Я знову закриваю свої карі очі та бачу його, мій неповторний амарантовий світ. І варто лишень легенько відтулити зіниці, як він йде геть. Зникає все і все стає звичайним, як в усіх, дерево – зелене, вишня цвіте білим, а сонце таке потворно жовте, що не можливо на нього дивитися. Часто в такі сонячні дні я беру із маминої шафи цупкий чорний шарф і зав’язую собі наміцно очі. А потім сідаю десь у темний куток кімнати, щоб мене ніхто не чіпав, а мій світ існував все довше. І кожного свого дня я мрію лише про одне, щоб цей дурнуватий нікчемний світ перетворився на мій.

Є речі, які я ненавиджу всією глибиною своєї душі. Тоді моя мама говорить мені, що я не її дитина, що це, якесь чорне диявольське зло породило мене. Вона не розуміє мене, а я думаю, що вона не розуміє в першу чергу себе, тому як вона може зрозуміти когось. У нас із нею контакт в довжину з цілу галактику, вона в одному її кінці, я в іншому. Така собі альфа й омега.

Ранок – це апогей моєї ненависті. Річ, яка все більше й більше руйнує моє життя, бо безжально вбиває мій амарантовий світ. В моїй кімнаті лише одне вікно, яке я хочу постійно замурувати, але моя мама говорить, що вона господиня цього будинку і їй вирішувати, що і як з ним робити. Як виросту й стану дорослою, в моєму будинку ніколи не буде вікон. Ранок завжди вривається в моє життя без стуку, постійно піднімаючи над горизонтом, це потворне жовте сонце і все навкруги мене починає руйнуватися. Хоч моє вікно навічно завішене чорними шторами, але світло нового дня все одно знаходить різні шпаринки, щоб увірватися й вбити, скалічити й забрати. А для мого світу одного слабенького променя цілком вже достатньо, щоб почати повне зникнення.

Бесплатный фрагмент закончился. Хотите читать дальше?

Я бачу перед собою. Стій! Я дивлюся на тебе. Я бачу із чого ти зроблений

Артур Росселліоуз

С этой книгой читают