рішення міністрів закордонних справ і надіслали польському уряду наступну телеграму: «З метою захистити життя й майно мирного населення Східньої Галичини від небезпеки з боку більшовицьких банд, Найвища Рада союзних і заприязнених держав вирішила уповноважити військо Польської Республіки вести свої операції аж до ріки Збруч. Це рішення жодним чином не впливатиме на подальше визначення Найвищою Радою політичного статусу Галичини». Найвища Рада передавала Східну Галичину у тимчасове управління Польщі з умовою надання їй автономії й проведення плебісциту.

Згодом українські галичани назвали це рішення послів Антанти, «дозволом мордувати аж до Збруча», що стало вироком сформульованій керівництвом ЗОУНР політичній меті польсько-української війни 1918–1919 років та робило подальшу збройну боротьбу безглуздою. У липні 1919 року, після поразки в польсько-українській війні та виїзду уряду ЗОУНР до еміграції, УГА перейшла за річку Збруч. Більшість західноукраїнських земель опинилися під польською окупацією. Однак Рада послів Антанти, найвищий орган, що вирішував усі справи після закінчення Паризької мирної конференції (1919–1920), у той час ще не погодилася на включення Східної Галичини до складу Польщі. Проте Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра погодився на поступки Польщі у питанні Східної Галичини та Волині, які вважав тимчасовим тактичним кроком. С. Петлюра за посередництвом Польщі намагався порозумітися з Антантою й таким чином забезпечити підтримку західних держав у боротьбі УНР з більшовицькою Росією, яку вважав найбільшим ворогом української державності. Але Варшавський договір розколов і без того слабкий соборницький фронт. Напругу посилював еміграційний уряд ЗОУНР, який заявив, що С. Петлюра «продав» Східну Галичину полякам. Делегація ЗОУНР на чолі з Є. Петрушевичем намагалася вести самостійно перемовини на Паризькій мирній конференції, виступаючи за ліквідацію польської окупаційної влади на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗОУНР.

21 листопада 1919 року Найвища Рада Антанти затвердила Статут для Східної Галичини. Вона оголошувалася підмандатною територією Ліги Націй, а Польща отримувала мандат на управління нею упродовж 25 років за умови запровадження автономії з окремим сеймом, судівництвом, військом. 2 грудня 1919 року держави Антанти прийняли ще одне рішення, визнавши право Польщі встановлювати власну адміністрацію до східного кордону Польського королівства, утвореного Віденським конгресом 1815 року, разом із колишньою Білостоцькою областю. Цей кордон увійшов в історію як «лінія Керзона» (Джордж Керзон, тодішній міністр закордонних справ Великої Британії). Він в основному обмежував територію відроджуваної держави польськими етнографічними землями та проходив по лінії р. Буг – Пінськ – р. Німан, таким чином розмежовуючи поляків з українцями та білорусами. Ухвала забороняла полякам творити адміністрацію на схід від цієї лінії. Польський уряд виступив з протестом, у засобах масової інформації розгорнулася кампанія засудження цього рішення. Польські керівники у майбутньому проігнорували його.

На той час, в листопаді 1919 року, Антанта схилялася до того, щоб передати Польщі мандат на управління Східною Галичиною терміном на 25 років. Остаточне рішення про долю цієї міжнародної території мала ухвалити Ліга Націй.

Однак формальної передачі мандата не відбулося. Польща здійснювала управління Східною Галичиною на правах військової окупації після ліквідації ЗОУНР. Одночасно вона домагалася відмови УНР від Східної Галичини на свою користь за Варшавським договором (квітень 1920 року), а згодом – такої ж відмови УСРР і Радянської Росії за Ризьким мирним договором (березень 1921 року). У липні 1921 року Рада послів Антанти заявила про невизнання уряду ЗОУНР у вигнанні як представника території та населення Східної Галичини.

18 березня 1921 року за Польщею на основі Ризького мирного договору було юридично закріплено приєднання Холмщини, Підляшшя, а також західної частини Волині й Полісся. Після підписання цього договору еміграційний уряд ЗОУНР висловив протест у Лізі Націй. Питання Східної Галичини на деякий час залишилось відкритим.

Польський уряд робив усе для того, щоб домогтися офіційного визнання державами Заходу анексії Польщею українських земель, не як підмандатної території, а як інтегральної частини Польщі. Цьому опирався уряд лібералів Великої Британії, очолюваний Девідом Ллойд-Джорджем. Делегація Радянської Росії спробувала на Генуезькій конференції (квітень-травень 1922 року) використати суперечності в позиціях Великої Британії і Франції стосовно польських східних кордонів, щоб відірвати Східну Галичину від Польщі. В адресованій голові радянської делегації Григорію Чичеріну телеграмі від 14 травня 1922 року В. Ленін наголошував на таку можливість, але разом з тим, попереджав: робити це слід обережно, щоб у поляків не виникало нарікань та підозр щодо відступу від Ризького мирного договору.

Щоб переконати міжнародну громадськість у добрих намірах, польський сейм улітку 1922 року ухвалив рішення про запровадження воєводського самоуправління в східногалицьких воєводствах і в цілій Польщі, а також утворення українського університету. Ці ухвали так і не були реалізованими.

Вже у листопаді 1922 року у Великій Британії до влади прийшли консерватори, які ставилися до Польщі з більшою прихильністю. Польський прем’єр-міністр Владислав Сікорський робив усе можливе, щоб переконати Лондон у необхідності зміцнення «санітарного кордону» в протистоянні з більшовиками Радянської Росії. Незабаром посол Великої Британії у Варшаві дав зрозуміти, що його країна разом з Італією погодиться визнати східні кордони Польщі.

У цьому поляків підтримувала найбільше Франція. Вона прагнула створити велику Польщу, яка при потребі могла б виступити її союзницею у боротьбі проти Німеччини. Крім того, Польщі відводилась роль «охоронного валу проти більшовизму». З приходом до влади у 1922 року Беніто Муссоліні Італія підтримала Францію щодо анексії Польщею українських територій. Велика Британія, маючи свої економічні і політичні інтереси, довго не погоджувалася з намірами Польщі і Франції стосовно східних кордонів Польщі, і відстоювала так звану «лінію Керзона». Врешті-решт Франція та Велика Британія знайшли порозуміння в питанні анексії Польщею західноукраїнських земель.

Своєю чергою 12 лютого 1923 року польський сейм звернувся до держав Антанти з проханням затвердити всі положення Ризького мирного договору від 18 березня 1921 року як чинника «господарської та політичної необхідності» й «неодмінної умови» стабільності в Європі.

Майже владнана дипломатами справа загальмувалася внаслідок втручання Є. Петрушевича. Британський уряд його не підтримав, але висловився за укладання конвенції Антанти з Польщею щодо надання Східній Галичині автономії. Тоді уряд В. Сікорського оголосив декларацію, в якій урочисто пообіцяв на основі конституції 1921 року прагнути до врегулювання відносин у Східній Галичині й захищати права та задовольняти потреби місцевого українського населення. Цього було досить, щоб Лондон відмовився від своєї вимоги укласти формальну конвенцію, яка зобов’язала б Польщу надати Східній Галичині територіальну автономію.

За ініціативою уряду Італії 14 березня 1923 року та на вимогу польського уряду Рада послів Франції, Італії, Великої Британії та Японії, проігнорувавши право галицьких українців на державне самовизначення, прийняла рішення про передання Східної Галичини Польщі за умови надання краєві територіальної автономії. Польський сейм ратифікував рішення Ради послів, хоч не збирався виконувати її вимогу про автономію – і таки не виконав.

Умови країн Антанти були суто декларативними. Протягом усього міжвоєнного періоду Варшава їх ніколи не дотримувалася. Це рішення стало остаточним фіаско українських визвольних змагань на міжнародній арені та останнім етапом розподілу українських земель у повоєнному світі між чотирма державами – СРСР, Румунією, Чехословаччиною та Польщею.

Значна частина української етнічної території, що охоплювала 135 тисяч км кв. та 9,3 млн населення (7 млн із яких становили етнічні українці), опинилася у складі Польщі. Вона перетворилася на велику багатонаціональну державу, понад 30 % якої становили національні меншини. Українці становили 20 % всього населення новоутвореної держави і були найчисельнішою етнічною групою.

Українське населення Східної Галичини не визнало рішення Ради послів Антанти та вважало польську владу окупаційною. У березні 1923 року галицькі землі охопила хвиля мітингів та акцій протесту. На одному з найбільших з них, 24 березня 1923 року, на площі святого Юра у Львові було складено урочисто присягу: «Ми, український нарід, присягаємо, що ніколи не визнаємо панування Польщі над нами і використаємо кожну нагоду, щоби скинути зненавиджене ярмо польської неволі і з’єднатися з великим українським народом в незалежній, всі українські землі обіймаючій, державі!». Старійшина галицького політикуму Юліан Романчук заявив, що «вони цього акта ніколи не визнають і залишаться вірними ідеї української державності. Було зазначено про об’єднання усіх українських земель під Польщею: Східної Галичини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя в одноцільну, правнополітичну одиницю з повнотою прав української нації на своїй землі». Демонстранти вирушили вулицями міста, співаючи Національний Гімн «Ще не вмерла Україна…», «Не пора», «Ми гайдамаки». У відповідь влада на них кинула польську кінну поліцію.