Читать книгу: «Віршова збірка «На селі»»

Ластівка

 
Ти знов защебетала
У мене під вікном,
Із вирію вернувшись,
Клопочешся з гніздом.
А там же вічне літо
Цвіте як божий рай, —
Чого ж вернулась знову
Ти в мій журливий край?
— Хоч літо там і сяє,
Любіше тут мені:
Така квітчасто-пишна
Вкраїна по весні.
Така квітчасто-люба,
Що й в тім краю-раю
Все бачу я хатинку,
Де се гніздечко вю. 
 

Серед поля

 
Блакитними небо сія глибонями,
Поля попід небом прослались безкрайні;
Іду я обніжком, — шумлять колосками,
Шумлять і хвилюють лани урожайні.
 
 
Назад озирнуся, — ген далі високі
Сіяють-мигочуть блискучі палати,
І тільки що мріють у балці глибокій
Убогі, обдерті, похилені хати.
 
 
А передо мною за хвилями хвилі
Аж ген до крайнеба пливуть без упину,
Сіяють під сонцем, мов золото, спілі,
Сіяють і плещуть, де оком не скину.
 
 
Поля мої рідні, найкращії в світі,
Багаті на силу, на пишную вроду,
Засіяні хлібом і потом политі,
Робітницьким потом мойого народу!
 
 
Родючі та щедрі! в позлотисті шати
Свого хлібороба могли б ви окрити, —
Чого ж то так часто на йому ті лати,
Чого ж то в тих хатах голоднії діти?
 
 
Тими колосками, що, повні та спілі,
Схиляються низько від зерна важкого,
 

 
Кого в ріднім краї годуєте, милі,
Куди ваша сила зникає, до кого?
 
 
Хвилюються мовчки поля за полями,
Сіріють у балці убогії хати
І, високо знявшись, вгорі над хатками
Блищать і лишають високі палати.
 

Неначе

 
Неначе і світ такий гарний здається,
І сонечко з неба блищить,
І пісня дівочая голосно ллється,
І весело лист шепотить,
І дивиться всюди усе так звабливо,
Що тільки б, здається, радів.
Та на світі весело так та щасливо
Без думки та гадки б ти жив…
Та здумаєш ти, що ті співи дівочі
Не співи — ридання сумні,
Що гаснуть од сліз оті карії очі,
І змалку веселі й ясні;
Згадаєш про тих, що у лютій недолі,
Не знаючи щастя, живуть,
Що діти їх бігають босі і голі
І хліба, голоднії, ждуть, —
І серце заниє, і сам я не знаю,
Як співи-ридання летять…
Коли ж то ми будемо в нашому краю
Про щастя і долю співають?
 

1880

Ні поля, ні гаї

 
Ні поля, ні гаї,
Ні пташки щебетливі
Не приспали мої
Суми — болі вразливі.
 
 
Потьмаривсь мені світ
В моїй рідній країні,
Я списав заповіт
І… тепер на чужині.
 
 
Може, пишна блакить
І широкеє море
Зможуть болі втішить,
Вколисать моє горе?
 

1909

Ой під лісом, по тих луках…

 
Ой під лісом, по тих луках
Я блукаючи ішов;
Ніс я в серці люті муки,
Але щастя там знайшов.
 
 
Як лілея чиста й біла
І як рожа чепурна,
Мене дівчина зустріла
Й засоромилась вона.
 
 
Але сонце так сіяло,
Пісня з лісу так лилась,
Віти пишні так кивали
Нам кохано у той час,
 
 
Що з дівчиною тією
Розійтись ми не змогли
і хвилини щастя з нею
Вдвох тоді ми прожили.
 
 
І зелені й пишні віти,
І квітки зелені там
Не могли на нас глядіти
І не заздріти щоб нам.
 
 
А вже ті пташки манюнькі!..
Ох! тоді не легко щось
їм було, як поцілунки
Там лічити довелось!
 
 
І тепер пташкам співочим
Все пішли такії дні,
Що щодня їх заздрість точить.
Проклянуть нас двох вони!..
 

1885

Перед сонцем

 
Нічого не видко навкруг: туман повиває усе;
Долини, і гори, й річки хвилястим зробилися морем;
Не видко ніяких шляхів, — немає куди тобі вийти.
Але не кажи, що воно так бути і далі повинно:
Ось-ось уже сонце блисне, і зникне туман той зусюди,
І знову воскресне земля в своїй ясно-барвній красі.
О, серце! чого ж ти тремтиш? усе ж це дочаснеє тільки:
Ми вийдемо скоро на шлях, як зникне гнітючий туман.
 

1892

Південь на степу

 
Супокій навкруг панує,
Нерухомо степ лежить;
Тирсу гнучкую й густую
Вітерець не ворушить.
 
 
Рівний поверх, як на морі…
Страшно-мертвий супокій…
Тільки сонце на просторі
Ллє палючий промінь свій,
 
 
Що було живе — сховалось,
Не почуєш голосів,
Наче скрізь в степу, — здавалось, —
Янгол смерті пролетів…
 

1885

Під вербами

 
Верби старі похилилися там,
В хвилях купаються віти;
Сонячним пишним промінням з небес
Річка й дерева облиті.
 
 
Кладка під вербами; бачу на їй
Дівчина там молодая,
В хвилях полоще вона полотно,
Бризками воду збиває.
 
 
Все в тії дівчини любе таке,
Все і вродливе, і пишне:
Карії очі — мов зорі з небес;
Губи — червоная вишня.
 
 
Хвилі волосся спадають униз;
Дужі й малі рученята…
 

 
Дівчино! хто вже побачив тебе,
Той не здола не кохати!
 

1885

Пісня

 
Ой як мені сії суми
Пересумувати,
Що я свою коханую
Мушу покидати?
Ой як мені сії суми
Та й перетерпіти,
Що мені там на чужині
Одиноким жити?
Ой тепер я на Вкраїні
Милу покидаю, —
І їй сльози, й мені сльози
У чужому краю!
Ой як буду я широким
Степом проїздити,
Буду галку, буду чорну
Я щиро просити:
«Полинь, галко, полинь, чорна,
Аж де моя мила,
Ой скажи, що мене тяжко
Тут журба звялила».
Ой як буду проїздити
Я гаєм темненьким,
То прохатиму малого
В лісі соловейка:
«Полинь, пташко-соловейку
Заспівай коханій,
Що без неї на чужині
В мене серце вяне».
Ой як буду проїздити
Я безкраїм морем,
Я до хвилі бурхливої
Стиха заговорю:
«Ой скажи ти, моя хвиле,
Ти милій єдиній,
Що я її кохатиму,
Поки не загину!»
 

1885